3.4. Роботодавці як суб'єкти трудових правовідносин

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважа­ється роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом- трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'я­зані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами пра­цевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розгля­дають індивідуальні та колективні трудові спори, та ін.

Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудо­вого права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Ко­декс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд норма­тивних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у де­яких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Засто­сування цього терміна для позначення сторони трудового догово­ру передбачає і проект нового Трудового кодексу України1.

Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі "країни «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. 889-IV, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі сУб єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

 

 

 

76

 

77

 

У чинному законодавстві, що так чи інакше регламентує за­стосування найманої праці, відомі найрізноманітніші підходи до визначення суб'єктів, що можуть виступати як роботодавці.

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ у ст. 5 «Використання праці громадян при здійсненні права влас­ності» встановлює, що «власник має право на договірній основі використовувати працю громадян»1. Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.

Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що «під­приємці мають право укладати з громадянами договори щодо ви­користання їх праці». А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.

До внесення змін до КЗпП 20 березня 1991 р. ст. 21 визначала стороною трудового договору підприємства, установи, організа­ції. І така законодавча позиція цілком відповідала тогочасній доктрині про правосуб'єктність підприємств, установ, організа­цій. Підприємство визнавалося юридичною особою, мало на пра­ві так званого «оперативного управління» майно, приймало і звільняло працівників. До того ж підприємство розглядалося не просто як майновий комплекс, наділений правами й обов'язка­ми, а і як «організований державою колектив робітників та службовців, на який покладалося виконання певних державних завдань»2.

Якщо керуватися законом про власність, як це, до речі, і зро­бив законодавець, виклавши ст. 21 у редакції від 20 березня 1991 р., то підприємство є не чим іншим як майном і тому може бути не суб'єктом, а лише об'єктом правовідносин. Саме так тлу­мачать поняття підприємство в усьому цивілізованому світі. Тільки соціалістична правова доктрина намагалася його одуиіе-вити і хоча б de jure зробити самостійним господарюючим суб'єктом, додавши до засобів виробництва ще й працюючих лю­дей, які використовують ці засоби.

Новий Цивільний кодекс Російської Федерації у ст. 132 вста­новив, що: «Підприємством як об'єктом прав визнається майно­вий комплекс, що використовується для здійснення підприємни- v

1              Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

2              Венедиктов А. В; Государственные юридические лица в СССР // Со­

ветское государство и право. — 1940. — № 10. — С. 63—66.

 

цької діяльності»1. Отже, підприємство або його частину можна продавати, дарувати, заставляти чи вчиняти будь-які дії, які мо­же здійснювати власник зі своїм майном2.

Отже, якщо підприємство ,— це всього лише об'єкт права власності, то само собою зрозуміло, що воно не може бути робо­тодавцем. Ним може стати принаймні власник підприємства. Це відображено у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців від­несені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.

Законодавчий різнобій у визначенні суб'єктів, які можуть стати роботодавцями, не можна вважати нормальним явищем. Тому зрозуміла потреба у виробленні єдиних критеріїв визначен­ня роботодавців у сфері суспільно-трудових відносин.

Буквально слово роботодавець означає того, хто дає (надає) роботу. Але в понятійному апараті трудового права треба оперу­вати не побутовим значенням слова і навіть не загальноюридич-ним терміном роботодавець.

Надавати роботу на законних підставах можна і спираючись на цивільно-правові угоди (договір підряду, доручення, переве­зення тощо) або на основі адміністративно-владних повноважень (виправні роботи). Роботодавцем виступає і правління чи інший орган кооперативу щодо членів кооперативу або фермер, який залучає свою сім'ю до роботи у фермерському господарстві на підставі сімейно-трудових стосунків, та ін.

Роботодавець як суб'єкт трудового права — це, насамперед, особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового догово­ру у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законо­давством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду.

