Лекція 7. Здійснення захисту цивільних прав та обов'язків (Чапічадзе Я.О)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 

 

План:

1.  Поняття та види цивільних прав та обов'язків.

Межі здійснення цивільних прав та обов'язків.

Обмеження цивільних прав.

Охорона та захист цивільних прав та законних інтересів.

Способи захисту цивільних прав та законних інтересів.

6.  Порядок захисту цивільних прав та законних інтересів.

 

Нормативні акти: Конституція України, Глави 2-3. ЦК України. ЦПК України, Закон України “Про нотаріат". ЗУ “Про судоустрій України”, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.Постанова Пленуму Верховного Сукду України №1 від 26 квітня 2002р. “Про судову практику у справах про необхідну оборону”. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література: Азімов Ч. Здійснення самозахисту у цивільному праві / Вісник Академії правових наук.-№25.-С.135, Бічук Л. Здійснення неповнолітніми своїх майнових прав та обов’язків /Вісник Академії правових наук.-№21.-С.191, Болвачева Н.Е. Ограничение как средство гражданско-правового регулирования //Актуальные проблемы гражданского права: Сборник статей. Вып.7. /Под ред. О,Ю.Шилохвоста. М.: НОРМА, 2003, -С.1-27, Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950; Братусь С.Н. О пределах осуществления гражданских прав. «Правоведение», 1967; Тархов В.А.   Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. М. “Статут”- 2000; Грибанов В.П.  Пределы осуществления субъективных гражданских прав. «Советское государство и право», 1964;  Иоффе О.С.,      Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. М., 1985; Клейн Н.И. Возникновение гражданских прав и обязанностей, осуществление и защита гражданских прав//Комментарий Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой /Отв. Ред. О.Н. Садиков. М., ЮРИНФОРМЦЕНТР. 1995. Мирошникова Н.И. Механизм реализации субъективных гражданских прав – Ярославль – 1989;  Синайский В.И. Русское гражданское право. М. –2002, Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974; Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності. Монографія. – Х. 2002;       

Гражданское право – учебник под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого, М. 1999; Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. М..,1997; Рясенцев В.А. Осуществление и защита гражданских прав. Советское гражданское право. Учебник: В 2 ч. Ч.1./Под ред В.А. Рясенцева. М.: Юрид. лит. 1986; Советское гражданское право –ч.1 под общ. ред В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина – К.–1983; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000, Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: цивільні права, цивільні обов'язки, суб'єктивне право, охорона цивільних прав, захист цивільних прав, способи захисту цивільних прав, судовий захист цивільних прав, самозахист цивільних прав, зловживанням правом.

 

1. Поняття та види цивільних прав та обов'язків

 

Необхідною передумовою розгляду проблеми захисту цивільних прав та обов'язків є визначення їх сутності та видів. Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Оскільки легальне визначення поняття сутності цивільних прав та обов'язків законодавчо не закріплено, у цивілістиці останні мають неоднозначне тлумачення. Обґрунтувалася позиція розгляду цивільних прав та обов'язків у широкому (об'єктивному) і вузькому (суб'єктивному) контекстах.

У широкому контексті під цивільними правами та обов'язками розуміють усю сукупність прав і обов'язків, якими наділені громадяни. (Це права, що визначають зміст суб'єктивної правоздатності особи). Наприклад, у такому розумінні до цивільних прав і обов'язків відносяться конституційні права й обов'язки: право на свободу розвитку своєї особистості (ст. 23), право на рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом (ст. 24), право на громадянство (ст. 25  Конституції України й інші). 

У даному випадку, на нашу думку, доцільно говорити про загальний правовий статус громадян. Доречним є твердження В.А.Тархова, відповідно до якого правовий статус фізичної особи визначається сукупністю його прав і обов'язків[97].  Виробилася безліч теоретичних позицій щодо елементів правового статусу громадян. Аналіз теоретичних джерел дає можливість зробити висновок про те, що більшість цивілістів розділяють точку зору, відносно того, що основними елементами правового статусу громадян є права, свободи й обов'язки носія даного статусу. Поряд з тим, що більшість дослідників даної проблеми основними елементами правового статусу особи, як правило, розглядають права, свободи та обов'язки[98]. Ряд дослідників включають у зміст правового статусу відповідальність, громадянство, правоздатність[99], законні інтереси[100] й інші елементи.

 Як  зазначалось, фізичні особи, як суб'єкти цивільного права мають правоздатність, що виникає в момент народження (ст.25 ЦК України). Під правоздатністю розуміють абстрактну можливість особи мати як передбачені так і не передбачені законом права і нести обов'язки. Таким чином, правоздатність варто розглядати як загальну передумову придбання суб'єктивного права, що не вичерпується за загальним правилом при її реалізації. І навпаки, суб'єктивне право розглядають як результат реалізації правоздатності. Виходячи з цього, право особи, як необхідний елемент цивільної правоздатності може залишатися нереалізованим, якщо його носій у результаті вираження у встановленої чинним законодавством формі волевиявлення не втілить його в суб'єктивне право. Наприклад, право власності, як відзначає Ю.К. Толстой, “это закрепленная за собственником возможность, в пределах, установленных законом, владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вполне свободно, по своему усмотрению, в целях удовлетворения своих интересов»[101]. Як вірно уточнює В.П. Грибанов «право собственности определяет содержание субъетивных правомочий собственника»[102]. І в якому обсязі передбачені об'єктивним правом можливості по володінню, користуванню і розпорядженню майном будуть реалізовані залежить від уповноваженої особи і складе безпосередньо  зміст цивільно-правових відносин.

У вузькому (суб'єктивному) контексті,  здебільше під цивільними правами й обов'язками  розуміють сукупність прав і обов'язків, що  виходять з норм цивільного права[103]. Інакше кажучи, право укладається в можливостях, які передбачені законом та забезпеченні гарантіями їх не порушення. Права та обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин обґрунтовано одержали назву суб'єктивних цивільних прав та обов'язків[104]. Реалізація цивільних прав і обов'язків відбувається в цивільно-правових відносинах. Тому припустимо говорити про суб'єктивні права й обов'язки як про юридичний зміст цивільних правовідносин, оскільки в них закладена можливість такої взаємодії учасників правовідносини, що відображає його зміст. Варто підкреслити, що в юридичній літературі відсутня єдина точка зору щодо поняття суб'єктивного права. Наприклад, позиція розгляду суб'єктивного права як панування волі і влади викликає заперечення. Мотивацією заперечення викладеної позиції є формальність приведеного тлумачення (мова йде про волю, про владу, але не як не про самі блага) і навіть містить протиріччя фактам життя (суб'єктивні права мають люди позбавлені цілком або частково волі, діти). Відповідно до іншої точки зору, висувають поняття про суб'єктивне право як про благо, точніше життєвий інтерес особи, захищений об'єктивним правом[105]. У той же час, така позиція розриває зв'язок між правом і суб'єктом, допускаючи захист благ та інтересів особи поза залежністю від її волі, як суб'єкта права. Була зроблена спроба з'єднати обидва елементи (волю й інтерес) в єдине поняття, відповідно до якого суб'єктивне право пропонується розглядати як владу особи (у цьому сутність  суб’єктивного права) спрямовану на задоволення визнаного інтересу (у цьому його зміст)[106].

