Тема 17. Колективні договори та угоди

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 

Становлення та розвиток соціального партнерства в Україні потребує розгляду колективного договору й колективних угод як важливих форм соціального партнерства, за допомогою яких узгоджуються інтереси працівників і роботодавців.

Слід зазначити, що питання, пов’язані з укладенням колективних договорів та угод, їх виконанням та здійсненням контролю регулюються Законами України «Про колективні договори й угоди» (3356-ХІІ), «Про професійні спілки, їхні права та гарантії їхньої діяльності» (1045-ХІV), «Про організації роботодавців» (2436-ІІІ), «Про місцеві державні адміністрації» (586-ХІV), «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) та іншими нормативно-правовими актами.

Колективні договори та угоди розглядаються в науці трудового права України як інститут трудового права, форма соціального партнерства та локальні нормативно-правові акти. Колективним договорам та угодам властиві захисна, соціального партнерства та нормотворча функції. Проте, на думку Г. І. Чанишевої, доціль­но виділяти не нормотворчу функцію, а регулятивну, оскільки колективні договори й угоди укладаються з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців, а сумісну нормо-

 

творчу діяльність щодо створення локальних правових норм при укладенні колективного договору, угоди здійснюють соціальні партнери — працівники та роботодавці (їх представницькі органи й організації).

Зауважимо, що предметом регулювання колективних договорів і угод виступають згідно з Законом України «Про колективні договори і угоди» (3356-ХІІ) виробничі, трудові і соціально-економічні відносини. Проте, на думку Г. І. Чанишевої, колектив­ні договори й угоди повинні укладатися з метою регулювання трудових та соціально-економічних відносин. Колективному договору, як відзначає А. Ф. Нуртдінова, властиві дві характерні риси, а саме: регулювання суспільних відносин (він містить норми права); прийняття в договірному порядку (колективні договори належать до особливої категорії джерел трудового права — нормативних угод). На думку ряду вчених, колективний договір має риси та угоди, характерні для нормативно-правового акта.

Останнім часом кількість укладених колективних договорів зростає. Так, за станом на 1 квітня 2001 р. в Україні укладено та діє 69,7 тис. колективних договорів, проти 58,9 за відповідний період 2000 р. Проте не на всіх підприємствах, в установах та організаціях укладаються колективні договори. Унаслідок цього обмежено інтереси найманих працівників, оскільки не реалізовано належним чином їхні права та гарантії у сфері праці. Не можна погодитися з твердженнями, що укладення трудового договору необов’язкове, оскільки на законодавчому рівні передбачено встановлення певних умов праці в колективному договорі. При цьому не йдеться про форму власності підприємства, чисельність працівників тощо.

Колективними договорами охоплено 9983,5 тис. осіб, що складає 74,4 % до облікової кількості штатних працівників (станом на 1 квітня 2000 р. — 66,6 %). Найбільшу кількість працівників охоплено колективними договорами в Харківській (85,7 %), Луганській (83,5 %), Миколаївській (82,4 %), Донецькій, Херсонській (81,6 %) областях.

Слід звернути увагу, що на законодавчому рівні визначення колективних договорів та угод немає. Зокрема, як вважає В. І. Прокопенко, колективною угодою є строкова угода, яка укладається між власниками та органами, що вповноважені представляти працівників на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень у сфері праці та соціально-побутових питань, обов’язкових для всіх суб’єк­тів, що перебувають у сфері дії сторін, із метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів держави, працівників і власників, а також уповноважених ними органів.

Необхідно запам’ятати, що колективні угоди, укладені відповідно до Закону «Про колективні договори і угоди» (3356-ХІІ), є не єдиними видами угод, які укладаються між роботодавцем і профспілковим органом або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Іншими законодавчими актами допущено укладення інших угод (згідно із Законом України «Про охорону праці» (2694-XII), угод з охорони праці (ст. 22), Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (137/98-ВР) угоди про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (ст. 21) тощо).

