§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197
При здійсненні правосуддя в цивільних справах суд, учасники цивільного процесу здійснюють чимало процесуальних дій, вступають у відносини між собою. Оскільки зміст процесуальних дій суду, інших суб'єктів процесуальної діяльності, а також порядок їх здійснення регламентовані нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми правових. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є засобом реалізації норм цивільного процесуального права. Цією обставиною і зумовлена та увага, яку приділяють розробці теорії правовідносин у науці цивільного процесуального права, і значення, якого дана тема набуває у вивченні навчального курсу цивільного процесу в цілому, а також окремих його інститутів.
Теорія правовідносин найтісніше пов'язана з правотворчою та правозастосовчою діяльністю. Аналіз цивільних процесуальних правовідносин — необхідний етап дослідження ефективності чинного законодавства, в процесі якого аналізуються конкретні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані адекватні засоби правового впливу і т. ін.
В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.
Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права1. Є думка, що цивільні процесуальні правовідносини виникають з метою урегулювання інших, фактичних суспільних відносин.
Так, В. П. Мозолін зазначав, що в результаті правового регулювання відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не існували, ідеологічних відносин, — правових, які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх2.
Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх основі лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.
Як відомо, суспільні відносини — це різноманітні зв'язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями, а також всередині їх у процесі економічного, соціального, політичного* культурного життя й діяльності. Окремі люди вступають у суспільні відносини як члени (представники) тих чи інших соціальних угруповань та груп. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю.
Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, не має такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.
З урахуванням цього і повинен простежуватися механізм реалізації норм права, співвідношення суспільних та правових відносин. Не існує «чисто» юридичних відносин, право не може створювати суспільні відносини, які спершу виступають тільки як юридичні, а потім наповнюються фактичним змістом.
Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини — це суспільні відносини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації ніяких нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми, перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобтр вказуємо, що на них мали вплив правова дія, впорядкування.
Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального праза. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних відносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак крім цього важливо визначити, хто е носієм суб'єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільні процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів.
Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання завжди є суспільні відносини визначеного виду. Вирішальна конститутивна риса правовідносин полягає і в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора та інших суб'єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як кон* кретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні скла& датися правові зв'язки між особами, які мають індивідуалізов^І ний характер. Неврахування цього призводить, наприклад, Л* формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльніе держави до юридичних обов'язків. Внаслідок такого підxо^ процесуальній літературі дискутується питання про те», перед ким суд несе обов'язок винесення рішення. , \
Одні автори стверджують, що винести рішення — обов'язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий обов'язок тільки перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов'язок без адресата1.
Наведені підходи не досить обґрунтовані. Тільки на перший погляд здається, що дана концепція служить зміцненню правопо-
1 Див.: Гурвич М А. Судебное решение. М., 1976. С 11-13.
52 Глава IV
рядку та охороні прав громадян. Насправді ж досягається протилежний ефект: визнання того, що суд несе обов'язок винести рішення перед державою, народом і т. д., знімає з нього відповідальність. Обов'язок перед державою чи народом взагалі обертається безвідповідальністю. Права громадян тим самим нівелюються, і стають маревом обов'язки суду. В дійсності право громадянина вимагати судового захисту своїх прав та інтересів, що охороняються законом, кореспондується конкретним органам правосудця, які можуть розглядати та вирішувати цивільні справи, а тому і обов'язок винести рішення суд повинен нести тільки перед сторонами.
Далі слід звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних процесуальних відносин, як та, що вони являють собою не тільки індивідуалізований, але й правовий зв'язок між суб'єктами на основі норм права та через їх суб'єктивні права і обов'язки. Тільки такою мірою, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав та обов'язків, вони відносяться один до одного як учасники цивільних процесуальних правовідносин.
Дана характеристика цивільних процесуальних правовідносин дуже важлива. Перш за все, судочинство в цивільних справах — це така діяльність, яка суворо урегульована правом. Тому інколи стверджують, що цивільні процесуальні правовідносини існують тільки в формі правових відносин. Це вірно лише в тому розумінні, що для виникнення процесуальних правовідносин завжди необхідно, щоб існували норми права, які передбачають дані правовідносини, що не властиве, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК вказує, що цивільні права та обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило. В статті 1 ЦПК за--кріплена норма, відповідно до якої порядок провадження цивільних справ у судах України визначається тільки кодексом.
Для здійснення завдань цивільного судочинства ст. 1 ЦПК має глибокий зміст, бо в ній закріплені високозначущі характеристики правосуддя в цивільних справах, їх можна звести до такого: законодавство в цивільному судочинстві повинно забезпечити однакові умови судової діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних справах, тим самим домагатися реалізації права на судовий захист, демократичної ідеї рівного та єдиного для всіх громадян суду.
У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб правового регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними актами.
Дані характеристики мають не тільки значення теоретичних формул, але й значення практичних аксіом, без яких немислима законність судової діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку провадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у точній відповідності із законом1.
Механізм правового регулювання в сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулювання характеризується також і тим, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наводяться випадки, коли всупереч статтям 137-139 ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вони вважають, що недоліки заяви мають бути виправлені після її прийняття, а в цьому випадку обирається не передбачена цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.
У наведених прикладах мова не може йти про недоліки у чинному законодавстві та необхідності їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи взагалі юридичне байдужі, в них немає ніякої необхідності Помилки, які допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи в передбачених для неї процесуальних формах у судовому засіданні чи в рішенні суду. Але при цьому, природно, про фактичну процесуальну діяльність мова йти не може.
Такі висновки знаходять підтвердження в п. З постанови Пле>-нуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції». Як пояснено в цьому пункті, якщо порушення правил статей 137-139 ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду1.
Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини — це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень.
У теорії цивільного процесуального права крім поняття цивільних процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одна єдина багатосуб'єктна цивільна процесуальна правовідносина, яка розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу «суд—позивач», «суд— відповідач» і т. д., що правовідносин у справі стільки, скільки учасників процесу.
Теорія єдиної цивільної процесуальної правовідносини безпідставна. У процесі розгляду цивільної справи виникає ряд правовідносин, які взаємопов'язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні, бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов'язків, специфічний склад суб'єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.
Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнення й винесення рішення до перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.
Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовідносини, як правило, з судом, то схематично система процесуальних правовідносин у суді першої Інстанції виглядає таким чином:
Позивач
Треті особи
Представники сторін та третіх осіб
Свідки •*
Перекладачі
Відповідач
Органи державного управління
> Прокурор Експерти
Представники громадських
організацій та трудових
колективів