Суб'єктивні права та обов'язки в цивільному правовідношенні характеризуються неоднозначним, а точніше подвійним тлумаченням. Обґрунтовувалася думка про те, що з одного боку, вони органічно зв'язані з нормами права, що передбачають їх основний зміст, і поряд з цим надають суб'єктам можливість при їхньому недотриманні звернутися до компетентних державних органів за примусовою допомогою. З іншої сторони, суб'єктивні права та обов'язки нерозривно зв'язані з поводженням самих суб'єктів правовідносин, виступаючи, як уже було відзначено, у якості регулятора правовідносин.

Таким чином, під суб'єктивним правом розуміється юридично забезпечена міра можливої поведінки уповноваженої особи що забезпечена юридичним обов’язком певних осіб. Під суб'єктивним обов'язком міра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні, що виявляються в активних чи пасивних діях і забезпечена можливістю застосування примусу.

Л.І. Петражицький вввважав, що права, суб’єктивні права та право відношення є ідентичними, оскільки кожна із зазначених категорій являє собою емоційний контакт між тими хто претендує гна духовне та матеріальне благо і тими , хто таке  посягання визнає.[107] Французький юрист Дюгі виходив з того, що категорія суб’єктивних прав є чужою сучасному суспільству, яке не знає права, а лише соціальні функції. За ним всі індивіди повинні підкорятися соціальній нормі як соціальні істоти. Суб’єктивні права вносять непотрібну плутанину і повинні зникнути з теорії права взагалі. Посилання на суб’єктивне право є необґрунтованою апріорною конструкцією. За Кельзеном суб’єкт права – штучний мислячий засіб якому властиві в нормативному розумінні дія чи бездіяльність незалежно від намірів та волі та обов’язок поступати відповідно до приписів норми. За таких умов об’єктивне та суб’єктивне право є одним і тим самим бо перше є породженням техніки сучасного законодавства. Суб’єктивне право – конкретизована абстрактна норма, конкретне застосування суб’єктивного права, яке зводиться до права скарги управомоченої особи[108].

Становлення радянського цивільного права проходило із врахуванням позицій Л.І. Петражицького та Дюгі. Отримала розвитку терія інтуїтивного права народу що відображає класові інтереси мас та відповідає новому господарському укладу та формулюється внаслідок правової революційної творчості. З введенням в 1919р. А.Г. Гойбахом в науку поняття “соціальної функції” суб’єктивне право стало розглядатися як антисоціальна функція. За того держава має права, а всі інші члени суспільства – обов’язки. Власне це призвело до заперечення цивільного права та гіпертрофіровання командно-адміністративних методів регулювання суспільних відносин.

В 1948 р. С.М. Братусь пристав до поняття  суюєктивного цивільного права як міри можливої поведінки управоможеної особи. О.С.Йоффе визнавав його як право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, М.М. Агарков – можливість приведення в дію апарату державного примусу для виконання обов’язку, М.С. Строгович – виду та міри можливої поведінки, забезпеченої державним захистом, а пізніше – можливість користування певним матеріальним благом. Встановилося два напрямки розуміння суб’єктивного цивільного права: позитивістський та соціальний.. 

Загальновизнаним є розгляд суб'єктивних цивільних прав як міри дозволеної поведінки, можливість діяти певним чином[109]. І таку точку зору поділяють більшість вчених[110]. Зміст суб'єктивного права складають можливості, передбачені відповідною правовою нормою[111]. При цьому, коло можливостей, які включаються в «меру возможного поведения» може бути різним. Варто підкреслити, що носій суб'єктивного права може, але не повинний поводитися певним чином, у той час, як носій юридичного обов'язку повинний її виконувати.

На думку Р.О. Халфіної, суб'єктивне цивільне право створює дві можливості: самостійно визначати власну поведінку і вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб[112]. І в тому випадку, якщо дана вимога не задовольняється зобов'язаною особою добровільно, у уповноваженої особи виникає право на застосування відповідних способів захисту свого права. Виходячи з чого,  потерпіла особа має можливість застосовувати сукупність способів впливу на порушника, вимагаючи визначеної поведінки від останнього, шляхом звернення до компетентних органів за захистом прав і інтересів.

Сивкова Л.А. визначила суб’єктивне права як таку міру свободи поведінки, яка є об’єктивно необхідною, соціально виправданою та офіційно закріпленою в загальних нормативних актах держави або судовій практиці як юридична можливість певної поведінки задля задоволення особистих та суспільних інтересів та потреб[113]. Н.М.Матузов визначив суб’єктивне право як створену і гарантовану державою через норми об’єктивного права особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту поводити себе певним чином, вимогати відповідної поведінки інших осіб, користуватися певними соціальними благами, звертатися у випадку необхідності до компетентних органів за захистом з метою задоволення свої власних інтересів та потреб, що не протистоять суспільним[114].

Сутність будь-якого суб'єктивного права полягає у тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність – матеріальну чи духовну; це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним чи духовним. Це завжди конкретне право конкретного суб'єкта. На відміну від цього, правоздатність – це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки. Саме конкретність, визначеність є основною рисою, що характеризує природу суб'єктивного цивільного права.

Окремий інтерес представляє безпосередньо зміст суб'єктивного права, його елементи. Своєчасним є розгляд комплексу елементів, який,   складає зміст суб'єктивного цивільного права[115]:

1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону, самостійно формувати волю;

2) право визначення міри можливої поведінки, тобто діяти самостійно для задоволення свого правомірного інтересу;

3) право визначати засоби забезпечення свого суб'єктивного права як відповідними діями інших осіб, так і державою в особі її компетентних органів;

4) гарантовану кореспондованість зобов'язаннями інших осіб;

5) можливість застосування державного примусу в разі відмови зобов'язаних осіб від виконання покладеного (взятого ними самими) на них обов’язку;

6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою  до суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб'єктивних прав.

Реалізація суб'єктивного права пов'язана з реалізацією можливостей уповноваженої особи. З цього випливає, що розходження між змістом суб'єктивного права і його здійсненням складається, насамперед, у тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі тільки можливу поведінку  уповноваженої особи, у той час, як реалізація права є здійснення реальних, конкретних дій, зв'язаних з перетворенням цієї можливості у дійсність. Як вірно відзначає В.П. Грибанов «соотношение между поведением, которое составляет содержание субъективного права, и поведеним, которое составляет содержание осуществления права, представляется в первую очередь как соотношения между возможностью и дествительностью»[116]. Оскільки суб'єктивні цивільні права не існують у відриві від суб'єктивних обов'язків, то здійснення права уповноваженою особою припускає і виконання зобов'язаними особами своїх обов'язків, тобто здійснення ними визначених дій, охоплюваних належною поведінкою[117].

Таким чином, реалізація суб'єктами правовідношення свого права можлива тільки при наявності у інших суб'єктів даного правовідношення відповідного обов'язку. Суб'єктивним обов'язком є встановлена нормами права міра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні.

У цивільному праві проведена класифікація цивільних прав на різновиди[118]. Насамперед, цивільні права підрозділяються в залежності від змісту правовідносин на права майнові та особисті немайнові.

