§ 6. Особливості купівлї-продажу в зовнішньоекономічному обігу : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 6. Особливості купівлї-продажу в зовнішньоекономічному обігу

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У розвитку сучасного суспільства, світової цивілізації важлива роль нале­жить міжнародним відносинам, однією із складових яких є зовнішньоекономічні зв'язки та їх організаційно-правова основа — міжнародна торгівля. Зовніш­ньоекономічні зв'язки (міжнародна торгівля) опосередковуються різними зовніш­ньоекономічними угодами, серед яких центральне місце посідає договір купівлі-продажу. В усіх країнах світу суть договору купівлі-продажу одна: він спрямований на забезпечення товарообігу в суспільстві шляхом сплатного відчу­ження майна одними особами у власність інших осіб. Водночас зовнішньоеконо­мічний (міжнародний) договір купівлі-продажу має багато особливостей, зумовлених, зокрема, участю у товарообігу іноземних суб'єктів комерційної та іншої діяльності, необхідністю захисту економічних і політичних інтересів держави, міжнародними звичаями та договорами. Ці особливості визначені в законодав­стві України. Основні принципи, умови та порядок здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності, в тому числі торгівлі, встановлені Законом України "Про зов­нішньоекономічну діяльність", іншими численними актами законодавства України та міжнародними актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів господарської діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'яз­ків у зовнішньоекономічній діяльності. В міжнародній практиці контрагенти, як правило, називають угоди купівлі-продажу контрактами в розумінні, ідентичному договорові купівлі-продажу чи іншому відповідному договорові.

Учасниками (продавцями і покупцями) зовнішньоекономічного договору (контракту) купівлі-продажу можуть бути суб'єкти, перелічені у ст. З Закону Ук­раїни "Про зовнішньоекономічну діяльність", а саме:

—  фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без гро­мадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на її території;

—  юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне міс­цеперебування на території України, в тому числі юридичні особи, майно та (або) капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської ді­яльності;

— об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юри­дичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнахо­дження на території України і яким цивільно-правовими законами України не за­боронено здійснювати господарську діяльність;

—  структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України, філії, відділення тощо, але мають постійне місцезнаходження на території України;

—  спільні підприємства з участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території;

—  інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України;

—  Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління.

Таким чином, сторонами в зовнішньоекономічному договорі купівлі-продажу можуть бути лише ті особи, які мають спеціальну правоздатність щодо укладен­ня такого договору відповідно до законів України та (або) закону країни, де його укладено. Фізичні особи для укладення зовнішньоекономічних угод повинні мати достатню цивільну дієздатність, а якщо ці угоди є підприємницькою діяльністю, то вони повинні також набути статусу підприємця.

Договір купівлі-продажу в зовнішньоекономічній діяльності необхідно уклада­ти, додержуючись загальних і спеціальних вимог чинного законодавства міжна­родних договорів України. Його учасники мають право використовувати усталені міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

В умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності зберігається необхід­ність державного регулювання окремих її сфер. Так, Указом Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Украї­ні" від 7 листопада 1994 р.1 (із змінами, внесеними указами Президента України від 17 листопада 1994 р. та від 13 січня 1995 р.) визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які підлягають обліку, а також цим же Указом затверджено Положення про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів.

Відповідно до зазначеного Указу спеціальному облікові (реєстрації) підляга­ють зовнішньоекономічні договори (контракти), які укладені суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності України всіх форм власності та предметом яких є:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами Украї­ни передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові про­цедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нор­мативних актів економічних угруповань, митних союзів;

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках бартер­них (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічною торгівлею.

Наказом Міністерства економіки та з питань Європейської інтеграції України від 6 червня 2001 р. затверджено Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів).2, в якому сформульовано вимоги, яким має відповідати зовнішньоекономічний контракт. Насамперед він повинен бути належно оформ­лений і підписаний. У Положенні зазначається, що в зовнішньоекономічному до­говорі (контракті), зокрема, мають бути визначені:

його сторони та їх реквізити;

предмет договору;

кількість та якість договору;

базисні умови поставки товарів відповідно до Міжнародних правил інтерпре­тації комерційних термінів у редакції 1990 p.;

ціна та загальна вартість контракту, а у бартерному контракті — загальна вартість товарів, що експортуються, та загальна вартість товарів, що імпортують­ся за цим контрактом, виражені в іноземній валюті;

умови платежів;

умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);

форс-мажорні обставини;

санкції та рекламації;

судове врегулювання спорів;

місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.

