Лекція 9.  Індивідуалізація фізичної особи як учасника цивільних правовідносин   (Шишка Р.Б.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 

             

            План:

Поняття та правове значення індивідуалізації фізичної особи.

Ім’я фізичної особи та її значення.

Місце проживання фізичної особи.

Інші ознаки індивідуалізації фізичної особи.

Фізична особи як підприємець.

Визнання особи безвісно відсутньою.

Об’ява фізичної особи померлою.

Акти цивільного стану.

 

Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ЗУ “Про  громадянство”, ЗУ “Про біженців”. ЗУ “Про особисте селянське господарство” // Орієнтир, 2003, №21, ЗУ “Про органи реєстрації актів громадянського стану”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”,  ЗУ “Про електронний цифровий підпис”, ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця продивання в Україні”,  ЗУ «Про державну реєстрацію фізичних осіб». Проект, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” //  Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література: Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984,  Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. Рига. 1976. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с.,

 Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002;   Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб.  - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

       Ключова термінологія: засоби індивідуалізації, ім’я фізичної особи. місцепроживанняя фізичної особи, інститут безвісти відсутньої особи, інститут оголошення особи померлою, акти цивільного стану.

 

Поняття та правове значення індивідуалізації фізичної особи

 

В сучасних умовах все більше набуває значення індивідуалізація учасників цивільних правовідносин. Це пояснюється тим, що у цивільних та інших правовідносинах за появи сучасних технологій та негативних наслідків несанкційованого вторгнення в них значно зростає суспільна небезпека (глобальний вектор). Окрім того при анонімності участі у  таких правовідносин досить важко захистити права потерпілого від навмисних чи необережних порушень його суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів (прагматичне завдання). Тому вимога персоніфікації є досить актуальною.

За загальним правилом особа приймає участь у цивільних відносинах від свого імені. Навіть у тих випадках коли особа здійснює свої права через інших осіб (представників) його наслідки (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) настають для певної  конкретної фізичної особи. Власне це і відображено у ст. 28 ЦКУ де вказується, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Разом з тим, ім’я хоча і є основним, але воно не повністю відображає ідентифікаційні ознаки фізичної особи.  Відповідності. 2 до ЗУ “Про банки та банківську діяльність” під ідентифікацією особистості розуміється встановлення на підставі документів, що посвідчує особистість володільця, і фіксації в письмовій формі фамілії та імені, дати народження й адреси особи, яка здійснює угоду, а також назви, номера та дати видачі поданого документа, назви закладу, який його видав. Проте ідентифікаційних ознак набагато більше і вони є звичаєвими (прізвисько родини), набутими, присвоєними за заслуги чи діяння  тощо. У фізичної особи може бути псевдонім, прізвисько, та інші індивідуальні ознаки. До них відноситься  ознаки[165]:

природного походження, вік, стать, обличчя[166], іноді національність);

побутові (зменшене назва, прізвисько);

психолого-характеризуючі  (почерк, підпис[167]);

територіальні (місце постійного чи переважного проживання);

формальні, що відображені у виданих на ім’я фізичної особи офіційних документах, зокрема у паспорті;

соціальні (честь, репутація);

особисті (гідність, самооцінка, досвід певної юридично значимої діяльності, визначність у колі фахівців,імідж[168]);

професійні ( вигадані імена: сценічне  [ТАЯ[169], Ані Лорак, Руслана], псевдонім, фанове [Шева, Парамон], ді джейне, культове, шоуменське, тощо. Такі імена використовують гадалки (Емілія), білі та чорні чарівники;

медичні (психічне захворювання, інше захворювання, яке є перепоною для проживання у одній кімнаті з іншими членами сім’ї, потреба у сторонньому догляді); 

юридичні (прізвище, ім’я, по батькові, громадянство, сімейний стан, статус державного посадовця, підприємець, інвалід);

публічні (ідентифікаційний код платника податку, судимість,  статус “рецидивіст”, тощо);

комунікаційні (доменне ім’я, електронний підпис, електронна адреса, поштовий ящик);

майнові (номер рахунку в комерційному банку, володілець акцій чи інших цінних паперів, місце знаходження нерухомого майна тощо);

корпоративні (певне прізвисько  в компанії (Сірий, дід), професійному середовищі (батя, головний,);

фахові, освітянські;

інші (релігійна приналежність).

          Як суб’єкт підприємницької діяльності фізична особа може мати й інші індивідуальні ознаки.

Індивідуалізаційні ознаки  можуть бути постійні, по крайній мірі в межах України, або змінювані (місцепроживання). Але в основному слід виходити з презумпції постійності та в принципі довічної приналежності певних індивідуалізаційних ознак, що сприятиме зміцненню правопорядку, впевненості  в надійності особи у ділових та інших відносинах.

Одні з них мають правове значення для виникнення здійснення та припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, інші – ні. Індивідуалізація фізичної особи  може окреслювати коло її прав та обов’язків, місце і органи їх здійснення. Так спадщина відкривається за місцем проживання померлого, а якщо воно невідоме – за місцем знаходження його нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна  (ст. 1221 ЦК). Інші є умовою здійснення цих прав. Так, не можуть отримати дозвіл на придбання мисливської зброї особи, що мають судимість за навмисні злочини, негативно характеризуються у побуті чи за місцем свого проживання.

Будь яке легальне чи доктринальне визначення побудоване на притаманних даному правовому явище чи інституту суттєвих ознаках. До ознак індивідуалізації ми можемо віднести наступні:

вони набуваються  людиною і відрізняють її з поміж інших людей. Одні з них присвоюються в установленому порядку (фамілія, ім’я, по батькові), інші відображають зменшені офіційні ознаки, чи характерні особливості даної особистості;

визначають індивідуальне правове становище цієї особи (одружений);

зумовлять участь у певних правовідносинах приватного характеру;

мають розрізняльну здатність;

підлягають охороні та правовому захисту у разі їх порушення. 

Таким чином під індивідуалізацією фізичної особи є притаманні конкретній фізичній особі особисті ідентифікаційні ознаки, які відрізняють її з поміж інших  фізичних осіб і мають правове значення, персоніфікують правовідносини або зумовлюють певні суб’єктивні права і юридичні обов’язки, підлягають охороні  та захисту у встановленому законом порядку.

Ці засоби можуть бути необхідними і факультативними. Необхідними є такі, що вимагаються чинним законодавством  для даного виду правовідносин. Так, якщо у позові не буде вказано індивідуальні ознаки позивача чи відповідача такий позов не приймається до розгляду. Анонімна заява у державні органи не підлягає розгляду. У той же час, автор письмового літературного твору може вказати свої власне ім’я, вигадане ім’я (псевдонім) чи взагалі їх не вказувати, а опублікувати цей твір анонімно.