О. В. Смирнов вважає, що у сучасних умовах правосуб'єкт­ність роботодавців повинна визначатися за двома критеріями: оперативним та майновим. Оперативний критерій характеризує особливості змісту діяльності і зводиться до здатності здійснюва-

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, час­ти первой (постатейный). — М., 1997.

На відміну від росіян, вітчизняні законодавці ухваливши Господар­ський кодекс залишились на старих позиціях і розглядають підпри­ємство як суб'єкт правовідносин (ст. 62). Навряд чи такий підхід Додасть визначеності у практику правового регулювання господар­ських відносин за участю юридичних осіб.

 

 

 

78

 

79

 

ти добір і розстановку кадрів, організовувати роботу працівни­ків, створювати їм необхідні умови для якісної і високопродук­тивної праці. Майновий критерій характеризує здатність випла­чувати працівникові заробітну плату1.

Ці та інші критерії чи ознаки трудової правосуб'єктності ро­ботодавців з деякими відмінностями містить і чинне вітчизняне законодавство. Так, Закон України «Про власність» встанов­лює, що «власник зобов'язаний забезпечити громадянину, пра­ця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом». У ст. 46 ГК України зазначено, що в разі укладення трудового договору підприємець зобов'яза­ний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні га* рантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціаль­не забезпечення відповідно до чинного законодавства. Стат­тя 21 КЗпП називає такі основні обов'язки роботодавця: випла­чувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавст­вом про працю, колективним договором і угодою сторін. Ці обо­в'язки роботодавця кореспондують з гарантованими Конститу­цією України правами працівників2.

Роботодавчі властивості громадян виникають із досягненням повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність громадян-робото-давців за віком її настання не збігається з трудовою право-суб'єктністю громадян-працівників. І хоча суб'єктом права влас­ності громадяни можуть бути навіть до досягнення повноліття, використовувати працю інших громадян як роботодавці вони можуть лише після досягнення 18-річного віку.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним пра­вилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи ле­галізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, коли вони набувають статусу юридичної осо­би, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і

трудова правосуб'єктність власників — юридичних осіб.

                                і

1              Трудовое право: Учебник / Под ред. О. В. Смирнова. — М., 1998. —

С. 63.

2              Конституція України. — Ст. 43.

 

Більшість представників науки трудового права вважають, що не можна ототожнювати трудову правосуб'єктність з цивіль­ною правосуб'єктністю юридичних осіб1. Право найму та звіль­нення працівників може належати і деяким суб'єктам, що не ко­ристуються статусом юридичної особи. Але їх трудова право­суб'єктність все одно пов'язана з цивільною правосуб'єктністю і залежить від неї. Так, філії чи представництва, що утворюються юридичними особами для забезпечення виконання статутних цілей і завдань цих юридичних осіб, наділяються ними певними повноваженнями для самостійної участі у цивільному обороті. Отож можна говорити про їх цивільну правосуб'єктність, яка хо­ча і не повною мірою відповідає правосуб'єктності юридичної особи, проте вона наявна. Наприклад, згідно з «Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних банків»2, філія бан­ку — банківська установа, яка не є юридичною особою, діє від імені головного банку на підставі окремого положення, має свій субкореспондентський рахунок і МФО або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та проводить банківські операції, передбачені положенням про філію, за умо­ви наявності та в межах дозволу, наданого банком — юридичною особою. Отже, якщо юридична особа як власник частину своїх повноважень делегує утвореним нею відокремленим підрозді­лам, то вони, реалізуючи право власності, мають право викорис­товувати працю громадян, тобто бути роботодавцями.

Усіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, мож­на поділити на окремі групи: роботодавці — фізичні особи; робо­тодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи. Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умов­ною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єк­тів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найбільш повно характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців.

Хрусталев Б. Ф. Государственное предприятие — субъект трудово­го права. — М., 1976. — С. 28; Иванов С. А., Лившиц Р. 3., Орловс-кийЮ. П. Цит. праця. — С 275.