Окрему і домінуючу в умовах правової демократичної держави сферу займають особисті немайнові права. Ідея прав особистості з'являється на ґрунті природного права. Унікальність таких прав полягає у тому, що людина наділяється такими правами тільки на підставі факту народження, вони не зв'язані з настанням інших юридичних фактів. Включення особистих прав у систему приватного права можна розглядати як відносно нове явище, оскільки протягом тривалого періоду часу цивілістична література просто відмовлялася від питання розгляду прав особистості, розглядаючи їх, як рефлекси об'єктивного права, вираженого в поліцейських і карних законах. Юридична природа особистих прав на сьогоднішній день поки що недостатньо з'ясована. Такі права, згідно з п.2 ст.269 ЦК України не мають економічного змісту. Це тісно зв'язані з фізичною особою права, від яких не можна відмовитися, крім цього, позбавити даних прав особу неможливо. На думку М.М. Агаркова, «права личности имеют строго распорядительную функцию. Всякая организационная роль им чужда. Они обеспечивают человеку известную сферу личной неприкосновенности, но не создают отношений власти и подчинения»[119].

Майнові цивільні права та обов'язки покликані забезпечувати майнові  потреби та інтереси громадян. Ці права, власне кажучи, являють собою економічні права особи і для приведення їх з режиму елементів цивільної правоздатності вимагають настання визначених юридичних фактів – підстав набуття права власності чи речових прав. Їх прийнято розглядати як передумову придбання даних суб'єктивних прав (наприклад, укладання цивільно-правового договору – п.2 ст.11 ЦК України). Характерним для таких прав є їх властивість бути переданими іншим особам (тобто вони можуть виступати об'єктами правонаступництва, наприклад, право власності).

 Не менш важливими є речові права. Виділяють наступні ознаки, що характеризують речові права (як категорію цивільного права).  По-перше, речові права складаються з приводу речей як предметів матеріального світу. По-друге, суб'єкт речового права задовольняє власні інтереси шляхом безпосередньої “взаємодії” з річчю, тобто шляхом володіння, користування, розпорядження річчю. По-третє, речові права мають абсолютний характер. Це означає, що активним діям уповноваженої особи протистоїть пасивний обов'язок усіх інших суб'єктів цивільного обороту утримуватися від порушення його права. По-четверте, речові права можуть захищатися особливими (речово-правовими) способами захисту. Виділяють і властиву речовому праву ознаку - право походження, яка укладається у тому, що будучи зв'язаним з річчю, речове право завжди слідує за нею (наприклад, право застави, право оперативного керування).

У зобов'язальних правовідносинах реалізація прав уповноваженою особою можлива лише при наявності визначених дій з боку зобов'язаних осіб. Тобто це права на чужі дії, права вимоги від зобов'язаної особи здійснення визначеної дії чи стримування від такої.

Питання про проведення чіткої межі між зобов'язальними і речовими правами є, поки що, відкритим. Деякі автори, не заперечуючи існування речових прав, вказують на те, що навряд чи не більшість цивільних правовідносин є змішаними – «речево-зобов'язальними»[120]. Тобто зараз доречно говорити про наявність речових, зобов'язальних і речовинно-зобов'язальних прав. Таке положення зв'язане з тим, що в даний час у цивільному обороті має місце зближення речових і зобов'язальних прав.

Ще одну групу складають абсолютні і відносні права. Така градація заснована на розходженні в колі зобов'язаних осіб, що протистоять уповноваженій особі. До абсолютних відносять такі права, при наявності яких уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (наприклад, право власності особи, оскільки власнику протистоять всі інші особи, на яких лежить обов'язок не перешкоджати здійсненню цих прав). До даних прав відносяться: права речові, права виключні та особисті права. Доречною є точка зору М.М. Агаркова, згідно якої “абсолютные права преграждают всякому и каждому возможность вторжения в определённую сферу, предоставленную свободному усмотрению субъекта права, являются наиболее типичными для частного права”[121]

Виключні права (авторське право, право на промисловий винахід і т.п.), надає своїм суб'єктам монопольну можливість здійснювати визначені дії, що мають майнову цінність, служать для закріплення за ними визначеного доходу, що відбувається шляхом здійснення права. Дані інститути закріплюють за власниками деякі не матеріальні, але майнові блага.

 До відносних прав належать такі цивільні права, де уповноваженій особі протистоїть визначене, здебільше персоніфіковане коло зобов'язаних осіб. При цьому коло зобов'язаних осіб завжди точно відомо. Відносні (або зобов'язальні права) завжди виникають на основі абсолютних прав. Вони є наслідком взаємного зіткнення абсолютних прав, що належать різним суб'єктам. Такі права слугують для переміщення тих чи інших благ, закріплених законодавчо, зі сфери одного суб'єкта прав у сферу іншого. Відносні права в основному складають зобов'язальні права. 

Кожна окремо взята група цивільних прав, у свою чергу має свої специфічні риси, свій внутрішній зміст, свій механізм реалізації і свої межі, що у кінцевому рахунку впливають на правове положення уповноважених суб'єктів.

Поділ прав на дані групи має велике наукове і практичне значення,  торкаючись питання відносно способів реалізації зазначених прав громадян. Від характеру цих прав значною мірою залежать і міри державно-примусового порядку, що застосовуються до їх порушників. 

 

2. Межі здійснення цивільних прав та обов'язків

 

Можливість громадян розпоряджатися правами за своїм розсудом є одним з важливих принципів цивільного права. Згідно зі ст.12 ЦК України під здійсненням цивільних прав зазвичай розуміються дії їх носія, що спрямовані на реалізацію правових можливостей задля задоволення власних чи чужих потреб. Загальні положення про здійснення цивільних прав наступні:

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Це зв’язано із спеціальним правовим режимом таких речей і необхідністю їх контролю.

4.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Такі обмеження можуть мати імперативний чи диспозитивний характер.

  5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

При здійсненні цивільних прав і обов’язків громадяни повинні дотримуватись умов, встановлених законом і іншими правовими актами, тобто їх поведінка не повинна виходити за рамки визначених границь. Варто зазначити деяку невідповідність і ретроградність такого законодавчого підходу. В приватній сфері домінує право, а не закон. Тобто, при здійсненні свого права його суб’єкт, перш за все, повинен дотримуватись вимог права. Другий момент полягає у тому, що обмеження права повинні встановлюватися лише законом і не можуть визначатися підзаконними нормами права.

Само суб'єктивне право, гарантоване  законодавством, не може бути безмежним. Усяке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, являє собою деякий передбачений законом загальний тип поведінки, має визначені границі як по своєму змісту, так і по характеру здійснення. Ці межі можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю всякого суб'єктивного права. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, “отсутствие подобных границ способствует превращению права в произвол и тем самым вообще перестаёт быть правом”[122].

У процесі пошуку і з'ясування меж здійснення цивільних прав та обов'язків, насамперед, варто керуватися законами. У той же час думки авторів з приводу цього питання розділилися. По одній із сформованих точок зору, межі здійснення прав можуть бути точно передбачені законом, по іншій точці зору вони можуть бути точно визначені лише судом, що вирішує конкретну справу[123].

Закріплення меж здійснення цивільних прав не повинно розглядатися як спосіб обмеження прав, а є юридичним вираженням вже існуючого економічно рівного положення громадян у системі суспільних відносин, будучи правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї рівноваги. І спроба окремих осіб вийти за межі цієї економічної і правової рівноваги шляхом використання приналежних їм цивільних прав, порушення меж  їхнього здійснення є зловживанням правом .

Законодавче закріплення принципу неприпустимості зловживання цивільними правами є необхідним доповненням правових гарантій реальності та здійсненності суб'єктивних цивільних прав, своєрідною формою правового забезпечення правильного сполучення суспільних і особистих інтересів громадян.