Значення індивідуалізації фізичної особи може бути визначено імперативно – дані права не можуть бути здійснені до тих пір, поки особа не оприлюднить (сповістить) свою ідентифікаційну ознаку, а може мати диспозитивний характер і визначатись на вимогу  іншого учасника цивільних правовідносин, чи персоніфікуватися самим володільцем індивідуалізації. Так для відкриття рахунку в банку необхідно сповістити своє ім’я.

Останнім часом появилась потреба в розробці Універсального ідентифікатора особистості (УІО) за яким фізична особа буде персоніфікуватися в публічних та приватних відносинах. Зокрема пропонується її використовувати  у програмах соціального забезпечення.

Такі УІО пропонуються єдиного зразка не тільки в межах однієї країни але й рамках певних економічних спільнот, наприклад Євросоюзу. Електронні (чіпові) ідентифікатори особистості мабуть вже не фантастика, а – перспектива недалекого майбутнього. Наразі більше 100 країн світу ввели або вводять цифрові ідентифікатори особи, що заносяться на електронну картку та заміняють паспорт. В Україні проти з релігійних мотивів виступає церква. З появою так званих homo virtualis (людей із вживленими мікрочіпами) цей напрям набуває реальних обрисів.

З подальшим можливій інші індивідуальні ознаки фізичних осіб, які безпосередньо чи опосередковано впливають на їх правове становище та можливість приймати участь у певних цивільних правовідносинах.

 

2.  Ім’я фізичної особи та її значення

 

Серед індивідуалізацій них ознак найбільше позитивне законодавство и практика приділяє увагу саме імені фізичної особи. Це пояснюється тим, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Тому не дарма ім’я фізичної особи серед інших вище зазначених ознак отримало своє спеціальне позитивне регулювання у новому ЦКУ. Через ім’я фізичної особи досягається персоніфікація  правовідносин. Це основа нормального ввічливого, поважливого спілкування між окремими індивідами.

Реалізація значної кількості прав проводиться на взаємних засадах і потребує спілкування між окремими індивідами хоча б для того щоб висловити своє волевиявлення. Рівень спілкування може бути звичайний, що не породжує взаємних прав і обов’язків (щоденне вітання), зумовлюючий можливість  виникнення певних стосунків, у тім числі й правових відносин, у майбутньому. У будь-якому випадку слід висловлювати повагу до співбесідника та до його імені.

Спілкування між особами може мати неофіційний (побутовий) і офіційний характер. Якщо перший не завжди призводить до правових наслідків, то другий прямо чи опосередковано їх породжує. При офіційному спілкуванні прийнято завжди використовувати повне ім’я, по крайній мірі ім’я і по батькові іншої особи.

Ім’я фізичної особи має соціальне, психологічне і правове значення. Для першого варто згадати значення імені, що визначене Дейлом Карнегою - ніщо не є більш приємним для людини як звук його власного імені. На звичаєвому рівні  поняття  “ім’я” – сприймається через фамілію, власне ім’я та по батькові. Вибір імені людини може впливати на її майбутнє зумовлює характер.

До речі фамілії у більшості населення України появилися лише в 30 роки ХХ століття і особливо із введенням трудових книжок. До того часу офіційні фамілії  і паспорта були лише у жителів міст та дворян, що виїжджали за кордон. Селяни  взагалі традиційно мали лише імена та по батькові. Цікаво, що в дорадянський період здебільше імена надавались слов’янам священиками за церковним календарем через реєстрацію  народження дітей.  Коли  іншим верствам населення почали видавати паспорта то фамілії придумувати або за іменем батька (Романов – син Романа), кличкою (Нечьоса), за професією (Кузнєцов, Конюхов, Кушнір, Бортник) чи назвою населеного пункту (Харківський, Полтавський) чи місцевістю (Підопригора – під горою, Підлісний) характером (Сердюк), вдачею (Наливайко), пам’ятною подією (Нетоплений) тощо.  Появилось багато подвійних у сенсовому значенні казусних фамілій (Вертишийка) тощо. В 1825 році було дозволено міняти непристойні фамілії на інші більш благозвучні. Прикладом може слугувати широковідома історія замужества багатої німки по фамілії Зас за російським офіцером Ранцевим. Вона стала Зас-Ранцевой, що довгий час слугувало приводом для анекдотів. На підставі зазначеного дозволу вона перейменувала себе в Корольову.[170]

Значний прошарок населення України емігранти (євреї, німці, болгари, французи), які зберегли досі свої фамілії, що характерно для місць їх компактного поселення (здебільше південь України). Напроти серед революціонерів з метою посилення впливу на робочий люд практикувались партійні клички, Ленін  Троцький, Сталін тощо.

В 1919р. було прийнято рішення взагалі відмовитися від  паспортів, що внесло складнощі в роботу правоохоронних органів і особливо оперативно-пошукової діяльності. Завдяки ініціативі співробітників МУРа (Московського карного розшуку)  прийнято рішення відновити фамілії і ускладнити процедуру їх зміни. А також сприяло жорсткій прив’язці до певного місця проживання, особливо для сільського населення.

Нові часи вносили нові традиції. В фаміліях відображалися  віхи розвитку держави і появились нові модні на той час фамілії: Краснови, Революціонерови, тощо, а пізніше й нові імена (Сталіна, Рада, Даздраперма, ще пізніше ГОЕРЛо, Індустрія, тощо).

На фамілії впливає й регіон, про що свідчать дані перепису. Так у Східній Україні переважають фамілії російськомовного походження (Іванови, Сидорови, північ – білоруського (Ходкевич),  південь,  і особливо Автономної Республіки Крим характерні тюрські фамілії  та імена, для Західної України – угорського (Ференц), румунського (Кройтору), молдавського (Ротару), польського (Ковалевський) походження, чеського – траскриптоване  Жижка в Шишка.

Коли почалися переслідування за національною ознакою то в радянський період теж багато  тих осіб кому на перепоні ставала так звана п’ята графа[171] в їх „Особовому листку” теж змінили свої фамілії. З  полегшенням міграційної політики відбувався  зворотній процес повернення традиційних родових фамілій.

Для більшості населення України фамілії передаються по чоловічій лінії. Але якщо фамілія є досить знаною і знаменитою від неї відмовлятися не слід. У подальшому вона зможе допомогти у складних житейських ситуаціях. Втім посилення міграційних процесів і лібералізація міграційної політики держави ці грані стирає. 

