§ 2. Окремі види договорів найму (оренди) : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Окремі види договорів найму (оренди)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Крім загальних положень про договір найму (оренди), ЦК України у §§ 2—5 глави 58 містить норми, що стосуються окремих, найбільш важливих та соціаль­не значимих випадків найму. Поділ найму на види в ЦК не ґрунтується на яко­мусь єдиному класифікаційному критерії. Виділення таких видів є довільним. Так якщо найом земельних ділянок, транспортних засобів, будівель та інших капі­тальних споруд виділяється залежно від виду об'єкта найму, то прокат та лізинг — виходячи із особливого характеру відносин, що складаються між сторонами цих договорів.

На відміну від ЦК УРСР, який виділяв лише один окремий вид договору най­му — договір побутового прокату, ЦК України спеціально врегулював п'ять видів договору найму: 1) прокат; 2) найм (оренда) земельних ділянок; 3) найм (орен­да) будівлі або іншої капітальної споруди; 4) найм (оренда) транспортного засо­бу; 5) лізинг.

Прокат. За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухо­му річ наймачеві у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 806 ЦК Ук­раїни). Прокат являє собою короткостроковий найм майна, при якому предмет прокату багаторазово використовується різними наймачами.

Договір прокату, як і інші види договорів найму, є сплатним, консенсуальним або реальним, двостороннім. Крім того, ч. 2 ст. 806 визначає договір прокату як договір приєднання. Тобто наймодавець самостійно визначає умови договору, а наймач може укласти договір прокату лише шляхом приєднання до запропонова­них наймодавцем умов (ст. 636 ЦК). Однак норми договору прокату, визначені наймодавцем, не можуть погіршувати становище наймача порівняно з законом. Договір прокату є публічним договором (ст. 635).

У визначенні договору прокату та інших статтях, присвячених врегулюванню прокату, відображені такі його особливі риси.

По-перше, як наймодавці можуть виступати лише суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють передачу речей у найм. Тобто прокатна діяльність по­винна бути систематичною; разова угода про передачу в найм рухомого майна не буде регулюватися нормами про прокат. Новим ЦК України займатися діяль­ністю з передачі речей в найм дозволяється будь-яким суб'єктам підприємниць­кої діяльності: як громадянам, так і юридичним особам. ЦК УРСР визначав як наймодавців лише державні, кооперативні та громадські організації, тобто юри­дичних осіб. Що стосується суб'єктного складу наймачів, то відповідно до ЦК УРСР як наймачі за договором прокату могли виступати лише громадяни. Новий ЦК України не містить якихось обмежень щодо кола наймачів, хоч, як правило, на прокат речі беруть саме фізичні особи. В разі якщо наймачем за договором прокату виступає громадянин, на такі відносини поширюються норми Закону Ук­раїни "Про захист прав споживачів".

По-друге, об'єктом договору прокату може бути лише рухома річ (крім транс­портних засобів, щодо яких ЦК містить окремі правила). Як правило, об'єкт до­говору прокату використовується для задоволення побутових невиробничих по­треб. Проте в договорі сторони можуть передбачити й іншу мету використання речі (виробничі цілі) (ст. 807 ЦК України).

По-третє, особливістю договору прокату є дещо інші права та обов'язки, що мають сторони. Так на наймодавця покладений імперативний обов'язок з прове­дення капітального та поточного ремонту переданого в прокат майна (ч. З ст. 810). Він звільняться від цього обов'язку, лише якщо доведе, що пошкоджен­ня речі сталося з вини наймача. В такому разі на підставі загальної норми ст. 798 ЦК України наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, що сталися з його вини.

Наймач за договором прокату має право відмовитися від договору та повер­нути річ наймодавцеві в будь-який час (ст. 809). При цьому плата за прокат, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривало­сті фактичного користування річчю. Тобто при достроковому поверненні найма­чем узятого на прокат майна наймодавець зобов'язаний повернути йому відповідну частину отриманої орендної плати, вирахувавши її від дня, наступного за днем фактичного повернення майна.

Наймач не має права здавати в піднайм майно, надане йому за договором прокату. Даний обов'язок є імперативним та не може бути змінений угодою сто­рін. Крім того, в разі якщо наймодавець протягом дії договору прокату вирішить продати майно, наймач, на відміну від загального договору найму, не має пере­важного права на купівлю цього майна.

Решта прав та обов'язків сторін, передбачених загальними положеннями про договір найму, зберігаються для договору прокату в повному обсязі.

