§ 5. Договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 5. Договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Товарообіг у роздрібній торгівлі забезпечується за допомогою договору роз­дрібної купівлі-продажу, укладення якого відбувається на підставі загальних пра­вил про купівлю-продаж та спеціальних правил про захист прав споживачів, за­стосування яких має значні особливості.

Відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" продавцем ви­ступають підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які реалізують товари за договором купівлі-продажу, а покупцем (споживачем) — громадянин, який придбаває ці товари. Можна припустити, що під продавцями закон має на увазі ті підприємства та громадян-підприємців, для яких продаж то­варів є їх професійною діяльністю, тобто торговельною діяльністю (торговельним обслуговуванням). Певною мірою це підтверджується затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1995 р. Порядком заняття торговельною діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення (далі — Поря­док заняття торговельною діяльністю)1, у п. 1 якого записано, що даний Порядок визначає загальні умови заняття торговельною діяльністю, основні вимоги до торговельної (торговельно-виробничої) мережі та торговельного обслуговування громадян, які набувають товари для власних побутових потреб, підприємств (їх об'єднань), установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-підпри­ємців та іноземних юридичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України у сфері торгівлі.

Відповідно до п. 5 Порядку заняття торговельною діяльністю торговельна ді­яльність може здійснюватися у сферах роздрібної та оптової торгівлі, а також у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері. Тим самим передбача­ються три різновиди торговельної діяльності (торгівлі). У зв'язку з цим можна зробити висновок, що не є торговельною діяльністю купівля-продаж товарів між господарюючими суб'єктами, які не є підприємствами роздрібної чи оптової тор­гівлі, оскільки для них вона не становить головну статутну діяльність, а відтак захист прав покупця (юридичної особи) має здійснюватися за загальними прави­лами цивільного права.

Зміст поняття торгівлі досить широкий, адже її можна розуміти і як систему (мережу) всіх торговельних підприємств (у тому числі роздрібних) та їх інфраст­руктуру, і як процес товарообігу.

Законодавство чітко не визначило і поняття "роздрібна торгівля", "роздрібне торговельне підприємство", "договір роздрібної купівлі-продажу". У Законі Ук­раїни "Про захист прав споживачів" ці терміни взагалі не застосовуються (у ньому вживаються поняття "торговельне підприємство", "торговельне обслуго­вування"). В інших законодавчих актах вживаються поняття "роздрібна торгів­ля", "роздрібний продаж" (наприклад, у Порядку заняття торговельною діяльні­стю, у Правилах роздрібної торгівлі алкогольними напоями від ЗО липня 1996 р.) або "роздрібні торговельні підприємства" (ЦК України), зміст яких не розкрива­ється. Це вносить певну невизначеність у правове регулювання торговельних відносин, ускладнює застосування чинного законодавства, адже визнання, наприклад, підприємства торговельним тягне за собою дещо інші правові наслідки у разі придбання у нього товарів громадянином, ніж визнання його неторго­вельним.

Певна відповідь на поставлене питання міститься в Законі України "Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності"1, у ст. З якого зазначаєть­ся, що під роздрібною торгівлею слід розуміти торгівлю товарами та виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівку, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки. Однак, таке розуміння роздрібної торгівлі в цьому законі є неповним і навіть помилковим, адже у будь-якому разі не може розглядатися як роздрібна торгівля купівля-продаж між фізичними особами (не підприємцями), промислової партії товарів між двома суб'єктами підприєм­ництва.

Таким чином, під роздрібною торгівлею слід розуміти торгівлю товарами, яку здійснюють професійні продавці — торговельні підприємства (громадяни-підпри-ємці) для задоволення, як правило, побутових потреб громадян переважно за го­тівку через спеціально створені пункти продажу (універмаги, універсами, мага­зини, кіоски, автомагазини, палатки тощо). Проте це не виключає можливості придбання у таких пунктах роздрібної торгівлі товарів юридичними особами для задоволення своїх виробничих потреб. Але на такі відносини мають поширюва­тися загальні норми цивільного законодавства. Законодавство про захист прав споживачів поширюється лише на відносини у сфері роздрібної торгівлі та тор­говельно-виробничої діяльності (громадське харчування). Однак, у всіх видах торгівлі товарообіг забезпечується в основному за допомогою договору купівлі-продажу, який може мати певні особливості залежно від форми торгівлі (торгів­ля на ринках, торгівля у кредит, комісійна торгівля, торгівля на замовлення та ін.) та видів товарів (торгівля продовольчими і непродовольчими товарами, алко­гольними напоями, зброєю, транспортними засобами та ін.).