 Відповідно до ст. 28 ЦКУ ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Перше правило відображає   традицію, ментальність, а друге – виключення із загального правило. Воно пояснюється тим, що для деяких національностей нема такого поняття як по батькові і для них  воно в їх офіційних документах не вказується. Навпроти, для більшості мусульманських народів прийняті складні назви. Достатньо згадати повне ім’я знаменитого літературного героя Остапа Бендера[172] .

Для західної культури, зокрема американської характерним є вживання тільки імені та фамілії фізичної особи. Спроба нав’язати такий стереотип в російській та українській дійсності спостерігалась на перших етапах становлення самостійності та сліпого слідування цінностям західної демократії. Одним із аргументів використання скороченого імені вказувалась потреба економії часу, як запорука збільшення часу на сутність спілкування, а не на  форму. Однак такі спроби піддано критиці, та допускається вільності спілкування за зменшеним ім’ям для певного середовища[173].

Право повинне сприяти наближенню формальних його вимог і “підтягувати” до них звичаєві правила. Тому є виправданим збереження традицій і ментальності корінного населення. Це узгоджується із вимогами процедури офіційного звернення. Змінювати на інше, спрощене, потреби нема.  Тож в офіційних документах повинно вказуватись повне ім’я фізичної особи. Виключення, якщо у особи такого нема на офіційному рівні. З другої сторони нові способи спілкування можуть ігнорувати власне ім’я фізичної особи і засновуватись на сурогатних індивідуальних ознаках (адреси, позивні тощо). Це застосовується при електронних формах спілкування.

          Відповідно до ч.2 ст. 28 ЦКУ при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Це стосується авторського права і суміжних прав. Так згідно п.3 ч.1 ст. 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права” автор вправі вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання. Виконавці відповідно до п. б ч.1 ст. 38 цього закону вправі вимагати щоб його ім’я або псевдонім зазначались чи повідомлялись у зв’язку з кожним його виступом записом чи виконанням (у разі, якщо це можливо). В шоу-бізнесі сценічне ім’я (Руслана, Ані Лорак) є своєрідною візитною карткою.

Право на ім’я за своєю природою є немайновим, індивідуалізуючим фізичну особу, визначаючим її походження, становище у суспільстві, колі рідних, колег, спеціалістів. Те як називають фізичну особу “поза очі” інколи свідчить про її становище у суспільстві. Не дарма визначний російський юрист І.А.Покровський писав що чим багатший внутрішній зміст  особистості, тим  більше вона дорожить своїм ім’ям. Тому слід мати на увазі, що якщо професіонал вчинив сумнівну дію це у подальшому може перешкоджати його кар’єрі.

Хоча на лапідарному рівні стверджується, що діти не відповідають за своїх батьків, однак наша ментальність свідчить, що добре їх ім’я (репутація)  допомагає їх дітям і навпаки - “дурна слава” (п’яниці, неудачника, лінивого, тощо) може їм шкодити.  Більш того, у сучасних умовах при виборі подружжя звертається увага не тільки на особисту симпатію (любов), а на майнове становище,  і особливо ім’я (репутацію) батьків. Добре ім’я фізичної особи підлягає охороні (статті 294-296 ЦКУ)

Отже завдання кожного – возвеличити своє ім’я. Той же І.А.Покровський писав; “Всем известно, как дорожат своим именем аристократические фамилии; но то, что раньше было только достоянием аристократии, с течением времени делается общей тенденцией человека, вырастаюшего в сознании своего собственного достоинства»[174].

Важливе значення для індивідуалізації фізичної особи має її підпис як офіційний прояв імені фізичної особи. Це проявляється у  посвідчені документів які виходять від фізичної особи, реєстрації актів громадянського стану, інших передбачених законом випадках. Підпис фізичної особи є її відрізняльною індивідуалізуючою ознакою. Розрізняють підписи простий письмовий та електронний. Простий письмовий може мати декілька варіантів і значень, особливо якщо це підписи посадових осіб. Для підпису важливих документів може бути ускладнена версія підпису, а для менш важливих (підпис викладача у заліковій книжці) – скорочений варіант.  На локальному рівні кольоровим варіантам підпису можу бути надане певне правове значення: “задовольнити прохання заявника негайно”, “не спішити із виконанням розпорядчого надпису” тощо.

Електронний підпис згідно ст.6 ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг” є обов’язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувала електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Відповідно до ст. 1 ЗУ “Про електронний цифровий підпис” електронним підписом є дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підписувала цих даних. Його різновидом є електронний цифровий підпис – вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача документу. 

Згідно ч.3 ст. 28 ЦКУ ім'я фізичній особі надається відповідно до закону. Батьки зобов’язані зареєструвати новонародженого і дати йому ім’я.

В той же час відповідно до ст. 295 ЦКУ фізична особа, яка досягнула шістнадцяти років, має право змінити своє прізвище та ім’я у  встановленому законом порядку. За згоди батьків, або одного із батьків з ким вона проживає, чи піклувальника  фізична особа, яка досягнула чотирнадцяти років, має право у встановленому законом порядку змінити своє ім’я.

При подачі заяви наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя[175] або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами (ч.1 ст.35 СКУ). Наречена, наречений мають право приєднати до свого імені прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє мажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Останнім часом зустрічаються випадки коли при подачі заяви наречена  як утворюючий компонент своєї фамілії бере імя нареченого[176], наприлад –Миколина, Романова, Володимирова. Навіть за того, що ст. 35 СКУ такого не передбачає вважаємо, що це не суперечить праву на вибір прізвище є поверненням до витоків словянської ментальності і може лише вітатися. Розуміється, що у СКУ слід внести доповнення.

 

3.  Місце проживання фізичної особи

 

      Правове регулювання вибору місця проживання фізичної особи детерміновано міжнародним законодавством. Основні концептуальні його положення полягають у  тому, що людина вільна самостійно обирати місце свого проживання, не допускаються обмеження цієї свободи не інакше як на підставі закону і в судовому порядку, обмеження місця проживання пропискою у даній країні вважається порушення права, кожна із країн учасниць міжнародних угод повинна гарантувати реалізацію права на вибір місця проживання.

Разом з тим місце проживання детерміновано здатністю особи усвідомлювати значення такого вибору (малолітніх втікачів з дому в разі їх розшуку повертають їх батькам чи навчально-виховним закладам), майновим станом (можливістю придбати житла у респектабельному житловому масиві чи елітному будинку), інколи професією чи фахом, якщо за ним необхідне проживання безпосередньо на території підприємства (обхідники магістральних трубопроводів, залізничних колій) чи поблизу нього.

