§ 3. Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі. : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іно­земців» іноземні громадяни — це особи, які належать до грома­дянства іноземних держав і не є громадянами України. Особи без громадянства за цією нормою — це особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Згідно із Закбном України від 24 грудня 1993 р. «Про біженців» під терміном «біженець» розу­міється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадян­ства), який з незалежних від нього причин вимушений залиши­ти територію держави, громадянином якої він є, і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави (ст. 1). Слід підкрес­лити, що держави й на своїй території біженцям надають право­вий режим іноземців. Тому щодо своїх цивільно-процесуальних прав біженці також користуються правовим режимом іноземців і на них також поширюється національний режим, зокрема вони мають право звертатися до суду.

Таким чином, іноземці — це іноземні громадяни та особи без громадянства. Крім них у міжнародному цивільному процесі мо­жуть брати участь і іноземні підприємства й організації. Йдеть­ся про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх цих суб'єктів можна умовно назва­ти іноземними особами.

До цивільних процесуальних прав іноземців перш за все на­лежить право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національ­них судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземцю, права і свободи якого порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх до­говорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому за­конодавстві кожної держави.

Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., закріплює право кожної людини на ефективне поновлення у пра­вах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8)1.

Згідно із ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основ­них свобод людини, прийнятої 4 листопада 1950 р., кожна люди­на при визначенні її громадянських прав та обов'язків має пра­во на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону1. Аналогічна за змістом норма міститься в Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 р. (ст. 14)2.

Вказані універсальні положення міжнародно-правових актів відносно вільного доступу іноземних осіб до суду конкретизують­ся в двосторонніх договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах.

Ці договори закріплюють принцип надання іноземним осо­бам захисту цивільних прав на засадах національного режиму. Цей принцип означає, що іноземні особи в даній державі мають право на захист тих саме цивільних прав, тими самими засоба­ми та порядком, як і всіТромадяни цієї держави, та не можуть претендувати на винятки з місцевого закону.

Норми наведених міжнародно-правових актів повністю від­творені внутрішнім законодавством України. Згідно з Конститу­цією України іноземці та особи без громадянства, що перебува­ють в Україні на законних підставах, користуються тими сами­ми правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конститу­цією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Зокрема, іноземці мають право звертатися до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. В ч. 1 ст. 55 Конституції України прямо закріплено: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Таким чином, наведені положення Конституції України закріп­люють одну з важливіших гарантій здійснення як конституцій­них, так і інших прав і свобод людини і громадянина.

Згідно з ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатись до судів України і користуються цивіль­ними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Іноземні підприємства і організації мають право звертатись до судів України і користуються цивільними процесуальними пра­вами для захисту своїх інтересів (статті 423, 424).

Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судовому провадженні є безумовним. Це означає, що судне по­винен ставити в кожному окремому випадку питання про на­явність взаємності, тобто не повинен з'ясовувати в процесі кон­кретної справи, чи передбачені законодавством іноземної держа­ви рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України.

Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обмеження цивільних процесуальних прав громадян, установ чи організацій, законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження (реторсії) щодо громадян та юридичних осіб тих дер­жав, в яких допускаються такі спеціальні обмеження (ч. З ст. 423 ЦПК). Природно, якщо іноземна держава скасовує спеціальні обмеження прав і свобод українських громадян, Україна згідно із законом скасовує відповідні обмеження.

Для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охороню-ваних законом інтересів іноземці, як і громадяни України, вправі порушувати не тільки позовне провадження, але і провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також окреме провадження. Ця загальна передумова права на звер­нення до суду закріплена в ст. 4 ЦПК. Крім того, можливість пору­шувати справи окремого провадження і справ, що виникають з ад­міністративно-правових відносин, передбачена договорами про правову допомогу і в багатосторонніх конвенціях.

Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідно іноземним особам для звернення до суду. Між тим законодавство деяких держав передбачає інститут внесення застави по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цьо­го інституту полягає у накладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові позивачу — іноземній особі в позові.

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, більшістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення застави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією, який є чинним для України, прямо вказано: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не можна покласти обов'язок по забезпеченню судових витрат виключно на тій основі, що вони

є іноземцями або не мають у цій країні постійного місця проживан­ня, місця перебування чи місця знаходження» (ст. 16)'.            <

У договорах, підписаних незалежної Україною, міститься дещо інше формулювання. Наприклад, у Договорі з Республікою Молдова вказано, що громадяни Договірних Сторін звільняють­ся від сплати авансів та інших видатків по справі, а також корис­туються безкоштовним процесуальним захистом на тих самих умо­вах і в тому ж обсязі, що і власні громадяни (ст. 43)2. В Конвенції держав — членів СНД по суті міститься таке ж правило (ст. 2).