На особливу увагу заслуговують угоди, що їх укладають громадяни в системі громадського харчування, їдальнях, кафе, ресторанах. Тут постає проблема вста­новлення правової природи цих угод, тобто чи можна їх визнати договорами ку-півлі-продажу, чи можливо тут мають місце інші договори, зокрема підряду чи надання інших послуг. У юридичній літературі цю проблему майже не дослідже­но. Деякі автори лише побіжно поряд з договорами купівлі-продажу аналізували правовідносини у сфері громадського харчування, не наважуючись прямо віднес­ти договори, що там укладалися, до купівлі-продажу. При цьому розмежовували­ся права та обов'язки громадянина, який вступив у договірні відносини з роздріб­ним торговельним підприємством і підприємством громадського харчування2.

Сучасне законодавство також не дає однозначної відповіді на поставлене пи­тання. У Порядку заняття торговельною діяльністю діяльність підприємств гро­мадського харчування віднесено до торговельно-виробничої діяльності, тобто до різновиду торговельної діяльності.

Водночас деякі інші нормативні акти розмежовують підприємства торгівлі і громадського харчування, що, зокрема, вбачається з назви Закону України "Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках з споживачами в сфері торгівлі і громадського харчування та послуг" та наступного його змісту.

І все ж таки, на наш погляд, за певних умов деякі договори громадян-спожи-вачів з підприємствами громадського харчування (підприємствами, що надають такі послуги населенню) можуть розглядатися також як договори купівлі-прода-жу, зокрема договори з придбання вже готових продуктів харчування, а тим більше з умовою використання їх поза межами такого підприємства. У цьому ра­зі громадянин, який придбав цей товар, вважатиметься споживачем-покупцем і захист його прав при виявленні недоліків у товарі має здійснюватися за ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів". Якщо ж громадянин замовляє у підприємства громадського харчування приготувати страви і між замовленням і його виконанням є певний проміжок часу, то укладена угода може мати ознаки договору про надання підрядних послуг. Відповідно до цих відносин слід застосо­вувати ст. 15 цього Закону.

Крім того, можуть бути й такі угоди, які мають ознаки договору купівлі-про-дажу і договору про надання громадянам-замовникам додатково тих чи інших по­слуг (забезпечення місцем та столовими приналежностями для вживання їжі, музичним супроводом, концертними виступами тощо). Тому такі договори під­приємств громадського харчування з обслуговування громадян-споживачів є комплексними, що не суперечить законодавству, адже цивільні права та обов'яз­ки можуть виникати, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому.

Укладення договорів купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі має певні особливості порівняно із загальними правилами цивільного законодавства, які необхідно чітко встановлювати, оскільки від правильного укладення договору купівлі-продажу, визначення сторонами його змісту може залежати можливість реалізації споживачами захисту своїх порушених прав.

Реалізація товарообігу в роздрібній торгівлі безперечно забезпечується шля­хом укладення відповідного договору купівлі-продажу, який є всі підстави визна­чити як договір роздрібної купівлі-продажу, тобто як один з багатьох різнови­дів купівлі-продажу. В юридичній літературі поки що не було дано належного визначення поняття договору роздрібної купівлі-продажу. Автори переважно на­зивали лише деякі його особливості, зокрема його обмежений суб'єктний склад, особливий порядок укладення (застосування публічної оферти, встановлення до­даткових обов'язків для продавця та додаткових гарантій для покупця тощо)1. Однак наведення окремих ознак договору роздрібної купівлі-продажу не дає ці­лісного уявлення про його зміст, що давало б підстави для виділення в самостійний вид договору купівлі-продажу.

Заслуговує на увагу спроба дати визначення договору роздрібної купівлі-про­дажу розробниками нового ЦК України, в ст. 700 якого зазначається, що "за до­говором роздрібної куфівлі-продажу продавець, що здійснює підприємницьку ді­яльність з продажу товарів, зобов'язується передати покупцеві товари, що звичайно призначаються для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його." Майже аналогічне визначення сформульовано в ст 492 нового ЦК Російської Федерації. Однак у ЦК України, на відміну від ЦК РФ, немає застереження, що мається на увазі продаж товарів   уроздріб, що є досить істотною ознакою договору роздрібної купівлі-продажу. У наведеному ви­значенні під покупцем, на наш погляд, треба розуміти як покупця-громадянина, так і юридичну особу. Цей висновок підтверджується текстом п. З ст. 700 ЦК України, в якому зазначається, що "до відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця — фізичної особи, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів". Отже, у ЦК України не заперечується право юридичних осіб набувати за договором роздрібної купів­лі-продажу товари для некомерційних потреб. Такий підхід до розв'язання цього питання слід підтримати. Інша справа, що на ці відносини не може поширювати­ся законодавство про захист прав споживачів, з чим не можна не погодитися. Однак у будь-якому разі у визначенні має бути наголошено, що у такому догово­рі продавцем є такий суб'єкт підприємництва, який продає товари вроздріб. За цих умов є всі підстави вважати зазначені суб'єкти підприємництва роздрібними торговельними підприємствами.