Таке право тісно зв’язане з іншим правом – правом на свободу пересування, яке більш детально врегульоване ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця продивання в Україні”[177] від 11 грудня 2003р., що деталізував відносини, пов’язані зхі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні відповідно до її Конституції, загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. В ньому право пересування визначено як право фізичної особи )громадян України, іноземців, осіб без громадянства, які на законних підставах  перебувають в Україні) вільно та безперешкодно за своїм бажання переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Вільним місцем проживання чи пересування є право зазначених вище осіб на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати та перебувати.

Таким чином закон розрізняє два поняття:

місце проживання – адміністративно-теритторіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік;

місце перебування - адміністративно-теритторіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шість місяців на рік.

З місцем проживання фізичної особи у цивільному праві зв’язано ряд правових наслідків. Це реєстраційні процедури (народження, смерті, переміна імені, реєстрація шлюбу, реєстрація як суб’єкта підприємницької діяльності), виконання зобов’язань, відкриття спадщини, судочинства, розшук зниклої особи, адміністративний нагляд. При наданні соціального житла на квартирний облік особи беруться за місцем свого проживання.

       Місце проживання фізичної особи має важливе значення для публічних процедур: здійснення активного виборчого права, сплата податків, військовий облік тощо. У зв’язку з тим у поточному законодавстві може бути функціональне визначення місця проживання. Так у п.4 ст.1 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” конкретизовано місце проживання фізичної особи., Ним визнано житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем”. Приємно відзначити, що воно співпадає із загальним визначенням місця-проживання фізичної особи.

       Місце проживання фізичної особи – елемент її правової характеристики, умова участі в цивільних правовідносинах. Інколи місце проживання фізичної особи зумовлює її фах спосіб життя. Наприклад жителі курортних місцевостей в основному зайняті обслуговуванням відпочиваючих. Жителі шахтарських поселень (селищ) залежні від того як  і чи працює шахта.

Місце проживання фізичної особи у чинному законодавстві максимально деталізується. Відповідно до ч.1 ст. 29 ЦКУ місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово[178]. Така конструкція норми дає підставу для альтернативності у виборі місця проживання. Але основне правило полягає у тому, що воно мусить бути одне і більш-менш формалізоване місце проживання. Переважне чи тимчасове місце проживання характерне для певних категорій професій: геологи, артисти цирків, археологи, будівельники тощо. Тим самим для цих осіб правове значення має те місце, де найчастіше особа перебуває.

З відміною інституту прописки і введенням інституту реєстрації громадян вони домінуюче місце для приватного права втратили.  Така реєстрація здійснюється відповідно до статей 6-9 ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”. Реєстрація – внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесенням цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Для публічних обов’язків  основне значення надається все таки місцю реєстрації громадянина. Місце реєстрації осіб без громадянства та біженців є умовою здійснення деяких приватних прав: працевлаштування, реєстрація як суб’єкта підприємництва.

Фізична особа можу мати одночасно декілька місць проживання. Це зв’язано з розширенням кількості об’єктів права власності, свободою вибору свого місця проживання (зимою у квартирі, літом – у будинку (на дачі, садовому будиночку), найнятому будинку тощо. Таким чином повністю дієздатна особа обирає місце свого проживання самостійно згідно своїх уподобань і можливостей.

Правом обирати вільно своє місце проживання наділені (неповнолітні) неповністю дієздатні особи. Так згідно ч.2 ст. 29 ЦКУ фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Здебільше для неповнолітніх вибір місця проживання зв’язаний з набуттям фахової освіти. Якщо така особа навчається у військовому ліцею та правилами навчання у ньому передбачено необхідність проживання у гуртожитках цього ліцею.

Законодавство встановлює певні обмеження для вибору  свого місця проживання. Так, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Але і у цьому разі передбачена альтернатива. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. При цьому враховується здатність надати малолітньому належне виховання, утримання. Може враховуватись бажання самого неповнолітнього.

         Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. При спорі розлучених батьків про місце проживання такої особи суд виходить із інтересів дитини. Здебільше такі діти зостаються проживати із матір’ю. Виключення складають випадки коли мати внаслідок своїх особистих пристрастей (п’янство, вживання наркотиків, розгульний спосіб життя тощо) відноситься до ризикових категорій, нехтує виконанням своїх батьківських обов’язків і не може надати належного виховання дитині.

     Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Для таких осіб їх місце  проживання визначається або за місцем проживання опікуна, або місце знаходження відповідної організації як юридичної особи. Згідно ст. 91 ЦКУ місце знаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлене законом. Чинне законодавство встановлює що місце знаходження юридичної особи – місце проживання  її засновника, або одного із засновників чи місце знаходження  будівлі на яку юридична особа має у встановленому порядку підтверджені права (свідоцтво про право власності, договір купівлі-продажу. оренди, дарування, обміну тощо).

       Фізична особа може мати кілька місць проживання. З місцем проживання фізичної особи зв’язуються певні правові наслідки. Деякі з прав фізична особа може реалізувати лише за місцем свого проживання. Наприклад реєстрація актів цивільного стану здійснюється на місцем проживання. Відповідно до ст. 62 ЦКУ опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

За місцем проживання здійснюється розгляд цивільних справ.

Свободу пересування та свободу вибору місця проживання може бути обмежено. Зокрема відповідно до ст. 13 ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться:

у прикордонній смузі;

на територіях військових об’єктів;

у зонах, які відповідно до закону належать до зон із обмеженим доступом;

на території, де в разі  небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей ввведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності;

на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

Крім цього вільний вибір місця обмежується в залежності від правового становища людини, зокрема для:

осіб, які не досягли 16 років;

осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі;

осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;

 

осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом;

осіб, які згідно із законодадавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;

іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

        Цей перелік є виключеним і розширеному тлумаченню не підлягає.

 

       4.   Інші ознаки індивідуалізації фізичної особи

 

Крім місця проживання на цивільні права та обов’язки може впливати громадянство, вік, сімейний стан стать, стан здоров’я[179], професія. 

Так громадянство як офіційний зв’язок людини з народом і державою внаслідок якого ця людина знаходиться під юрисдикцією і захистом певної країни. Таким чином громадянство зумовлює приналежність взаємних прав і обов’язків держави і фізичної особи у публічній та приватній сферах.

Публічний і частково приватний аспекти громадянства України врегульовані Законом України «Про громадянство»: легальне поняття громадянства, порядок його набуття та втрати, правові наслідки порядок здійснення та захисту прав громадян України. Проте ряд поточних законів різниці між термінами “фізична особа” та “громадянин” не проводить, що спричиняє ряд неузгодженостей. Витоки цього – міжнародні конвенції та договори про правовове становище людини.