Найм (оренда) земельної ділянки. ЦК України передбачає окрему нор­му, що стосується найму (оренди) земельної ділянки. Стаття 811 визначає, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується пе­редати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володін­ня та користування за плату. Частина 2 ст. 811 має відсильний характер, вона відсилає до спеціальних нормативних актів, що регулюють відносини щодо орен­ди земельних ділянок. На сьогодні такими нормативними актами є новий Земель­ний кодекс України від 25 жовтня 2001 p., а також Закон України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. зі змінами та доповненнями.

Орендодавцем земельної ділянки є їх власники або уповноважені особи (ч. 5 ст. 93 Земельного кодексу). Закон України "Про оренду землі" уточнює, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки. Орендодавцями земельних діля­нок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядуван­ня. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

Що стосується орендарів земельних ділянок, то Закон визначає обмежений суб'єктний склад лише щодо оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Орендарями таких земельних ділянок можуть бути юридичні осо­би, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльнос­ті, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві (ч. З ст. 6 Закону України "Про оренду землі"). Решта земельних ділянок допускається до передачі в оренду суб'єктам цивільних пра­вовідносин.

Об'єктами оренди є земельні ділянки. Земельна ділянка може передаватися у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходять­ся на ній, або без них.

Земельний кодекс України визначає два види оренди землі залежно від стро­ку договору: короткострокова оренда — на строк до 5 років та довгострокова оренда — не більше 50 років. Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної ділянки на строк понад 50 років обов'язково посвідчується нотаріально. Договір оренди на строк до п'яти років може бути нотаріально посвідчений за бажанням сторін (ч. З ст. 13 Закону Ук­раїни "Про оренду землі"). Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації (ст. 18 Закону України "Про оренду землі").

Особливістю договору оренди земельної ділянки є визначений законом пере­лік істотних умов договору. Так відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди; термін договору оренди; орендна плата; цільове призначення, умови використання і збе­реження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або зни­щення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Стосовно прав та обов'язків договору оренди землі, то до особливих обов'яз­ків орендаря можна віднести обов'язок використовувати земельну ділянку за ці­льовим призначенням згідно з договором оренди; додержання екологічної безпе­ки землекористування та забезпечення родючості ґрунтів, державних стандартів, норм і правил, проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів тощо.

Найм (оренда) будівлі або іншої капітальної споруди. Договір оренди будівлі або іншої капітальної споруди виділено у самостійний вид, виходячи з його об'єкта. Об'єктом договору є будівлі та капітальні споруди. Будівлі та спо­руди нерозривно пов'язані із земельною ділянкою, на якій вони розміщуються. Саме ця обставина і зумовила виділення договору оренди будівлі або іншої капі­тальної споруди в окремий вид договору найму. Цивільний кодекс не дає норма­тивного визначення будівлі та капітальної споруди. В цивільному обігу будівля слугує для постійного перебування в них людей з метою роботи або проживання; споруда призначається для технічних цілей, люди там перебувають лише тимча­сово1. Проте юридичного значення з точки зору особливостей правового регулю­вання поділ об'єктів нерухомості на будівлі та споруди не має.

ЦК України (ст. 812) встановлює обов'язкову письмову форму договору най­му будівлі, іншої капітальної споруди або їх окремої частини. Якщо договір най­му укладається на строк на один рік і більше, він підлягає нотаріальному посві­дченню.

Зміст договору найму будівель та споруд (порівняно зі змістом звичайного договору найму) не набув якихось особливих змін. Переважна частина прав та обов'язків сторін є тими самими, як і в будь-яких договорах найму. В § 4 гла­ви 38 ЦК України конкретизовано лише способи виконання деяких обов'язків сторін.

1.  Стосовно договору найму будівель та споруд ЦК розширив зміст обов'язку наймодавця передати об'єкт найму наймачеві. Відповідно до ст. 815 ЦК України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої час­тини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій во­ни знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Час­тина 2 ст. 815 встановлює, що за загальним правилом, якщо інше не визначено договором, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець. Проте сторони в договорі можуть встановити, що наймачеві передається лише та земельна ділянка, яка функціонально обслуговує будівлю або споруду.