Як уже не раз зазначалося, учасниками торговельного обслуговування у роз­дрібній торгівлі, з однієї сторони, як. прощщ виступають суб'єкта підприємни­цтва та громадяни-підприємці, а з другої — фізичні особи (покупці). Для продав­ців, однак, недостатньо бути суб'єктом підприємництва. В необхідних випадках вони мають одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємництво" без ліцензії, що її видає Кабінет Міністрів України або уповноважений ним орган, не могла здій­снюватися, зокрема, торговельна діяльність у сфері оптової торгівлі та громад­ського харчування щодо реалізації продовольчих і непродовольчих товарів, алко­гольних напоїв, тютюнових виробів. 23 грудня 1997 р. до Закону України "Про підприємництво" були внесені зміни про скорочення видів ліцензованої діяльно­сті, у тому числі й у сфері торгівлі.

Відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємни­цької діяльності" від 23 березня 1996 р. (зі змінами від 12 липня 1996 р. та від 10 лютого 1998 р.) для деяких видів торгівлі слід одержати торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому законі видами підприємницької діяльності.

Торговий патент необхідний на діяльність з роздрібної торгівлі на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу.

Патентуванню підлягають операції з роздрібної торгівлі лише у тих випадках, коли їх здійснюють суб'єкти підприємництва або їх структурні (відокремлені) підрозділи у пунктах роздрібного продажу товарів (ст. З)1. При цьому під пунк­тами роздрібного продажу товарів слід розуміти, зокрема: магазини, інші торгові

Дія зазначеного закону не поширюється на підприємства системи Укоопспілки та торговель­но-виробничих підприємств робітничого постачання, громадян-підприємців, які сплачують рин­ковий збір за місце для торгівлі у межах ринків, на громадян, що продають вирощену в особистому підсобному господарстві сільгосппродукцію, та ін. точки, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців; кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців; автомагазини, лотки.

Для продавців системи роздрібної торгівлі багатьма актами законодавства встановлено цілу низку додаткових вимог та обов'язків, зокрема щодо правового режиму роботи господарюючих суб'єктів, організації продажу товарів, ціноутво­рення, санітарних вимог.

Іншою є ситуація у правовому становищі покупця, який володіє переважно правами, а обов'язки у нього можуть виникнути лише після укладення договору купівлі-продажу. Головною передумовою вступу громадянина-споживача у дого­вірні відносини з торговельними підприємствами (громадянами-підприємцями) є наявність у нього необхідної дієздатності відповідно до цивільного законодав­ства. Згідно з п. 41 Порядку заняття торговельною діяльністю продаж товарів окремим категоріям громадян здійснюється у встановленому порядку, а продаж товарів повсякденного попиту дітям — тільки у разі, якщо вони можуть само­стійно зробити покупку і розрахуватися за придбаний товар. Звичайно ж тут мають братися до уваги відповідні положення ЦК України про обсяг дієздатності неповнолітніх.

Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затвердженими поста­новою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р.1, заборонено продаж ал­когольних напоїв громадянам, які не досягли 18-річного віку2. Якщо виникають сумніви щодо віку покупця, продаж алкогольних напоїв здійснюється за умови пред'явлення документа, який засвідчує його вік. Тривалий час таке обмеження існувало також у правилах торгівлі радянського періоду. Однак, постановою ЦК КПРС від 7 травня 1985 р. та постановою Ради Міністрів СРСР від 7 травня 1985 р.3 було заборонено продаж алкогольних напоїв особам, які не досягли 21 року.

Певною новелою стало положення п. 11 Правил роздрібної торгівлі алкоголь­ними напоями про те, що не дозволяється продавати алкогольні напої працівни­ками господарюючого суб'єкта, яким не виповнилося 18 років.

Оскільки договір купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі викону­ється, як правило, під час його укладення, закон не вимагає його обов'язкового письмового оформлення. Запровадження обов'язкового письмового оформлення угод у роздрібній торгівлі лише загальмувало б товарообіг у такій наймасовішій торговельній системі. Тому, за загальними правилами чинного законодавства, громадянину-споживачу, який придбав у торговельного підприємства (громадя-нина-підприємця) за усною угодою товар, видається документ, що підтверджує одержання грошей та підставу їх одержання.

