Глава 12. Захист цивільних прав та інтересів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

 

Суб’єктивне право лише тоді може визнаватись мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія, найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов’язок залежить від суб’єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов’язком.

Захисту підлягає суб’єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Ст.15 ЦК України вказує на три форми посягань на суб’єктивне право, в яких може бути застосовано певні дії щодо його захисту. Ними визнаються: порушення, оспорення чи невизнання, однак це не виключає можливість застосування різноманітних способів захисту до інших форм посягань на права та інтереси учасників цивільних правовідносин.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов’язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання – це дії учасника цивільного правовідношення, який несе юридичний обов’язок перед уповноваженою особою, які спрямовані на заперечення в цілому або у певній частині суб’єктивного права іншого учасника цивільного правовідношення, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання – це такий стан цивільного правовідношення, при якому між учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб’єктивного права у сторін, а також приналежності такого права певній особі. Оспорене право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою другої сторони стосовно уповноваженого.

Інтерес, який охороняється законом, - це незаборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної реалізації своїх повноважень, які не визначені як суб’єктивні права. Відмінність між інтересом, що охороняється законом та суб’єктивним цивільним правом полягає також і в тому, що суб'єктивне цивільне право є не просто можливістю діяти певним чином, а саме такою можливістю, що має забезпечення кореспондуючим обов'язком забезпечити її здійснення. В свою чергу, охоронюваний законом інтерес такого забезпечення немає. Прикладом інтересу, що охороняється законом може виступити інтерес кредитора боржника – фізичної особи, яка тривалий час відсутня у місці її проживання і відсутні відомості про її місце знаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес полягає у тому, що у подальшому був призначений опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове виконання із майна особи, яка у судовому порядку визнана безвісно відсутньою.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи поновлення порушеного чи оспореного права самостійно. Види захисту можна розглядати як у залежності від способів та форм, так, і за суб’єктами здійснення такої діяльності. В залежності від суб’єктів здійснення дій щодо захисту права чи інтересу, який охороняється законом, останній поділяється на юрисдикційний та неюрисдикційний. Наведена класифікація полягає у визначенні уповноваженого на здійснення захисту суб’єкта.

Юрисдикційний захист здійснюється рядом уповноважених на це державних і громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права. Так, відповідно до ст.55 Конституції України, ст.15 ЦК України кожен має право на судовий захист. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст.17 ЦК України). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 ЦК України).

Суб’єктом захисту можуть виступати й органи прокуратури, наприклад, у формі подання позову до суду у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності. Належне місце у системі гарантій захисту прав фізичних та юридичних осіб займає й Уповноважений ВР України з прав людини (ст.55 Конституції України та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”[23]). Однак діяльність названих осіб носить характер сприяючий у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту учасник цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад, до Європейського Суду з прав людини.

Органом захисту можуть бути і третейські суди та інші форми примирювальних процедур (ст.1 Положення про третейський суд[24], ст.12 ГПК України[25], Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”[26]).

Неюрисдикційними способами захисту суб’єктивного права та інтересу, який охороняється законом, слід визнавати ті способи, які полягається у діях суб’єкта, права та інтереси якого зазнали посягання. Основним неюрисдикційним способом цивільного права є самозахист. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (ст.19 ЦК України). Основною характерною ознакою самозахисту є те, що суб’єкт цивільного права захищає себе власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права. Одним із проявів самозахисту слід визнати притримання майна кредитором (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК України та ін.).

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так, покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору купівлі-продажу, у разі відмови продавця передати проданий товар (ст.665 ЦК України). Аналогічні положення знаходимо у ст.ст. 666, 672, 690 та ін. ЦК України.

Важливу роль для захисту цивільних прав відіграє спосіб їх захисту, тобто передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист суб’єктивних цивільних прав. Способи захисту в своїй сукупності поділяються на загальні та спеціальні. Загальні способи захисту суб’єктивного цивільного прав визначені ст.16 ЦК України та поширюють свою дію, як правило, на усю сукупність цивільних прав. До загальних способів захисту цивільних прав відносять:

Визнання права – спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб’єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов’язку. Слід визнати, що такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, але й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою та інші.

Визнання правочину недійсним – спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення оспорюваного правочину. У випадку ж наявності факту укладення нікчемного правочину, способами захисту можуть виступати, наприклад, застосування наслідків його недійсності або ж визнання його дійсним у випадках, передбаченим цивільним законом.

Припинення дії, яка порушує право - спосіб захисту, який полягає у припиненні триваючого цивільного правопорушення, що продовжує існувати і впливати на суб’єктивні права та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Прикладом може виступати зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності (ст.432 ЦК України).

Відновлення становища, яке існувало до порушення має місце у випадку, коли визнання факту порушення суб’єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію).

Примусове виконання обов'язку в натурі – спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов’язання. Цей спосіб полягає у зобов’язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.).

Зміна правовідношення – це спосіб захисту, який полягає у трансформації одним правовідносин в інші, переростання одного обов’язку в інший, покладенні на боржника нового обов’язку. Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірне використання кредитором (носієм) свого суб’єктивного права.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як правило, має місце у випадку наявності складу цивільного правопорушення, який включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв’язок між протиправною поведінкою та наслідками та вина заподіювача.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права.

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов’язання вказаних суб’єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оспореного права чи законного інтересу.

Спеціальні способи захисту цивільних прав передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Так, наприклад, для захисту права власності чи іншого речового права може використовуватися позов про визнання права власності, негаторних чи віндикаційний позови.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб’єктивного права, за загальним правилом, не тягне за собою його скасування, за винятками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої вказівки закону, суб’єкт права у випадку незастосування способів захисту може його втратити, наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов’язаний заявити про них підрядникові, в іншому випадку, замовник втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК України).