§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

При здійсненні правосуддя в цивільних справах суд, учасники цивільного процесу здійснюють чимало процесуальних дій, вступають у відносини між собою. Оскільки зміст процесу­альних дій суду, інших суб'єктів процесуальної діяльності, а та­кож порядок їх здійснення регламентовані нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми право­вих. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є за­собом реалізації норм цивільного процесуального права. Цією обставиною і зумовлена та увага, яку приділяють розробці теорії правовідносин у науці цивільного процесуального права, і зна­чення, якого дана тема набуває у вивченні навчального курсу ци­вільного процесу в цілому, а також окремих його інститутів.

Теорія правовідносин найтісніше пов'язана з правотворчою та правозастосовчою діяльністю. Аналіз цивільних процесуаль­них правовідносин — необхідний етап дослідження ефективності чинного законодавства, в процесі якого аналізуються конкретні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані адекватні засоби правового впливу і т. ін.

В науці цивільного процесуального права існують різні суд­ження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом ре­гулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні право­відносини — це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права1. Є думка, що цивільні процесу­альні правовідносини виникають з метою урегулювання інших, фактичних суспільних відносин.

Так, В. П. Мозолін зазначав, що в результаті правового ре­гулювання відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не існували, ідеоло­гічних відносин, — правових, які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх2.

Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх основі лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні відносини — це різноманітні зв'язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями, а також все­редині їх у процесі економічного, соціального, політичного* куль­турного життя й діяльності. Окремі люди вступають у суспільні відносини як члени (представники) тих чи інших соціальних уг­руповань та груп. Таким чином, головною специфічною особли­вістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідно­сини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, не має такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими сус­пільними відносинами.

З урахуванням цього і повинен простежуватися механізм ре­алізації норм права, співвідношення суспільних та правових відносин. Не існує «чисто» юридичних відносин, право не може створювати суспільні відносини, які спершу виступають тільки як юридичні, а потім наповнюються фактичним змістом.

Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини — це суспільні відно­сини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації ніяких нових відносин не виникає, бо правовідносини поза кон­кретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми, перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобтр вказуємо, що на них мали вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесу­альні правовідносини — це суспільні відносини, які регулюють­ся нормами цивільного процесуального праза. Разом з тим та­кий підхід до поняття цивільних процесуальних відносин, їх ха­рактеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак крім цього важ­ливо визначити, хто е носієм суб'єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільні процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка по­винна бути чи може бути здійснена, суб'єктивні права та обо­в'язки суб'єктів.

Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання завжди є суспільні відносини визначеного виду. Вирішальна конститутив­на риса правовідносин полягає і в тому, що вони виражають інди­відуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфіко­ваними особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора та інших суб'єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як кон* кретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні скла& датися правові зв'язки між особами, які мають індивідуалізов^І ний характер. Неврахування цього призводить, наприклад, Л* формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльніе держави до юридичних обов'язків. Внаслідок такого підxо^ процесуальній літературі дискутується питання про те», перед ким суд несе обов'язок винесення рішення.                                  , \

Одні автори стверджують, що винести рішення — обов'язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий обов'язок тільки перед державою. Деякі вва­жають, що суд несе обов'язок без адресата1.

Наведені підходи не досить обґрунтовані. Тільки на перший погляд здається, що дана концепція служить зміцненню правопо-

1 Див.: Гурвич М А. Судебное решение. М., 1976. С 11-13.

52                                                 Глава IV

рядку та охороні прав громадян. Насправді ж досягається проти­лежний ефект: визнання того, що суд несе обов'язок винести рішен­ня перед державою, народом і т. д., знімає з нього відповідальність. Обов'язок перед державою чи народом взагалі обертається без­відповідальністю. Права громадян тим самим нівелюються, і ста­ють маревом обов'язки суду. В дійсності право громадянина вима­гати судового захисту своїх прав та інтересів, що охороняються законом, кореспондується конкретним органам правосудця, які можуть розглядати та вирішувати цивільні справи, а тому і обов'я­зок винести рішення суд повинен нести тільки перед сторонами.

Далі слід звернути особливу увагу на таку конститутивну оз­наку цивільних процесуальних відносин, як та, що вони являють собою не тільки індивідуалізований, але й правовий зв'язок між суб'єктами на основі норм права та через їх суб'єктивні права і обо­в'язки. Тільки такою мірою, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав та обов'язків, вони відносяться один до одного як учасники цивільних процесуальних правовідносин.

Дана характеристика цивільних процесуальних правовідносин дуже важлива. Перш за все, судочинство в цивільних справах — це така діяльність, яка суворо урегульована правом. Тому інколи стверджують, що цивільні процесуальні правовідносини існують тільки в формі правових відносин. Це вірно лише в тому розумінні, що для виникнення процесуальних правовідносин завжди необ­хідно, щоб існували норми права, які передбачають дані право­відносини, що не властиве, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК вказує, що цивільні права та обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. На відміну від цього цивільне процесуальне за­конодавство передбачає зовсім інше правило. В статті 1 ЦПК за--кріплена норма, відповідно до якої порядок провадження цивіль­них справ у судах України визначається тільки кодексом.

Для здійснення завдань цивільного судочинства ст. 1 ЦПК має глибокий зміст, бо в ній закріплені високозначущі характеристики правосуддя в цивільних справах, їх можна звести до такого: законо­давство в цивільному судочинстві повинно забезпечити однакові умови судової діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних справах, тим самим домагатися реалізації права на судовий захист, демократичної ідеї рівного та єдиного для всіх громадян суду.

У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб пра­вового регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними актами.

Дані характеристики мають не тільки значення теоретичних формул, але й значення практичних аксіом, без яких немислима законність судової діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» із змінами, внесеними по­становою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку провад­ження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у точній відповідності із законом1.

Механізм правового регулювання в сфері цивільного судо­чинства при дозвільному способі правового регулювання харак­теризується також і тим, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, ос­кільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наво­дяться випадки, коли всупереч статтям 137-139 ЦПК приймаєть­ся заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вони вважають, що недоліки зая­ви мають бути виправлені після її прийняття, а в цьому випадку обирається не передбачена цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.

У наведених прикладах мова не може йти про недоліки у чин­ному законодавстві та необхідності їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи взагалі юридичне байдужі, в них немає ніякої необхід­ності Помилки, які допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи в передбачених для неї процесуальних формах у судовому засіданні чи в рішенні суду. Але при цьому, природно, про фактичну процесуальну діяльність мова йти не може.

Такі висновки знаходять підтвердження в п. З постанови Пле>-нуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції». Як пояснено в цьо­му пункті, якщо порушення правил статей 137-139 ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду1.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні проце­суальні відносини — це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконан­ня винесених рішень.

У теорії цивільного процесуального права крім поняття ци­вільних процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивіль­ному процесі виникає одна єдина багатосуб'єктна цивільна про­цесуальна правовідносина, яка розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу «суд—позивач», «суд— відповідач» і т. д., що правовідно­син у справі стільки, скільки учасників процесу.

Теорія єдиної цивільної процесуальної правовідносини без­підставна. У процесі розгляду цивільної справи виникає ряд пра­вовідносин, які взаємопов'язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні, бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов'язків, специфічний склад суб'єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнен­ня й винесення рішення до перегляду незаконних постанов і ви­конавчого провадження.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у пра­вовідносини, як правило, з судом, то схематично система процесуальних правовідносин у суді першої Інстанції виглядає та­ким чином:

Позивач

Треті особи

Представники сторін та третіх осіб

Свідки •*

Перекладачі

Відповідач

Органи державного управління

> Прокурор Експерти

Представники громадських

організацій та трудових

колективів