Законом України «Про колективні договори і угоди» (3356-ХІІ) передбачено укладення угод на двосторонній основі. Крім того, відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1045-ХІV) передбачено ведення профспілками, їх об’єднаннями колективних переговорів, укладання колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників (ст. 20). Роботодавці, їхні об’єднання, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із зазначеним Законом (1045-ХІV) зобо­в’язані брати участь у колективних переговорах щодо укладання колективних договорів і угод. Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (586-ХІV) передбачено й участь місцевих державних адміністрацій у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод (ст. 24), а згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) — органів місцевого самоврядування (ст. 24). Організації роботодавців та їх об’єднання відповідно до Закону України «Про організації роботодавців» (2436-ІІІ) зобов’язані брати участь у розробленні та укладенні угод на відповідному рівні (ст. 16).

Зауважимо, що протягом останніх років спостерігається тенденція до розширення кола суб’єктів колективних угод та їхнього змісту. Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств було передбачено ще Декретом Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» (втратив чинність у зв’язку з прийняттям 24 березня 1995 р. Закону України «Про оплату праці» (108/95-ВР)) та здійснювалося на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова колективного договору) рівнях. Тарифні галузеві угоди укладаються з 1992 року. Першу Генеральну тарифну угоду було укладено 1993 р. між Кабінетом Міністрів України та профспілковими об’єднаннями України.

Із прийняттям Законів України «Про колективні договори і угоди» (3356-ХІІ), «Про оплату праці» (108/95-ВР) закріплено, що договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здій-

 

снюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях.

Генеральну угоду між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об’єднаннями України було укладено 19 серпня 1995 р., Генеральну угоду між Кабінетом Міністрів України й Україн-

 

ським союзом промисловців, підприємців та профспілковими об’єднаннями України на 1997—1998 роки — 18 жовтня

 

1997 року, Генеральну угоду між Кабінетом Міністрів України й Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єд­наннями України на 1999—2000 роки — 6 вересня 1999 року, строк дії якої рішенням від 11 квітня 2001 р. було продовжено на 2001 рік та внесено до неї доповнення.

Слід звернути увагу, що нині діє укладена 16 січня 2002 року Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками й проф­об’єднаннями на 2002—2003 роки, яку спрямовано на вдосконалення колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, розвиток соціального партнерства, реалізацію конституційних прав і гарантій працівників і роботодавців. Прийняті за

 

цією Угодою зобов’язання та домовленості стосуються сприяння розвитку виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості, оплати праці, підвищення рівня доходів, умов праці та відпочинку, соціального захисту та задоволення духовних потреб.

Колективні договори й угоди суттєво впливають на розвиток трудового та соціального законодавства. Вони є правовою основою розв’язання складних проблем перехідного періоду до ринкової економіки, сприяють організаційному формуванню соціальних партнерів, проте їм притаманні певні недоліки. Зокрема, дійовість колективного договору та угоди залежить і від належного контролю за їх виконанням, проте на законодавчому рівні цей механізм належним чином не закріплено, хоча й передбачено його здійснення.

Так, контроль за виконанням колективних договорів та угод здійснюють згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) органи місцевого самоврядування (ст. 24). Проте такий контроль не покладено на місцеві державні адміністрації.

Відповідно до Закону України «Про організації роботодавців» (2436-III) контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов’язань за генеральною, регіональними та галузевими угодами є одним із основних завдань організацій роботодавців та їхніх об’єднань, а також їхнім повноваженням (ст. 5, 16). Профспілки, їхні об’єднання згідно з Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності» (1045-ХІV) здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. Наприклад, у разі порушення роботодавцями, їхніми об’єд­наннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди, профспілки (їхні об’єднання) мають право направляти їм подання про усунення цих порушень (розглядається в тижневий термін), а в разі відмови усунути ці порушення або недосягнення згоди у зазначений термін профспілки можуть право оскаржити неправомірні дії або бездіяль­ність посадових осіб до місцевого загального суду (ст. 20).

На законодавчому рівні встановлюється договірний спосіб урегулювання широкого кола умов праці шляхом укладення колективних договорів та угод. За умов переходу до ринкової економіки підвищується значення колективних договорів та угод у встановленні трудових прав і обов’язків, умов праці та її оплати, соціально-побутового забезпечення працівників.