2.  Виконання наймодавцем права передати будівлю або споруду у найм офор­мляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору (ч. 1. ст. 814 ЦК України). Якщо інше не передбачено умовами договору, пе­редача будівлі, споруди або їх окремої частини вважається виконаною, якщо об'­єкт передано у натурі і до того ж підписано акт приймання-передачі або інший документ, що посвідчує передачу. Непідписання акта вважається неналежним виконанням обов'язку передати будівлю (споруду) та тягне за собою покладення на винну сторону відповідальності у формі та розмірі, встановлених у договорі або угоді сторін.

3. Плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) складається з плати за користування нею і плати за кори­стування земельною ділянкою, яка передається разом з будівлею (спорудою) (ст. 816 ЦК України). Таким чином, при наймі будівлі (споруди) додаткова плата за земельну ділянку не повинна стягуватися.

Найм (оренда) транспортного засобу. Найом транспортних засобів виді­ляється в окремий різновид договору найму, виходячи із особливостей його об'­єкта, яким є повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транс­портні засоби тощо (ч. 1 ст. 817 ЦК України).

Наймодавцем транспортного засобу можуть бути будь-який його власник або особа, уповноважена передавати транспортний засіб у найм. Як правило, це є спеціалізована транспортна організація, яка володіє парком транспортних засо­бів. Але не заборонено здавати транспорт у найм і фізичним особам. Перелік наймачів транспортних засобів законом не обмежений, у зв'язку з чим можна зробити висновок, що наймачами транспортних засобів можуть бути будь-які особи.

Перелік транспортних засобів, які можуть бути передані в оренду, визна­чається видами транспорту: морського, наземного, річкового, повітряного. Пере­лік, встановлений ст. 817, не є вичерпним, з появою нових видів транспорту він може бути розширений. Крім передачі самого транспортного засобу в найм, сто­рони можуть передбачити надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу (ч. З ст. 817). Ця норма розрахована на відносини за участю на стороні наймодавця спеціалізова­ної транспортної організації, яка може надавати наймачеві додаткові послуги, пов'язані із зберіганням, технічним обслуговуванням, ремонтом тощо транспорт­ного засобу.

Договір найму транспортного засобу має бути укладений у письмовій формі, незалежно від його строку та вартості майна (ч. 1 ст. 818). Договір найму за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, причому немає зна­чення, на стороні кого фізична особа виступає — наймодавця чи наймача. Дого­вір найму транспортного засобу не підлягає державній реєстрації, причому, на­віть якщо сам транспортний засіб (автомобіль) і реєструється у відповідних державних органах, така реєстрація стосується самої речі та права власності на неї і не потрібна, якщо не відбувається зміни власника, тобто не стосується від­носин оренди транспортного засобу.

Зміст договору найму транспортного засобу дещо змінений порівняно із за­гальними правилами про найом у бік розширення прав та обов'язків наймача. Так, на доповнення до звичайних обов'язків наймач повинен:

1) підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані (ч. 1 ст. 820). Відповідно протягом дії договору найму наймач повинен проводити і ка­пітальний, і поточний ремонт. Наймодавець на цей строк повністю позбавлений обов'язку утримувати транспортний засіб. Проте це не означає, що на наймодавця не покладається обов'язок передавати транспортний засіб наймачеві у належ­ному стані. На підставі загальних норм наймодавець повинен передати об'єкт найму наймачеві у стані, що відповідає умовам договору або призначенню майна;

2) нести витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів. До таких витрат можуть належати витрати на найм екіпажу для керування транспортним засобом, витрати на збе­рігання транспортного засобу та підготовка його для використання; забезпечен­ня транспортного засобу паливно-мастильними матеріалами тощо. Договором на наймача може бути покладений обов'язок страхування транспортного засобу, хоч, як правило, страхування здійснює наймодавець.

Наймач має право самостійно використовувати транспортний засіб у своїй діяльності та самостійно без згоди наймодавця укладати договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу (ст. 819).

Відповідальність сторін договору найму транспортного засобу одна перед од­ною будується на загальних нормах договірного права. Так наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку із втратою або пошкодженням транспорт­ного засобу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 822). Відповідаль­ність перед третіми особами за шкоду, заподіяну у зв'язку з використанням транспортного засобу, несе наймач як його володілець за нормами деліктного права.

ЦК України (ч. 2 ст. 817) допускає укладення договору найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує. ЦК не містить визначення такого до­говору. Виходячи із загальної теорії цивільного права під договором найму транс­портного засобу з екіпажем треба розуміти договір, за яким наймодавець передає наймачеві транспортний засіб у тимчасове користування, а також надає найма­чеві послуги з керування транспортним засобом та його технічної експлуатації.

