Глава 6. Фізична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

 

Одним з найбільш важливих учасників цивільних правовідносин є фізична особа. Однак, дане поняття слід відмежовувати і від низки інших суміжних понять. Так, наприклад, відмінність між поняттям “фізична особа” та “людина” полягає в тому, що поняттям “людина” охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість, “фізичною особою” може бути тільки людина, як суб'єкт цивільних правовідносин (ст.24 ЦК України). Потрібно відокремлювати також поняття “фізичної особи” від поняття “особи”, оскільки останнє поняття є більш широким і включає в себе як фізичних, так і юридичних осіб (ст.2 ЦК України). Є також відмінність між поняттям “фізична особа” та “громадянин”, оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка, в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України (правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що находить свій вияв у взаємних права та обов’язках). Неправильним також було б і ототожнення понять “фізична особа” та “особистість”, оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з усього вищенаведеного та з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату, для визначення людини у цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття “фізична особа”.

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою індивідуалізуючи ознак, які виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника даних правовідносин. До таких ознак слід відносити: ім’я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров’я тощо.

Як вже зазначалось нами, що для прийняття участі у цивільних правовідносинах фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб’єкністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов’язки, визнається за усіма фізичними особами з моменту народження. Однак, у випадках, що прямо передбачені у законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 ЦК України). Так, наприклад, майновий інтерес зачатої але ненародженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у випадку живонародженості бути визнаною суб’єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлені законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише з досягненням її повноліття (ст.290 ЦК України). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов’язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб’єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов’язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб’єктивним цивільним правом. Однак від інших суб’єктивних цивільних прав вона відрізняється:

1) специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати будь-які законні цивільні права та обов'язки. Тобто правоздатність є лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність особа може набути відповідних суб’єктивних цивільних прав та обов’язків;

2) специфічним обсягом, який полягає у тому, що  усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Перелік цивільних прав та обов’язків, які може мати фізична особа є доволі широким, куди включаються усі особисті немайнові та майнові права і обов’язки, що встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте в окремих випадках вона може бути обмежена законом. Обмеження цивільної правоздатності іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, є незаконним (ст.27 ЦК України);

3) специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити кожній фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та обов'язків, використовуючи які вона в змозі задовольнити свої інтереси та досягти мети;

4) наявністю тісного зв'язку правоздатності з особою її носія, оскільки закон не допускає її відчуження чи передачі іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч.1 ст.30 ЦК України).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є суб'єктивним цивільним правом, яке знаходиться в тісному зв’язку з особою носія. Зміст цього суб’єктивного цивільного права фізичних осіб включає в себе такі повноваження:

1) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати для себе цивільні обов'язки;

2) здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки;

3) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов’язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

На відміну від правоздатності, яка в рівній мірі визнається за всіма фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Законом виділяються декілька різновидів дієздатності: 1) повна дієздатність; 2) дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх); 3) дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних права та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у випадку, коли повна дієздатність фізичної особи виникає у неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч.1 ст.34 ЦК України);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При цьому, у разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ч.2 ст.34 ЦК України).

Надання має місце у випадку, коли виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Так, повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому випадку повна дієздатність надається з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільна дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) характеризується як неповна. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст.32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це має місце при повній цивільній дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом) або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі вчиняти такі дії:

1) вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

4) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

5) укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж стосується такої складової, як деліктоздатність, то за загальним правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди, або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків (ст.ст.33, 1179 ЦК України).

Цивільна дієздатність фізичних осіб до 14 років (малолітніх) характеризується як часткова. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлівачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак, в ст.31 ЦК України визначається низка прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно. До таких прав відносять:

1) вчинення дрібних побутових правочинів;

2) здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатниим, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначенні чинним законодавством (ст.1178 ЦК України).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізична особа може бути обмежена у цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та в якому порядку їй може бути зменшений обсяг здатності своїми діями набувати і здійснювати цивільні права та створювати і виконувати цивільні обов'язки. При цьому можливе обмеження як неповної дієздатності так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної дієздатності неповнолітніх можливе лише за наявності достатніх підстав, наприклад, вчинення дій, що свідчать про нездатність неповнолітнього самостійно і вільно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, коли обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення відпали (ч.5 ст.32 ЦК України). В цьому випадку, особа знову набуває неповної (часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної дієздатності допускається у випадку, коли фізична особа, яка набула повної дієздатності:

а) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є суттєвим вторгненням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч.4 ст.36 ЦК України).

Правовими наслідками обмеження повної дієздатності фізичної особи є встановленням судом над нею піклування. Тобто, усі правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Окрім цього, одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у цивільній дієздатності, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Однак обмеження цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на обмеження її деліктоздатності.