Проблема зловживання правом розглядалась вже в римському праві. По загальному визнанню, у римському праві діяв принцип: "той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоду". Цей принцип, виведений з римського законодавства висловлень римських юристів і сформульований пізніше в юриспруденції, як загальний принцип, виражає сутність рабовласницької держави, наділяючи управоможену особу (рабовласника) необмеженим простором у здійсненні приналежних їй прав[124]. Таке положення означало у свою чергу, що здійснення права, у якій би формі воно не відбувалося, в принципі, не розглядається як зловживання правом. Таким чином закріплювалися необмежені права рабовласників, а саме максимально широкі границі здійснення приналежних їм прав.

Межі здійснення суб'єктивних прав установлюються різними способами. Помилковим є встановлення меж суб'єктивних прав тільки відповідно до їх призначення. Межею здійснення прав може бути визначена умова, обумовлена сторонами правовідношення або інші підстави. (Наприклад, особа здійснюючи визначені дії на підставі доручення, не повинна зловживати наданим правом, виходячи за його границі).

Згідно з однією найбільш поширеною точкою зору, межі здійснення суб'єктивного цивільного права - це передбачені законом позначення, що визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи в цивільному правовідношенні[125]. Новий ЦКУ закріплює межі здійснення цивільних прав, шляхом заборони визначеного поводження. Відповідно до ст.13 ЦКУ  встановленні загальні правила здійснення цивільних прав:

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

При недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою   статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

    Разом з тим виникає низка питань і особливо стосовно природних прав, які здійснюються так само як і виникають. Природні права не можуть бути надані ні законом ні придбані на основі правочинів, у тім числі й договорів. Вони виникають в силу факту народження і здійснюються людьми у демократичні правовій державі незалежно від того визнані вони законом чи ні.

Однією з найважливіших проблем у цивільному праві є проблема зловживання правом. Згідно думки ряда авторів[126] під "зловживанням правом" розуміється допущення уповноваженою особою недозволеного використання свого права, порушуючи міру і вид поведінки, передбачених законом, опираючись на формально належне їй право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може їм зловживати подібно тому, як особа, не будучи посадовою особою, не може зловживати владою. Саме опираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі можливої і припустимої поведінки, тобто зловживає їм.

Термін "зловживання правом" свідчить про те, що подібного роду дії можуть бути зв'язані тільки з "вживанням" права, з його використанням. А це означає, що проблема зловживання правом зв'язана не із суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації. 

Усяке правило поведінки завжди має відому ступень спільності, абстрактності внаслідок неможливості врахувати в ньому всі конкретні особливості того чи іншого випадку. З цього випливає, що, визначаючи зміст суб’єктивних цивільних прав, закон регламентує їх, звичайно, як деякий  загальний тип поведінки, дозволений уповноваженій особі.

Усяке суб'єктивне право це не тільки міра можливої поведінки, але також і міра поведінки, яка дозволена уповноваженій особі законом. Незалежно від того, чи виникає суб'єктивне право поза волею уповноваженого суб'єкта (наприклад, право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, право вимагати виплати визначених сум при настанні страхового випадку і т.п.) або воно виникає в результаті вольових дій самого уповноваженого (наприклад, у результаті укладання договору), зміст його завжди визначений законом, що або прямо пропонує уповноваженої особі визначену поведінку, або його санкціонує.

Під час обговорення в літературі проблеми меж здійснення цивільних прав, останні нерідко зводяться до проблеми здійснення права відповідно до  їх призначення. Так, на думку О.С.Иоффе «под пределами осуществления гражданских прав нужно понимать пределы, вытекающие из их целевого назначения…»[127]. Як відзначає, С.Н. Братусь, “конкретизация содержания права в законе не может исчерпывать всех возможных проявлений, поскольку соответствующая норма права остаётся общим правилом поведения»,  підкреслює, що “критерием определения границ осуществления права является такое осуществление права, которое соответствует его назначению»[128].

Проте, зведення меж здійснення прав тільки до здійснення прав відповідно до їх призначення представляється невірним, тому що, з одного боку, вимога закону щодо здійснення цивільних прав відповідно до їх призначення - це не єдина вказівка закону про межі здійснення цивільних прав. Здійснення права містить у собі також, наприклад, і використання визначених засобів самозахисту права, звертання до компетентних органів з вимогою примусового здійснення захисту. Поняття меж здійснення права значно ширше поняття здійснення права в протиріччі з його призначенням не може бути зведене до останнього.

Новий ЦКУ закріплює не тільки межі здійснення цивільних прав,  але і виконання обов'язків. Так, відповідно до ст. 14 ЦК України: 

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Поведінка управоможеної особи відносно здійснення своїх прав та обов’язків, хоча і являє собою дію індивідуального характеру, є разом з тим і дією суспільним, яке повинно бути підлегле визначеним вимогам, закріпленим у нормах.

У даному випадку варто говорити про юридичний обов'язок не допускати забороненої поведінки, не робити дій, що виходять за рамки встановлених законом приписів і дозволів.

Таким чином проблема здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків є досить значимою. Ці правовідносини отримали більш детальне регулювання у новому ЦКУ, на відміну від ЦК УРСР 1963р. у якому була загальна ст. 5.

 

3. Обмеження цивільних прав (Р.Б.Шишка)

 

Категорія обмеження прав є новою і певною мірою у вітчизняній науці не дослідженою. Проте в зарубіжній і зокрема російській цивілістиці ця проблематика в останні роки досить жваво аналізується і є досить таки її ґрунтовні дослідження[129]. Під обмеженнями у філософському сенсі розуміється  процедура звуження обсягу понятия,  що полягає в переході від його повного змісту до менш загального обсяг якого складає лише частина обсягу висхідного понятия. Воно здійснюється введенням обмежуючих ознак та підстав для такого обмеження. Лексичне трактування обмеження тісно зв’язані з поняттям “межа” здійснення права. Так чи інакше, прямо чи опосередковано всяке обмеження права впливає на обсяг свободи особистості і повязується з діалетивними категоріями можливість та дійсність.

Обмеження одних є необхідною умовою для забезпечення можливості реалізації свободи і для перетворення її у дійсність іншими. Тож обмеження включає у себе такі поняття як “свобода”, “межа”, “заборона”. Так В.П. Камишанський вважає, що заборона – спосіб правового регулювання, що дозволяє витіснити небажані, несправедливі, нерозумні суспільні відносини на межі правового поля[130].

Як правовий засіб та елемент механізму цивільно-правового регулювання обмеження об’єднує у собі різні поняття і проявляє себе у зв’язку “мета – засіб – результат”. За таких умов обмеження безпосередньо впливає на можливість здійснення певного правомірного інтересу і набуття суб’єктивного права. Воно проявляється  в імперативних вказівках щодо обмеження свободи і природно-правовому значенні, обмеженні суб’єктивного права в певних правовідносинах. Так згідно   ст.13 ЦКУ при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.  Важливо, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Інституційними проявами обмеження цивільних прав є забезпечення конкуренції, рівного становища на товарних ринках, розвиток  чесної конкуренції тощо.