У роздрібній торгівлі таким документом, як правило, є касовий чек, який від­повідно до Закону України "Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг"1 має бути виданий споживачеві разом з покупкою через електронний контрольно-касовий апарат, на якому зазначено повну суму покупки. Оскільки законодавством допускається можливість роздріб­ної торгівлі з використанням товарно-касових книг, постає питання про те, який документ може видаватися покупцеві на підтвердження покупки у даному випад­ку або в інших можливих випадках. Відповідно до п. 9 ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів" під час продажу товарів продавець зобов'язаний видати споживачеві квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Однак, думається, що це правило може стосуватися тих продавців, які за законодавством зобов'язані мати відповідні можливості для оформлення пере­лічених документів. Загальновідомо, що в дрібнороздрібній торгівлі через палат­ки, лотки, автомагазини тощо таких документів продавці не видають, оскільки для цього немає відповідних технічних можливостей, а може й не потрібно на кожну покупку, зроблену за таких умов, видавати відповідний документ. Тому вважаємо за доцільне передбачити в актах про торговельне обслуговування пра­вило про те, що в дрібнороздрібній торгівлі, де не видаються квитанція, товарний чи касовий чек, на вимогу покупця продавець повинен видати письмову квитан­цію, яка засвідчує покупку та її ціну.

Порядок укладення договору роздрібної купівлі-продажу має й інші особли­вості, зумовлені характером і призначенням роздрібної торговельної мережі.

За загальним правилом цивільного законодавства, існує дві стадії укладення будь-якого договору. На першій стадії заінтересована особа (оферент) направляє іншій особі пропозицію укласти договір (оферта) на запропонованих умовах. Да­ча відповіді про прийняття пропозиції (акцепт) другою стороною (акцептантом) — друга стадія. Договір вважається укладеним, коли між ними у належній формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору.

Як правило, продавець висловлює пропозицію у вигляді так званої публічної оферти, яка полягає в тому, що торговельне підприємство виставляє зразки то­варів на спеціально обладнаних вітринах, прилавках, рекламних пристосуваннях і пропонує невизначеному колу осіб укласти договір. Незважаючи на це, така оферта має таке саме юридичне значення, як і оферта, запропонована конкрет­ній особі2. Новий ЦК України передбачив два види публічної оферти. Так, згідно зі ст. 701 ЦК пропозиція товару в рекламі, каталогах, а також інших описах то­вару, зверненнях до невизначеного кола осіб є публічною пропозицією укласти договір, якщо вона містить усі істотні умови договору. Виставлення товару, де­монстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фо­тознімків тощо) у місцях його продажу є публічною пропозицією укласти дого­вір, незалежно від зазначення ціни та інших істотних умов договору, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу. Друга стадія укладення договору роздрібної купівлі-продажу — прийняття покупцем пропозиції, тобто акцепт. Надзвичайно важливою є та об­ставина, що продавець не має права відмовити такому покупцеві в укладенні до­говору.

Своєрідно тут також проявляється акцепт покупцем. Він може самостійно ві­дібрати товар у спеціальний кошик (при самообслуговуванні), вказати продавце­ві щоб відклав товар тощо. Укладення договору вважатиметься завершеним у ра­зі сплати обумовленої ціни, а якщо продаж здійснюється з використанням контрольно-касового апарату — з моменту касового оформлення1.

В юридичній літературі висловлювалася також думка про те, що договір роз­дрібної торгівлі має вважатися укладеним у момент відібрання товару покупцем або на його прохання продавцем2. Помилковість такої позиції очевидна, адже у такому випадку покупець був би зобов'язаний оплатити товар і прийняти його. Проте, як відомо, покупець може у будь-який момент повернути відібраний то­вар, не оплативши його. Інша справа, що продавець зобов'язаний укласти дого­вір купівлі-продажу з покупцем щодо відібраного останнім товару.

Істотними умовами договору роздрібної купівлі-продажу є умови про пред­мет, ціну, а в деяких випадках і про строк. Умова про строк є істотною при здій­сненні купівлі-продажу в кредит. Торгівля товарами у кредит здійснюється від­повідно до Правил торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р.3. Як правило, вимоги щодо предмета завчасно визначаються законодавчими актами.