У приватній сфері громадянство має значення при вступі у цивільні відносини з іноземною юридичною чи фізичною особою. Ці колізійні правовідносини врегульовано розділом 8 ЦК УРСР 1963р. і низкою поточних законів. Верховна Рада України прийняла рішення про регулювання їх спеціальним Законом України «Про міжнародне приватне право».

Для іноземців право та дієздатність визначається за правом країни, громадянином якої він є.

Як вже зазначалось вік людини є визначальним при визначенні обсягу дієздатності. Досягнення людиною певного віку надає їй можливість самостійно здійснювати права та юридичні обов’язки. Вік визначався усереднено із врахуванням рекомендацій спеціалістів з психології, геронтологій і об’єктивних  даних. Цивільно-правове значення  має досягнення людиною такого  віку:

10 – для вирішення питання з ким із батьків бажає зостатись дитина в разі їх розлучення та дати згоду на своє всиновлення;

14 -  для виникнення неповної дієздатності;

16 – розширення змісту неповної дієздатності, емансипації, вступ у кооператив;

17 – для виникнення шлюбної правоздатності у жінок;

18 – виникнення повноліття та настання повної дієздатності;

21 – набувається право на придбання спиртних напоїв;

25 – набувається право на придбання у встановленому порядку нарізної зброї;

 55 для жінок і 60[180] для чоловіків  - пенсійний вік і можливість отримання статусу утриманця.

           Таким чином вік має значення для визначення обсягу правоздатності і дієздатності, визначення кола спадкоємців, реалізації права на працю і  перебування у громадських організаціях та кооперативах, визначення кола потерпілих від причинення збитку чи шкоди тощо.

            Для виникнення певних відносин закон встановлює вікову різницю. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років (ч.2 ст. 211 СКУ). Законодавство також оперує поняттям «похилий вік» (ст. 1259 ЦКУ).

            При необхідності цивільне законодавство передбачає можливість зниження віку з урахуванням передбачених законом чи необхідних у даному випадку обставин.  У сімейному праві – може бути рішенням суду надано право на укладенню шлюбу особою, яка досягла 14 років (ч.2 ст. 23 СКУ)

Вік людини визначається на підставі свідоцтва про народження і вказується у паспорті. В разі невідповідності вказаних і фактичних даних він встановлюється у судом у порядку встановлення юридичних фактів.

На цивільні правовідносини впливає інколи сімейний стан – зв’язаність особи спільним проживанням, побутом, наявністю взаємних прав та обов’язків. Це враховується у житловому праві, де члени сім’ї мають за договором соціального найму такі ж права і несуть обов’язки як і наймач.

Найбільше значення сімейному стану приділяється у сімейному праві, яке власне й регулює відносини між людьми, що складають одну сім’ю.

Сімейний стан є визначальним у спадковому праві, особливо при визначенні кола спадкоємців за законом (статті 1260, 1261, 1264 ЦКУ). Тут та в сімейному праві правове значення мають  родинні зв’язки (ст. 1265 ЦКУ).

Сімейний стан має визначальне значення для деліктних зобов’язань. Так відповідальність за шкоду, завдану малолітньою особою   перш за все несуть її батьки (усиновлювачі) або опікуни (ст. 1178 ЦКУ). Якщо неповнолітня особа що завдала шкоди не має достатнього для її відшкодування майна то до відповідальності знову ж таки притягуються її батьки (ст. 1179 ЦКУ).  За ознакою сімейного стану проводиться встановлення кола потерпілих внаслідок завдання шкоди смертю годувальника (ст.1200 ЦКУ).

Сімейне становище враховується і в інших правовідносинах приватного характеру.

В деяких випадках правові можливості зв’язуються із статевою приналежністю. Це має правове значення у сімейному праві. Так, шлюб – сімейний союз жінки та чоловіка (ст. 21 СК), шлюбний вік для жінки встановлено  досягненням 17 років (ст.22 СК).

У житловому праві встановлено, що проживання у одній кімнаті різностатевих осіб старше 9 років, крім подружжя, є підставою для покрашення житлових умов, зокрема постановки на квартирний облік (ст. 34 ЖК). При наданні житлових приміщень за договором соціального найму житла не допускається вселення у одну кімнату осіб різної статі окрім подружжя.

Як вже зазначалось статева приналежність має правове значення для пенсійного права і через нього визначення осіб непрацездатними і такими, що потребують утримання, мають право на відшкодування збитку у зв’язку із смертю годувальника. Для чоловіків пенсії за віком встановлені із 60 років, а для жінок – з 55 років.

Подібне правове значення має стан здоров’я людини[181]. Перш за все це стосується психічного стану людини. Так цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч.1 ст. 30 ЦКУ), а особа яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути обмежена у дієздатності (ч.1 ст. 36 ЦКУ). При стійкому психічному розладі і нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути визнана недієздатною (ч.1 ст. 39 ЦКУ).

При тому праве значення має не тільки постійний розлад психічного здоров’я але і тимчасовий. Так учинений у момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, правочин може бути визнаний недійсним (ст. 225 ЦКУ).

Стан здоров’я фізичної особи впливає на працездатність і можливість визнання такої особи інвалідом, що враховується при відшкодуванні заподіяної пошкодженням здоров’я шкоди, а також витратах на його відновлення і лікування (статті 1195 –1199 ЦКУ). Непрацездатна особа має  статус утриманця, що враховується при зменшенні розміру  відшкодованої шкоди, спадкових відносинах та аліментних зобов’язаннях. Стан здоров’я може бути умовою набуття інших прав. Так не можуть бути усиновителями особи, що перебувають на обліку або на лікування у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, або зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами (ст.212 СКУ). Особи що страдають психічним розладом і  перебувають на психоневрологічному чи наркологічному  обліку не можуть придбати у встановленому законом порядку мисливську зброю, засоби самооборони. У житловому праві стан здоров’я – один із критеріїв віднесення особи до загальної чи першої черги на одержання соціального житла.

 Для здійснення деяких приватних прав має значення і професія. Згідно ч.2 ст. 42 Конституції України депутати, посадові і службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування не можуть бути підприємцями.  В   ЗУ «Про державну службу» інших спеціальних законах (ст. 20 ЗУ “Про міліцію” проводиться чітка позиція, що  не можуть займатися підприємництвом особи,  що мають статус  державного службовця.

Прокурор чи суддя не може бути представником інших осіб окрім представництва інтересів своїх неповнолітніх дітей та членів сім’ї.

