§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору

Стаття 108 ЦПК передбачає, що треті особи, які не за­являють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до постановлення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх пра­во або обов'язки щодо однієї з сторін. Вони можуть бути притяг­нуті до участі в справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи суду.

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, зумовлений, перш за все, необхідністю забезпе­чити можливість здійснення відповідними суб'єктами права рег­ресу. Цивільне законодавство, наприклад, передбачає регресні зобов'язання. Згідно із ст. 175 ЦПК при солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх бор­жників разом, так і від кожного з них окремо, причому як по­вністю, так і в частині боргу.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з бор­жників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.

Таким чином, суть інституту третіх осіб, які не заявляють са­мостійних вимог, полягає в тому, що він є процесуальним забез­печенням права регресу, а умова, що за законом треті особи при­тягаються чи вступають в справу на боці позивача чи відповіда­ча, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов'язують її з однією із сторін у процесі. В іншому разі конструкція цього інституту була б безглуздою.

Зв'язок двох позовів — основного та регресного позову ко­лишньої сторони (позивача та відповідача) до колишньої третьої особи дає точне уявлення про юридичну заінтересованість, що спонукає вступити в процес третю особу, яка не заявляє само­стійних вимог. Юридична заінтересованість третьої особи пов'я­зана а можливим регресним позовом. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа сприятиме з'ясуван­ню обставин справи, що може попередити пред'явлення до неї регресних вимог.

Не дивлячись на те, що за замислом законодавця інститут третіх осіб був направлений на забезпечення права регресу, його застосування в подальшому дещо розширилося й інститут третіх осіб став використовуватися для захисту інших інтересів, які ви­пливають не тільки з регресних зобов'язань.

Так, при розгляді у справах про відшкодування аліментів на дітей судця в ході підготовки справи до судового розгляду чи при розгляді справи, встановивши, що відповідач виплачує алімен­ти за рішенням суду на інших дітей чи ним проводяться виплати за іншими виконавчими документами, зобов'язаний притягати заінтересованих осіб до участі в розгляді справи як третіх осіб на стороні відповідача.

Це свідчить про те, що суть інституту третіх осіб, які не заяв­ляють самостійних вимог на предмет спору, полягає не тільки в тому, що треті особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх інтересів у зв'язку з можливістю пред'явлення на майбутнє регресного позову, айв зв'язку з іншою заінтересова­ністю в результаті справи.

Визначення умов участі в цивільному процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, повинно ґрунтуватися на сут-ністних характеристиках даного інституту, оскільки функція інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, зводиться до забезпечення захисту інтересів тре­тьої особи, до запобігання можливого ущемлення її прав. З ура­хуванням цього можна виділити такі умови участі в справі третіх осіб: 1) обов'язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою й однією із сторін; 2) преюдиці­альна пов'язанність матеріально-правових відносин третьої особи й однієї із сторін з правовідносинами позивача та відпо­відача в справі, говорячи інакше, матеріально-правові відносит ни третьої особи та однієї із сторін повинні випливати з право­відносин між позивачем і відповідачем, що становлять предмет спору; 3) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї з сторін повинні передбачати можливість спору про право ци­вільне між третьою особою й особою, на стороні якої вона ви­ступає, тобто одержати цивілістичний характер. Лише на основі даних положень можна кваліфікувати заінтересованість третіх осіб як юридичну.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, найчастіше беруть участь у справі на стороні однак можуть бути випадки, коли треті особи виступають і на стороні позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають у справу за своєю ініціативою або можуть бути притягнуті до участі в справі за клопотанням сторін, прокурора чи з ініціативи суду (ч. 1. ст. 108 ЦПК). Згідно із законом у заяві про притягнення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача чи відповідача повинно бути точно зазначено, на яких підставах третіх осіб належить притягати чи допускати до участі в справі (ч. 3. ст. 108 ЦПК).

Заяви третіх осіб, сторін чи прокурора про допуск (притяг­нення) третьої особи до участі в справі підлягають судовій оцінці. Оскільки вступ (притягнення) третьої особи до участі в справі є засобом захисту інтересів третьої особи та сторін, то суд зобов'язаний обговорити обгрунтованість клопотань названих осіб і винести ухвалу про задоволення чи про відмову в ньому. При цьому суд повинен виходити з наявності юридичної заін­тересованості третьої особи, як підстави її участі в справі. Тре­тя особа вправі заперечувати своє притягнення до участі в справі, посилаючись на те, що вона ні з однією з сторін не пе­ребуває в правовідносинах, пов'язаних з предметом спору, а рішення в справі між сторонами не має преюдиціального зна­чення длй її прав та обов'язків.

ЦПК України не містить норми про оскарження ухвал суду про допуск До участі в справі третіх осіб, які не заявляють само­стійних вимог на предмет спору, чи про відмову в.ньому. На нашу думку, в ЦПК необхідно передбачити право третіх осіб оскаржи­ти ухвалу про відмову в допуску їх до участі в справі; відмова в допуску третьої особи до справи означає неможливість здійснен­ня захисту своїх інтересів, тобто результат справи може вплину­ти на права та обов'язки третьої особи. Процесуальною гаран­тією при цьому може бути право на оскарження ухвали.