Затверджене постановою Правління Національного банку України від 21 липня 1998 р. № 281.

 

 

 

80

 

81

 

Найчисельнішу групу роботодавців становлять юридичні особи.

Інститут юридичної особи має свою давню історію. Ще в ста­родавні часи римські юристи розглядали ідею про існування ор­ганізацій (спілок), які володіли відповідним майном і виступали в цивільному обороті від власного імені. Хоча поняття юридична особа не було відоме римським юристам і його сутність не до­сліджувалася, але щодо самої ідеї розширити коло суб'єктів при­ватного права, то тут, як зазначено в юридичній літературі, «ми зобов'язані римському праву»1.

Найбільшого розвитку конструкція юридичної особи досягла наприкінці XIX століття. З'явились оригінальні дослідження проблеми юридичних осіб у працях таких відомих учених, як Савіньї, Ієрінг, Гірке, Дернбург та інших, переважно німецьких і французьких цивілістів, які заклали основи сучасного розумін­ня цього інституту.

Головна теоретична проблема, що викликає найбільше диску­сій, і, по суті, основна відмінність концепцій різних теоретиків цивільного права полягає у з'ясуванні того, хто ж (чи що) є но­сієм властивостей юридичної особи, тобто субстратом юридичної особи. З огляду на різні підходи до відповіді на це запитання всі теорії юридичної особи можна розділити на дві групи. До першої належать концепції, які відкидають наявність якогось реально­го суб'єкта з властивостями юридичної особи; до другої — кон­цепції, які визнають реальне існування носія таких властивостей.

Фундаментальною підставою першої групи концепцій є «тео­рія фікції» юридичної особи, яку запропонував Савіньї. Він вва­жав, що властивостями суб'єкта права (свідомістю, волею) на­справді володіє тільки людина. Тому законодавець з практичних міркувань визнає за юридичними особами властивості людської особистості. Для цього він створює нібито юридичну фікцію, ви­гаданого суб'єкта права, який існує тільки як абстрактне понят­тя. Отже, юридична особа — це не соціальна реальність, а фік­ція, камуфляж.

Друга група теорій юридичної особи виходить з реального іс­нування юридичних осіб як суб'єктів права. Яскравим представ­ником цього напряму є французький вчений Саллеиль, який

1  Дождев Д. В. Римское частное право:  Учебник.   —  М.,   1996.   — С. 268—272.

 

розробив «реалістичну теорію» юридичної особи. За цією тео­рією, юридичні особи як особливі суб'єкти існують в реальній дійсності і є ніби своєрідним соціальним організмом.

Фактично на концепції реального існування юридичної особи ґрунтувалася також радянська правова доктрина. Державні під­приємства, установи, організації визнавалися суб'єктами право­відносин, оскільки за ними стояли живі люди — трудовий ко­лектив чи директор, завдяки яким вони і брали участь у цивіль­ному обороті.

На сьогодні основною теорією юридичної особи на Заході є тео­рія фікції. Якщо раніше її поділяли далеко не всі дослідники і по­пулярними були й інші теорії, то поступово конструкції юридич­ної особи чимраз чіткіше почали надавати ознак фіктивності.

Законодавство багатьох країн прямо вказує на фіктивність юридичних осіб. Англійські та американські закони визнача­ють, наприклад, корпорацію як «штучне утворення, яке є неви­димим і існує лише завдяки закону»1. У цивільному кодексі Чилі закріплено таке визначення юридичної особи: «Юридич­ною особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права і нести цивільні обов'язки та вступати у правові і неправові відно­сини»2.