Представники окремих професій мають право на службове приміщення, пільги, мають додаткові обов’язки. Наприклад статус “міліціонер” зобов’язує його носія надавати допомогу тим, хто потребує нагальної допомоги у захисті від посягань на його особистість,  майно, охоронювані суб’єктивні права та законні інтереси незалежно від займаної ним посади. Лікар повинен надати невідкладну допомогу кожному хто її потребує. Юрист має право представляти інтереси осіб у цивільних справах у судах навіть не  будучи адвокатом. Деякі послуги взагалі можуть надавати лише особи. Що мають закінчену юридичну освіту.

Індивідуалізація  фізичної особи як учасника цивільних правовідносин найбільше проявляється через її дієздатність, при обмеженні правоздатності і через неї. Вона зумовлює індивідуальне правове становище фізичної особи.

Важливою ідентифікаційною ознакою громадянина України, та інших фізичних осіб які працюють в Україні чи мають інші джерела існування є ідентифікаційний код платника податку[182]. Він є обов’язковим для всіх осіб що досягли повноліття і замовлює трудові правовідносини, ряд інших фінансових, є запорукою реалізації деяких особистих прав.

Слід мати на увазі, що інколи можливість особи реалізовувати свої права залежить від її оточення.

 

  5. Визнання особи безвісно відсутньою

 

Ще з часів класичного римського приватного права встановлені правові наслідки тривалої відсутності громадянина в місці його постійного проживання. Це зв’язано з певною невизначеністю не тільки долі відсутньої людини та її правовим становищем, а більше з необхідністю стабілізувати тривалі цивільні правовідносини у яких ця людина перебуває. Відсутність людини  спричиняє невизначеність у особистих і  особисто сімейних стосунках, при визначенні можливості виконання зобов’язання, утриманні непрацездатних осіб, виконанні зобов’язання щодо майна (тягар його утримання) тощо.

Римські юристи для цієї мети розробили конструкції спеціальних правових інститутів: визнання особи безвісно відсутньою і  оголошення  громадянина померлим. Правові наслідки цих інститутів допомагають уникнути невизначеності правового  становища, задовольнити нагальні і невідкладні потреби утриманців чи інших осіб і одночасно, забезпечити інтереси визнаного безвісти відсутнім чи оголошеного померлим в разі їх  появи.

Основні ідеї цих правових інститутів полягають  у наступному:

забезпечити права і інтереси осіб, які мають права вимог до відсутніх;

 їх застосування зв’язано із імперативно встановлених законом строків відсутності у місці постійного проживання;

місце перебування таких осіб невідоме і його у встановленому порядку через розшук особи встановити неможливо;

визнання безвісти відсутнім чи оголошення померлим  проводиться у судовому порядку;

матеріальні і процесуальні (заява у суд) підстави для їх застосування чітко встановлені законом;

такі справи розглядаються у порядку особливого судового провадження;

правові наслідки застосування цих інститутів права  визначені законом і не можуть бути розширені;

закон  допускає можливість повернення особі її правового становища у разі фактичної чи судової помилки;

за звичайних обставин визнання фізичної особи безвісти відсутньою передує оголошенню її померлою.

Варто зразу ж  відзначити, що ЦК України  на відміну від ЦК УРСР 1963р. розширив сферу застосування цього інституту: не тільки громадяни, а й інші особи, які мають постійне місце проживання  в Україні.

Визнання особи безвісти відсутньою – встановлений судом факт довготривалої відсутності особи в місці її проживання, що має певні правові наслідки для тих відносин у яких  така особа перебувала.

Відповідно до ст. 43 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.  У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Безпосередньо порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється ЦПКУ. Такі справи розглядаються судом у порядку особливого провадження (глава 31 ЦПКУ).

 Для визнання особи безвісти відсутньої необхідні такі умови:

відсутність особи у місці її проживання більше одного року;

відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи;

неможливість встановити місце перебування у встановленому законом порядку через цивільний розшук;

відсутність перепон для застосування такого правового інституту. Не можуть бути визнаними безвісти відсутніми особи, які знаходяться у кримінальному розшуку,  переховуються від слідства та суду. Не  можна визнавати безвісти відсутньою особу, стосовно якої вірогідно відомо, що вона є жива, але місце її перебування встановити неможливо;

довготривалою відсутністю цих осіб порушуються права та законні інтереси осіб, які знаходяться у правовідносинах з ними і мають права вимог;

подана до суду заява (формальна вимога) про визнання особи безвісти відсутньою.

Визнання особи безвісти відсутньою має певні правові наслідки, які передбачені ст. 44 ЦКУ: 

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

        2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

        3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Припиняються зобов’язання, які мають особистий характер і тісно пов’язані з особистістю визнаної безвісти відсутньою особи, зокрема представництво за довіреністю (п.6 ст. 248 ЦКУ).

 7. Крім цього за пенсійним законодавством особам, які перебували на утриманні визнаної безвісти відсутньою особи може бути встановлена пенсія із втратою годувальника. Можуть бути також призначені інші виплати, зокрема соціальна допомога.

        8. Відповідно до ст.107 СКУ чоловік чи дружина визнаної безвісти відсутньою особи може розірвати шлюб у спрощеному порядку – через органи реєстрації актів громадянського стану.

Деякі з правових  визнання особи безвісти відсутньою наслідків сучасні  “Остапи Бендери” використовують з корисливою метою. Інститутом безвісти відсутнього стали зловживати для отримання пенсій по втраті годувальника та соціальної допомоги. Тільки місцевий суд Іршавського району Закарпатської області без відповідного об’єктивного дослідження всіх підстав у 2002 р. визнав безвісти відсутніми 38 громадянин. Міліцейський розшук не проводився. Перевіркою МВС встановлено, що серед “безвісти зниклих” є особи, що перебувають на заробітках  за рубежем[183].

Визнання особи безвісти відсутньою не є безповоротним. Відповідно до ст. 45 ЦК передбачається скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

На підставі такого рішення суду відміняється встановлена опіка. Відповідно опікун повинен скласти звіт про витрачене ним майно, проведені виплати на утримання осіб.

Відміняються встановлені пенсії із зв’язку із втратою годувальника. Шлюбні відносини можуть бути поновлені лише за взаємною згодою колишнього подружжя шляхом нової реєстрації шлюбу.

