§ 1. Історико-правовий нарис окремого провадження : Цивільне процеесуальне право України - Комаров В.В. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Історико-правовий нарис окремого провадження

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 
РЕКЛАМА
<

У цивільному процесуальному законодавстві протягом більше ніж сторіччя закріплювалась конструкція декількох форм цивільного судочинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю форму­лювання процесуальних спеціальних норм.

Конструкцію кількох форм судочинства деякі дослідники зв'я­зують з традицією римського права, яка виділяє спірне позовне су­дочинство та безспірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтво­рена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав1.

Як свідчить законотворча практика, така конструкція цивіль­ного процесу набула аксіоматичного характеру і сумніву не піддається. Разом з тим у різний час у наукових публікаціях, а також у практиці законотворчості були висловлювання та при­клади, які свідчать про інший підхід до конструювання структу­ри цивільного процесу.

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства 1864 р. як критика судочинства за Звітом законів 1857 р. вказувалось, що одним з істотних недоліків чинного на той час законодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири головних та шістнадцять особливих. На думку департамента законів та цивіль­них справ Державної ради таке законодавче рішення викликало повільність судочинства, розвиток формалізму2.

При остаточній редакції Статуту думка департаментів Дер­жавної ради була врахована, і прийнятий у 1864 р. Статут ци­вільного судочинства передбачав лише спірний (позовний) поря­док здійснення правосуддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV «Судочинство охоронне», у квітні 1866 р. було передбачено введення особливої форми судо­чинства. Дане рішення мотивувалось тим, що необхідно було визначити, крім спірного (позовдого) порядку .судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У зв'язку з цим відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ скла­дає одну з надзвичайно суттєвих причин недосконалості цивіль­ного судочинства1.

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р.» що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивільного процесу. Розділ II цього закону, який мав назву «Про­вадження у судах першої інстанції», містив главу V «Окремі провад­ження», яка передбачала особливості розгляду окремих категорій справ: провадження за вексельними позовами, провадження за по­зовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у тре­тейському суді, провадження за позовами про винагороду за збит­ки, спричинені чинами судового відомства. Крім того, у систему окремого провадження включалося наказне провадження2.

Радянському цивільному процесуальному законодавству та­кож була притаманна ідея закріплення різних форм цивільного судочинства.

Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивільного судочинства: позовне та охорон­не, яке мало назву окремого безспірного або непозовного. Ци­вільний процесуальний Кодекс УРСР 1924 р., як і цивільні про­цесуальні кодекси інших республік СРСР, не даючи визначення позовного та окремого проваджень, тільки закріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

Окреме провадження передбачалось як безспірне проваджен­ня. У тимчасовій інструкції Наркомюста України від 4 січня 1924 р. (циркуляр № 4) робилась спроба визначити природу ок­ремого провадження. У цьому документі окреме провадження протиставлялось позовному за двома ознаками; а) встановлен­ня права у позовному провадженні та встановлення факту в без-спірному; б) можливість заперечень, а, отже, і виклик сторін у позовному провадженні та провадження без відповідача в окре­мому провадженні. Інших джерел, в яких тією чи іншою мірою закріплювались законодавчі мотиви, немає.-

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого провадження як відносно самостійного, загальні для усіх справ окремого провадження норми, які регулювали б порядок їх роз­гляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого провадження та правила їх розгляду. Відповід­но до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого проваджен­ня відносились справи: а) про розпорядження судом майном по­мерлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови по утриманню та про встановлення прізвища дітей; е) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за реліг­ійними переконаннями.

У подальшому в ЦПК УРСР в редакції 1929 р. також перед­бачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних уста­новах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнен­ня публічних прав громадян^ про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про звільнення від військової служ­би за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному проце­суальному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначались критерії цих проваджень, відмінність їх від позовного провадження у цивільному процесі. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окре­мого провадження.

У літературі зазначалось, що закріплення в законодавстві двох форм цивільного судочинства має певні підстави, які призводять до того, що характер окремого провадження визначаєть­ся відсутністю спору про право цивільне у даному провадженні. На відміну від позовних справ справи окремого провадження вирішуються у більш спрощеному порядку, тут не застосовують­ся деякі інститути позовного провадження (мирова угода, відмо­ва від позову, треті особи та ін.)1.

Цей погляд не відображає повністю суть проблеми, бо по­рівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного процесуального законодавства по­казує, що до нього відносилися справи, які не завжди об'єднува­лись однією ознакою, — відсутністю спору про право цивільне.