Коли підстави для обмеження повної дієздатності фізичної особи відпали, наприклад, особа перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, то суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи вона може за певних обставин бути визнана недієздатною. Недієздатність фізичної особи – нездатність фізичної особи власними діями набувати цивільних прав і виконувати цивільні обов'язки.

Підставою визнання фізичної особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад здоров'я, в наслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ст.39 ЦК України). І лише за наявності цих підстав, суд може за заявою заінтересованих осіб, винести рішення про визнання особи недієздатною. За загальним правилом, фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття рішенням суду законної сили. Однак у випадках, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, момент визнання фізичної особи недієздатною може встановлюватись судом з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи (ст.40 ЦК України).

Наслідками визнання фізичної особи недієздатною є встановлення над особою опіки, тобто абсолютно весь спектр можливих цивільних прав (обов'язків) фізичної особи здійснюється (виконується) опікунами, в тому числі і обов'язки по відповідальності.

У разі, коли підстави для визнання особи недієздатною відпали, наприклад, видужання або значного поліпшення її психічного стану, внаслідок чого у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, суд, за позовом опікуна, органу опіки та піклування, поновлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку над нею.

Важливу роль для забезпечення рівності у можливості набуття та здійснення цивільних прав фізичної особи та створення і виконання її цивільних обов'язків відіграє інститут опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст.58 ЦК України).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.59 ЦК України).

Першим етапом є встановлення опіки чи піклування. Опіка чи піклування встановлюється судом або органом опіки та піклування. Судом встановлюється опіка або піклування у випадках:

1) визнання фізичної особи недієздатною;

2) обмеження фізичної особи у цивільній дієздатності;

3) коли малолітній чи неповнолітній позбавлений батьківського піклування.

В решті випадків опіка чи піклування над фізичною особою встановлюється органами опіки та піклування.

Наступним етапом є призначення опікунів чи піклувальників. Призначення опікуна або піклувальника, за їх згодою, здійснює орган опіки та піклування.

Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного (ст.64 ЦК України). При цьому, опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Особа, яка призначена опікуном зобов'язана дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. А у випадку, коли підопічним є малолітня особа, то ще й дбати про її виховання, навчання та розвиток.

В той же час, опікун наділений правами:

1) вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

2) вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім договорів:

а) за якими контрагентами є сам опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі, наприклад, батьки, діти, брати, сестри (за винятком передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування за договором позички),

б) дарування від імені підопічного;

в) поруки від імені підопічного.

При цьому, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: а) відмовитися від майнових прав підопічного; б) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; в) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; г) укладати договори щодо іншого цінного майна;

3) дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. При цьому, якщо підопічним є малолітня особа, яка може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

Піклувальник наділений у відношенні до підопічного наступними обов'язками:

1) вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

2) стосовно неповнолітньої особи - дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток;

3) стосовно фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена - дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов;

Окрім цього, для виконання своїх обов'язків піклувальник має право давати дозвіл на вчинення правочинів, що їх не мають право вчиняти підопічні без відповідного погодження. Однак, піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування на підставі договору позички.

Окрім цього, піклувальник має право дати згоду на вчинення окремих правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування, якщо вони: 1) стосуються відмови від майнових прав підопічного; 2) стосуються видання письмових зобов'язань від імені підопічного; 3) підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) стосуються іншого цінного майна.

Особа, яка призначена опікуном чи піклувальником може бути звільнена від виконанням нею своїх повноважень, у таких випадках:

1) за заявою опікуна чи піклувальника;

2) за заявою особи, над якою встановлено піклування;

3) за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Від звільнення опікуна чи піклувальника, слід відмежовувати припинення опіки та піклування. При звільненні опікуна чи піклувальника, правовідносини з опіки та піклування не припиняються, лише відбувається призначення на місце опікуна чи піклувальника іншої особи, що буде виконувати вказані повноваження. При припиненні ж опіки та піклування не лише припиняються повноваження відповідних осіб, але й припиняються і відповідні відносини.

З огляду на це опіка припиняється у випадках:

1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

2) досягнення підопічним 14 років;

3) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

В свою чергу, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Від опіки та піклування слід відмежовувати інститут помічника та патронатного вихователя.

Так, помічник може бути обраний дієздатною фізичною особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст.78 ЦК України). Помічником може бути дієздатна фізична особа.

Помічник, відповідно до чинного законодавства, має право на:

1) одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги;

2) вчинення дрібних побутових правочинів в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень;

3) представляти особу в органах державної влади, органах влади АРК, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення;

4) представляти фізичну особу в суді на підставі окремої довіреності;

5) отримувати від фізичної особи плату за виконання повноважень помічника, якщо інше непередбачено домовленістю між ними.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

В свою чергу, патронатне виховання передбачає передачу дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату (ст.252 СК України). При призначенні патронатного вихователя враховується згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Рішення про патронатне виховання приймається органом опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатне виховання припиняється у випадках:

1) відмови від договору патронату вихователя;

2) відмови від договору патронату дитини, яка досягла 14 років;

3) розірвання договору патронату за згодою сторін;

4) розірвання договору патронату за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Важливу роль для визначення правового статусу фізичної особи відіграє місце її проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК України).