Безперечно, сторони мають право передбачати й інші різні додаткові умови. При цьому права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладення, якщо сторони не погодили інше, що і відображається в умовах договору (контракту).

Особливий інтерес становить питання про форму зовнішньоекономічних угод, у тому числі і купівлі-продажу, а також наслідків її недодержання, оскільки нині воно поки що не знайшло остаточного вирішення. Так, відповідно до ст. б Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" у його первісній редакції було передбачено, що зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі (якщо інше не встановлено законом або міжнародним догово­ром України), який від імені фізичної особи підписується цією особою, а від імені інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності — двома особами: відповідною посадовою особою та особою, уповноваженою довіреністю. Встановивши пору­шення цього правила, суди нерідко визнавали недійсними зовнішньоекономічні договори, укладені з порушенням форми і порядку їх підписання.

На наш погляд, такий підхід не безспірний. Так, згідно з ч. 2 ст. 45 ЦК УРСР недодержання форми зовнішньоторговельних угод та порядку їх підписання (ст. 568 ЦК УРСР) тягне за собою недійсність угоди, тобто санкція за ч. 2 ст. 45 застосовується за порушення форми і порядку зовнішньоторговельних угод, встановлених ст. 568 ЦК УРСР. Проте у ч. 2 ст. 568 зазначено, що форма зов­нішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок підписання їх, незалежно від місця укладення цих угод, визначаються законодав­ством Союзу РСР. Наведена норма не може поширюватися на відносини сторін таких угод у зв'язку з тим, що:

1)  дія даної норми розрахована на регулювання відносин колишнім союзним законодавством в умовах державної монополії на зовнішню торгівлю, а зараз діє принцип свободи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

2)  сторони, які укладають зовнішньоекономічні угоди, вже не є радянськими організаціями, на які має поширюватися законодавство колишнього СРСР про зовнішньоекономічну діяльність;

3)  визнання угод недійсними на підставі статей 45 і 568 ЦК УРСР було мож­ливим лише у разі порушення форми та порядку підписання їх, встановлених за­конодавством СРСР, яке сьогодні взагалі не може застосовуватися до даних пра­вовідносин. Нині ці норми не діють, оскільки відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів за­конодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р. союзне законодавство застосо­вується, якщо відповідні відносини не врегульовані законодавством України і не суперечать йому. А втім, як відомо, зовнішньоекономічні відносини вже врегу­льовано Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та іншими зако­нодавчими актами України, перелік яких подано у Положенні про форму зовніш­ньоекономічних договорів  (контрактів).  У  цьому  переліку  закони  СРСР не зазначаються. За таких умов має діяти правило ч. 1 ст. 45 ЦК УРСР, згідно з яким недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в тому разі, якщо такий наслідок прямо вказаний у законі. Проте у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших спеціальних за­конодавчих актах України такі правові наслідки щодо випадків укладення угод за підписом однієї особи прямо не передбачено.

Правда, у ч. 5 ст. 6 згаданого закону є норма, згідно з якою зовнішньоеконо­мічний договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України чи міжнародним договорам України. Але ця норма не стосується безпосередньо відступів від форми і порядку підписання зов­нішньоекономічних договорів, а відповідно до цивільного законодавства недодер­жання цих вимог тягне за собою недійсність угод лише у випадках, прямо перед­бачених законом. Крім того, дана норма не є імперативною.

Дещо двозначною уявляється і та частина ст. 6 (у редакції від 21 жовтня 1999 p.), відповідно до якої зовнішньоекономічний договір від імені юридичної особи мали підписувати дві особи: "особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, і особа, уповноважена довіреністю, вида­ною за підписом керівника суб'єкта підприємницької діяльності одноособове, як­що установчі документи не передбачають інше". Саме остання фраза дала у свій час підстави для неоднозначних висновків, зокрема про те, що установчі доку­менти можуть встановлювати й інший порядок підписання зовнішньоекономіч­них договорів, у тому числі й одноособовий.