Договір найму транспортного засобу з екіпажем поєднує в собі риси найму та надання послуг, оскільки наймодавець не лише передає наймачеві транспорт­ний засіб у користування, а й надає йому послуги з керування та технічної екс­плуатації транспортного засобу. Мета договору — забезпечити орендареві мож­ливість експлуатувати транспортний засіб, технічне обслуговування якого здійснює наймодавець, який, як правило, є спеціалізованою організацією. При цьому слід зазначити, що наймодавець транспортного засобу надає наймачеві по­слуги лише щодо технічної, а не комерційної експлуатації транспортного засобу. Наприклад, наймодавець відповідає за можливість експлуатації автомобіля та пе­ревезення на ньому того чи іншого вантажу, але не відповідає за рентабельність такого перевезення.

За ст. 824 ЦК України управління та технічну експлуатацію транспортного засобу здійснює його екіпаж. Витрати на технічну експлуатацію (вартість зап­частин, паливно-мастильних матеріалів тощо), як правило, покладаються на най­мача. Проте не заборонено в договорі передбачити покладення цих витрат на наймодавця з включенням суми витрат в орендну плату.

Щодо витрат на утримання екіпажу, то вони покладаються на наймодавця, оскільки екіпаж транспортного засобу перебуває у трудових (або підрядних) від­носинах саме з наймодавцем і при здаванні транспорту в найм не припиняє цих відносин. Таким чином, екіпаж транспортного засобу перебуває у так званому подвійному господарському підпорядкуванні. З одного боку, члени екіпажу є працівниками наймодавця та підпорядковуються його правилам внутрішнього трудового розпорядку, з другого — вони повинні виконувати вказівки наймача стосовно комерційної експлуатації транспортного засобу (напряму перевезення тощо).

Екіпаж транспортного засобу може відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпа­жу, транспортного засобу, прав інших осіб (ч. 2 ст. 824).

Склад екіпажу транспортного засобу та його кваліфікація мають бути обу­мовлені сторонами в договорі. Якщо в договорі сторони не визначили таких умов, діють вимоги, встановлені загальними умовами практики експлуатації транспортного засобу. Так, наприклад, водій автомобіля повинен мати посвідчен­ня водія, навіть якщо умови про це немає в договорі. Крім того, сторони можуть передбачити наявність у нього досвіду роботи на такому транспортному засобі або досвіду транспортування вантажів на великі відстані тощо.

Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем. Так, наприклад, норми, присвячені найму суд­на з екіпажем (тайм-чартер), містяться у розділі VI Кодексу торговельного море­плавства України.

Лізинг. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зо­бов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування май­но, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без поперед­ньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 825 ЦК).

Лізинг як особливий вид підприємницької діяльності став відомий світовому бізнесу порівняно недавно — наприкінці 19 — на початку 20 ст. У колишньому Радянському Союзі з терміном "лізинг" познайомилися під час другої світової війни, коли у 1942—1945 роках поставка американської військової техніки від­бувалася за проектом "Lend-lease". А саме як різновид підприємницької діяльнос­ті в Україні лізинг з'явився лише із започаткуванням ринкових відносин.

Протягом тривалого часу в українському законодавстві практично не було правових норм, які регулювали б лізингові відносини. Договір лізингу не входив до системи договорів ЦК УРСР 1963 р. Першим законодавчим актом, який вза­галі містив термін "лізинг", був Закон України "Про банки та банківську діяль­ність" від 20 березня 1991 p., в якому зазначалося, що банки можуть виконува­ти, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг). Дещо далі пішов Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 p.). В ньому вже було дано визначення таких термінів, як "лізин­гова (орендна) операція", "оперативний лізинг (оренда)", "фінансовий лізинг (оренда)" та "зворотний лізинг (оренда)". Однак у цьому законі звичайно не йшлося про регулювання питань саме договору лізингу. Нарешті 16 грудня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про лізинг", який набрав чинності з 10 січня 1998 р. Цей закон дійсно можна назвати проривом у правовому регулюванні лізингу в Україні. Закон України "Про лізинг" вже міс­тить положення щодо договору лізингу, і хоча він не дає визначення договор лізингу, проте передбачає широкий перелік істотних умов договору, а також звертає увагу на його форму та визначає його види.