Дійсно, аналіз ст. 218 ЦПКУРСР 1929 р. дозволяє зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого проваджен­ня були об'єднані різні по суті справи, а предмет судової діяль­ності в окремому провадженні не був однорідним. Наприклад, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджу­вав права кредитора на стягнення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стяг­нень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні не­доїмок по податках та сумах неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, коли виникає не­обхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади в кредитних установах. По справах про звільнення особи від військової служби за релігійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов'язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування війсь­кової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник по народженню та вихованню.

Як видно з перелічених прикладів, предмет судової діяльності по справах, які входили до окремого провадження, різний. У пер­шому випадку суд надавав документові виконавчої сили — при видачі судових наказів; у другому — суд давав дозвіл на звернен­ня стягнення у випадку недоїмки на такі специфічні об'єкти, як поточні рахунки і вклади в кредитних установах; у третьому — встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконання державного обов'язку — обов'язкової військової служби.

Неоднорідність окремого провадження як самостійного про­вадження в структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв'язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 р., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на покриття недоїмок по державних і міських податках, обов'язковому окладному страхуванню, обов'язковим натуральним поставкам та штрафам1.

Конституція СРСР 1936 р. передбачала можливість судово­го оскарження неправильностей у списках виборців. Порядок розгляду цих справ був встановлений Інструкцією НКЮ СРСР від 5 травня 1938 р.

Незважаючи на те, що вказаними нормативними актами вста­новлювався особливий порядок розгляду цих справ, який принци­пово відрізнявся від позовного та окремого проваджень, був прий­нятий вже відомий законодавству термін «окреме провадження». Разом з тим очевидно, що перелічені категорії справ, що були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялись від тих, які у цивільному процесуальному законо­давстві були віднесені до справ окремого провадження, оскільки ці справи виникають з адміністративно-правових відносин.

В подальшому, аж до самого прийняття Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, розгорнулася гостра полеміка з цієї проблеми і визначилося кілька точок зору.

Більшість вчених дотримувалася думки про єдність окремо­го провадження, яке включало як безспірні справи, так і справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені до судової юрисдикції, і в яких також, як і у традиційних справах окремого провадження, на їх погляд, відсутній спір про право2.

Деякі процесуалісти вважали, що об'єднання названих справ у рамках окремого провадження, навпаки, є непереконливим3.

Ідея про необхідність спеціальної регламентації проваджен­ня по справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, І виділення цього провадження в самостійний вид, поряд з позовним та окремим, знайшла закріплення в Основах цивільно­го судочинства Союзу РСР та союзних республік.

Основи встановили порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних пра­вовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провад­ження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремих винятків, встановлених законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ).

Таким чином, Основи сприйняли концепцію різних форм проваджень у цивільному процесі.

При цьому позовне провадження розглядається як загальна процедура вирішення цивільного судочинства. Що стосується провадження по справах, які виникають з адміністративно-пра­вових відносин і окремого провадження, то вони підпорядкову­ються загальним правилам цивільного процесу, однак передба­чають окремі винятки та доповнення.

Розмежування трьох форм провадження у цивільному про­цесі було сприйнято і розвинуто у ЦПК союзних республік. Більш того, це законодавче рішення знайшло підтримку та подальшу розробку в працях вчених-процесуалістів.

ЦПК УРСР1964 р. до справ, що виникають з адміністратив­но-правових відносин, відніс справи по скаргах на неправиль­ності у списках виборців, по скаргах на дії органів та посадових осіб у зв'язку з накладенням штрафів, про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню,сільського населен­ня і державному обов'язковому страхуванню (ст. 236).

До справ окремого провадження було віднесено справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина померлим, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні (ст. 254 ЦПК).

В теорії цивільного процесуального права конструкція форм проваджень, що закріплені в ЦПК, обґрунтовувалась, головним чином, наявністю особливого предмета судового захисту і особ­ливого порядку розгляду тих чи інших справ, який, на думку багатьох авторів, пояснюється їх специфічною материально-правовою природою. Такі підходи призводили до висновків, що за правилами, які встановлені для розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, не можуть вирішуватись спори про право, що виникають з цивільних та інших відносин. З заявою або скаргою на дії адміністративного органу не може бути об'єднана вимога позовного характеру, а в порядку окре­мого провадження не може бути вирішена справа про встанов­лення юридичного факту, якщо з ним зв'язано вирішення спору про право. В останньому випадку справа втрачає ознаки окре­мого провадження і не може розглядатися за правилами і в тому режимі, який встановлений для справ окремого провадження1.


<