§ 5. Оцінка судових доказів
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197
Оцінка доказів — невід'ємна частина судового доказування.
Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ст. 62 ЦПК).
Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності і достатності доказів.
Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності джерела доказів, а також самого процесу формування доказів. Наприклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцінці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.
Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов'язки сторін.
Суб'єктами оцінки судових доказів є суд і особи, які беруть участь у справі. З урахуванням цього слід визнати правильною постановку питання про види оцінки доказів1.
Залежно від суб'єкта доказової діяльності оцінка доказів може бути рекомендаційною і владною.
Рекомендаційною є оцінка доказів, що надається особами, які беруть участь у справі. Рекомендаційний характер оцінки осіб, які беруть участь у справі, міститься, наприклад, в їх клопотанні про витребування певних доказів, у судових дебатах. Владною є оцінка доказів, яка дається судом. Владний характер такої оцінки випливає з її обов'язковості.
Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і контрольною. Попередню оцінку доказів здійснює суд (суддя) до виходу до нарадчої кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для винесення рішення по справі. Контрольну оцінку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності і обґрунтованості судових рішень.
Визначення судом достовірності і достатності доказів складає сутність оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильного розуміння механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбаченими законом положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст. 62 ЦПК.
Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований на доказах висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснення правосуддя тільки судом, повноважень суду остаточно вирішувати питання про права й обов'язки сторін.
Далі, докази повинні бути оцінені судом всебічно, в повному обсязі і об'єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що суд повинен вивчити і використати докази в повному обсязі, який є достатнім для правильних висновків суду по суті справи. Положення про всебічність і об'єктивність розгляду/в судовому засіданні усіх обставин справи означає, що суд повинен взяти до уваги усі докази, які обґрунтовують як вимоги позиваг ча, так і заперечення відповідача.
Нарешті, при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положенням, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги над іншим. Вищестоящі суди не мають права вирішувати наперед питання про достовірність, недостовірність або перевагу того чи іншого доказу.