У новому ЦК України сформульовано особливості договорів купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк (ст. 703), за зразками (ст. 704), з використанням автоматів (ст. 705), з умовою про доставку товару покупцеві (ст. 706) і відповідно встановлено порядок їх укладення та ви­користання.

Новою для цивільного прав є конструкція договору "найму-продажу", за яким до переходу до покупця права власності на переданий йому товар покупець є наймачем цього товару і стає його власником з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено договором (ст. 707 ЦК України).

Проаналізувавши всі аспекти правового значення договору купівлі-продажу, їх можна узагальнити.

Договір роздрібної купівлі-продажу, як і будь-який інший договір купівлі-про­дажу, є похідним способом (правовою підставою) набуття громадянами та інши­ми суб'єктами права власності. Він підтверджує наявність зобов'язальних право­відносин між торговельним підприємством та покупцем.

На наш погляд, існуючий порядок оформлення договірних відносин у роздріб­ній торгівлі є оптимальним і не потребує кардинальних змін, оскільки встанов­лення додаткових процедур щодо оформлення договору лише гальмувало б това­рообіг. Водночас було б доцільно передбачити в Законі України "Про захист прав споживачів" правило про те, що при продажу товарів високої вартості на вимогу покупця продавець зобов'язаний укласти письмовий договір купівлі-продажу.

Договір роздрібної купівлі-продажу служить належною правовою гарантією захисту порушених прав громадян-споживачів. Договір роздрібної купівлі-прода­жу має ознаки публічного договору, а тому умови договору, що обмежують права покупця — фізичної особи, порівняно з правами, встановленими ЦК України та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними (ст. 700 ЦК).

Аналіз законодавства, що регулює відносини роздрібної купівлі-продажу, за­свідчує, що покупцям-громадянам законодавче надаються певні привілеєві права, а торговельним підприємствам встановлюються додаткові обов'язки, оскільки для останніх торговельне обслуговування населення є їх основною професійною діяльністю. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про захист прав спожива­чів" споживачі (в тому числі покупці), які перебувають на території України, під час придбання товарів для задоволення своїх побутових потреб мають, зокрема, право на:

— державний захист своїх прав;

—  гарантований рівень споживання;

—  належну якість товарів, торговельного та інших видів обслуговування;

—  безпеку товарів;

— необхідну, доступну й достовірну інформацію про кількість, якість та асор­тимент товарів;

—  відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами у випадках, пе­редбачених законодавством;

—  об'єднання в громадські організації споживачів1.

Права покупців-споживачів на одержання від продавця інформації про товар закріплено також у ст. 702 нового ЦК України.

Закон України "Про захист прав споживачів" особливо докладно регулює від­носини, пов'язані зі здійсненням споживачем прав у разі придбання ним товару неналежної якості. Споживач, як вже зазначалося, має право на придбання то­вару, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, вста­новленого законодавством, а в разі його відсутності — договором.

Гарантійний строк зазначається у паспорті на товар або на його етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару. Для медикаментів, хар­чових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших то­варів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити не­безпеку для життя, здоров'я, майна та навколишнього природного середовища, встановлюється термін придатності, який вважається гарантійним.

Гарантійні строки щодо речей, що їх продають через роздрібні торговельні ор­ганізації, обчислюються з дня роздрібного продажу. Строк придатності обчислю­ється від дати виготовлення, яка зазначається на етикетці або в інших доку­ментах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання (ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів"). При цьому на пере­біг строку придатності не повинна впливати та обставина, що той чи інший кон­кретний товар може зберігати свої споживні якості і після того, як цей строк минув.

Закон України "Про захист прав споживачів" поширюється лише на ті відносини купівлі-продажу, в яких продавцями виступають підприємства, організації, установи або підприємець-громадянин, а покупцем (споживачем) - громадянин, який купує (має намір купити) товари для власних побутових потреб.

У разі коли момент укладення договору купівлі-продажу і момент передачі товару споживачеві (покупцеві) не збігаються, гарантійні строки обчислюються від дня доставки товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної уста­новки чи складання — від дня їх здійснення. Якщо цей день, а також день пере­дачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у спо­живача ще до укладення договору купівлі-продажу, гарантійний строк має обчислюватися від дня укладення договору купівлі-продажу.

На сезонні товари (одяг, хутряні вироби тощо) гарантійний строк, встановле­ний Кабінетом Міністрів України, обчислюється з початку відповідного сезону. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172 затвер­джено Перелік сезонних товарів, гарантійні строки щодо яких обчислюються з початку відповідного сезону. За цим Переліком гарантійні строки обчислюються: щодо одягу весняно-літнього асортименту — зі квітня, осінньо-зимового асор­тименту — зі жовтня; щодо взуття зимового асортименту — з 15 листопада по 15 березня, весняно-осіннього асортименту — з 15 березня по 15 листопада, літ­нього асортименту — з 15 травня по 15 вересня.

