§ 2. Види представництва : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Види представництва

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

Класифікація судового представництва на види прова­диться з урахуванням і на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивіль­ному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висно­вок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єк­тним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інте­ресах яких здійснюється представництво у суді:

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно назива­ють легальною класифікацією. Такий поділ є обгрунтованим, ос­кільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чин­ним законодавством (статті 100-111 ЦПК).

За ступенем обов'язковості та юридичним значенням волеви­явлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а) обов'язкове представництво, для виникнення якого не по­трібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єк­та (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представ­ництва з підстав його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, гро­мадське і офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої.

Договірне представництво — це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тоб­то в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення (ст. 386ІДК). Договірне представництво може здійснюватися адво­катами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допу­щені судом до виконання процесуальних функцій представника.

Цей вид представництва може здійснюватись і як різновид підприємницької діяльності, якщо на це є спеціальний дозвіл (ліцензія), що передбачено ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво».

В зв'язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що під­ставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визнача­ються функції та обсяг трудових прав і обов'язків, що окреслю­ють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов'язків працівника та роботодавця. Для всту­пу в правовідносини з іншими суб'єктами, навіть якщо юрискон­сульт виконує трудові обов'язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрискон­сультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути офор­млені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесу­альним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представниц­тва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адво­катами. Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими зако­нодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань.

Адвокатура—добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визна­них обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усинови­телі, опікуни або піклувальники. Крім того, в справах, де пови­нен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охо­рони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщи­на ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадко­вим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміні­стративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або осо­бою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначен­ня опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опі­куна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Відповідно до ст. 131 КпШС опіка встановлюється над непов­нолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або не­доумства. Згідно із ст. 132 КпШС піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представника­ми, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише по­внолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні ви­конувати функції законних представників, і в тих випадках, коли вони самі є неповнолітніми (ст. 60 КпШС, ст. 111 ЦПК).

Відповідно до ст. 132 КпШС піклування може бути встановле­не також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представ­ництво. Згідно із ст. 361 ЦПК у випадках, коли місце проживан­ня або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання су­дового рішення (постанови, ухвали) призначити офіційного пред­ставника боржника.

Громадське представництво — це представництво, що здій­снюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших гро­мадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з ста­тутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як пра­вило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право надавати юридич­ну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представниц­тво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього упов­новажені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад, передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені профе­сійних спілок — у справах робітників, службовців, членів колгос­пу, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

Крім профспілок правом здійснювати судове представницт во наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого пе­редбачає, що об'єднання громадян (політичні і громадські орга­нізації) користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство Украї­ни з авторських і суміжних прав (затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 25 березня 1992 р.) захист авторсь­ких і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства1.