Новий ЦК України вмістив норми про договір лізингу у § 6 глави 38, зазна­чивши тим самим, що договір лізингу є різновидом договору найму (оренди). ЦК майже не містить норм, які стосуються безпосереднього врегулювання лізинго­вих відносин, відсилаючи до спеціального законодавства, яким є Закон України "Про лізинг".

Договір лізингу, як і інші договори найму, може бути як реальним, так і консенсуальним договором. Лізингоодержувач за договором зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном, отже договір лі­зингу є сплатним.

Серед науковців, які досліджують інститут лізингу, існують різні точки зору стосовно того, чи є договір лізингу багатостороннім або двостороннім. На наш погляд (і цю точку зору також поділяють дослідники), договір лізингу все ж слід трактувати як синалагматичний договір, який нерозривно пов'язаний з іншими договорами, що опосередковують лізингові відносини (наприклад, договором ку-півлі-продажу). Практика підписання договорів лізингу лише лізингодавцем і лі-зингоодержувачем (без участі постачальника) властива більшості лізингових компаній. Закон України "Про лізинг" пішов по так званому шляху компромісу, визнавши (ст. 6) можливість укладання договору лізингу як у формі двосторон­ньої, так і у формі багатосторонньої угоди.

Сторонами договору лізингу є лізингодавець, який є власником майна і на­дає його у тимчасове користування за певну винагороду, і лізингоодержувач — особа, яка набуває за договором право володіння і користування дим майном.

Договір лізингу за українським законодавством є яскравим прикладом того, як законодавець обмежує можливість використання деяких договірних моделей певними суб'єктами цивільних правовідносин. Стаття 3 Закону України "Про лі­зинг" допускає участь у якості сторони в договорі лізингу тільки суб'єктів під­приємницької діяльності. Таким чином, існуюча редакція закону забороняє ціло­му колу осіб брати в користування майно на умовах лізингу у зв'язку із віднесенням лізингу до підприємницької діяльності. Такими особами є, по-перше, юридичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності: це органи законодавчої та виконавчої влади (місцеві ради, міністерства та відомства тощо); деякі бюджетні установи (школи, лікарні, вищи навчальні заклади тощо). Такі організації не можуть укладати договори лізингу для придбання необхідних для них коштовних основних фондів (обладнання для лікарень, меблів, транспор­ту). До другої групи осіб, яким не дозволено бути контрагентами у договорі лі­зингу, належать фізичні особи. Хоч досвід зарубіжних країн свідчить, що досить великий відсоток договорів лізингу припадає саме на договори за участю грома­дян. Частіше за все на практиці лізингодавцями в договорі лізингу виступають спеціально створені для цього лізингові компанії. Компанії можуть бути як само­стійними установами (наприклад, Державна лізингова компанія "Украгромашін-вест", ВАТ "Україна Холдинг-Лізинг" тощо), так і філіями інших підприємств або банків. Лізинговою діяльністю можуть займатися відповідно до закону і бан­ківські фінансові установи (ст. З Закону України "Про лізинг").

Чинне законодавство (п. 1 ст. 2 Закону України "Про лізинг") визначає, що об'єктом (предметом) договору лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухо­ме майно, що належить до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Подібна нор­ма міститься і у ст. 826 ЦК України. Законодавство обмежує майно як предмет договору лізингу віднесенням його до основних фондів підприємства. Це можуть бути речі як рухомі, так і нерухомі, хоч на практиці лізинг нерухомих речей трапляється досить рідко. Визначення основних фондів наводиться у Законі Ук­раїни "Про оподаткування прибутку підприємств" у редакції від 24 травня 1997 р. Відповідно до п. 8.2.1 закону під терміном "основні фонди" слід розу­міти матеріальні цінності, які використовуються у господарській діяльнос­ті платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, і вар­тість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Отже, за чинним законодавством, предметом договору лізингу можуть бути тільки "матеріальні цінності", тобто майно як сукупність речей. Немайнові блага передаватися у володіння і користування за допомогою договору лізингу не мо­жуть.

Чинний Закон України "Про лізинг" встановлює ще й таку ознаку об'єкта лі­зингу, як незабороненість до вільного обігу на ринку. З цього випливає, що ук­ладення договору лізингу неможливо як щодо речей, які вилучено з обігу, так і щодо речей, обіг яких обмежено.