Цивільно-правове значення місця проживання полягає в тому, що:

1) за місцем проживання особи вирішується питання про місце виконання зобов'язань;

2) за останнім місцем постійного проживання особи відкривається її спадщина;

3) за місцем проживання особи вирішується питання про постановку особи на облік для покращення житлових умов;

4) за місцем проживання особи відсилаються усі офіційні виклики та повідомлення тощо.

Законодавець у ст.33 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір місця проживання. Так, фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

В законодавстві також встановлюється і легальне місце проживання фізичних осіб, до я кого слід відносити:

1) місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, яке визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає;

2) місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, що визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає;

3) місце проживання недієздатної особи, яке визначається місцем проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Тривала відсутність фізичної особи у місці свого постійного проживання не може бути байдужою в правовому розумінні. І тому, для усунення юридичної невизначеності, яка можуть породжуватись у зв'язку з цим, вводяться специфічні правові статуси для такої фізичної особи – визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою означає засвідчення в судовому порядку факту тривалої відсутності фізичної особи в місці його проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування.

Підставою визнання фізичної особи безвісно відсутньою є відсутність у місці її постійного проживання будь-яких відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Особа вважається безвісно відсутньою після вступу у законну силу рішення суду про це. До цього, фізична особа вважається такою, місце перебування якої є невідомим.

Цивільно-правовим наслідком визнання фізичної особи безвісно відсутньою є опис належного їй майна та встановлення над ним опіки. За рахунок цього майна опікун приймає виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої фізичної особи, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати. Окрім цього, можуть наступати і інші правові наслідки, наприклад, припинення представництва за довіреністю (п.6 ч.1 ст.248 ЦК України), можливість розірвати шлюб за заявою іншого з подружжя (ст.107 СК України) тощо.

Однак, рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може бути скасоване у випадках:

1) якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася;

2) якщо одержано відомості про місце перебування фізичної особи, яка була визнана безвісно відсутньою.

Правовим наслідком такого рішення суду є припинення опіки над майном (ч.5 ст. 44 ЦК України), поновлення шлюбу (ст.118 СК України) тощо.

Проте визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну невизначеність, оскільки особа продовжує бути суб'єктом великої кількості правовідносин. І тому, у випадку тривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, що поєднано з неможливістю встановити місце її перебування слід ставити питання про оголошення її померлою.

Підставою оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її постійного проживання в продовж певного строку відомостей про місце її перебування. Даний строк складає:

а) 3 роки – загальне правило;

б) 6 місяців – за умови, що фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку;

в) 2 роки від дня закінчення воєнних дій – за умови, що фізична особа, пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Однак з урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Правовими наслідками оголошення судом фізичної особи померлою є:

1) припинення або ж перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків фізичної особи, що оголошена померлою. Проте, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини;

2) припинення шлюбу та інші наслідки, які настають у разі смерті.

Особливо слід відмітити, що судом встановлюється не сам факт смерті, а лише його презумпція. І тому, коли фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Правові наслідки появи фізичної особи, що була оголошена померлою:

1) поновлюється правовий статус особи;

2) повертається майно, що збереглося та безвідплатно перейшло до інших осіб після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника;

3) повертається майно, яке відплатно перейшло до інших осіб після оголошення, у випадку, якщо буде встановлено, що даний набувач є недобросовісний, тобто на момент набуття майна знав, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі, відшкодовується вартість цього майна.

4) якщо майно перейшло до територіальної громади і було реалізоване нею, то фізичній особі повертається сума, одержана від реалізації майна.

Права, які були припинені у зв'язку з цим, не можуть бути відновленні.

Велику роль у визначенні правового статусу фізичної особи відіграють акти цивільного стану. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Окремі акти цивільного стану підлягають державній реєстрації. До таких державно зареєстрованих актів відносять народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Одним із особливих прав фізичної особи є її право на зайняття підприємницькою діяльністю. Так, зокрема визначено, що фізична особа з повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (ч.1 ст.50 ЦК України). І тому для фізичних осіб, які виявили бажання займатись підприємницькою діяльністю вводиться специфічний правовий статус – фізична особа – підприємець.

При цьому, фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність лише за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”[9].

Специфічність правового статусу фізичної особи – підприємця полягає в тому, що до її підприємницької діяльності застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Що стосується відповідальності фізичної особи – підприємця, то за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю вона відповідає усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо ж фізична особа, неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, то вона може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[10].