Глава 11. Здійснення суб'єктивних цивільних прав

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

і виконання цивільних обов'язків

 

 

За своє життя особа набуває цілу низку особистих немайнових та майнових прав, але цінність вони набувають лише тоді, коли їх можна здійснити.

Здійснення суб'єктивних цивільних прав – це процес реалізації уповноваженою особою усіх повноважень, які входять до змісту конкретного суб'єктивного права для досягнення певного результату.

Здійснення цивільних прав можливе за таких основних умов:

особа повинна бути наділена необхідною правоздатністю щодо своїх цивільних прав;

суб'єкт правовідносин має бути наділений необхідним обсягом дієздатності;

дії по здійсненню своїх цивільних прав повинні відповідати принципам здійснення цивільних прав.

Способи здіснення суб'єктивних цивільних прав поділяються на: фактичні і юридичні.

Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, як правило, не є юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку, чим здійснює своє право власності на нього. Юридичними способами слід вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.

Принципи здійснення суб’єктивних цивільних прав – це закріплені у нормах цивільного права загальні положення, які встановлюють основні вимоги до поведінки суб’єкта при здійсненні ним свого суб’єктивного права.

Принципами здійснення цивільних прав є:

принцип автономії волі;

принцип законності;

принцип розумності та добросовісності.

Принцип автономії волі означає право особи здійснювати своє суб’єктивне цивільне право вільно, на власний розсуд, задля задоволення своєї мети і інтересів. Це означає, що ніхто, окрім самого носія суб'єктивного цивільного права, не може вирішувати питання про здійснення чи не здійснення даного права, а також моменту, коли воно повинне бути здійснено.

Принцип законності передбачає, що суб’єкт права може здійснювати своє право лише відповідно до норм права, керуючись при цьому не тільки положенням “дозволено усе те, що не заборонено”, але й зважаючи на встановлений нормами права порядок здійснення свого права. Наприклад, для зміни свого імені, слід звертатись до органів РАЦСу і лише у відповідному порядку змінити своє ім’я.

Принцип розумності та добросовісності означає, що здійснюючи свої суб’єктивні цивільні права особа повинна діяти розумно та добросовісно по відношенню не лише до себе, а й до інших суб’єктів правовідносин. У ч.5 ст.12 ЦК України закріплена презумпція добросовісності і розумності поведінки носія цивільного права при його здійсненні. Це означає, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, то вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦК України особа має здійснювати свої цивільні права в певних межах. Дані межі встановлюються договором або актами цивільного законодавства. А це означає, що лише у випадках, коли повноваження осіб при здійсненні свого права та межі таких дій не закріплено в договорі, в силу вступає норма цивільного права, яка дозволяє врегулювати дане питання. При цьому, як правило, застосовується конструкція: “... якщо інше не передбачено договором...”.

Межі здійснення суб’єктивних прав – законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які складають зміст суб’єктивного цивільного права.

Загальними межами здійснення суб’єктивних цивільних прав є:

утримання від дій, які могли б порушувати права інших осіб;

утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;

заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

дотримання моральних засад суспільства;

заборона використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Зловживання правом – це здіснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Зловживання правом є особливим видом цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально опираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває таку форму та характер, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад, зловживання монопольним становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом:

1) зловживання правом, що вчиняється виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана);

2) зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду.

У випадках, коли судом буде встановлено, що в діях особи мало місце зловживання правом, то суд може зобов'язати її до припинення зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом, наприклад, відмовити у захисті цивільних прав.

Виконання цивільних обов'язків – це дотримання зобов'язаною особою поведінки на користь уповноваженої особи.

Обов'язковою умовою виконання обов'язків є, насамперед, необхідний обсяг дієздатності, в розумінні здатності своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Виконання обов'язків може відбуватись у пасивній та активній формі зміст яких було розкрито у Главі 5 даного посібника.

Способи виконання цивільних обов'язків поділяються на: добровільний та примусовий. Добровільний спосіб виконання обов'язку має місце, коли особа виконує покладене на неї зобов'язання чи утримується від його виконання за власною волею. Примусовий спосіб виконання має місце при виконанні покладеного на особу зобов'язання чи утримання від його виконання на підставі актів правоохоронних органів попри волю зобов'язаного суб'єкта чи взагалі без його участі.

Виконання обов'язків може покладатись як на самого зобов'язаного суб'єкта так і на кількох з них (в дольовому, солідарному чи субсидіарному порядку), а іноді навіть і на інших осіб. Питання часткового, солідарного та субсидіарного виконання обов’язку більш детально викладені у Главі 37 даного посібника.

Основними принципами виконання цивільних обов'язків є:

принцип законності;

принцип належного виконання обов'язку;

принцип повноти виконання обов'язку;

принцип реального виконання обов'язку.

Принцип законності передбачає, що зобов'язана особа повинна у своїй діяльності по виконанню обов’язку дотримуватись та не порушувати норм права, якими регулюється порядок виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що обов'язок повинен бути виконаним у зазначений строк (термін), у вказаному місці та у відповідності із іншими істотними умовами.