Всі названі обмеження стосовно предмета договору лізингу доповнюються ще і встановленим у Законі України "Про лізинг" та ЦК України переліком об'єктів, які взагалі не можуть передаватися і прийматися у лізинг. Такими об'єктами є:

—  об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", крім окремого індивідуально-визначе­ного майна державних підприємств;

—  земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Світова практика лізингу протягом понад століття напрацювала численні ва­ріанти лізингових угод. Критерії їх класифікації різні. До них належать: склад • учасників угоди, об'єкт лізингу, термін використання і пов'язана з ним аморти­зація майна, обсяг обслуговування, рівень окупності, кількість учасників угоди, сектор ринку, де здійснюються операції, характер лізингових платежів та багато інших.

Основною класифікацією договорів лізингу є їх розподіл на фінансовий та оперативний лізинг, який міститься в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. Закон визначає ці договори таким чином.

Фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладання якого лізин-гоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізинго-давця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 від­сотків вартості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лі-зингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізин-годавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 від­сотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Отже, в законі визначається лише такий критерій класифікації договорів лі­зингу, як строк, однак насправді цих критеріїв значно більше. Звернемося до сві­тової практики. Фінансовому лізингу взагалі властиві такі риси:

— строк, на який передається майно в тимчасове користування наближаєть­ся за тривалістю до строку експлуатації та амортизації всієї або більшої частини вартості майна;

—  протягом строку договору лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі вартість майна і отримує прибуток від лізингової угоди;

— у лізингових відносинах, як правило, бере участь третя сторона — вироб­ник або постачальник;

— не передбачається ніякого обслуговування об'єкта лізингу з боку лізинго­давця; технічне обслуговування, страхування тощо покладаються на лізинго-одержувача;

—  як правило, після закінчення строку договору право власності на об'єкт лізингу переходить до лізингоодержувача, хоч не забороняються й інші варіанти.

Об'єкти угоди при фінансовому лізингу часто мають високу вартість. Це мо­жуть бути виробничі комплекси, коштовна техніка, автомобілі тощо.

Що стосується оперативного лізингу, то для нього характерні такі ознаки:

—  об'єкт оперативного лізингу лізингова компанія, як правило, придбаває заздалегідь, ще не знаючи конкретного лізингоодержувача, тому такі лізингові компанії повинні добре орієнтуватися на ринку інвестиційних товарів, знати його кон'юнктуру;

— лізингодавець не відшкодовує всі свої витрати за рахунок лізингових пла­тежів від одного лізингоодержувача, отже, лізингова компанія повинна вивчати і ринок товарів second hand;

—  лізинговий контракт укладається на строк 2—5 років, який є значно ко­ротшим, ніж строк амортизації обладнання;

—  обов'язки з утримання та обслуговування майна, а також усі ризики по­кладаються на лізингодавця;

— ставка лізингових платежів звичайно вища, ніж за договором фінансового лізингу; це пояснюється неповною окупністю витрат лізингодавця та його бажан­ням уникнути ризиків, які є більшими ніж при фінансовому лізингу (ризик не знайти орендаря на весь обсяг обладнання, ризик поломки об'єкта угоди тощо).

Крім того, договори лізингу поділяються на прямий та непрямий лізинг. Про-непрямий лізинг йдеться, коли об'єкт лізингу передається від постачальника (виробничого або торговельного підприємства) до користувача — лізингоодер­жувача через посередника. Такими посередниками часто виступають лізингові компанії або банки. Непрямий лізинг є класичним видом лізингових відносин і досить часто застосовується у світовій практиці лізингу. Прямий лізинг харак­теризується тим, що підприємство-виробник або торговельна організація само­стійно передає своє майно в лізинг. Тим самим постачальник і лізингодавець збігаються в одній особі, і тут має місце класична двостороння угода. Взагалі, відносини прямого лізингу не поширилися у світі. Як правило, таке підприєм-ство-постачальник віддає перевагу створенню своєї лізингової компанії.

Крім зазначених різновидів договору лізингу, світовій практиці відомі ще такі види договорів лізингу, як пайовий лізинг, міжнародний лізинг, лізинг second hand тощо.

Права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача за договором лізин­гу зумовлені особливістю лізингових відносин взагалі. Своєрідність цього догово­ру полягає в тому, що зобов'язання, які з нього випливають, з одного боку, яв­ляють собою права та обов'язки наймодавця і наймача, типові для орендних відносин, а з іншого — особливі права та обов'язки, які виникають при передачі права власності на річ. Перелік основних прав та обов'язків сторін за договором лізингу міститься в статтях 11—12 Закону України "Про лізинг".