На підставі вищезазначеного, а також враховуючи те, що вже немає радян­ських організацій і не діє законодавство СРСР, слід зробити висновок, що наяв­ність у зовнішньоторговельній угоді лише одного підпису від імені юридичної особи України не є підставою для визнання її недійсною. Дана позиція іноді під­тримується і арбітражною практикою. Так, Президія Вищого арбітражного суду України у справі № 38/6 за позовом австрійської фірми "Дипл-Інж. Стефан Лан-дау" до СП "Кебот-Київ" залишила у силі договір на реалізацію лікарських пре­паратів, підписаний зі сторони СП однією особою — президентом, не знайшовши підстав для визнання його недійсним через порушення форм з тих же міркувань, які були зазначені вище. Подібний підхід міститься також у постановах Арбіт­ражної наглядової колегії ВАС України від 11 січня 1997 р. у справі № 8/131 за позовом фірми "Армор" до ВАТ "Лубнифарм".

Розглядаючи спір у справі АС № 62 Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України не визнав недійсним контракт від 17 вересня 1992 р. між AT "Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) і компа­нією "Укрнафтохім" (м. Київ, Україна) про поставки товарів на бартерній основі, незважаючи на те, що з української сторони контракт був підписаний одно­особове.

Така практика заслуговує на підтримку, оскільки нерідко представники суб'­єктів підприємництва (юридичних осіб) навмисно підписували одноособове зовнішньоекономічні угоди, розраховуючи на необов'язковість їх виконання. Причому, як свідчить практика, з вимогами про визнання таких угод недійсними зверталася та сторона контракту, яка одноособово підписала угоду. До речі, у новому ЦК України взагалі немає правил щодо наслідків недодержання форми та порядку підписання таких угод.

З цього приводу Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення. У своєму рішенні від 26 листопада 1998 р. він зазначив, що правило ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" щодо необхідності підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) двома особами є обов'язковим для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України. На жаль, у цьому рішенні не йдеться про правові наслідки недодержання цього правила.

Зважаючи на недоцільність подальшого збереження вимоги про необхідність підписів двох осіб на зовнішньоекономічних договорах, норма ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" у цій частині була вилучена За­коном України від 21 жовтня 1999 р. Однак, незважаючи на ці зміни, господарські суди інколи продовжують визнавати недійсними одноособове підписані до цих змін договори.

У ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" сформульова­но кілька принципових положень щодо застосовуваного до угод права, а саме:

—  форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення;

— форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташовано­го на території України, встановлюється законами України;

—  права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контр­акту) або в результаті подальшого погодження;

—  за відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосову­ватися до договору купівлі-продажу, застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є про­давцем.

Бурхливий розвиток міжнародного товарообігу зумовив необхідність створен­ня відповідних універсальних правил міжнародної купівлі-продажу. Так, Міжна­родна торговельна палата у 1953 р. розробила Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила ІНКОТЕРМС), які застосовуються нині у редакції 1990 р.1. З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами під­приємництва України та учасниками відносин, що виникають у зв'язку з такими договорами, Указом Президента України "Про застосування Міжнародних пра­вил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р.2 було встановлено, що ці Правила застосовуватимуться при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоеконо­мічних, предметом яких є товари (роботи, послуги).

Велике практичне значення для ефективного розвитку міжнародного товаро­обігу та встановлення для нього уніфікованих правил має Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.3, яка набрала чинності з 1 січня 1988 р. Конвенція містить 101 статтю, що регулює відносини, пов'язані з укладенням договорів міжнародної купівлі-продажу, їх виконанням та відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'я­зань.

При ратифікації Конвенції 3 січня 1990 р. Україна заявила, що будь-яке по­ложення статей 11 і 29 чи частини II Конвенції, яка допускає щоб договір купів­лі-продажу чи його зміна або припинення угодою сторін або оферта, акцепт або будь-яке висловлення наміру здійснювалися не у письмовій формі, не застосову­ється, якщо хоч би одна із сторін має своє комерційне підприємство в їх відпо­відних державах.

Знання перелічених та інших міжнародних правил купівлі-продажу дасть можливість підприємцям набути знання та досвіду цивілізованого ведення комер­ційної діяльності у сучасних динамічних і складних ринкових відносинах.


<