Поняття юридичної особи з позицій теорії фікції не менш ак­туальне і для трудового права, особливо для теорії роботодавчої правосуб'єктності. Якщо юридична особа як суб'єкт трудових правовідносин — це лише фікція, яка існує тільки завдяки зако­ну, то в усіх випадках її участі у правбвідносинах, набуття нею прав та обов'язків можливі лише з допомогою її органів, якими є директори, керуючі та ін. Це, однак, не означає, що директор чи інший керівник мають статус роботодавця. Тому юридично не­правильним є прийняте у трудовому законодавстві формулюван­ня, за яким «трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваже­ним ним органом». Такий орган лише представляє інтереси влас­ника — юридичної особи, істинного суб'єкта трудових правовід­носин. У цивільних правовідносинах, наприклад, уповноваже-

Гражданское и трудовое право капиталистических государств / Под ред. Е. А. Васильева. — М., 1989. — С. 78.

Советское и иностранное гражданское право: Проблемы взаимодей­ствия / Под ред. В. П. Мозолина. — М., 1989. — С. 179.

 

 

 

82

 

83

 

ний орган юридичної особи за жодних обставин не визнається стороною договірних зобов'язань.

З позиції теорії фікції юридичної особи^не складає особливих труднощів обґрунтування трудової правосуб'єктності філій, від­ділень та інших відокремлених підрозділів юридичних осіб, які відповідно до закону статусом юридичної особи не користують­ся, але у яких незаперечний факт наявності роботодавчих влас­тивостей. І практика, і чинне законодавство свідчать про участь зазначених суб'єктів у трудових правовідносинах на боці робото^ давців.

Якщо юридична особа — це всього лише фікція, яка реально не існує, але все таки є суб'єктом правовідносин саме тому, що за­кон визнає за нею властивості суб'єкта, то та сама філія, відділен­ня чи інший відокремлений підрозділ можуть визнаватися такою самою фікцією з тими самими наслідками, які випливають з пра­восуб'єктності юридичної особи. Існуючий не реально, а тільки з позицій закону суб'єкт наділяє частиною своїх повноважень та­кож створений ним відокремлений підрозділ, який має право бу­ти учасником трудових правовідносин. Здебільшого філії і пред­ставництва чи інші відокремлені підрозділи юридичної особи створюються поза межами знаходження юридичної адреси самої юридичної особи. Отже, філія — це структурно і територіально відособлена частина юридичної особи, яка за місцем свого знахо­дження виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи.

Найширше з-поміж юридичних осіб роботодавців представ­лені юридичні особи — підприємці, які з метою здійснення під­приємницької діяльності згідно з законодавством мають право укладати з громадянами договори про використання праці останніх. Сама форма підприємницької діяльності суттєвого впливу на рівень трудової правосуб'єктності підприємців не повинна мати. Незалежно від того, чи це державна юридична особа, чи приватна, її роботодавчі властивості щодо найму на роботу треба визнавати рівними. Відмінності можуть торкати­ся лише органів, уповноважених від імені юридичної особи приймати і звільняти працівників. Переважно це визначаєть­ся статутом юридичної особи. На державних підприємствах від імені юридичної особи виступає одноособовий орган, на­приклад, директор, начальник, який і користується правом найму працівників. Самого керівника державного підприємст-

 

ва призначає на посаду відповідне міністерство або інший під­відомчий Кабінету Міністрів України орган державної вико­навчої влади. Наймання на роботу керівника підприємства, що є у загальнодержавній власності, відбувається на конт­рактній основі1. Умовами контракту згідно з п. 15 «Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у загально­державній власності», затвердженої постановою Кабінету Мініс­трів України від 2 серпня 1995 р. № 5972 передбачено, що керів­ник укладає трудові договори з працівниками підприємства від­повідно до чинного законодавства.

