§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

виникнення цивльних процесуальних правовдно­син необхідні певні передумови. До них, як правило, відносять: 1) норми цивільного процесуального права; 2) процесуальну пра­воздатність; 3) юридичні процесуальні факти.

Норми цивільного процесуального права — це загальні пра­вила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що складаються в зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цивільного процесуаль­ного права мають загальний характер, у них знаходить вира­ження загальний варіант взаємної поведінки суду та інших учас­ників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам вті­лення правосуддя.

ІДивільно-процесуальна норма як загальне правило поведін­ки звернена до суду й учасників процесу. Вона дозволяє окрес­лити межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником процесу.

Таким чином, у нормі цивільного процесуального права про­являється те типове, що характерне для конкретних процесуаль­них ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечуєть-

56                                               Глава IV

ся цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учас­ників процесу в одному, загальному для всіх напрямку.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якої цивільної процесуальної правовідносини необхідна на­явність норми права, що передбачає дану правовідносину. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодав­ством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, харак­теризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб'єктивних прав та обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить-таки часто цивільні про­цесуальні правовідносини характеризуються як «владовідноси-ни». Н. Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що «суд, посідаючи головне становище, є ведучим, основним суб'єктом правовідно­син, всі ж інші його суб'єкти мають становище, підлегле суду»1.

Дані твердження перенесеш практично в усі підручники з кур­су цивільного процесу. Однак їх правильність і практична ко­ристь викликають сумніви. О. Т. Боннер цілком обгрунтовано вважає, що при характеристиці цивільних процесуальних право­відносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюєть­ся владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Вла­да суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосудця в цивільних справах ім'ям держави, вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чин­ності, обов'язкові для всіх державних установ, підприємств, колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій, службових осіб, громадян і підлягають виконанню.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних право­відносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. При­чому правоздатність трактується стосовно всіх суб'єктів цивіль­ного процесуального права і, врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов'язками, до­пустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і визнання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивілістичний характер. Так, ст. 100 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає. Нею володіють тільки сторони (позивач, відповідач) та треті особи, оскільки відповідно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки визнається за всіма громадянами України незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, осві­ти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця про­живання та інших обставин, а також за державними підприємства­ми, установами, їх об'єднаннями, іншими громадськими організа­ціями, які користуються правами юридичної особи.

Інше становище в цивільному праві, де правоздатність — загальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права й обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздат­ності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представ­ників, прокурора, органів державного управління, свідків, екс­пертів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-який громадянин. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі умови, що мають значення для справи. Експертиза призна­чається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спе­ціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла; отже, лише спеціаліст может бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну право­здатність передумовою всіх цивільних процесуальних право­відносин? Мабуть, ні. її мають тільки громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть бути суб'єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, гадаємо, що як передумова ви­никнення цивільних процесуальних правовідносин виступає не процесуальна правоздатність, а правосуб'єктність. Процесуаль­на правосуб'ектність — це специфічна властивість суб'єктів ци­вільного процесуального права, яка дозволяє і'м бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своїм змістом співпадають, бо суб'єкт права — це особа, яка має правосуб'єкт­ність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивіль­них процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб'єктами прав і обов'язків, конкре­тизує тим самим коло правовідносин, що виникають на основі правосуб'єктності. Процесуальна правосуб'єктність є ступенем реалізації норм цивільного процесуального права, реальною пе­редумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб'єкт­ності немає, а має місце правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб'єктність має свій зміст. Він структу-рований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і нести обов'язки (правоздатність); по-друге, можли­вості до самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність). Для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна право­здатність невіддільна від процесуальної дієздатності, має спе­ціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв'язку між процесуальною правоздатністю та дієздат­ністю, як відомо, немає, а процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти станови­ще і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої осо­би. Саме виходячи з цього формулюється в цивільному процесу­альному законодавстві (статті 100,101 ЦПК) процесуальна пра­воздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним змістом. Оскільки правоздатність та дієздатність у складі право­суб'єктності інших учасників процесу має спеціальний, а не за­гальний характер і не відображає загальних властивостей всіх суб'єктів цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеціальних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.

Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність для кожно­го суб'єкта цивільного процесуального права специфічна.

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, нале­жить тим громадянам, що досягли повноліття.

Правосуб'єктність судових представників визначається по-іншому. Відповідно до ст. 116 ЦПК особи, які не досягли повно­ліття чи над якими встановлено опіку або піклування; адвокати, які прийняли доручення про подання юридичної допомоги з по­рушенням правил, встановлених законодавством України про ад­вокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі, не можуть бути представниками в суді.

У змісті процесуальної правосуб'єктності свідків, експертів також є свої особливості. Відповідно до ст. 42 ЦПК не можуть бути свідками особи, нездатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для спра­ви, або давати про них правильні показання, а також представ­ники по цивільній справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням обов'язків представника або захисника.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і по­требують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, судом призначається експертиза (ст. 57 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правосуб'єктність експерта визначаєть­ся його спеціальними знаннями. Якщо особа не володіє такими знаннями, то на підставі закону вона повинна відмовитися від дачі висновку (ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб'єктності і не може бути експер­том. Цивільна процесуальна правосуб'єктність перекладача виз­начається знанням мов.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних право­відносин крім норм права і процесуальної правосуб'сктності є юридичні факти. Юридичні факти-^ передбачені в гіпотезах про­цесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язують­ся виникнення, зміни чи припинення правовідносин, суб'єктив­них прав та юридичних обов'язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчи­нені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динаміч­ний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання за­яви про порушення цивільної справи стороною, прийняття суд­дею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, при­значення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідом­лення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів від­носиться і бездія учасників цивільного процесу. Процесуальна бездія — це невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання пе­редбачених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільно­му процесі обмежений характер, — привод свідка, штраф тощо (статті 44, 172, 173ЦПК).

Викликають заперечення визначення процесуальних бездій як невикористання свого процесуального права. Ця думка не відпові­дає закону, дозвільному способу правового регулювання процесу­альних відносин. В протилежному випадку процесуальною бездією

— юридичним фактом—довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, невступ у справу як заінтересованої особи тощо.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особ­ливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають проце­суальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до звершен­ня дій учасниками процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін не може викликати припинення провадження у справі. Про­вадження в справах у такому випадку припиняється через дію суду

— ухвалу про припинення провадження в цивільних справах.

Залежно від наявних умов, з якими законотворець пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юри­дичні факти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це прос­тий юридичний факт: наприклад, притягнення судом другого відповідача (ст. 105 ЦПК), виклик свідків та інших осіб (ст. 90 ЦПК) та ін. Але найчастіше в цивільному процесі зустрічаються складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних право­відносин, наприклад, між позивачем та судом першої інстанції не­обхідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну Заяву, а суддя прийняти її в провадження. Такий юридичний факт прий­нято називати юридичним складом.

Врешті-решт для юридичних процесуальних фактів характер­но і те, що закон у деяких випадках предбачає форму здійснення тієї чи іншої дії, а також її документальне оформлення. У цьому випадку вимоги форми, документального оформлення мають конститутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то передбачені законом процесуальні наслідки не наступають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх прав чи інтересів, що охороняються законом, тільки шляхом подачі в суд позовної заяви (статті 4, 5 ЦПК). Згідно із ст. 137 ЦПК позовна заява подається до суду у пись­мовій формі. Вона повинна містити в собі: 1) назву суду, до яко­го подається заява; 2) точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження; 3) зміст позовних вимог; 4) вик­лад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5) зазна­чення доказів, що стверджують позов, та ряд інших реквізитів.

Якщо заява не відповідає вимогам, то суддя вирішує залиши­ти заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у встановлений строк не виконає перераховані в ст. 137 ЦПК вимоги, позовна заява вва­жається недійсною і повертається позивачу (ст. 139 ЦПК).


<