§ 1. Поняття і мета судового доказування : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття і мета судового доказування

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

Доказування становить основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об'єктивних даних, необ­хідних для виконання завдань цивільного судочинства. У цивіль­ній процесуальній науці до цього часу немає єдності в судженнях про сутність і мету, зміст доказової діяльності, її суб'єктів, про етапи доказування, його елементи.

Зміст доказової діяльності тісно пов'язаний з метою доказу­вання, яка полягає у встановленні істини у справі. Однак питання про обсяг судової істини, про те, які явища об'єктивної дійсності повинні бути вивчені судом в результаті доказування, вирішуєть­ся неоднозначно. У теорії значне поширення одержала точка зору, згідно з якою вимога про досягнення істини стосується тільки фактичних обставин справи, встановлених шляхом дока­зування. Поряд з цим існує і думка, що зміст істини містить і вис­новок про спірні правовідносини, права й обов'язки сторін. На нашу думку, більш правильною є остання точка зору, бо згідно із ст. 15 ЦПК суд при розгляді цивільних справ зобов'язаний з'я­сувати і дійсні обставини справи, і права та обов'язки сторін.

У зв'язку з різними трактуваннями істини як мети судового доказування деякі автори виділяють поняття доказування і судо­вого пізнання. При цьому доказування визначається як засіб пізнання істини стосовно фактичних обставин справи. Щодо пра­вової кваліфікації фактів і відносин, то як засіб їх пізнання вказуєть­ся не на доказування, а на судове пізнання. Тим часом судове до­казування не може бути ні протиставлене судовому пізнанню, ні тотожне йому, бо воно є засобом судового пізнання.

Судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні різні (наприклад, суд може витребувати докази, вирішити спра­ву по суті, сторони можуть пред'являти докази тощо). Крім того, правова оцінка фактів і висновок у справі є результатом проце­суальної діяльності не тільки суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Інший підхід веде до недооцінки ролі осіб, які беруть участь у справі, в процесі формування у суддів правиль­них висновків про правову кваліфікацію фактів і по суті справи. Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'я­зок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність усіх інших суб'єктів доказування.

Обов'язок суду — правова оцінка фактів і висновок по суті справи. Однак це не значить, що інші особи, які беруть участь у справі, позбавляються права висловлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів, відносин і того, як, на їх думку, по­винна бути вирішена справа. Думки ці для суду необов'язкові, однак аналіз їх може сприяти прийняттю правильного рішен­ня. У всіх випадках, йде мова про встановлення фактів чи пра­вову кваліфікацію, діяльність суду має владно-розпоряджуваль-ний характер, а діяльність інших осіб, які беруть участь у справі, — рекомендаційний.

Важливо те, що досягнення судової істини є підсумком діяль­ності усіх осіб, які беруть участь у справі протягом усього про­цесу. Поділ єдиного процесу пізнання судової істини у справі на доказування фактів, з одного боку, і пізнання — з другого, здаєть­ся недостатньо обгрунтованим теоретично і не виправданим інте­ресами практики.

Таким чином, судове доказування — це процесуальна діяль­ність суду й інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істини з конкретної справи і вирішення спору між сторонами.

Судове доказування як складна процесуальна діяльність має певні етапи і складається з певних елементів.

Досягнення істини у справі неможливе без встановлення фак­тичних обставин, вибору норми права (правової кваліфікації) і висновку про права і обов'язки сторін. Тому в доказовій діяль­ності слід розрізняти такі етапи: 1) з'ясування фактичних обста­вин; 2) висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і фактичний висновок із справи в цілому. Істина на кожному етапі доказування досягається в про­цесі використання тих або інших елементів доказування, які скла- дають його структуру. Як елементи доказування в теорії прий­нято виділяти збирання, дослідження й оцінку доказів.

Збирання доказів здійснюється судом з особистої ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Збирання доказів може провадитися шляхом передачі запитань заінтересо­ваній особі для одержання доказів і наступного їх подання до суду і шляхом витребування письмових або речових доказів від осіб, які беруть участь у справі, державних і громадських організацій, окремих громадян.

Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особа­ми, які беруть участь у справі, і означає передачу їх у розпоряд­ження суду. Дослідження доказів — безпосереднє сприйняття, вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з до­держанням принципів усності та безпосередності.

Нарешті, оцінка доказів як самостійний елемент доказуван­ня полягає у визначенні достовірності і достатності доказів.


<