Обмеження у цивільному праві встановлюються або внаслідок особливого правового становища суб’єкта (обмеження в правоздатності чи дієздатності, визнання особи недієздатною), або правового режиму об’єкта цивільних правовідносин (речі, що виключені з цивільного обороту), або за першим та другим критерієм одночасно (заборона державним  службовцям займатися підприємницькою діяльністю).

Необхідність обмеження цивільних прав через встановлення обмежень в широкому та вузькому сенсі зумовлена об’єктивними та суб’єктивними причинами: закономірності існування та розвитку людини та суспільства і цілому, юридичною характеристикою особистості тощо. Ці обмеження встановлюються:

 для охорони життя та здоров’я людини;

для недопущення свавільного втручання в приватні справи;

для охорони прав та законних інтересів інших осіб. Так зважаючи на майновий стан більшості дрібних власників земельних ділянок та земельних паїв в Україні введено мораторій на їх продажу;

для охорони моралі;

для забезпечення нормального розвитку товарообороту;

для захисту прав споживачів;

реалізації виключного сувереніти держави та забезпечення її безпеки;

для забезпечення правопорядку і недопущення у найближчий час чи у майбутньому певних правопорушень.

інших прав та законних інтересів.

Основні риси обмежень у цивільному праві можуть бути наступні:

вони  - засіб цивільно-правового регулювання;

 функціонально забезпечують регулятивно-самоутворюючу та забезпечувально-регулятивні функції:

 є гарантією реалізації суб’єктивного права;

мають зовнішнє оформлення у вигляді обов’язків, що формалізовані в імперативних нормах;

містять в собі моделі поведінки у формі пасивної поведінки (заборони) та активної поведінки (позитивне зобовязування);

забезпечуються силою держави шляхом встановлення можливості настання негативних наслідків для порушника заборони чи обмеження.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що обмеження – цивільно-правові засоби, які в механізмі цивільно-правового регулювання виконують певні функції і спрямовані на забезпечення гарантій реалізації суб’єктивного права,через  встановлення імперативних обов’язків із здійснення певних дій або утримання від їх учинення.

 

4. Охорона та захист цивільних прав

 

Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту (забезпечення цих прав). Тому, закріплюючи за громадянами визначені цивільні права, законодавство надає уповноваженій особі і арсенал необхідних способів їх охорони та захисту.

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише  «декларативним правом»[131]. Хоча воно і проголошено в законі, але не будучи забезпечено державними правоохоронними мірами, воно може бути розраховано лише на добровільну повагу його з боку не уповноважених членів суспільства і здобуває в силу цього характер лише морально забезпеченого права, що ґрунтується лише на свідомості членів суспільства та авторитеті державної влади.

Закріплення права на охорону і захист суб'єктивних прав доцільно розглядати як різновид гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Можливість використання передбачених законом засобів охорони і захисту суб'єктивного права складає один з обов'язкових елементів самого суб'єктивного права.

Слід погодиться з точкою зору В.І. Сінайського, відповідно до якої «необходимость защиты гражданских прав возникает у лица в тех случаях, когда кто-либо нарушает или оспаривает эти права или препятствует их осуществлению»[132].

 Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту та охорони  суб'єктивного права, особа реалізує одне з своїх прав  - право на захист. Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам  цивільного законодавства. Слід зазначити, що категорія “інтерес” у цивільному праві є малодосліджена і трактується неоднозначно в чинному законодатвстві та доктрині права. Вона вживається для позначення потреби, для задоволення якої надається особі те чи інше право (ч.3 ст.41, ч.3 ст.44, ч.3 ст.67, ч.5 ст. 159, ч.1 ст.240 ЦКУ), для позначення інтересів, що знаходяться під охороною закону і внаслідок того обмежують сферу можливої поведінки управленої особи (суспільні інтереси, інтереси безпеки тощо – ч.6 ст.313, ч.5 ст.319, ч.7 ст.376, ч.4 ст. 825). Це може бути інтерес, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст. 15, ст.16 ЦКУ) чи охоронюваний законом інтерес чи просто законний інтерес (ч.2 ст.20 ГКУ).

Очевидно, що інтерес є самостійним об’єктом захисту, що поширюється на опосередковані правами інтереси та ті з них, що не мають такого опосередкування. Вони взяті чи можуть бути взяті під охорону наданням права на їх захист.  Так, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобовязання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання (ч.3 ст.612 ЦКУ).

Права на охорону та на захист мають двоїстий характер, оскільки розглядаються одночасно і у якості права, і як гарантію. Здійснюючи такі права, громадяни сприяють забезпеченню свого правового статусу.

Як і всяке суб'єктивне право, право на охорону і захист, являє собою міру можливої поведінки уповноваженої особи. Тобто право дає можливість його власнику діяти певним чином, але в рамках, встановлених законом.  При тому тут теж діють диспозитивні засади цивільного права. Іншими словами особа, чиї права порушуються може застосувати засоби захисту, а може і відмовитись. Відповідно до ст. 20 ЦКУ:

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом

Оскільки суб'єктивне цивільне право є міра можливої поведінки  уповноваженої особи, це у свою чергу означає, що власник суб'єктивного права може робити цілий ряд дій по здійсненню свого права. За загальним правилом, суб'єктивне цивільне право надає уповноваженій особі наступні можливості:

по-перше, можливість робити визначені позитивні дії по здійсненню свого права, наприклад, володіти, користуватися і розпоряджатися майном;

по-друге, можливість вимагати визначеної поведінки безпосередньо від зобов'язаної особи, наприклад, зажадати від боржника повернути узяту суму грошей;

по-третє, можливість звернутися в суд чи інший компетентний державний чи суспільний орган з вимогою примусити зобов'язану особу до виконання свого обов'язку або захистити право від його порушення з боку інших осіб.

 У той же час для дотримання можливості захисту свого суб'єктивного права необхідне дотримання встановлених законом термінів позовної давності.

Виходячи з положень ст.3 Конституції України, права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому одним з найбільш важливих напрямків діяльності держави є охорона законних прав та інтересів людини.

Під охороною прав варто розуміти широкий комплекс засобів правового, організаційного, процесуального й іншого характеру, що встановлює  правове положення суб'єктів, порядок придбання, реалізації і припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у разі їх порушення.

Забезпечення охорони – це форма забезпечення прав особи, що виражає діяльність, спрямовану на недопущення якого-небудь порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Як цілеспрямована профілактична діяльність, охорона спрямована на безпосереднє утвердження правомірної поведінки.

Охорона прав згідно думки, що обґрунтувалася, є більш широкої правовою категорією чим захист, і містить у собі всі юридичні правила щодо визначеного блага44. Тобто, інакше кажучи, охорона прав має на увазі застосування сукупності засобів, що забезпечують реалізацію приналежних особі прав, забезпечуючи їх непорушність, цілісність, можливість поновлення у випадку порушення. Поняття “охорона прав” охоплює й активні дії самого носія права, спрямовані на попередження зазіхання зі сторони інших осіб або усунення їхніх негативних наслідків.

Тож дійсно, захист цивільних прав є більш вузьким  поняттям у порівнянні з терміном “охорона цивільних прав” і охоплює собою передбачені законом міри і порядок захисту порушених прав чи усунення реальної загрози їх порушення. Захист передбачає можливість охорони від порушень активного і пасивного характеру  не залежно від  вини порушника.

Серед достатку способів охорони цивільних прав основне місце займають правові способи охорони. Вони мають свою цільову спрямованість, яка виражається в забезпеченні непорушення правового режиму об'єктів права і законних інтересів уповноважених осіб. 

