Глава 2. Цивільне право як галузь права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 

 

 

Цивільне право як галузь права – це системна сукупність правових норм, що складають основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові і майнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленню, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

З огляду на це, слід відмітити, що основну роль при визначенні цивільного права як галузі права, відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини.

Хрестоматійними для цивільного права є саме майнові правовідносини, які складають переважну більшість усієї сукупності суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. За своєю природою майнові правовідносини характеризуються наступними ознаками:

вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;

вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;

вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів.

За найбільш загальним критерієм майнові відносини в цивільному праві можна поділити на:

майнові відносини щодо приналежності майна (відносини статики), наприклад, відносини власності, володіння, користування;

майнові відносини щодо закріплення процесу переходу майна (відносини динаміки), наприклад, відносини по договірних зобов'язаннях, зобов'язаннях із заподіяння шкоди тощо;

майнові відносини щодо управління корпорацією (корпоративні відносини), наприклад, відносини по управлінню учасниками корпорації (АТ, ТзОВ тощо) її приватним майном;

майнові відносини щодо створення та використання об'єктів інтелектуальної власності (виключні відносини), наприклад, відносини по використанню творів літератури, науки і мистецтва, винаходів, корисних моделей та промислових зразків тощо.

Вагому частину в предметі цивільно-правового регулювання займають також і особисті немайнові правовідносини. Дані правовідносини як предмет цивільного права є доволі “молодими”, оскільки вони вперше офіційно визнані в такому ранзі лише в ЦК України. До цього, цивільне право здійснювало лише захист зазначених правовідносин, що і дозволяло окремим авторам відстоювати позицію, що дані правовідносини не включаються до предмету цивільно-правового регулювання. До ознак особистих немайнових правовідносин слід віднести:

вони є особистісними, тобто вони мають тісний зв'язок з їх учасниками;

вони є немайновими, тобто їх зміст не може бути визначений в грошовому чи іншому майновому еквіваленті;

вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;

вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та інтересів.

Однак, наявність предмету правового регулювання є необхідною проте недостатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд з предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на суспільні відносини, що складають її предмет. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується наступними ознаками:

юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність, це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не знаходяться між собою будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин, це означає, що сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

судове вирішення спорів, це означає, що будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;

майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника, це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин чи створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які носять переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника

При цьому, метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не відносяться до предмету цивільно-правового регулювання (ч.2 ст.1 ЦК України).

Цивільне право як галузь права виконує цілу низку функцій. Під поняттям функція цивільного права слід розуміти певний напрямок впливу цивільно-правових норм, що визначається специфікою предмету, методу та завдань, що стоять перед ним. Цивільному праву притаманні такі основні функції:

регулятивна функція, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює регулювання правовими нормами відносин, що входять до її предмету;

охоронна функція, суть якої в захисті порушених суб'єктивних цивільних прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;

попереджувально-виховна функція, яка віднаходить своє втілення у застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чим здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та попереджує подальші правопорушення з його боку;

попереджувально-стимулююча функція, тобто стимулювання до правомірної поведінки інших осіб, а також попередження здійснення ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

Важливу роль для цивільного права як правової галузі відіграють його принципи. Принципи цивільного права – основні начала, найбільш загальні керівні положення (засади) цивільного права, що мають в силу їхнього законодавчого закріплення загальнообов'язковий характер. Значення цивільно-правових принципів полягає в тому, що вони:

відображають сутність соціальної спрямованості та основні галузеві особливості цивільно-правового регулювання, тобто кожна подальша норма у своєму змісті повинна бути пронизана принципом цивільного права;

враховується при укладенні непоіменованих договорів (ч.1 ст.6 ЦК України);

враховуються при застосуванні аналогії права (ч.2 ст.8 ЦК України);

враховується при захисті охоронюваного законом інтересу (ч.2 ст.15 ЦК України).

