§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197
Стаття 108 ЦПК передбачає, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до постановлення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх право або обов'язки щодо однієї з сторін. Вони можуть бути притягнуті до участі в справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи суду.
Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, зумовлений, перш за все, необхідністю забезпечити можливість здійснення відповідними суб'єктами права регресу. Цивільне законодавство, наприклад, передбачає регресні зобов'язання. Згідно із ст. 175 ЦПК при солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.
Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.
Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.
Таким чином, суть інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, полягає в тому, що він є процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом треті особи притягаються чи вступають в справу на боці позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов'язують її з однією із сторін у процесі. В іншому разі конструкція цього інституту була б безглуздою.
Зв'язок двох позовів — основного та регресного позову колишньої сторони (позивача та відповідача) до колишньої третьої особи дає точне уявлення про юридичну заінтересованість, що спонукає вступити в процес третю особу, яка не заявляє самостійних вимог. Юридична заінтересованість третьої особи пов'язана а можливим регресним позовом. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа сприятиме з'ясуванню обставин справи, що може попередити пред'явлення до неї регресних вимог.
Не дивлячись на те, що за замислом законодавця інститут третіх осіб був направлений на забезпечення права регресу, його застосування в подальшому дещо розширилося й інститут третіх осіб став використовуватися для захисту інших інтересів, які випливають не тільки з регресних зобов'язань.
Так, при розгляді у справах про відшкодування аліментів на дітей судця в ході підготовки справи до судового розгляду чи при розгляді справи, встановивши, що відповідач виплачує аліменти за рішенням суду на інших дітей чи ним проводяться виплати за іншими виконавчими документами, зобов'язаний притягати заінтересованих осіб до участі в розгляді справи як третіх осіб на стороні відповідача.
Це свідчить про те, що суть інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає не тільки в тому, що треті особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх інтересів у зв'язку з можливістю пред'явлення на майбутнє регресного позову, айв зв'язку з іншою заінтересованістю в результаті справи.
Визначення умов участі в цивільному процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, повинно ґрунтуватися на сут-ністних характеристиках даного інституту, оскільки функція інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, зводиться до забезпечення захисту інтересів третьої особи, до запобігання можливого ущемлення її прав. З урахуванням цього можна виділити такі умови участі в справі третіх осіб: 1) обов'язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою й однією із сторін; 2) преюдиціальна пов'язанність матеріально-правових відносин третьої особи й однієї із сторін з правовідносинами позивача та відповідача в справі, говорячи інакше, матеріально-правові відносит ни третьої особи та однієї із сторін повинні випливати з правовідносин між позивачем і відповідачем, що становлять предмет спору; 3) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї з сторін повинні передбачати можливість спору про право цивільне між третьою особою й особою, на стороні якої вона виступає, тобто одержати цивілістичний характер. Лише на основі даних положень можна кваліфікувати заінтересованість третіх осіб як юридичну.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, найчастіше беруть участь у справі на стороні однак можуть бути випадки, коли треті особи виступають і на стороні позивача.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають у справу за своєю ініціативою або можуть бути притягнуті до участі в справі за клопотанням сторін, прокурора чи з ініціативи суду (ч. 1. ст. 108 ЦПК). Згідно із законом у заяві про притягнення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача чи відповідача повинно бути точно зазначено, на яких підставах третіх осіб належить притягати чи допускати до участі в справі (ч. 3. ст. 108 ЦПК).
Заяви третіх осіб, сторін чи прокурора про допуск (притягнення) третьої особи до участі в справі підлягають судовій оцінці. Оскільки вступ (притягнення) третьої особи до участі в справі є засобом захисту інтересів третьої особи та сторін, то суд зобов'язаний обговорити обгрунтованість клопотань названих осіб і винести ухвалу про задоволення чи про відмову в ньому. При цьому суд повинен виходити з наявності юридичної заінтересованості третьої особи, як підстави її участі в справі. Третя особа вправі заперечувати своє притягнення до участі в справі, посилаючись на те, що вона ні з однією з сторін не перебуває в правовідносинах, пов'язаних з предметом спору, а рішення в справі між сторонами не має преюдиціального значення длй її прав та обов'язків.