В акціонерних товариствах, товариствах з обмеженою відпо­відальністю та інших корпоративних формуваннях право прийо­му і звільнення працівників належить виконавчим органам від­повідних юридичних осіб. І хоча закон про господарські товари­ства детально не регламентує ці питання, повноваження таких товариств як роботодавців визначають їх статути. Навіть за умо­ви, що виконавчі органи є колегіальними (правління, дирекція), право укладати трудові договори належить до компетенції одно­особових керівників цих колегіальних органів — голів правлін­ня, директорів, виконавчих директорів та ін. їм належать зде­більшого і дисциплінарні повноваження. Що ж до визначення умов оплати праці працівників, встановлення систем і форм оп­лати праці (крім тих питань, що визначають на рівні колектив­но-договірного регулювання), затвердження штатного розпису, то ці питання переважно розв'язують рішенням колегіального органу юридичної особи.

Серед юридичних осіб — роботодавців значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи. Якщо найм працівників робо­тодавцями — підприємцями проводять для більш повної реаліза­ції основної мети підприємництва — досягнення прибутку, то за­лучення працівників юридичними особами непідприємницького спрямування передбачає здійснення з їх допомогою тих основних завдань і функцій, заради яких утворюються і діють відповідні юридичні особи — організації, установи, заклади тощо.

Про застосування контрактної форми трудового договору з керівни­ком підприємства, що є у загальнодержавній власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 р. № 203 // Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 6. — Ст. 121. Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 11. — Ст. 264.

 

 

 

84

 

85

 

Законодавство визнає юридичними особами і громадські об'єд­нання (політичні партії і громадські організації)1, а також ре­лігійні організації2, які так само мають право бути роботодавця­ми, використовуючи працю громадян, якщо це їм необхідно для виконання статутних завдань. Крім того, вони мають право у ви­значеному законодавством порядку засновувати видавничі, по­ліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогоспо­дарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (при-, тулки, інтернати, лікарні тощо), яким теж надається статус юридичної особи. Саме вони виступатимуть роботодавцями і дія­тимуть при цьому від свого імені, а не від імені релігійної орга­нізації (юридичної особи), яка їх утворила.

Самостійну групу роботодавців відповідно до чинного законо­давства складають фізичні особи. Кодекс законів про працю України після доповнень, внесених у відповідні статті законом від 5 липня 1995 р. № 263/95-ВР3, офіційно визнав за фізични­ми особами право найму на роботу. До того, незважаючи на те, що практика залучення окремими фізичними особами інших громадян для роботи хатніми робітницями, особистими водіями та ін., існувала і за радянських часів, це вважалося винятком із загального правила і тому не регламентувалося Кодексом зако­нів про працю.

Усіх фізичних осіб як роботодавців можна умовно поділити на дві групи. Першу становлять ті фізичні особи, які можуть реа­лізувати своє право найму на роботу, однак використовуючи пра­цю інших осіб, вони не ставлять собі за мету одержання доходів. Це здебільшого громадяни (власники), які використовують на­йманих працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, важкохворими членами сім'ї, а також для роботи особистими водіями, друкарками тощо.

До другої групи належать фізичні особи — роботодавці, вид занять яких потребує використання найманої праці. Здебільшо-

1              Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р.

№ 2460-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1992. —

№ 34. — Ст. 504.

2              Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від

23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. —

1991. — № 25. — Ст. 283.

3              Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 28. — Ст. 204.

 

го суспільно корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одержанням ними доходу. їх право найму робочої сили додатко­во передбачено відповідними нормативними актами.

Значну частину роботодавців цієї групи становлять фізичні особи — підприємці. Законодавством передбачено, що громадя­ни України та інших держав, не обмежені законом у правоздат­ності або дієздатності мають право при здійсненні підприємни­цької діяльності укладати з громадянами договори про викорис­тання їхньої праці. Жодних обмежень щодо роботодавчих властивостей підприємців, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, не перебачено, за винятком хіба що права на укладання між ними та найманими працівниками ко­лективного договору.

Отже, роботодавцями за трудовим правом повинні визнавати­ся юридичні особи та їх відокремлені підрозділи, а також фізич­ні особи, які використовують найману працю на основі укладен­ня трудового договору у формі будь-якого з його різновидів^