Принцип повноти виконання обов'язку полягає у тому, що зобов'язання повинне бути виконане в повній мірі, оскільки виконання обов'язку, як правило, не здійснюється частинами.

Принцип реального виконання обов'язку має місце тоді, коли обов’язок повинен бути виконаний в натурі, наприклад, надати послуги, виконати роботи, передати майно. Більш детально ці принципи розкриті у Главі 37 даного посібника.

Для забезпечення виконання цивільних обов'язків існують засоби заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. Засоби заохочення можуть виражатись у формі надання додаткової оплати, надання додаткових прав особі, яка добросовісно виконує свої обов'язки тощо. Засоби відповідальності за невиконання або недотримання свого обов'язку виражаються у неустойці (штраф, пеня), поруці, гарантії, заставі, притриманні, завдатку, а також інших видів стягнень як майнового так і немайнового характеру.

В окремих випадках особу може бути звільнено від цивільного обов'язку або від його виконання у випадках встановлених договором або актами цивільного законодавства. Так, наприклад, ЦК України передбачає звільнення від обов'язку або від його виконання у випадку смерті фізичної особи, якщо виконання нерозривно пов'язане із особою боржника (ст.608 ЦК України), за умов прощення боргу (ст.605 ЦК України); у випадках поєднання кредитора і боржника в одній особі, як от при злитті двох юридичних осіб (ст.608 ЦК України) та в інших випадках.

Суб'єктивні цивільні права та обов'язки можуть здійснюватись як безпосередньо особою, так і її представником.

Представництво – правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Представництво можливо за юридичних (неповна дієздатність, обмежена дієздатність, недієздатність) та/або за фактичних причин (хвороба, юридична неграмотність, небажання особисто здійснювати право чи виконувати обов'язок).

До суб'єктів представництва відносяться:

особа, яку представляють – особа, від імені та в інтересах якої представник вчиняє юридично значимі діяння;

представник – особа, що уповноважена вчиняти юридично значимі діяння від імені та в інтересах іншої особи;

третя особа – особа, з якою, внаслідок юридично значимих діянь представника, встановлюються, змінюються чи припиняються суб'єктивні цивільні права та обов'язки особи, яку представляють.

Повноваження представника – це міра його дозволеної поведінки по відношенню до третіх осіб. Ця міра дозволеної поведінки полягає в можливості укладати правочини та інші юридично значимі діянні від імені та в інтересах особи, яку він представляє. Тобто він своїми діяннями створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочини:

1) право на вчинення яких немає в особи, яку він представляє;

2) які відповідно до їх змісту можуть бути вчинені лише особисто тією особою, яку він представляє;

3) від імені особи, яку він представляє щодо себе особисто;

4) від імені особи, яку він представляє щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва;

5) на вчинення яких він не уповноважений взагалі чи перевищив межі своїх повноважень. За таких обставин, даний правочин вважається таким, що вчинений від імені представника, якщо в подальшому особа схвалить цей правочин в передбачені законом формі та строки.

Підстави виникнення представництва:

адміністративний акт (наприклад, наказ про призначення особи на певну посаду, внаслідок чого вона зобов'язана виконувати певні представницькі функції);

закон (батьки зобов'язані в силу закону бути представниками малолітніх);

договір (доручення чи агентування).

Види представництва:

1) законне представництво – яке виникає на підставі закону чи адміністративного акту, не залежно від волі особи, яку представляють, чітко визначає особу представника та коло його компетенції;

2) добровільне представництво – в якому на підставі договору, з урахуванням волі особи, яку представляють визначається не тільки особа представника, але й коло його компетенції.

3) комерційне представництво - постійне та самостійне представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Представництво однієї особи іншою потребує документального підтвердження. Зрозуміло, що якщо у представництві на підставі акту – це буде сам адміністративний акт, при законному представництві це будуть відповідні документи (свідоцтво про народження, відповідно до якого батьки є представниками дитини), то договірне представництво оформляється довіреністю або в інших формах передбаченим законодавством.

Довіреність - письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Залежно від змісту та обсягу прав виділяють такі види довіреностей:

генеральні (загальні) довіреності – видаються представнику для вчинення різноманітних правочинів;

спеціальні довіреності – видаються для вчинення низки однорідних правочинів;

разові довіреності – видаються для вчинення конкретного правочину.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, окрім довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), вона може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

довіреність особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, якщо вона посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

довіреність військовослужбовця, робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, якщо вона посвідчена командиром (начальником) частини, з'єднання, установи або закладу на території яких вони проживають;

довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), якщо вона посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк її дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати її. При цьому вона повинна негайно сповістити про скасування представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. Довіреність, у якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною.

За загальним правилом, представник зобов'язаний вчиняти правочин від імені і в інтересах особи, яку він представляє, особисто. Проте в окремих випадках він може перекласти свої повноваження повністю або частково на іншу особу:

- якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником;

- якщо представник був примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який переклав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника, як за власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, що її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) ліквідації юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

5) ліквідації юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.