Іноземні громадяни й організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють процесуальною дієздатністю,

У ЦПК немає спеціальної норми про цивільну процесуаль­ну правоздатність іноземних осіб. Однак у силу принципу націо­нального режиму і «закону суду» при провадженні справ за учас­тю іноземного елемента іноземні громадяни й особи без громадян­ства, а також іноземні підприємства й організації користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України (статті 423,424 ЦПК). Звідси можна зробити висновок, що цивільна процесуальна правоздатність іноземців, іноземних підприємств та організацій в Україні визначається за цивільними процесуальними законами України. Вони можуть брати участь у процесі як сторони і треті особи, а також заявники і заінтересо­вані особи по справах, що виникають з адміністративно-право­вих відносин, і справах окремого провадження.

Говорячи про правове становище іноземних осіб окремо слід зупинитися на процесуальному становищі іноземної держави. Йдеться про так званий судовий імунітет (від лат. іттипіїаз — недоторканність, звільнення від чого-небудь), коли позов пре­д'являється до іноземної держави.                                        Г

В силу принципу національного режиму і судового імуніте­ту іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред'явити позов до іноземної держави, просити про забезпечен­ня позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави (ч. 1 ст. 425 ЦПК). Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відпо­відно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції» (раг іп рагеиі поп ЬаЬеІзшізсІісІіопеп).

Специфічне правове становище у МЦП мають іноземні гро­мадяни, які є дипломатичними представниками іноземних дер­жав. Відповідно до ч. 2 ст. 425 ЦПК акредитовані в Україні дип­ломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазна­чені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише у межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затверджено­му Указом Президента України від 10 червня 1993 р.,1 глава дип­ломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До членів персоналу дипломатичного представниц­тва належать члени дипломатичного, адміністративно-технічно-го та обслуговуючого персоналу дипломатичного представницт­ва. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дип­ломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Членами адмшістративно-технічного персоналу є члени диплома­тичного представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування дипломатичного представництва. До членів об­слуговуючого персоналу належать члени персоналу дипломатич­ного представництва, які виконують обов'язки по обслуговуван­ню дипломатичного представництва (п. 5 Положення).

Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні конкретизує, хто з назва­них осіб користується судовим імунітетом. Згідно з пп. 13-16 заз­наченого Положення імунітетом від кримінальної, адміністратив­ної юрисдикції України, а також від юрисдикції судів України по цивільних справах користуються:

глава дипломатичного представництва і члени дипломатич­ного представництва, а також члени їх сімей, які проживають разом з ними і які не є громадянами України; члени адмшістративно-технічного персоналу І члени їх сімей, які проживають разом з ними,—лише щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов'язків, але за умови, якщо вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно;

члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами Ук­раїни або не проживають в Україні постійно,— тільки щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов'язків.

Наведеш положення щодо імунітету певного кола осіб від юрисдикції судів у цивільних справах повністю відповідають багатосторонній Віденській конвенції про дипломатичні зноси­ни від 18 квітня 1961 р.

Суть судового імунітету перелічених осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише у межах, визна­чених нормами міжнародного права або договорами з відповід­ними державами і тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перелічені особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи в зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, позовами, що стосуються спадкуван­ня, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службо­вих обов'язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, на­лежать також працівники консульських установ — консульські посадові особи і консульські службовці консульської установи. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. до консульських посадових осіб належать особи, включа­ючи главу консульської установи, яким доручено виконання кон­сульських функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців — особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульсь­кої установи.

Консульські посадові особи і консульські службовці не підля­гають юрисдикції судових органів щодо дій, здійсненних ними під час виконання консульських функцій. Однак зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випли­вають з договорів, за якими вони прямо чи побічно не прийняли на себе зобов'язань як агентів держави, яку вони представйяють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшко­дування шкоди, спричиненої дорожно-транспортною подією (ст. 43 Конвенції, п. 25 Положення).

Дипломатичний імунітет поширюється також на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнарод­них переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з інши­ми офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх су­проводжують і не є громадянами України (п. 27 Положення).

Важливо зазначити, що судовий імунітет надається іноземній державі, її дипломатичним представництвам, консульським ус­тановам та їх посадовим особам, виходячи з принципу взаємності (ч, З ст. 425 ЦПК).