 

 6. Оголошення фізичної особи померлою

 

Оголошення фізичної особи померлою є більш радикальним правовим засобом, що за своїми наслідками прирівнюється до фізичної смерті. По суті це – юридична смерть фізичної особи, за якою все таки зберігається ймовірність її появи і можливість поновлення у певних правах.  Це встановлений судом факт довготривалої відсутності особи в місці її проживання і допущенням ймовірності її смерті, що прирівнюється за наслідками до фактичної смерті і має  значення для тих відносин у яких   перебувала оголошена померлою особа.

Оголошення особи померлою застосовується у тому разі коли в  офіційних  відомостях зокрема в записах актів цивільного стану не зареєстрована смерть фізичної особи чи є підстави вважати, що за даний конкретних обставин людина могла загинути.  

Підстави для оголошення особи померлою встановлені у ст. 46 ЦКУ.  Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування:

протягом трьох років;

якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців;

якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Як і в попередніх випадках основною вимогою є те, що місце перебування такої особи невідоме і встановити його неможливо. Також потрібно, щоб це слугувало визначеності цивільним правовідносинам, захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Потрібна також формальна умова – звернення із заявою до суду про оголошення особи померлою.

        Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

         Як і стосовно  визнання особи безвісти відсутньою так і стосовно оголошення особи померлою порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється ЦПК України.

        Законом визначені правові наслідки оголошення фізичної особи померлою. Вони, як зазначалось прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Ці наслідки такі:

Припиняється особистий правовий статус фізичної особи, що має приватноправові і публічно правові наслідки.

На підставі рішення суду вносяться запис у книгу реєстрації актів громадянського стану і особа вважається померлою.

Зацікавленим особам видається свідоцтво про смерть оголошеної померлою особи чи його копії.

Майно такої особи переходить у спадок. Якщо є заповіт, то нотаріус оголошує його зміст, а спадкоємці можуть учиняти дії що свідчать про прийняття спадщини. Однак, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Відповідно з метою забезпечення виконання цієї заборони нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Припиняються видані цією особою чи на її ім’я довіреності.

Припиняються зобов’язання, що мають особистий характер і могли бути виконані тільки оголошеною померлою особою, наприклад договір літературного чи художнього замовлення;

Припиняється його участь у господарських товариствах, об’єднаннях громадян;

У спрощеному порядку припиняється шлюб.

         Оголошення особи померлою встановлює лише презумпцію, а не сам факт її смерті. У зв’язку з тим законом (ст. 48 ЦКУ) передбачаються правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою. Так, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

       Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

       Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

      Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

Аналіз наведеного, дає підставу вважати що законодавство встановлює певні негативні наслідки щодо оголошеної померлою особою. Це своєрідна санкція за невиконання своїх обов’язків, наприклад щодо тягаря утримання майна, виконання сімейних обов’язків. У сімейній сфері поява оголошеної померлою особи такі як і при визнанні безвісти відсутньою.

Останнім часом на практиці застосовується новий інститут – визнання загиблим. Так 22 липня 2004 р. 5 гірників шахти «Краснолиманська»[184], тіла яких не були віднайдені на місці трагедії визнані такими, що загинули. Визнання особи загиблою є субінститутом оголошення особи померлою. Різниця в тому, що сім’ї визнаних загиблими осіб мають спеціальні соціальні гарантії. В цілому підстави тут такі як і при об’яві особи померлою якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Техногени на шахтах характеризуються тим, що часто не вдається віднайти тіло, особливо якщо внаслідок вибуху газу стається пожежа.

Такі справи як і об’ява особи померлою – справи особливого провадження. Вони повинні вирішуватися лише після того як буде підписано державний акт розслідування техногену. Вирішувати їх на підставі адміністративних актів, хай навіть рішення уряду нема достатніх підстав.

Від оголошення померлим слід  відрізняти встановлення факту смерті громадянина. Це стало більш актуальним із прийняттям ряду нормативних актів щодо пільг потерпілим від репресій,  повернення їх нащадкам конфіскованого майна тощо.

Встановлення факту смерті – констатація фактичної смерті, яка не була зареєстрована в силу тих чи інших причин у встановленому порядку, чи реєстрація смерті була втрачена. Такі справи розглядаються у порядку особливого провадження, визначеного ЦПК України.

 

Фізична особа як підприємець

 

Фізична особа – підприємець має поряд із загальним правовим становищем людини ще й спеціальне, наприклад право укладати відповідні угоди, бути зобов’язаною стороною у публічних договорах тощо. Правове становище фізичної особи – підприємця врегульовано спеціально главою 5 ЦКУ, ГК та іншими поточними законами України.

       Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності є конституційним (ст.. 42 Конституції України) але деталізується і регулюється різними галузями права, у тім числі й цивільним. Це пояснюється тим, що як учасник правовідносин він діє від свого імені та у чвоєму підприємницькому інтересі, свій товар підприємець реалізує на підставі цивільно-правових договорів. Згідно ст. 50 ЦКУ право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно й інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою і може використовуватися іншими особами приватного і публічного права.

Разом з тим відповідно до Закону України “Про особисте селянське господарство” допускається створення  селянського господарства  як господарської діяльності, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використання майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Така діяльність не відноситься до підприємницької, хоча може інколи давати прибуток. Облік таких особистих селянських господарств здійснюється сільськими, селищними та міськими радами за місцем розташування земельної ділянки у встановленому центральним органом виконавчої влади із питань статистики порядку. За передбаченими повноваженнями така діяльність наближена до підприємництва.

Закон не дає легального визначення підприємця. Підприємцем є фізична особа, що безпосередньо і легально займається підприємницькою діяльністю і зареєстрована в якості такого у встановленому порядку.  Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Підприємницька діяльність є спеціальною, що підпадає під дію спеціального законодавства. Тож  до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Із вступом в дію ГКУ, основне регулятивне навантаження  здійснення підприємництва прийдеться на нього. Але значна кількість  бланкетних норм в ньому зумовлює існування спеціального законодавства.

Особливості цивільно-правового становища підприємця стосується його майна, його правового режиму. Так, отримані  від такої діяльності вільні кошти підприємець повинен тримати на рахунку у комерційному банку. Це проявляється також у відповідальності. Так, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.      

Фізична особа-підприємець підлягає банкрутству. Якщо вона неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом. Варто зауважити, що у РФ  відповідно до її Закону “Про неспроможність (банкрутство)”[185] банкрутом може бути визнана фізична особа, що не є підприємцем.

         Цивільне законодавство встановлює додаткові гарантії і правила відсутності такої особи. Так відповідно до ст. 54 ЦКУ якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна. Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.  При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.

      У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника. Відповідно, договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.

 

8.  Акти цивільного стану

 

Цивільний стан – правове становище конкретної фізичної особи як носія  персоніфікованих і належних тільки їй  суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Цивільно-правовий стан фізичної особи – об’єкт правової охорони цивільним та публічним правом.