Передбачений ЦПК порядок вступу (притягнення) третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, полягає в тому, що треті особи можуть самі вступати в справу або притягатися за клопотаннями сторін, прокурора чи за ініціативою суду. Вказів­ки на обов'язковість участі третіх осіб процесуальне законодав­ство не містить. Однак цивільне законодавство в окремих випад­ках вирішує питання про обов'язковість притягнення третіх осіб, яжійеі заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Згідно із ст. 238 ЦК, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягти продавця до участі в справі, а про­давець зобов'язаний вступити в цю справу на стороні покупця.

Непритягнення покупцем продавця до участі в справі звіль­няє продавця від відповідальності перед покупцем, коли прода­вець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти ви­лученню речі у покупця.

Продавець, який був притягнутий покупцем до участі в справі, але не взяв в ній участі, позбавляється права доводити непра­вильність ведення справи покупцем.

Дана стаття часто наводиться як приклад обов'язкового при­тягнення третьої особи до участі в справі. Однак постановка пи­таний про обов'язкове притягнення третіх осіб не відповідає ци­вільному процесуальному законодавству.

НепритягненНя третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі в справі не може спричиняти незаконності судового рішення та його скасування. Притягну­ти третю особу може не сторона, як закріплено в ст. 238 ЦК, а суд. Нарешті, чч. 2 і 3 ст. 238 ЦК по суті подають правилу пре-юдиції, викладені в ст. 231 ЦПК, які зводяться до того, що вста­новлені судовим рішенням факти та правовідносини не можуть бути заперечені заінтересованими особами, якщо вони брали участь у справі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, посідають тільки їм властиве процесуальне становище. Хоча вони беруть участь у справі на стороні позивача чи відпо­відача, це не створює для них становища сторони, їх не можна ототожнювати із сторонами. Навпаки, дуже важливо в кожному конкретному випадку точно визначити, яке конкретне процесу­альне становище повинна посідати в справі, що розглядається судом, та чи інша заінтересована особа.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають комплекс процесуальних прав та обов'язків. Згідно із ч. 2 ст. 108 ЦПК вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, крім права на зміну підстави і предмету позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову, визнання позо­ву або укладення мирової угоди, вимоги виконання судового рішення, ухвали, постанови суду. Із змісту закону, таким чином, випливає, що треті особи не мають лише тих прав сторони, в яких реалізується принцип диспозитивності.

Відповідно до ст. 99 ЦПК треті особи як особи, що беруть участь у справі, мають й інші права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, по­станов та інших документів, що є у справі, брати участь у судо­вих засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснен­ня судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, ос­каржувати рішення і ухвали суду, а також користуватись інши­ми процесуальними правами, наданими їм законом.

Треті особи зобов'язані добросовісно користуватися належ­ними їм процесуальними правами.

І. М. Ільїнською поставлене питання про право третьої осо­би, яка не заявляє самостійних вимог, заявляти клопотання про притягнення на свою сторону інших третіх осіб, так би мовити «субтретіх» осіб. Вона вважає, що сама процесуальна мета інсти­туту третіх осіб, що вступили (були притягнуті) в процес без са­мостійних вимог, не заперечує такої постановки питання. Так, спочатку сторона притягає третю особу для підсилення своєї по­зиції в процесі, а потім третя особа, в свою чергу, притягає третю особу, яка, захищаючи інтереси третьої особи, на стороні якої вона виступає, тим самим допомагає і первісній стороні добитися спри­ятливого для неї рішення в справі. Наприклад, якщо до покупця буде пред'явлено позов про вилучення майна, то продавець, всту­пивши в справу, за вимогою покупця може притягти на свою сто­рону попереднього продавця, правонаступником якого він є1.

Хоча теоретично така конструкція і мислима, вона протирі-чить чинному законодавству. Треті особи, які не заявляють са­мостійних вимог на предмет спору, юридичне заінтересовані в результатах справи лише такою мірою, якою вони є суб'єктами матеріальних правовідносин, преюдиціальне пов'язаних з пред­метом спору, — правовідносин між позивачем та відповідачем. «Субтреті» особи такої юридичної заінтересованості не мають, їх заінтересованість носить фактичний характер.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає спеціаль­ний випадок участі третіх осіб у справі про поновлення на роботі. Згідно із ст. 109 ЦПК, якщо судом буде встановлено, що звільнення або переведення було проведено з явним порушенням закону, він повинен у тому ж процесі покласти на винну службову особу обов'язок відшкодувати державному підприємству, установі, організації, колгоспу, іншій кооперативній організації, їх об'єд­нанню, іншій громадський організації шкоду, заподіяну в зв'яз­ку з оплатою за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Як зазначається в п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду су­дами трудових спорів», при цьому належить враховувати, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невико­нанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП, настає повна матеріальна відповідальність винних у цьо­му службових осіб і обов'язок відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівни­кові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеопла­чуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше1.