При виконанні гарантійного ремонту гарантійний строк збільшується на час перебування товару в ремонті, який обчислюється від дня, коли споживач звер­нувся з вимогою про усунення недоліків.

Права споживача (покупця), що придбав товар неналежної якості, на який встановлено гарантійний строк, передбачені у ст. 14 Закону України "Про за­хист прав споживачів". Так, споживач, виявивши недоліки чи фальсифікацію то­вару протягом гарантійного або інших строків, установлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продав­ця або виготовлювача:

а)  безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

б)  заміни на аналогічний товар належної якості;

в)  відповідного зменшення його купівельної ціни;

г)  заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д)  розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Такі самі права передбачені ст. 234 ЦК УРСР для покупців, які не є спожи­вачами. Однак, на відміну від Закону України "Про захист прав споживачів", у цій статті здійснення зазначених прав можливе лише щодо недоліків, не засте­режених продавцем, а вимоги пред'являються покупцем лише до продавця. У но­вому ЦК України також відтворено основні положення ст. 14 Закону "Про за­хист прав споживачів", але з певними особливостями. По-перше, за ст. 710 ЦК України покупець має право звернутися до продавця з вищезазначеними вимога­ми (як і за ст. 234 ЦК УРСР) лише щодо не застережених продавцем недоліків. Доречно зауважити, що зміст ст. 710 в цій частині не узгоджується зі ст. 680 ЦК України, яка не поділяє недоліки товару на застережені та не застережні продав­цем. По-друге, ст. 710 не передбачає безпосереднього відшкодування збитків по­купцеві.

Законом України "Про захист прав споживачів", ст. 711 ЦК України регла­ментовано порядок здійснення покупцем прав у разі придбання ним товару нена­лежної якості. Вищезазначені вимоги споживач ставить продавцеві за місцем ку­півлі-продажу товару, виготовлювачеві або підприємству, що виконує їхні функції (такі функції можуть виконувати також представництва і філії), — за місцем розташування споживача. Продавець, виготовлювач чи підприємство, що виконує їхні функції (далі — представник), зобов'язані прийняти товар неналеж­ної якості і задовольнити вимоги споживача. Доставка великогабаритних товарів і товарів понад п'ять кілограмів продавцю, виготовлювачу (їхньому представни­кові) та повернення їх споживачеві здійснюються їхніми засобами, а в разі неви­конання цього зобов'язання чи відсутності зобов'язаних осіб у місці перебування споживача доставку і повернення товарів може здійснити споживач за рахунок цих осіб.

Вимога споживача про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірити якість — протягом 14 днів, якщо не досягнуто іншої домовленості сторін. За відсутності товару вимога споживача про заміну підля­гає задоволенню у двомісячний термін з часу подання відповідної заяви. Якщо таку вимогу неможливо задовольнити в зазначений термін, споживач має право заявити зобов'язаним особам інші вимоги, передбачені в п. 1 ст. 14 Закону Ук­раїни "Про захист прав споживачів". Звичайно ж ці вимоги він може заявити і тоді, коли у продавця, виготовлювача, їхнього представника є можливість замі­нити неякісний товар.

У разі заміни товару з недоліками на аналогічний товар належної якості, на який ціна змінилася, перерахунок вартості не проводиться, а на такий самий то­вар іншої моделі перерахунок вартості проводиться виходячи з цін, що діяли на час обміну. При розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищен­ня ціни на аналогічний придбаному товар здійснюються виходячи з його вартості на час пред'явлення цієї вимоги, а у разі зниження ціни — виходячи з вартості товару на час купівлі.

Продовольчі товари неналежної якості продавець зобов'язаний замінити на якісні товари або повернути споживачеві сплачені ним гроші за умови виявлення недоліків у межах строку придатності.

Якщо покупець пред'явив вимоги про безоплатне усунення недоліків товару (маються на увазі непродовольчі товари), то вони мають бути усунуті протягом 14 днів або за згодою сторін в інший термін. На вимогу покупця на час ремонту йому надається (з доставкою) аналогічний товар незалежно від моделі. Для цього виготовлювач і продавець зобов'язані на договірній основі утворити обмін­ний фонд товарів, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України. За його по­становою від 19 березня 1994 р. № 172 до такого обмінного фонду належать, зокрема, телевізори, магнітоли, магнітофони, радіоприймачі, холодильники, мо­розильники, пральні машини.