У ст.3 ЦК України закріплені наступні цивільно-правові принципи:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, тобто ніхто немає права втручатись у особисте та сімейне життя фізичної особи без її згоди, окрім випадків, що прямо передбачені Конституцією України. Даний принцип закріплює передумови для захисту приватності особи від неправомірного втручання ззовні, задля забезпечення її внутрішніх (духовних) інтересів;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, це означає, що право власності в Україні є непорушним. Цей принцип забезпечує особі гарантію її економічної незалежності та майнової відокремленості від інших учасників цивільних правовідносин. Однак в окремих випадках, що прямо передбачені законом, даний принцип може зазнавати певних обмежень, коли це прямо витікає із Конституції та закону України, наприклад, позбавлення особи майна внаслідок конфіскації, чи примусового відчуження об'єктів приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст.41 Конституції України);

свобода договору, цей принцип означає, що учасники цивільних правовідносин вільні у можливості вступу у договірні відносини, а також у виборі виду договорів (при чому, як поіменованих, так і непоіменованих), контрагентів та умов договору тощо. В окремих, передбачених законом випадках, даний принцип підлягає відповідному обмеженню, наприклад, укладення попередніх чи публічних договорів тощо. Даний принцип забезпечує особі можливість на власний розсуд ініціативно вступати в договірні відносини, керуючись при цьому власним інтересом;

свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, означає, що особи вільні у виборі підприємницької діяльності. Проте, в окремих випадках, що прямо передбачені законом, особа може бути обмежена у свободі підприємницької діяльності, наприклад, за суб'єктним складом (депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування), або ж характером підприємницької діяльності (встановлення монополії) тощо;

судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у випадку порушення цивільного права чи інтересу, а також у випадку створення перешкод щодо їх здійснення особа має гарантовану можливість захистити їх у судовому порядку. При цьому особа має право захищати цивільні права та інтереси як в судах загальної юрисдикції, так і до спеціалізованих та третейських судах.

справедливість, добросовісність та розумність, даний принцип означає, що регулювання та охорона цивільних правовідносин повинні відбуватись справедливо, добросовісно та розумно. Він спрямований на ствердження в українській правовій системі принципу верховенства права, однак, на нашу думку, при неправильному тлумаченні зробить можливим незастосування цивільно-правової норми внаслідок її “несправедливості”, “недобросовісності” чи “нерозумності”. А це, з огляду на певну оціночність вказаних категорій, може призвести до прояву суб'єктивізму при правозастосовчій діяльності.

Як вже зазначалось вище, цивільне право як галузь є не просто хаотичною сукупністю правових норм, а чітко структурованою системою, яка має зовнішню єдність та внутрішню диференціацію. До системи цивільного права як галузі слід відносити:

цивільно-правові норми, які є конкретним правилом поведінки. Особливість даного правила поведінки полягає в тому, що переважна більшість з цивільно-правових норм носить диспозитивний характер, тобто дає особам можливість вибору варіантів поведінки. А це суттєво впливає і на структуру цивільно-правової норми, адже такий її елемент як санкція або відсутній, або носить більш універсальний характер, ніж в інших галузях права;

цивільно-правові інститути, тобто групу цивільно-правових норм, що регулюють однорідні суспільні правовідносини. Правова конструкція інституту є доволі відносною та хиткою і залежить від критерію однорідності, який береться за основу. Так, цивільно-правовим інститутом слід вважати інститут права власності, інститут деліктної відповідальності тощо;

цивільно-правова підгалузь, яка є сукупністю інститутів, які регулюють однорідні суспільні відносини, наприклад, підгалузь речового права, договірного права і т. ін.

З огляду на системність цивільного права як правової галузі слід виокремити його структуру, яка вибудована за пандектною системою. До структури цивільного права як галузі права відносять:

Загальну частину, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел цивільного права, суб'єктів, об'єктів, змісту та підстав виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав та їх захист тощо;

Особливу частину, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію лише на конкретні правовідносини і стосуються регулювання та охорони особистих немайнових прав, речових та зобов'язальних прав, прав інтелектуальної власності, спадкових прав тощо.