Глава 10. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

 

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти – факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяються на юридичні факти дії та події.

Юридичні факти-дії – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії – це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, відносяться:

а) юридичні акти – правомірні діяння суб'єктів, що мають метою виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду.

б) юридичні вчинки – правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета виникнення того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії – це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найбільш поширених юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин характеризується такими основними ознаками:

1) правочин це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення (зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінений);

2) правочин – це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) правочин направлений на виникнення, припинення чи зміну цивільних правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, правочини можуть бути розподілені на декілька основних  класифікацій.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

а) односторонній правочин – це правочини, для вчинення яких достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

б) двосторонній правочин – це правочини для вчинення яких потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та співпадаючої).

в) багатосторонній правочин – це правочини, для вчинення яких потрібно узгодження волі більш аніж двох осіб, наприклад, договір про сумісну діяльність.

При цьому, двосторонні та багатосторонні правочини іменуються договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

а) відплатний правочин - правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо.

б) безвідплатний правочин - правочин, в якому майнове відшкодування, або інше зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад, договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

а) консенсуальний правочин - правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд.

б) реальний правочин – правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, і моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

а) каузальний правочин – це правочин, із якого чітко видно, яку правову мету він переслідує, і не дотримання цієї умови тягне за собою недійсність правочину.

б) абстрактний правочин – це правочин, в якому його мета (підстава) є юридично неважливою, наприклад, вексель.

Окремо слід виділяти також і умовні правочини, тобто за якими виникнення цивільних правовідносин ставиться в залежність від якої-небудь обставини (дії чи події), яка може наступити чи не наступити в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи наступить вказана обставина, чи ні та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено під:

а) відкладальною умовою, тобто, коли сторони поставили можливість виникнення правовідносин залежно від настання умови;

б) скасувальною умовою, тобто, коли сторони  поставили можливість припинення залежно від настання умов.

При цьому, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб він був визнаний дійсним. При цьому, закон передбачає презумпція правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобто волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4) дотримання форми правочину, тобто правочин повинен бути вчинений у формі, що передбачена в законі.

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України передбачає, що правочин може укладатись в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усна форма вчинення правочину може бути опосередкована шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якого виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надається така властивість. Так, наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у випадку, коли після перебігу строку відсутні щодо цього заперечення з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюються (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб – підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису, сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачений законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. А коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Письмова форма правочину може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі і електронній; в нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

В простій письмовій формі мають вчинятись:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. В цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність не можуть посилатись на покази свідків. Для підтвердження дійсності, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”[20], “Про електронний підпис”[21].

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках, коли це прямо передбачено законом, наприклад, у випадках застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів з участю фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіт та спадковий договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину з її участю.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачені у ст.40 ЗУ “Про нотаріат”[22]. Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом вчинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачені в законі, наприклад, ч.2 ст.219 та ч.2 ст.220 ЦК України.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на строк одного року; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину у різних формах, важливу роль при здійсненні правочину відіграє його тлумачення, тобто роз'яснення змісту. За загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачений самими сторонами. Проте, на вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку не чіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і виразів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і виразів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. У випадку, коли і це не дасть можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило тягнуть за собою його недійсність. Недійсність правочину означає, що даний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому виділяють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак, у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому випадку недійсність правочину встановлюється судом.

До абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів законодавець відносить:

1) Вчинення правочину з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок.

2) Вчинення правочину малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

3) Вчинення правочину, без дозволу органу опіки та піклування, у разі, коли така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) Вчинення правочину недієздатним, окрім випадків, коли цей правочин буде схвалений опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

5) Вчинення правочину, що порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) слід відносити:

1) Вчинення правочину, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений цими особами.

2) Вчинення правочину, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

3) Вчинення правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

4) Вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти, наприклад, внаслідок відсутності у неї відповідного дозволу (ліцензії).

5) Вчинення правочину внаслідок помилки. При цьому, до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто, помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

6) Вчинення правочину під впливом обману. При цьому, обман має місце, у випадку, коли сторона заперечує наявність істотних обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

7) Вчинення правочину під впливом насильства, тобто проти справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

8) Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

9) Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай не вигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

10) Вчинення фіктивного правочину, тобто без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

11) Вчинення удаваного правочину, тобто для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Інколи законом можуть бути встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, при умовному правочині наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.