Якщо договір лізингу укладається за типом консенсуальної угоди, основним обов'язком лізингодавця є своєчасне надання лізингоодержувачу майна, віднос­но якого укладено договір. Причому, якщо до укладення договору лізингу майно вже перебувало у власності лізингодавця, то цей обов'язок практично збігається з основним обов'язком орендодавця за договором оренди. Але якщо передбача­ється вибір лізингоодержувачем об'єкта лізингу і продавця цього об'єкта, то це зобов'язання лізингодавця доповнюється ще обов'язком укласти договір купівлі-продажу (поставки) з цим продавцем, попередивши його про мету купівлі.

Зважаючи на те, що в ролі лізингодавця, як правило, виступає фінансова або лізингова компанія, за договором лізингу вона частіше за все не бере на себе деякі обов'язки, властиві, наприклад, орендодавцю за договором оренди. Це сто­сується, зокрема, технічного обслуговування обладнання, його гарантійного ре­монту тощо. Звичайно ці обов'язки покладаються на постачальника лізингового майна. Не має, звичайно, лізингодавець і обов'язків з встановлення, запуску та перевірки обладнання; саму поставку (транспортування) об'єкта лізингу також здійснює постачальник.

Однак трапляються випадки, коли лізингодавець приймає на себе всі або дея­кі обов'язки з налагодження, утримання та ремонту лізингового майна. Частіше за все це відбувається при укладенні договорів оперативного лізингу або догово­рів лізингу з повним або частковим набором послуг. Крім того, на лізингодавця покладаються обов'язки, властиві наймодавцю, коли лізингодавець і постачаль­ник збігаються в одній особі. У таких випадках відповідно до законодавства (і, як правило, умов договору) на лізингодавця покладається обов'язок "своєчас­но і в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодер­жувачем відносно утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування та ін.) відповідно до умов договору".

Крім того, Закон поклав на лізингодавця обов'язок прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення договору лізингу в разі, якщо лізинго-одержувач відмовиться від свого права викупу. Цей обов'язок також властивий орендодавцю за договором оренди.

Крім обов'язків, передбачених у Законі України "Про лізинг", сторони дого­вору лізингу можуть покласти на лізингодавця й інші зобов'язання. Прикладом може слугувати обов'язок лізингодавця забезпечити користувачеві спокійне та нормальне володіння об'єктом лізингу протягом усього строку договору. Ця умо­ва спрямовується на охорону інтересів лізингоодержувача від втручання в його діяльність третіх осіб та певною мірою від втручання лізингодавця — власника майна і тому в економічному значенні організації іноді більш сильної.

Не є порушенням цього обов'язку виконання лізингодавцем свого передбаче­ного законодавством права здійснювати контроль за умовами експлуатації та ці­леспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем відповідно до умов договору лізингу, вимог та інструкцій продавця, а також відповідно до законодавства України. Це право лізингодавець повинен здійснювати періодично (період вказується у договорі лізингу) та за власний рахунок. При цьому він не має права втручатися у господарську діяльність лізингоодержувача, і його дії не повинні перешкоджати нормальному використанню об'єкта лізингу.

Одним з основних прав лізингодавця, закріплених у законодавстві, є право вимагати повернення в безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лі-зингоодержувач не сплачує лізингових платежів протягом двох чергових строків. На сьогодні не можна однозначно сказати, що ця умова є вдалою. Таке правило примушує лізингодавця встановлювати досить короткі строки внесення лізинго­вих платежів для забезпечення своїх інтересів.

Що стосується прав та обов'язків лізингоодержувача, то вони також дещо відрізняються від зобов'язань наймача за договором найму (оренди). Вони є більш широкими, оскільки зобов'язання, які знімає з себе лізингодавець, розпо­діляються між продавцем та лізингоодержувачем.

Перш за все лізингоодержувач зобов'язаний прийняти об'єкт лізингу, який він сам обрав або який за погодженням з ним обрав лізингодавець. Але, разом з тим, лізингоодержувач відповідно до законодавства наділений правом відмовити­ся від прийняття обладнання, яке не відповідає умовам договору. В цьому випад­ку, якщо лізингоодержувач відмовляється прийняти майно через дефекти, які ви­ключають нормальне використання майна, він повинен обов'язково повідомити про це лізингодавця в письмовій формі (із обов'язковою вказівкою знайдених не­доліків та дефектів). Така рекламація надає лізингодавцю право розірвати дого­вір купівлі-продажу та вимагати від продавця відшкодування заподіяних збитків. Крім того, в такому випадку лізингоодержувач може, за умови повідомлення про це лізингодавця, затримувати лізингові платежі до моменту усунення виявленого порушення умов договору.

