Глава 3. Джерела цивільного права. Цивільне законодавство

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

 

Джерело цивільного права – це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. Коли ж аналізувати цивільно-правову систему України, то слід зауважити, що основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт. Однак в окремих випадках як джерело цивільного права може виступати також і звичай та договір.

Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархічна система нормативно-правових актів, обумовлена юридичною силою нормативних актів.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України[1] (ч.1 ст.4 ЦК України). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Як джерела цивільного права виступають і міжнародні договори. Однак, для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згода на його обов’язковість була надана ВР України. При цьому він носить вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо у чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст.10 ЦК України).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України[2] (ч.2 ст.4 ЦК України). ЦК України був прийнятий 16 січня 2003 року і вступає в силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України складається з 6 книг, 90 глав і 1308 статей. 1 книга – Загальні положення; 2 книга – Особисті немайнові права фізичних осіб; 3 книга – Право власності та інші речові права; 4 книга – право інтелектуальної власності; 5 книга – Зобов'язальне право; 6 книга – Спадкове право. При прийнятті ЦК України з його проекту були вилучені книга “Сімейне право”, яка прийнята окремим Сімейним кодексом України, а також книга “Міжнародне приватне право”. Як видно, ЦК України розроблений за пандектною системою, оскільки містить Загальну частину та Особливу частину. За ліком це вже третій Цивільний кодекс (перший ЦК УРСР був прийнятий в 1922 році, другий – в 1964 році).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права відносяться і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Так, наприклад, Сімейний кодекс України[3] містить норми, якими визначається визначення правового режиму майна подружжя (ст.ст. 57-74 СК України) та порядку укладення шлюбного контракту (ст. 92-103 СК України), Кодекс законів України про працю[4] – норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст.21, 24, 241 КЗпП), Житловий кодекс[5] – норми по врегулюванню відносин з користування житловими приміщення та передачі його у власність, Земельний кодекс України[6] – норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між даними нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до ВР України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз.3 ч.2 ст.4 ЦК України). В один рівень із законами, слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте, за певних обставин також є джерелами цивільного права. Так, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч.3 ст.4 ЦК України). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншому закону (ч.4 ст.4 ЦК України). До джерел цивільного законодавства також відносять і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч.5 ст.4 ЦК України). При цьому, якщо дані нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або носять міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть відноситись і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома ваги таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, коли відсутня регламентація нормами вітчизняного законодавства, а також, коли така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту. Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. При цьому, юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч.2 ст.7 ЦК України).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При цьому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч.2, 3 ст.8 ЦК України). Однак така свобода на врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежена у випадку, коли в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що видаються судовою гілкою влади та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні відносять як Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

КСУ відповідно до ст.147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України носять обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Що стосується загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд України. Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики по окремим категоріям справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать існуючу. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.

Як вже зазначалось, цивільне законодавство регулює відповідні суспільні відносини. Однак з огляду на те, що суспільні відносини постійно змінюються та ускладнюються, то і повинно постійно змінюватись і цивільне законодавство, щоб встигати обслуговувати зазначені відносини. Ось чому доволі важливим є визначити “життя” нормативно-правового акту, тобто період, впродовж якого він має силу і є загальнообов'язковий для застосування. Безперечно, що цей період характеризується двома основними категоріями: вступ нормативно-правового акту в силу і припинення дії нормативно-правового акту.

Вступ нормативно-правового акту в силу залежить від виду нормативно-правового акту. Так, за загальним правилом, закони вступають в силу через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. Проте, закон може вступити в силу і з іншого дня, якщо це прямо передбачено в ньому, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях, до яких відносять “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, “Урядовий кур'єр”. Міжнародні договори набувають чинності з моменту прийняття закону про їх ратифікацію. Що стосується підзаконних актів, то постанови КМ України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо більш пізній строк не передбачений самими актами. Коли ж вони визначають права і обов'язки громадян – то не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або такі, що мають міжвідомчий характер  набувають силу через 10 днів після їх державної реєстрації Міністерством юстиції України або обласними і прирівняними до них управліннями юстиції, якщо в них не встановлений більш пізній строк набрання чинності. Також слід відмітити, що нормативно-правові акти вступають одночасно на всій території України і поширюють свою дію на всіх учасників цивільних правовідносин, якщо інше не передбачено в самому нормативно-правовому акті (наприклад, нормативні акти, які поширюють свою дію на територію АРК чи окремі категорії фізичних осіб). При цьому, цивільне законодавство врегульовує відносини, що виникли з моменту вступу цього акту в силу, або так звані “триваючі відносини”, тобто ті, які виникли до вступу нормативно-правового акту в силу та продовжують своє існування і після цього. А це означає, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ст.5 ЦК України).

Припинення дії нормативно-правового акту відбувається в момент:

конкретної дати, що прямо передбачена в законі;

відміни нормативно-правового акту іншим нормативно-правовим актом рівної юридичної сили;

визнання нормативно-правового акту таким, що суперечить Конституції України (є неконституційним);

прийняття нового нормативно-правового акту рівної юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

прийняття нового нормативно-правового акту вищої юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

Окрім припинення дії нормативно-правового акту, як кінцевої точки його існування, впродовж “життя” нормативно-правового акту може мати місце і призупинення його дії. Призупинення (мораторій) характеризується тимчасовим припиненням регулювання суспільних відносин конкретним нормативно-правовим актом.

Однак навіть наявність надзвичайно досконалого законодавства не вирішить питання його належного застосування. Насамперед, проблеми застосування пов'язані з тим, що законодавство не може врегулювати усі суспільні відносини. І тому виникає низка суспільних відносин, які залишаються за межами регулювання цивільним законодавством. Чи означає це, що вони взагалі випали з поля зору законодавця? Безперечно ні, оскільки саме для таких випадків законодавець запроваджує так зване “регулювання за аналогією”. В цьому випадку виділяють аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону має місце коли цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє застосовувати положення аналогічних правових норм (п.1 ст.8 ЦК України). Аналогія права має місце, коли аналогічних правових норм немає і використати аналогію закону неможливо. То в цьому випадку, для усунення такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч.2 ст.8 ЦК України).

Застосування цивільного законодавство також тісно пов'язане з його тлумаченням. Тлумачення цивільного законодавства – це усвідомлення змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки. Проте в окремих випадках зустрічаються нормативно-правові акти, які допускають неоднозначність чи суперечливість в тлумаченні своїх положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів тлумачення. Тут, окрім загально філософських способів тлумачення (граматичний, логічний, систематичний, історичний тощо) слід застосовувати спеціально юридичні способи тлумачення. Останні поділяються на обов'язкові та необов'язкові для застосування. До обов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів слід відносити офіційне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який його видав) та легальне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який спеціально для цього вповноважений). До необов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів тлумачення слід відносити, наприклад, доктринальне тлумачення, тобто думки вчених, щодо правильності застосування положень відповідного акту цивільного законодавства.