§ 1. Форми захисту прав і законних інтересів громадян та організацій : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Форми захисту прав і законних інтересів громадян та організацій

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

>3ахист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, товарись­кими судами, профспілковими та іншими громадськими організа­ціями; у випадках, окремо передбачених законом, захист цивіль­них прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Ци­вільного кодексу Української РСР — далі ЦК). Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації актів грома­дянського стану (ст. б2 Кодексу про шлюб та сім'ю України—далі КпШС). Отже, чинне законодавство передбачає декілька форм захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а та­кож привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

На даний час, до завершення судово-правової реформи, в Ук­раїні правосуддя у сфері цивільної юрисдикції здійснюють за­гальні та арбітражні суди.

До органів, що здійснюють захист цивільних прав, належить і нотаріат. Нотаріат вчиняє виконавчі написи, протести векселів, морські протести, пред'являє чеки до оплати і засвідчує неспла­ту чеків (Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»1).

Цивільні справи розглядають і товариські суди, їм підвідомчі справи про зіпсування жилих та нежилих приміщень і комуналь­ного устаткування, оплату комунальних послуг, витрат з поточ­ного ремонту місць загального користування, про порядок ко­ристування будовами, що складають загальну власність грома­дян, про розділ майна між подружжям, спори жильців щодо використання підсобних приміщень, будинкових служб, (ст. 7 Положення про товариські суди Української РСР1).

Деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спо­рах, які є органом по розгляду трудових спорів, що виникають між робітниками і службовцями та адміністрацією, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпосередньо в районних (місцевих) судах на інших органах (ст. 232 Кодексу законів про працю України — далі КЗпП). У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскар­жити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм ви­писки з протоколу засідання комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питан­ня про те, чи наявні для цього об'єктивні причини.

Д. М. Чечот вважає, що сама по собі велика кількість форм захисту цивільних прав є об'єктивною необхідністю, хоча в ста­новленні системи форм, у практиці використання окремих форм відіграє велику роль і суб'єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та іншими обставинами. Через особ­ливий характер деяких прав або особливе становище володарів прав та з інших причин держава залишає частину функцій по за­хисту права у веденні адміністративних органів або передає їх іншим органам. Судова форма захисту права є головною, але не єдиною формою юрисдикційної діяльності2.

Питання про форми захисту цивільних прав дійсно має прин­ципове значення, а його вирішення можливо, якщо воно буде інтерпретовано в контексті концепції правової держави.

Влада у правовій державі здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Під поділом влади розуміється незалежність органів законодавчої, виконавчої і судової влади один від одного. Стосовно судової влади розподіл влади грун­тується на своєрідному характері функцій суду — захисті прав і законних інтересів особи.

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфіч­ність функції судової влади дозволяє зробити висновок про те, що судова влада має бути єдиною. Єдність судової влади є умовою не тільки її відокремлення від законодавчої і виконавчої влади, але й забезпечення гарантій недоторканності суб'єктивних прав особи. Інакше кажучи, єдність судової влади означає необхідність конституювання у правовій державі єдиного і рівного для усіх громадян суду, який є гарантом захисту суб'єктивних прав і охо-ронюваних законом інтересів.

Історичний аналіз цивільного процесуального законодавства свідчить про те, що у свій час закладалися засади, які не забезпе­чували єдності судової влади. Так, згідно із ст. 1 Цивільно-про-цесуального кодексу УРСР 1924 р. правила ведення цивільного процесу були обов'язковими для всіх установ єдиної судової си­стеми УРСР (народного суду, Губернського суду і Верховного Суду), а також для установ, наділених судовими функціями на основі особливих про них положень, з тими винятками, які в цих положеннях встановлені.

Основи про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р.1 також передбачали поряд з системою судових ус­танов існування інших органів з судовими функціями, арбітраж­них комісій для вирішення спорів між державними установами і підприємствами (ст. 22), створення союзними республіками судо­во-адміністративних органів постійного або тимчасового харак­теру для розгляду справ особливих категорій (ст. 24).

Крім системи державних судів і установ створювалися това­риські суди. В УРСР в 1921 р. був прийнятий декрет РНК «Про ро­бітничі дисциплінарні товариські суди»2. Через деякий час дисцип­лінарні товариські суди були ліквідовані, але 19 липня 1929 р.3 ство­рюються товариські суди та примирительні камери. 21 березня 1934 р.4 ВУЦВК і РНК УРСР затверджують положення про жит­лові товариські суди, створені при житлових кооперативах.

Радянське законодавство і діяльність органів цивільної юрис­дикції потребують подальшого вивчення. Є підстави стверджу­вати, що за напрямком своєї діяльності вони не тяжіли до органів правосуддя. Наприклад, вивчення практики арбітражних комісій свідчить, що вони значною мірою виконували не правосудні, а управлінські функції1.

Що стосується товариських судів, то як громадські форму­вання вони все більше стали виконувати певні юрисдикційні функції, що суперечить їх природі як органів громадського впли­ву, а не державного примусу. Дисциплінарний товариський суд міг, наприклад, застосувати догану, тимчасове переміщення на нижчу посаду на строк до одного місяця, направлення на важкі суспільне необхідні роботи, а у випадку стійкого небажання підкоритися дисципліні і неодноразових стягнень — звільнення з підприємства з передачею у дисциплінарний табір та ін.

На нашу думку, судова влада повинна втілюватися тільки в правосудді, а «право судити» має бути надане лише органам, що входять у судову систему, організуються на принципах незалеж­ності і здійснюють свою діяльність в єдиному порядку, передба­ченому законом. Тільки при цьому можуть бути забезпечені ба­ланс законодавчої, виконавчої*! судової влади, а також захист прав та інтересів громадян.

Послідовна реформа правосуддя повинна здійснюватися на основі зміцнення судової системи і концентрації судової влади, відмови від квазісудових установ. Засади, закріплені в Консти­туції України 1996 р., дозволяють конституювати правосуддя як нову за змістом інституцію з надзвичайною прерогативою вирі­шувати спори про права і обов'язки громадян.