Реалізація права на охорону здійснюється за рахунок широкого інструментарію, що включає:

а) правові норми як вираження правил можливої чи належної поведінки;

б) механізм впливу на порушника, що забезпечує можливість залучення його до відповідальності, забезпечений можливістю застосування санкцій до сторони, що порушує норми права;

в) заходи щодо попередження порушень прав (превентивні заходи, включаючи використання технічних засобів);

г) функціонування спеціальних суспільних інститутів по захисту цивільних прав (спілка споживачів і ін.).

Охорона прав залежить і від самих власників прав, які повинні виявляти особливу зацікавленість в охороні своїх прав.

Кожна фізична особа має право будь-яким, не забороненим законом способом, захищати свої права і свободи від порушення і протиправних зазіхань. Особливе значення для розгляду особливостей охорони прав фізичної  особи мають положення ст.55 Конституції України, закріпляючі обов'язок держави охороняти права і свободи людини, право індивіда звертатися за захистом своїх прав в суд, Уповноваженому Верховної Ради по правах людини, використання всіх способів захисту таких прав, а при їхній неефективності  звертатися за захистом прав у відповідні міжнародні судові інстанції чи у відповідні органи міжнародних організацій, членами чи учасниками яких є Україна. Оскільки ми в даному випадку розглядаємо право, а не об обов'язок захисту уповноваженої особи, відповідно, дане право може бути реалізоване чи не реалізовано в залежності від волі і бажання уповноваженої особи, її активності і зацікавленості в захисті права (інакше кажучи, по розсуду уповноваженої особи). У даному випадку у відмінності від обов'язку відсутній елемент примусу.

 Розглядаючи поняття і зміст охорони прав власності варто розрізняти норми й інститути цивільного права, що мають різне призначення. Одні з них  встановлюють чи закріплюють приналежність матеріальних благ за визначеними суб'єктами й охороняють їх, приймаючи під захист закону. Наприклад, одні норми законів про власність закріплюють визначені можливості в особі; інші забезпечують умови для здійснення власником приналежних їм прав і дуже важливі для охорони (наприклад, установлюючи конкретний цивільно-правовий режим окремих об'єктів права власності); треті установлюють відповідальність за здійснення незаконних дій з чужим майном, за заподіяння матеріального збитку власнику і т.п., тобто безпосередньо охороняють і захищають  правомочності власника від протиправних зазіхань. Виходячи з цього, можна стверджувати, що більшість норм цивільного права так чи інакше зв'язані з охороною відносин власності, але передбачені і спеціальні способи цивільного права по їх безпосередньому захисту.

Так, у цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому контексті за допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток відносин; охорону прав власності у вузькому контексті, чи їх захист – тобто сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку зі здійсненням порушень прав власності45.

Можливість захисту суб'єктивного права є одним з елементів його змісту. Необхідність у подібному захисті, як вже згадувалося раніше, виникає тоді, коли інша особа  заперечує чи порушує право чи перешкоджає його здійсненню. Тому передумовою захисту права є його порушення з боку інших осіб.

Оскільки захист прав є необхідним і закономірним наслідком їхнього порушення, особливе місце в такому разі займає юридична відповідальність, що виступає правовим способом забезпечення охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів.

Сутність правого захисту трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання входять у суперечність. І сформована ситуація може бути виправдана сукупністю факторів. Наприклад, склалася думка про те,  що правовий захист – це система юридичних норм, що спрямовані на недопущення правопорушення і ліквідацію його наслідків46, інша точка зору зв'язана з розглядом правового захисту як державно-примусової діяльності, спрямованої на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку47. Висловлюються й інші точки зору.

 У науковій літературі питання про співвідношення понять правового захисту й охорони викликало чимало дискусій. Ряд авторів дотримується позиції, що немає потреби розділяти дані поняття. Але дана позиція помилкова. Інші  обґрунтовують позицію про доцільність віднесення терміна «охорона» лише до засобів, що застосовуються до порушеного права, а термін «захист» відносити  до засобів, що застосовуються вже після здійснення правопорушення. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок48. У приватному праві це не допустимо із за його диспозитивності.

Слід погодитися з позицією розгляду захисту в якості одного з проявів  охорони, що здійснюються для поновлення порушених прав. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оскарження права особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оскарження права.

Право захисту слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість останнього використовувати спеціальні способи правоохоронного характеру. Захист прав, свобод і законних інтересів – це форма їхнього забезпечення, що відображає дію даного механізму, спрямованого на: призупинення порушення суб'єктивних прав; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їхньому здійсненні; поновлення порушених прав; залучення осіб, винних у здійсненні правопорушення до відповідальності.

Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому змісту право на захист містить у собі:

 а) можливість управоможеної особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (тобто самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо самою управоможеною особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника (так називаними, оперативними санкціями);

в) можливість управоможеної особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою спонуки зобов'язаної особи до визначеного поводження.

Перераховані можливості нерозривно зв'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист.

Спосіб захисту права значною мірою визначений різновидом права управоможеної особи, що підлягають захисту. Так, цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення положення, що існувало до порушення права, примусом до виконання обов'язку в натурі, припиненням або зміною правовідносин, відшкодуванням збитків чи сплати штрафних санкцій і ін. Але варто помітити, що без активних процесуальних дій особи, що потерпіла від правопорушення, сам захист залишиться лише нереалізованою правовою можливістю.

Виходячи з вищевикладеного, охорона і захист прав має ряд істотних відмінностей:

а) дані правові категорії відрізняються по своєму функціональному призначенню. Охороною прав досягається попередження порушення цивільних прав і обов'язків, а захист, спрямований на поновлення порушених прав і  обов'язків або компенсацію втраченого права, як наслідку порушення права, тобто має місце при наявності факту порушення прав;

б) відрізняється “охорона” і “захист” по тимчасовому періоду застосування. Охорона як різновид превенції повинна в ідеалі застосовуватися постійно, а захист - лише в результаті порушення прав і обов'язків;

в) неоднаковий інструментарій охорони і захисту. Охорона характеризується більш широким переліком способів охорони, у той час як захист зв'язаний із застосуванням лише правових способів.  

У випадках зазіхань на суб'єктивні права громадян, міри захисту виступають насамперед, як засоби відновлення майнових або немайнових прав. Але, надаючи різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і визначені границі захисту права. Виходячи з чого, захист прав по своїй природі не може бути безмежним, маючи свої межі.

Рішення проблеми ефективної охорони і захисту цивільних прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав і обов'язків, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист.  Не останню роль в охороні прав грає і зацікавленість і прояв ініціативи по охороні і захисту прав самими уповноваженими  особами. 

 

5. Способи захисту цивільних прав

 

Реалізація права на захист цивільних прав відбувається через застосування визначених способів захисту, передбачених ЦК України. Під способами захисту цивільних прав звичайно розуміють передбачені законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті припинення, запобігання, усунення порушень права, його відновлення і компенсація втрат, викликаних порушенням права.50

Захист цивільних прав та інтересів є наріжним каменем цивільного права. Власне від того, як захищені права і законні інтереси судять про ефективність  цивільного права. Тому цивільним правом врегульовано форми захисту та способи захисту.  Під формою захисту слід розуміти порядок діяльності щодо захисту цивільних прав і інтересів відповідними суб’єктами захисту чи комплекс внутрішньо погоджених організаційних заходів щодо здійснення права на захист. В принципі можнів виділити декілька форм захисту: судову, адміністративну, нотаріальну, особисту.