За неналежне виконання таких вимог встановлено санкції. Так, за кожний день затримки виконання вимоги про надання аналогічного товару та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений термін (14 днів) спожива­чеві має виплачуватися неустойка у розмірі одного відсотка від вартості товару.

Споживачеві надано право пред'явити виготовлювачеві вимогу про безоплат­не усунення недоліків товару також після закінчення гарантійного строку. Така вимога може бути заявлена протягом установленого терміну служби (експлуата­ції), а якщо такий термін не встановлено, — протягом 10 років, але за умови ви­явлення істотних недоліків, що допущені з вини виготовлювача. Якщо цю вимо­гу не буде задоволено у встановлені строки, споживач має право за своїм вибором пред'явити інші вимоги, передбачені п. 1 ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів".

Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення ним квитанції, товарно­го чи касового чека або іншого письмового документа, а щодо товарів з гарантій­ними строками — технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює.

У продажу можуть бути також товари, на які гарантійні строки не встанов­лено. Щодо таких товарів споживач має право пред'явити відповідні вимоги про­давцеві, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців, а щодо нерухомо­го майна — не пізніше трьох років від дня їх передачі споживачеві.

Принципово новим для цивільного права України стало положення ст. 17 За­кону України "Про захист прав споживачів" про те, що підлягає відшкодуванню у повному обсязі шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну покупця (спожи­вача) продукцією, яка містить конструктивні, виробничі, рецептурні або інші не­доліки, якщо законодавством не передбачено вищої міри відповідальності. При­чому право на таке відшкодування визнається і за тим потерпілим споживачем, який не перебував у договірних відносинах з продавцем. Правда, і раніше чинне законодавство прямо не заперечувало можливості відшкодування шкоди, запо­діяної життю, здоров'ю або майну покупця використанням товару неналежної якості. Така шкода могла розглядатися як різновид збитків. Однак відсутність безпосереднього правового регулювання таких відносин позбавляла, як правило, потерпілих покупців надійного правового захисту. Суди приймали до розгляду переважно позови громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їхньому майну внаслідок самозаймання телевізорів, якщо таке траплялося в період гарантійного строку. Інакше розв'язано це питання в Законі України "Про захист прав спожи­вачів", відповідно до ст. 10 якого шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача, підлягає відшкодуванню, якщо вона настала протягом установленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено — протя­гом 10 років з часу виготовлення товару. Відзначаючи в цілому позитивне зна­чення наведеної норми для захисту прав громадян, не можна обійти увагою той факт, що у викладеній редакції вона дає змогу виготовлювачам продукції вста­новлювати якомога нижчий строк експлуатації її з метою скоротити строк мож­ливої відповідальності перед споживачами.

У ст. 713 ЦК України лише в загальній формі передбачається відповідаль­ність за шкоду, заподіяну товаром неналежної якості. Згідно з цією статтею шко­да, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням або смертю у зв'язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продацем або виготовлювачем това­ру відповідно до глави 82 цього Кодексу ("Завдання шкоди").

Окремо в Законі України "Про захист прав споживачів" наголошується на правових наслідках порушення права споживача на інформацію про товари (ст. 18). Зокрема, якщо надання недостовірної або неповної інформації про то­вар, а також про виготовлювача (продавця) спричинило придбання товару, який не має необхідних споживчих властивостей, споживач має право розірвати дого­вір і вимагати відшкодування завданих йому збитків. Підлягають відшкодуванню винною особою також збитки, завдані споживачеві товарами, придбаними в ре­зультаті недобросовісної реклами.

При розгляді вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недосто­вірною або неповною інформацією про товари чи недобросовісною рекламою, має діяти припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів, які він набуває.

Привілеєві права покупців, які не властиві звичайним зобов'язальним відно­синам, передбачені ст. 20 Закону України "Про захист прав споживачів". Відпо­відно до цієї статті споживач (покупець) має право обміняти непродовольчий то­вар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розмі­ром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням. Таке право він може реалізувати протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, якщо товар не споживався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі власти­вості, пломби, ярлики, а також товарний чи касовий чек або інші документи, ви­дані споживачеві. У разі відсутності на момент обміну аналогічного товару спо­живач може або придбати будь-які інші товари з наявного асортименту з відповідним перерахуванням вартості, або одержати назад гроші у розмірі купі­вельної ціни, або обміняти товар на аналогічний при наступному надходженні відповідного товару у продаж.1 Така норма є також у новому ЦК України (ст. 709).