Цивільна процесуальна дієздатність іноземців та іноземних юридичних осіб визначається в Україні також за «законом суду», тобто за ЦПК України, який з цих питань не містить прив'язок до іноземного права. Це означає, що іноземець, який досяг по­вноліття за українським законодавством (18 років), може особи­сто здійснювати свої права в суді і доручати ведення справи пред­ставникові, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Японське цивільне законодавство, наприклад, встановлює вік цивільного повноліття — «повних 20 років» (ст* З ЦПК Японії).

В деяких міжнародних договорах питання про визначення цивільної процесуальної дієздатності іноземних осіб вирішуєть­ся по-іншому.

Необхідно відзначити, що у міжнародних договорах не міс-титься.норми, яка б виключала загальне правило про процесу­альну дієздатність іноземних осіб.

Отже, питання цивільної процесуальної дієздатності інозем­них громадян і осіб без громадянства мають вирішуватися в Ук­раїні не за законодавством своєї країни, а за цивільним процесу­альним законодавством України.

Цивільна процесуальна дієздатність складається не тільки з здатності особи особисто здійснювати свої права в суді, але й доручати ведення справи представникові. В силу принципу «за-крну суду» особиста участь у справі іноземця не позбавляє його права мати по цій справі представника (ст. 110 ЦПК).

Оскільки національний режим цивільного судочинства поши-рвдєТіЬСЯ на іноземних осіб, можна зробити висновок, що їх представниками в суді теоретично можуть бути всі особи, зазначені в ст. 112 ЦПК. Але найчастіше представниками іноземців у суді виступають адвокати, а також інші особи, які допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно від того, є вони громадянами України чи іноземними громадянами. Стаття 116 ЦПК встановлює, хто не може бути представником в суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

Разом з тим іноземні громадяни, як правило, доручають ве­дення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюрколегія).

Відповідно до Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та згідно із Статутом, затвердженим загальними зборами членів Української іноземної юридичної колегії 3 лютого 1997 р., Укрінюрколегія — це добровільне професійне об'єднан­ня адвокатів, створене на основі єдності спільних інтересів її членів і покликане згідно з Конституцією України сприяти захи­сту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян Ук­раїни, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (п. 1.1. Статуту).

В силу принципу «закону суду» порядок оформлення довіре­ності на ведення справи у суді передбачений ст. 114 ЦПК. Однак при рішенні цього питання стосовно адвокатів Укрінюрколегії треба мати на увазі, що доручення на ведення справи Укрінюр-колегією може бути оформлено.іноземцем не тільки згідно із за­конодавством України, але і за іноземним законодавством дер­жави, в якій він знаходиться. Згідно із ст. 569і ЦК-України фор­ма і строк дії довіреності визначаються за законом країни, де була видана довіреність. Однак довіреність не може бути визнано не­дійсною внаслідок недодержання форми, якщо остання відпові­дає вимогам закону України. (Вважається, що такий порядок оформлення доручення не суперечить «закону суду», за умови, якщо його зміст відповідає вимогам статей 99,114,115 ЦПК.

Крім цієї умови іноземна довіреність, як і будь-який офіцій­ний документ, що походить від іноземної влади, повинна бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом України від 2 квітня 1994 р. із змінами від 5 листопада 1996р. та 17 лютого 1997 р. органи України приймають такі документи і акти на роз­гляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним догово­ром, учасниками якого є Україна і держава перебування сульська легалізація полягає у встановленні і засвідченні справ­жності підписів на цих документах та актах і відповідності їх за­конам держави перебування (ст. 54).

У міжнародному цивільному процесі широко застосовуєть­ся також представництво іноземців у судах консулами відповід­них держав. Мова йде про процесуальне представництво консу­лами як іноземних громадян і осіб без громадянства в судах Ук­раїни, так і громадян України в іноземних судах. Таке представ­ництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, в першу чергу Кон­сульськими конвенціями.

Відповідно до Консульського Статуту України від 2 квітня 1994 р. «консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно із ст. 26 Консульського Статуту України консул має право без окремого доручення представляти в установах держа­ви перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповнова­жених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Процесуальне представництво консулом конкретного грома­дянина своєї держави треба віднести до офіційного представниц­тва, бо консул захищає за кордоном права та інтереси громадян і юридичних осіб внаслідок свого офіційного становища на підставі своїх повноважень. Наприклад, відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні належність до консульських посадових осіб по-свідчується документами, що видаються Міністерством закордон­них справ України (п. 29). Згідно із ст. 11 Консульського Статуту України «консул при призначенні на посаду одержує від Міністер­ства закордонних справ України письмове повноваження — кон­сульський патент і приступає до виконання своїх обов'язків після одержання дозволу держави перебування (екзекватури)».


<