Способи захисту цивільних прав можна поділити на декілька груп:

загальні, що передбачені і ч.2 ст. 16 і у подальшому деталізовані нормами ЦКУ;

підгалузеві, що передбачені окремими піголузями цивільного права;

інституційні, що містяться в окремих інститутах цивільного права;

окремі, що містяться в окремих нормах права. 

Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.2 цієї статті способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Перерахований інструментарій способів захисту цивільних прав не є вичерпним. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Усі вони розраховані на випадки захисту майнових прав і зв'язаних з ними немайнових особистих прав. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом.

Сутність способів захисту цивільних прав визначається їхнім цільовим призначенням, заходом впливу на учасників цивільних правовідносин, а так само наслідками, викликаними застосуванням цих способів. Такі способи спрямовані на досягнення різних цілей на відновлення прав управоможеної особи, наприклад, примусового виконання обов'язку, що знаходиться на боржнику, охорону прав від неправомірного зазіхання і т.д.

Т.І Іларіонова  розділяє всі способи захисту цивільних прав на чотири групи: 1) відновлювальні (віндикація, кондиція, реституція та інші; 2) присікальні (припинення дій, які порушують право, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влажди, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, припинення право відношення, визнання право чину недійсним та ін);3) компенсаційні (заміна предмету виконання його еквівалентом, відшкодування збитків і тп.); 4) охоронно-забезпечувальні (визнання права, зміна правовідносин, примушення до виконання зобов’язання в натурі)[134].

Суб'єктивне право на захист прав включає способи процесуально-правового порядку. Це визначена процедура звернення за захистом порушеного права, безпосередньо передбачена законом. Сюди відноситься, насамперед право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин. У відповідності зі ст.6 Закону України “Про судоустрій України”52 усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів судом, утвореним відповідно до закону. Саме суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України й інших законів прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Як і всяке суб'єктивне право, право на захист містить у собі як способи матеріально-правового характеру, так і способи процесуально-правового характеру, які повинні кореспондувати. З погляду матеріально-правового змісту, право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав і інтересів; застосування до правопорушника цивільно-правових способів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи суспільного органа за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

Способи фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян і організацій, можуть бути як передбачені законом, так і виходити зі звичайно прийнятих у суспільстві мір такого роду.

Під способами оперативної дії розуміють такі юридичні способи правоохоронного характеру, що застосовуються до правопорушника цивільних прав і обов'язків безпосередньо управоможеною особою без звернення за захистом права до відповідного уповноваженим органам.

Можливість звернення до компетентного органа за захистом своїх прав  належить уповноваженій особі права на захист і є одним з основних.

Суди є в даний час основним органом, що здійснюють захист цивільних прав. Здійснення захисту цивільних прав відбувається у формі розгляду виникшої між сторонами суперечки і винесення відповідного рішення, обов'язкового для сторін.

Варто підкреслити, що хоча судовий захист порушених прав переважає,  він є далеко не єдиним способом захисту права. Альтернативою в даному випадку виступає, як вже відзначали, самозахист, звернення в громадські організації, уповноважені органи місцевого самоврядування, звернення безпосередньо до порушника прав з вимогою припинення правопорушення й усунення його негативних наслідків, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини.  

Так, відповідно до ст. 17 ЦК України:

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у  межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та  законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Так, відповідно до ст. 21 ЦК України:

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

          2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що перераховані, закріплені у ЦК України способи захисту прав неоднорідні по своїй природі і підрозділяються на кілька відносно самостійних систем. У залежності від прав, що порушуються, від характеру порушень, змісту наданого захисту у Цивільному праві використовуються різні способи, що юридично забезпечують інтереси управоможеної особи. Наприклад, при безпосереднім порушенні права власності особи, шляхом викрадення майна, вступає в дію його абсолютний захист від усяких зазіхань на майно, який має як і  право власності, речево-правовий характер. 

Згідно з ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.  Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Найчастіше управоможена особа може скористатися конкретним (визначеним у законі) способом захисту порушеного права. Наприклад, власник незаконно позбавлений права володіння річчю, вправі зажадати дану річ з чужого незаконного володіння, а саме відновити положення, що існувало до порушення права. Але власнику суб'єктивного права часто надається можливість самостійного вибору способу захисту свого порушеного права. 

Вибір визначеного способу захисту порушеного права, якщо такий не передбачений (не закріплений) у спеціальних нормах, визначається специфікою права, що захищається і залежить від характеру порушення. Так, наприклад, способи захисту, що виражаються у відшкодуванні збитків і стягненні неустойки, застосовуються найчастіше при порушенні майнових прав. А наприклад, припинення дій, що порушують право чи створюють погрозу його порушення, традиційно є  способом захисту особистих майнових прав. 

Способи захисту особистих прав, не зв'язаних з майновими, визначаються особливо. Так, відповідно до ст. 23 ЦК України:

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

 Специфіка цивільних прав накладає відбиток і на способи, за допомогою яких здійснюється їхній цивільно-правовий захист. Наприклад, захист честі і достоїнства громадян у випадках поширення не відповідних дійсності і ганблячих їх відомостей, здійснюється з одночасним використанням декількох способів: відомості визнаються як не відповідні дійсності і забороняється їхнє подальше поширення; особа, що поширила таку інформацію, зобов'язується до здійснення дій по їхньому спростуванню. За невиконання зобов'язаною особою рішення суду воно піддається судом штрафу, який стягується в доход  держави. Але це вже не цивільно-правова міра, а адміністративно-правова міра, застосована за непокору суду, що не звільняє особу від цивільно-правового обов'язку виконати передбачену рішенням суду дію.

Отже, захист цивільних прав забезпечується визначеним способом, у визначеній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями. Але можлива і така ситуація, коли уповноважена особа змушена особисто, через сформованих обставин, вжити заходів до усунення  порушень чи спроб порушень його права, тобто застосовувати міри самозахисту ( у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони).

 

6. Порядок захисту цивільних прав (разом з Р.Б.Шишкою)

 

Розглядаючи приналежне управоможеній особі право на захист і характер способів, що забезпечують його реальне здійснення, слід зазначити, що таке право в силу самої своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій самої управоможеної особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженого з такою вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги.

Обсяг повноважень уповноваженої особи по захисту суб'єктивних прав залежить від безлічі факторів, зв'язаних як з порушеним правом (природою права) так і з особливостями порушення останнього. 

Захист порушеного права не завжди зв'язаний зі зверненням до суду. Звернення в суд варто розглядати як крайній випадок при невиконанні боржником зобов'язань після, допустимо, здійснення захисту порушеного права в претензійному порядку, у результаті вимоги спрямованої порушнику про добровільне і належне виконання зобов'язань. Необхідно враховувати складність процесуального захисту порушених суб'єктивних прав, що у першу чергу укладається в проблемі пошуку і надання доказів наявності прав, фактів їхнього порушення, розмірів заподіяних збитків і інших.