Допустимість обміну (повернення) товарів належної якості фактично надає покупцеві правові переваги порівняно з продавцем, який зобов'язаний задоволь­нити зазначені вимоги покупця, незважаючи на відсутність з його боку будь-яко­го порушення умов договору і згоди на задоволення таких вимог. Тому, на наш погляд, правову ситуацію, за якою покупець здає всупереч волі продавця товар належної якості і вимагає повернення купівельної його вартості, слід розглядати як одностороннє розірвання договору без достатніх на це підстав, що водночас суперечить основоположним принципам зобов'язального права, яке не передба­чає безпідставного одностороннього розірвання договору. За таких умов лише продавець має право встановити для покупця пільгові умови щодо обміну (повер­нення) куплених товарів належної якості.

Законом України "Про захист прав споживачів" врегульовано й інші відноси­ни, пов'язані із захистом прав покупців, компенсуванням моральної шкоди, від­повідальністю за порушення законодавства про захист прав споживачів тощо.

До прийняття Закону України "Про захист прав споживачів" відносини між продавцями і покупцями в роздрібній торгівлі були певною мірою врегульовані Типовими правилами обміну промислових товарів, куплених в роздрібній торго­вельній мережі державної і кооперативної торгівлі, затвердженими наказом Мі­ністерства торгівлі СРСР і Держстандарту СРСР від 1 лютого 1974 p., аналогіч­ними за змістом республіканськими Правилами обміну промислових товарів, куплених в роздрібній торговельній мережі державної і кооперативної торгівлі (далі — Правила обміну промислових товарів) та іншими нормативними актами щодо деяких видів товарів, зокрема взуття.

Загалом Правила обміну промислових товарів містили положення, які обме­жували права покупців, визначені цивільним законодавством, істотно знижували ступінь їх правової захищеності. Так, покупець, який придбав товар неналежної

Кабінет Міністрів України затверджує Перелік товарів належної якості, які не підлягають обмінові (поверненню). До такого Переліку включено продовольчі товари, лікарські препарати та засоби, предмети сангігієни, а також деякі види непродовольчих товарів. якості, щодо якого встановлено гарантійний строк, насамперед мав звертатися з вимогою про його ремонт. І лише тоді, коли відремонтовані товари потребували другого чи третього ремонту (залежно від виду товару і складності ремонту) або взагалі не могли бути відремонтовані протягом встановленого часу, покупець мав право обміняти неякісні вироби на інші тієї самої марки з відповідним пере­рахунком грошової суми або вимагати повернення купівельної ціни, сплаченої під час укладення договору. Тому громадяни (покупці) змушені були насамперед звертатися з вимогами про ремонт неякісних виробів до підприємств-виготовлю-вачів товарів або до спеціальних гарантійних майстерень, які могли на власний розсуд кваліфікувати складність ремонту та походження поломки виробу таким чином, щоб не допустити його обміну на якісний виріб або уникнути повернення його купівельної вартості. Внаслідок цих та інших штучно створюваних пере­шкод громадяни досить часто були позбавлені можливості користуватися при­дбаними ними речами, а торговельні підприємства практично не несли майнової відповідальності перед покупцями за продаж неякісних товарів.

За Правилами обміну промислових товарів покупцеві, який виявив явні недо­ліки в куплених ним товарах, щодо яких не встановлено гарантійних строків (одяг, тканини, хутро, килими тощо), надавалося право за своїм вибором обміня­ти цей товар за місцем придбання лише протягом 14 днів або отримати грошову суму за повернену річ. При виявленні у купленій речі прихованих недоліків, під­тверджених лабораторним аналізом чи бюро товарних експертиз, покупець мав право на її обмін у магазині протягом шести місяців з дня купівлі. Таким чином, реалізація покупцями в таких випадках своїх прав була поставлена в залежність від характеру недоліків (явні чи приховані), що не узгоджувалося з цивільним за­конодавством. Не передбачалося Правилами право покупця на відшкодування збитків, понесених ним внаслідок придбання речі з недоліками.

Правилами обміну промислових товарів покупцеві надавалося право лише обміняти товар належної якості на аналогічний товар (щодо якого не встановле­но гарантійних строків), якщо куплений товар не підійшов йому за формою, фа­соном, кольором, розміром. Розірвання договору з поверненням товару і його ку­півельної вартості покупцеві було можливе лише за згодою продавця. Отже, є всі підстави вважати, що чинне законодавство про захист прав споживачів є значно прогресивнішим порівняно з тим, що діяло раніше, незважаючи на його певну незавершеність і недосконалість.


<