Прийнявши лізингове майно, лізингоодержувач обтяжується обов'язком ви­користовувати та утримувати його належним чином відповідно до умов договору та згідно з цільовим економічним призначенням речі. Як правило, сторони фіксу­ють, що лізингоодержувач повинен використовувати об'єкт лізингу для підпри­ємницьких цілей. Таке правило за законом не є обов'язковим, але звичайно ма­ється на увазі.

Наступним основним обов'язком лізингоодержувача є зобов'язання своєчас­но вносити лізингові платежі. В договорі лізингу передбачаються строки внесен­ня періодичних платежів. Вони можуть бути щотижневі, щомісячні, піврічні або з плаваючим (нерівномірним) періодом. Лізингові платежі за законодавством Ук­раїни включають: суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий пла­тіж; суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; маржа лізингодавця; інші витрати лі­зингодавця, передбачені договором лізингу.

Особливістю договору лізингу, яка ще раз підтверджує схожість лізингу і кредитних відносин, є те, що лізингоодержувач повинен вносити лізингові пла­тежі незалежно від того, чи користується він лізинговим майном, чи взагалі майно ще існує і придатне для використання за призначенням. Це, щоправда, більш властиво договорам фінансового лізингу, оскільки тут всі ризики, пов'язані із майном покладаються, як правило, на користувача. Щодо договорів оперативно­го лізингу, то тут діють правила, властиві договорам найму: лізингові платежі по­винні вноситися незалежно від фактичного користування річчю, але якщо обста­винами, що стосуються самої речі і не спричинені виною наймача, не просто зменшується, а істотно погіршується можливість використання найомного май­на, наймач має право вимагати відповідного зменшення найомної плати. Це пов'язано з покладенням усіх ризиків, пов'язаних з майном, на лізингодавця як власника цього майна.

Як правило, на користувача покладається обов'язок здійснювати технічне об­слуговування об'єкта лізингу. Він повинен підтримувати належний стан облад­нання, замінювати пошкоджені вузли та деталі, проводити ремонт тощо. Також лізингоодержувач зобов'язаний надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу, забезпечувати йому доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації.

Також на лізингоодержувача (за договором фінансового лізингу) частіше за все покладається обов'язок застрахувати об'єкт лізингу на користь лізингодавця від різних ризиків. Договір страхування укладається, як правило, на весь строк дії договору лізингу. Страхування звичайно покриває форс-мажорні обставини, приховані дефекти обладнання, дії третіх осіб тощо.

Після закінчення дії договору лізингу лізингоодержувач набуває право визна­чити подальшу долю об'єкта лізингу та свої відносини з лізингодавцем. Він може продовжити договір лізингу на певний строк на пільгових умовах оплати; здій­снити своє право викупу майна (якщо опціон на купівлю передбачений у догово­рі) або припинити всі відносини з лізингодавцем. В останньому випадку на лізин­гоодержувача покладається обов'язок повернути об'єкт лізингу лізингодавцю у стані, вказаному в договорі. Звичайно в договорі фіксується умова, що лізингове майно повертається у стані, придатному для його подальшого використання з урахуванням нормального зносу. В разі невиконання лізингоодержувачем цього обов'язку лізингодавець як власник майна може витребувати його із чужого не­законного володіння, подавши до суду віндикаційний позов.

Користуючись одержаним у лізинг майном, лізингоодержувач може проводи­ти його поліпшення. Якщо договір лізингу передбачає опціон на купівлю лізинго­вого майна лізингоодержувачем, то проблеми з визначенням долі зроблених по­ліпшень не виникає. Якщо ж по закінченні строку договору лізингу майно повертається лізингодавцю, то в такому разі доля поліпшень вирішуватиметься за загальними правилами, встановленими для договорів найму.

Таким чином, деякі права та обов'язки сторін за договором лізингу подібні правам та обов'язкам орендодавця та орендаря за договором оренди. Але особ­ливості договору лізингу, зокрема надання користувачу — лізингоодержувачу певних правомочностей власника, породжує появу особливих зобов'язань сторін, якими не наділяються сторони за договором оренди і які властиві, скоріше про­давцю та покупцю за договором купівлі-продажу.


<