Загальної норми, що закріплює порядок захисту цивільних прав Цивільний Кодекс України, на жаль, не містить, але, виходячи з  положень розділу 3 ЦК України, передбачені такі порядки:

судовий порядок захисту цивільних прав і інтересів, передбачений ст.16 ЦК;

адміністративний, що може бути реалізований шляхом заявлення скарги на незаконні дії;

нотаріальний порядок, який виконується шляхом здійснення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, передбаченому законом, закріплений у ст.18 ЦК;

самозахист, реалізований шляхом застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом і не суперечать моральним основам суспільства, передбачений ст.19 ЦК.

           Захист цивільних прав нотаріусом як спосіб отримав своє закріплення в новому ЦК України, хоча  відомий давно і передбачений Законом України “Про нотаріат”. Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 19. ЦК України Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.   Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. При тому встановлено, що способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вони  можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Самозахист в широкому сенсі може розглядатися як будь-які дії особи щодо захисту своїх прав і законних інтересів, якщо вони протипоставлені порушенню. Оскільки закон не розкриває ні змісту самозахисту ні його основних засад, а лише надає  особі можливість для самозахисту її прав ч.1 ст.18 ЦК України, та встановлює, що способи захисту мають відповідати змісту порушеного права, характерові дій, якими ці права порушені (які на нас порушуються) і не можуть суперечити вимогам закону (ч.2 ст.19 ЦК).

Звертає на себе увагу внутрішня суперечність такого формулювання. Способи захисту повинні відповідати праву, яке порушене і  не суперечити закону. Тож якщо особа, чиє право порушується, придумає спосіб, що не передбачений законом, то вона все одно вийде за межі  закону. Друге, на  що варто звернути увагу, це минулий час порушення  і перспектива можливості його захисту після учинення правопорушення. З таким навряд чи можна погодитись за тої обставини, що при самозахисту здебільшого момент порушення цивільних прав та момент застосування способу самозахисту повинні збігатися у часі. Якщо ж застосувати самозахист після того, як припинені дії, які порушують цивільне право, то фактично відкривається можливість для самосуду. Тоді  вкрай важко буде розмежувати де самозахист, а де помста.

За такої обставини варто звернутися до основних теоретичних конструкцій самозахисту, що були розроблені. Серед них виділяються визнання самозахистом дій, спрямованих на захист від порушення цивільних прав :

тільки в позадоговірних відносинах ( Грибанов В.П., Усенко М.І., В. А. Рясенцев[135]);

як в позадоговірних так і в деякий договірних відносинах ( М.Й. Брагінський, Н.І. Клейн)[136];

тільки в договірних відносинах (Стоякін Г.Я.)[137];

як в позадоговірних так і в договірних відносинах (Басін Ю.Г.)[138].

           Для самозахисту характерні такі знаки, що споріднюють їх із самообороною, але мають самостійний характер. Самозахист цивільних прав:

спрямований на захист своїх суб’єктивних цивільних прав та правомірних інтересів;

підставою для реалізації самозахисту є всяке порушення цивільних прав.

Характериними ознаками права на самозахист на наш погляд є:

воно здійснюється діями особи, у тім числі й інстинктивними, що потерпає від порушення права чи інтересу;

потерпілий не звертається до юристдикційного органу чи інших осіб для надання допомоги на засадах товаристської чи корпоративної допомоги;

воно виникає в разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;

реалізується за допомогою дій, що не суперечать закону та моральним засадам суспільства;

відповідає змісту права, яке порушене чи характеру загрози;

адекватне діям, що порушують право (інтерес) чи перепонам для реалізації права;

здійснюється з метою усунення перепон для здійснення права, прининення порушення та усунення його наслідків.

Самозахист може здійснюватися такими заходами: знищення неправомірно  встановленого замка на об’єкт речового права, перенесення встановленого з порушенням права паркану, відбиття протиправного нападу чи іншого посягання на недоторканність особи, зарахування орендарем вартості проведеного капітального ремонту  у орендну плату, зрізання гілок, що нависають із сусідньої ділянки, відмова від укладання договору з особою, що має погану ділову репутацію чи допустила порушення в інших договорах. Відмовитися може й у інших випадках: від продовження договору найму, прокату, участі у товаристві. Проте такі випажки не можна вважати заходами самозахисту.

 Приведений перелік порядків захисту порушених цивільних прав не є вичерпаним. У повсякденній життєдіяльності активно використовується раніше згаданий досудовий порядок рішення спорів.

Особливості органу, який розглядає справу, і характер його компетенції так само накладають свій відбиток на форму захисту права, порядок розгляду спорів. Так, поряд із загальними моментами, що характеризують діяльності, наприклад, органів суду, не можна не помітити специфіку особливостей розгляду справи, що зв'язані з особливостями самої структури і порядком створення цих органів.

Виходячи з цього, розрізняють: позовну форму захисту права, захист цивільного права в порядку особливого виробництва в суді, адміністративний порядок захисту цивільних прав і специфічну, а точніше суспільно-правову форму захисту права, властивих характеру діяльності громадських організацій у сфері розгляду цивільно-правових спорів. 

Більш вірна точка зору щодо рішення питання про розмежування форм захисту права залежить: по-перше, від з'ясування характеру матеріально-правових вимог, що підлягають розгляду; по-друге, від з'ясування особливостей і характеру компетенції того органа, що розглядає заявлену вимогу; і, по-третє, від з'ясування специфічних особливостей самого порядку розгляду спору.

 Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подачу в суд позовної заяви, але і можливість подачі в суд зустрічного позову чи протесту проти нього брати участь у розгляді справи, користування процесуальними правами, вимагати винесення рішення і право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожний із зазначених елементів існує при наявності визначених передумов, у визначених тимчасових границях і реалізується у визначеній специфічній формі.

Матеріальні і процесуальні норми складають єдиний комплексний інститут правового захисту, що вміщує норми, що регулюють способи, форми і порядок захисту і має єдину мету - забезпечення повного, усебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав.

 

Додатково:

Право на захист варто розглядати в єдності його матеріального змісту і форми. І така єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, надані управоможеній особі правом на захист, припускають і можливість їхнього здійснення у визначеній, установлений законом процесуальній формі, у встановленому  законом порядку.

Але процесуальна форма, процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог, залишаючись формою життя матеріального права, має і відоме самостійне значення.

Така самостійність, як підкреслює  В.П. Грибанов, знаходить своє вираження насамперед у тім, що процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог являє собою особливий вид діяльності публічно-правового характеру, що відноситься лише до випадків реалізації матеріального права за допомогою включення в дію апарату державного примусового впливу на правопорушника. Така діяльність регулюється спеціальним законодавством, що надає учасникам процесу особливі, процесуальні права й обов'язки, що у своєї сукупності визначають зміст і специфічні особливості тієї чи іншої форми захисту права.

По-друге, самостійність процесуальної форми має важливе значення, тому що саме вона обумовлює необхідність і можливість самостійного існування особливої галузі права – цивільного процесуального законодавства і відповідно до цього самостійній галузі права, науки  цивільного процесуального законодавства.

 

 Контрольні питання:

Поняття цивільних прав та обов’язків.

Види цивільних прав.

Поняття суб'єктивного права.

Обмеження цивільних прав.

Охорона цивільних прав.

 Захист цивільних прав.

 Способи захисту цивільних прав.

Порядок  захисту цивільних прав.

Юртистдикційний і неюристдикційний захист порушених цивільних прав.

Судовий захист цивільних прав.

 Самозахист цивільних прав.

 Зловживання правом.