ЦПК України не містить норми про оскарження ухвал суду про допуск До участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, чи про відмову в.ньому. На нашу думку, в ЦПК необхідно передбачити право третіх осіб оскаржити ухвалу про відмову в допуску їх до участі в справі; відмова в допуску третьої особи до справи означає неможливість здійснення захисту своїх інтересів, тобто результат справи може вплинути на права та обов'язки третьої особи. Процесуальною гарантією при цьому може бути право на оскарження ухвали.
Передбачений ЦПК порядок вступу (притягнення) третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, полягає в тому, що треті особи можуть самі вступати в справу або притягатися за клопотаннями сторін, прокурора чи за ініціативою суду. Вказівки на обов'язковість участі третіх осіб процесуальне законодавство не містить. Однак цивільне законодавство в окремих випадках вирішує питання про обов'язковість притягнення третіх осіб, яжійеі заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Згідно із ст. 238 ЦК, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягти продавця до участі в справі, а продавець зобов'язаний вступити в цю справу на стороні покупця.
Непритягнення покупцем продавця до участі в справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, коли продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця.
Продавець, який був притягнутий покупцем до участі в справі, але не взяв в ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем.
Дана стаття часто наводиться як приклад обов'язкового притягнення третьої особи до участі в справі. Однак постановка питаний про обов'язкове притягнення третіх осіб не відповідає цивільному процесуальному законодавству.
НепритягненНя третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі в справі не може спричиняти незаконності судового рішення та його скасування. Притягнути третю особу може не сторона, як закріплено в ст. 238 ЦК, а суд. Нарешті, чч. 2 і 3 ст. 238 ЦК по суті подають правилу пре-юдиції, викладені в ст. 231 ЦПК, які зводяться до того, що встановлені судовим рішенням факти та правовідносини не можуть бути заперечені заінтересованими особами, якщо вони брали участь у справі.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, посідають тільки їм властиве процесуальне становище. Хоча вони беруть участь у справі на стороні позивача чи відповідача, це не створює для них становища сторони, їх не можна ототожнювати із сторонами. Навпаки, дуже важливо в кожному конкретному випадку точно визначити, яке конкретне процесуальне становище повинна посідати в справі, що розглядається судом, та чи інша заінтересована особа.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають комплекс процесуальних прав та обов'язків. Згідно із ч. 2 ст. 108 ЦПК вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, крім права на зміну підстави і предмету позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову, визнання позову або укладення мирової угоди, вимоги виконання судового рішення, ухвали, постанови суду. Із змісту закону, таким чином, випливає, що треті особи не мають лише тих прав сторони, в яких реалізується принцип диспозитивності.
Відповідно до ст. 99 ЦПК треті особи як особи, що беруть участь у справі, мають й інші права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їм законом.
Треті особи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.
І. М. Ільїнською поставлене питання про право третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, заявляти клопотання про притягнення на свою сторону інших третіх осіб, так би мовити «субтретіх» осіб. Вона вважає, що сама процесуальна мета інституту третіх осіб, що вступили (були притягнуті) в процес без самостійних вимог, не заперечує такої постановки питання. Так, спочатку сторона притягає третю особу для підсилення своєї позиції в процесі, а потім третя особа, в свою чергу, притягає третю особу, яка, захищаючи інтереси третьої особи, на стороні якої вона виступає, тим самим допомагає і первісній стороні добитися сприятливого для неї рішення в справі. Наприклад, якщо до покупця буде пред'явлено позов про вилучення майна, то продавець, вступивши в справу, за вимогою покупця може притягти на свою сторону попереднього продавця, правонаступником якого він є1.
Хоча теоретично така конструкція і мислима, вона протирі-чить чинному законодавству. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, юридичне заінтересовані в результатах справи лише такою мірою, якою вони є суб'єктами матеріальних правовідносин, преюдиціальне пов'язаних з предметом спору, — правовідносин між позивачем та відповідачем. «Субтреті» особи такої юридичної заінтересованості не мають, їх заінтересованість носить фактичний характер.
Цивільне процесуальне законодавство передбачає спеціальний випадок участі третіх осіб у справі про поновлення на роботі. Згідно із ст. 109 ЦПК, якщо судом буде встановлено, що звільнення або переведення було проведено з явним порушенням закону, він повинен у тому ж процесі покласти на винну службову особу обов'язок відшкодувати державному підприємству, установі, організації, колгоспу, іншій кооперативній організації, їх об'єднанню, іншій громадський організації шкоду, заподіяну в зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Як зазначається в п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при цьому належить враховувати, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП, настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов'язок відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше1.