Цивільно правовий стан фізичної особи моделюється на основі загально правового статусу людини. Він також визначається спеціальним правовим статусом, наприклад державного службовця і конкретизується через індивідуальне правове становище – сукупність належних певній конкретній особі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Загальний правовий статус людей зумовлений міжнародними конвенціями про права людини і зобов’язаннями України щодо його забезпечення. В той же час міжнародне  і національне законодавство особливо регулює правове становище жінок, що охоплюється гендерною політикою та правове становище дітей. Воно є більш вигідним і захищеним у порівнянні із правовим становищем чоловіків.

Спеціальний правовий статус визначається для певної категорії осіб за їх загальними ознаками: інвалід, ветеран війни тощо. Він може визначатись за професійною ознакою: лікар, державний службовець, міліціонер. 

Індивідуалізує фізичну особу її особистий правовий стан: правове становище  конкретні правові зв’язки даної особи. Індивідуальний правовий стан конкретизується в актах цивільного стану – діях фізичних осіб чи події, які впливають на виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків фізичних осіб  та формалізують правове становище конкретної особи. Відповідно до ст. 49 ЦКУ актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 1  Закону України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” від 24 грудня 1993 р. акти громадянського стану – засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, батьківства, зміни прізвища, імені по батькові. Ці факти підлягають обов’язковій реєстрації з метою охорони особистих немайнових та майнових прав, державних та суспільних інтересів.

 Ряд фактів реєструється виключно за ініціативою фізичних осіб.

        Таким чином актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

       Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.  Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

 Відповідно до ст. 1 ЗУ "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993р. акти громадянського стану - це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізви­ща, імені та по батькові.  Цей перелік  фактів підлягає обов'язковій реєстрації.  Її мета  - охорона особистих майнових та немайнових прав, державних і громадських інтересів. Реєстрація має інформаційну мету. З її даними в установленому порядку можуть знайомитися інші особи.

Слід відзначити термінологічну невідповідність ЦКУ де використовується термін “акти цивільного стану” та ЗУ "Про органи реєстрації актів громадянського стану" де використовується термін “акти громадянського стану”. Із введенням ЦКУ в дію всі нормативні акти повинні бути приведені у відповідність до застосовуваної в ньому термінології.

Реєстрація актів цивільного стану покладено як на спеціально створені органи, так і на виконавчі комітети сільських і селищних рад народних депутатів, яким держава делегувала такі повноваження. Відповідно до ст. 2  вказаного вище закону  систему органів реєстрації актів грома­дянського стану становлять: відділи реєстрації актів громадянського стану (РАГСи) Голо­вного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.  Реєстрацію актів громадянського стану громадян України, які проживають за кордоном, проводять  відповідні консульські установи та дипломатичні представництва України.

За своєю суттю акти цивільного стану  - ад­міністративні акти, що їх здійснюють компетентні органи, в яких відповідні об­ставини відображаються і закріплюються офіційними документами. Вони є офіційним доказом зареєстрованих фактів і зберігають це значення доти, по­ки у встановленому законом порядку їх не буде  змінено чи анульовано.

Реєстрація актів цивільного стану не має правоутворюючого значення. Вона лише встановлює, де і коли від­булися певні юридичні факти. Виняток становить тільки реєстрація шлюбу, яку закон кваліфікує як елемент правоутворюючого юридичного складу: без реєстра­ції, як і без взаємної згоди осіб, що беруть шлюб, шлюбу немає.

Серед актів цивільного стану  виділяються такі акти:

  які за­фіксують такі факти, що впливають на правове становище фізичної особи: народження та смерть[186] (визнання померлим), одруження та розірвання шлюбу, усиновлення та встановлення (визнання) батьківства;

 спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи шляхом присвоєння і реєстрації його прізвища, імені та по батькові. На підставі вчинених записів громадянам видається спеціальний документ — свідоцтво. Наприклад до одержання паспорта єдиним документом неповнолітнього є свідоцтво про народження. Перебування у шлюбі свідчить свідоцтво про шлюб. Смерть людини посвідчується свідоцтвом про смерть.

       Не є актами цивільного стану інші реєстраційні процедури: реєстрація нерухомості, транспортних засобів, вогнепальної мисливської, спортивної та іншої зброї, реєстрація як суб’єкта підприємництва.

Закон також передбачає можливість відновлення органами реєстрації актів цивільного стану, зокрема втрачених записів за наявності підтверджуючих це документів. Деякі з них можливо встановити у судовому порядку, наприклад факт смерті. Законодавством передбачається також анулювання записів на підставі рішень суду.

 У той же час не всі події та факти, які відповідно до закону впливають на правове ста­новище громадянина, підлягають спеціальній реєстрації в органах реєстрації ак­тів громадянського стану. Так, визнання громадянина недієздатним внаслідок ду­шевної хвороби або недоумства істотно впливає на його цивільний стан, але спеціальний запис про цей факт не передбачено.  Не реєструється і не відображається у особистих документах, що посвідчують особу визнання її обмежено дієздатним. Це спричиняє складнощі при реалізації передбачених внаслідок обмеження дієздатності наслідків.

 Можливі неточності або помилки в записах цивільно­го стану потребують їх виправлення.  Їх за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами проводять органи РАГСу за місцем проживання заявника.  ЗУ "Про органи реєст­рації актів громадського стану"  передбачено що зміст актів громадянського стану, а також відмо­ва в реєстрації актів громадянського стану, в тому числі у зміні прізвища, імені та по батькові, внесенні змін, доповнень, виправлень до записів актів громадян­ського стану, їх поновленні та анулюванні, можуть бути оскаржені до вищестоя­щого органу та до суду (ст.9).

 

    Контрольні питання:

Поняття та значення індивідуалізації фізичної особи.

Засоби індивідуалізації фізичної особи.

Ім’я фізичної особи та його правове значення.

Місце проживання фізичної особи.

Підстави для визнання особи безвісти відсутньою.

Наслідки  визнання особи безвісти відсутньою.

Наслідки появи визнаного безвісти відсутнім.

Підстав для оголошення померлим.

Наслідки    оголошення померлим.

Особливості оголошення  особи загиблою.

Наслідки  появи оголошеного померлим.

Відмінність оголошення померлим від  встановлення факту смерті.

Поняття підприємця.

Особливості правового становища фізичної особи-підприємця.

Правове становище фізичної особи.

Поняття та види актів цивільного стану.

Виправлення помилок і неточностей в актах цивільного стану.