§ 3. Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі.
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197
Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземні громадяни — це особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. Особи без громадянства за цією нормою — це особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Згідно із Закбном України від 24 грудня 1993 р. «Про біженців» під терміном «біженець» розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який з незалежних від нього причин вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є, і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави (ст. 1). Слід підкреслити, що держави й на своїй території біженцям надають правовий режим іноземців. Тому щодо своїх цивільно-процесуальних прав біженці також користуються правовим режимом іноземців і на них також поширюється національний режим, зокрема вони мають право звертатися до суду.
Таким чином, іноземці — це іноземні громадяни та особи без громадянства. Крім них у міжнародному цивільному процесі можуть брати участь і іноземні підприємства й організації. Йдеться про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх цих суб'єктів можна умовно назвати іноземними особами.
До цивільних процесуальних прав іноземців перш за все належить право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземцю, права і свободи якого порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.
Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., закріплює право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8)1.
Згідно із ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятої 4 листопада 1950 р., кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону1. Аналогічна за змістом норма міститься в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 р. (ст. 14)2.
Вказані універсальні положення міжнародно-правових актів відносно вільного доступу іноземних осіб до суду конкретизуються в двосторонніх договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
Ці договори закріплюють принцип надання іноземним особам захисту цивільних прав на засадах національного режиму. Цей принцип означає, що іноземні особи в даній державі мають право на захист тих саме цивільних прав, тими самими засобами та порядком, як і всіТромадяни цієї держави, та не можуть претендувати на винятки з місцевого закону.
Норми наведених міжнародно-правових актів повністю відтворені внутрішнім законодавством України. Згідно з Конституцією України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).
Зокрема, іноземці мають право звертатися до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. В ч. 1 ст. 55 Конституції України прямо закріплено: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Таким чином, наведені положення Конституції України закріплюють одну з важливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатись до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Іноземні підприємства і організації мають право звертатись до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів (статті 423, 424).
Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судовому провадженні є безумовним. Це означає, що судне повинен ставити в кожному окремому випадку питання про наявність взаємності, тобто не повинен з'ясовувати в процесі конкретної справи, чи передбачені законодавством іноземної держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України.
Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обмеження цивільних процесуальних прав громадян, установ чи організацій, законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження (реторсії) щодо громадян та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються такі спеціальні обмеження (ч. З ст. 423 ЦПК). Природно, якщо іноземна держава скасовує спеціальні обмеження прав і свобод українських громадян, Україна згідно із законом скасовує відповідні обмеження.
Для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охороню-ваних законом інтересів іноземці, як і громадяни України, вправі порушувати не тільки позовне провадження, але і провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також окреме провадження. Ця загальна передумова права на звернення до суду закріплена в ст. 4 ЦПК. Крім того, можливість порушувати справи окремого провадження і справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, передбачена договорами про правову допомогу і в багатосторонніх конвенціях.
Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідно іноземним особам для звернення до суду. Між тим законодавство деяких держав передбачає інститут внесення застави по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у накладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові позивачу — іноземній особі в позові.
Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, більшістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення застави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією, який є чинним для України, прямо вказано: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не можна покласти обов'язок по забезпеченню судових витрат виключно на тій основі, що вони
є іноземцями або не мають у цій країні постійного місця проживання, місця перебування чи місця знаходження» (ст. 16)'. <
У договорах, підписаних незалежної Україною, міститься дещо інше формулювання. Наприклад, у Договорі з Республікою Молдова вказано, що громадяни Договірних Сторін звільняються від сплати авансів та інших видатків по справі, а також користуються безкоштовним процесуальним захистом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і власні громадяни (ст. 43)2. В Конвенції держав — членів СНД по суті міститься таке ж правило (ст. 2).
Іноземні громадяни й організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють процесуальною дієздатністю,
У ЦПК немає спеціальної норми про цивільну процесуальну правоздатність іноземних осіб. Однак у силу принципу національного режиму і «закону суду» при провадженні справ за участю іноземного елемента іноземні громадяни й особи без громадянства, а також іноземні підприємства й організації користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України (статті 423,424 ЦПК). Звідси можна зробити висновок, що цивільна процесуальна правоздатність іноземців, іноземних підприємств та організацій в Україні визначається за цивільними процесуальними законами України. Вони можуть брати участь у процесі як сторони і треті особи, а також заявники і заінтересовані особи по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справах окремого провадження.
Говорячи про правове становище іноземних осіб окремо слід зупинитися на процесуальному становищі іноземної держави. Йдеться про так званий судовий імунітет (від лат. іттипіїаз — недоторканність, звільнення від чого-небудь), коли позов пред'являється до іноземної держави. Г
В силу принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред'явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави (ч. 1 ст. 425 ЦПК). Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції» (раг іп рагеиі поп ЬаЬеІзшізсІісІіопеп).
Специфічне правове становище у МЦП мають іноземні громадяни, які є дипломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 425 ЦПК акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише у межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
Так, згідно з Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 р.,1 глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До членів персоналу дипломатичного представництва належать члени дипломатичного, адміністративно-технічно-го та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Членами адмшістративно-технічного персоналу є члени дипломатичного представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування дипломатичного представництва. До членів обслуговуючого персоналу належать члени персоналу дипломатичного представництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню дипломатичного представництва (п. 5 Положення).
Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні конкретизує, хто з названих осіб користується судовим імунітетом. Згідно з пп. 13-16 зазначеного Положення імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України, а також від юрисдикції судів України по цивільних справах користуються:
глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного представництва, а також члени їх сімей, які проживають разом з ними і які не є громадянами України; члени адмшістративно-технічного персоналу І члени їх сімей, які проживають разом з ними,—лише щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов'язків, але за умови, якщо вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно;
члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами України або не проживають в Україні постійно,— тільки щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов'язків.
Наведеш положення щодо імунітету певного кола осіб від юрисдикції судів у цивільних справах повністю відповідають багатосторонній Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.
Суть судового імунітету перелічених осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише у межах, визначених нормами міжнародного права або договорами з відповідними державами і тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перелічені особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи в зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, позовами, що стосуються спадкування, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов'язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).
До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ — консульські посадові особи і консульські службовці консульської установи. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців — особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи.
Консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійсненних ними під час виконання консульських функцій. Однак зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випливають з договорів, за якими вони прямо чи побічно не прийняли на себе зобов'язань як агентів держави, яку вони представйяють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшкодування шкоди, спричиненої дорожно-транспортною подією (ст. 43 Конвенції, п. 25 Положення).
Дипломатичний імунітет поширюється також на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України (п. 27 Положення).
Важливо зазначити, що судовий імунітет надається іноземній державі, її дипломатичним представництвам, консульським установам та їх посадовим особам, виходячи з принципу взаємності (ч, З ст. 425 ЦПК).
Цивільна процесуальна дієздатність іноземців та іноземних юридичних осіб визначається в Україні також за «законом суду», тобто за ЦПК України, який з цих питань не містить прив'язок до іноземного права. Це означає, що іноземець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати свої права в суді і доручати ведення справи представникові, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Японське цивільне законодавство, наприклад, встановлює вік цивільного повноліття — «повних 20 років» (ст* З ЦПК Японії).
В деяких міжнародних договорах питання про визначення цивільної процесуальної дієздатності іноземних осіб вирішується по-іншому.
Необхідно відзначити, що у міжнародних договорах не міс-титься.норми, яка б виключала загальне правило про процесуальну дієздатність іноземних осіб.
Отже, питання цивільної процесуальної дієздатності іноземних громадян і осіб без громадянства мають вирішуватися в Україні не за законодавством своєї країни, а за цивільним процесуальним законодавством України.
Цивільна процесуальна дієздатність складається не тільки з здатності особи особисто здійснювати свої права в суді, але й доручати ведення справи представникові. В силу принципу «за-крну суду» особиста участь у справі іноземця не позбавляє його права мати по цій справі представника (ст. 110 ЦПК).
Оскільки національний режим цивільного судочинства поши-рвдєТіЬСЯ на іноземних осіб, можна зробити висновок, що їх представниками в суді теоретично можуть бути всі особи, зазначені в ст. 112 ЦПК. Але найчастіше представниками іноземців у суді виступають адвокати, а також інші особи, які допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно від того, є вони громадянами України чи іноземними громадянами. Стаття 116 ЦПК встановлює, хто не може бути представником в суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.
Разом з тим іноземні громадяни, як правило, доручають ведення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюрколегія).
Відповідно до Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та згідно із Статутом, затвердженим загальними зборами членів Української іноземної юридичної колегії 3 лютого 1997 р., Укрінюрколегія — це добровільне професійне об'єднання адвокатів, створене на основі єдності спільних інтересів її членів і покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (п. 1.1. Статуту).
В силу принципу «закону суду» порядок оформлення довіреності на ведення справи у суді передбачений ст. 114 ЦПК. Однак при рішенні цього питання стосовно адвокатів Укрінюрколегії треба мати на увазі, що доручення на ведення справи Укрінюр-колегією може бути оформлено.іноземцем не тільки згідно із законодавством України, але і за іноземним законодавством держави, в якій він знаходиться. Згідно із ст. 569і ЦК-України форма і строк дії довіреності визначаються за законом країни, де була видана довіреність. Однак довіреність не може бути визнано недійсною внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам закону України. (Вважається, що такий порядок оформлення доручення не суперечить «закону суду», за умови, якщо його зміст відповідає вимогам статей 99,114,115 ЦПК.
Крім цієї умови іноземна довіреність, як і будь-який офіційний документ, що походить від іноземної влади, повинна бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом України від 2 квітня 1994 р. із змінами від 5 листопада 1996р. та 17 лютого 1997 р. органи України приймають такі документи і акти на розгляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Україна і держава перебування сульська легалізація полягає у встановленні і засвідченні справжності підписів на цих документах та актах і відповідності їх законам держави перебування (ст. 54).
У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Мова йде про процесуальне представництво консулами як іноземних громадян і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, в першу чергу Консульськими конвенціями.
Відповідно до Консульського Статуту України від 2 квітня 1994 р. «консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно із ст. 26 Консульського Статуту України консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.
Процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави треба віднести до офіційного представництва, бо консул захищає за кордоном права та інтереси громадян і юридичних осіб внаслідок свого офіційного становища на підставі своїх повноважень. Наприклад, відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні належність до консульських посадових осіб по-свідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України (п. 29). Згідно із ст. 11 Консульського Статуту України «консул при призначенні на посаду одержує від Міністерства закордонних справ України письмове повноваження — консульський патент і приступає до виконання своїх обов'язків після одержання дозволу держави перебування (екзекватури)».