§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Новим ЦК України врегульовані відносини, що виникають за договором рен­ти, який не передбачався в радянському цивільному законодавстві. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові рен­ти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 750 ЦК України).

Одним із різновидів договору ренти можна вважати договір довічного утри­мання, який має свої особливості. Цей договір був врегульований також цивіль­ним законодавством радянського періоду.

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною осо­бою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій сто­роні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в нату­рі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (ст. 425 ЦК УРСР).

Новий ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, в якому договору довічного утримання присвячено лише 5 статей, більш детально регламентує зазначені від­носини, надавши цьому договору дещо іншого значення. Так, ЦК УРСР відносить договір довічного утримання до договорів про надання послуг, виділяючи його го­ловну мету — надання відчужувачеві майна матеріального забезпечення. Новий ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження права власності, розмістивши норми, що регулюють відносини до­говору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК розширює коло об'єктів, що відчужуються за цим догово­ром, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також до­говором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

Так, відповідно до ст. 763 нового ЦК України "за договором довічного утри­мання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно."

Договір довічного утримання (догляду) є одностороннім, оскільки за цим до­говором лише одна особа — набувач наділена обов'язками, а відчужувач — ли­ше правами. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором1. На думку О. А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання2. Договір довічного утримання безумовно є сплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач — необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість передаваного відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утри­мання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що за­лежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. До­говір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості йо­го життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утриман­ня повинен бути нотаріально посвідчений. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання (ст. 47 ЦК УРСР). ЦК УРСР без­посередньо не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів довічного утримання, як це зроблено щодо інших угод з відчуження нерухомості, зокрема, за договорами купівлі-продажу, міни, дарування (статті 227, 242, 244 ЦК УРСР). Проте на практиці набувачі нерухомості за договорами довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності відпо­відно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на неру­хоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. При цьому варто зауважити, що відсутність такої реєстрації не призво­дить за чинним цивільним законодавством України до недійсності договору до­вічного утримання, на відміну від старого і нового цивільних кодексів РФ, за яки­ми такі наслідки встановлено.

Новий ЦК України містить певні новели щодо оформлення довічного утри­мання. Так, відповідно до ст. 764 ЦК України договір довічного утримання укла­дається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо відчу­ження нерухомості — також державній реєстрації. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16, що регулюють правочини, не визначають правові наслід­ки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконан­ня сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого до­говору недійсним.

З формою договору довічного утримання новий ЦК пов'язує момент виник­нення права власності на майно у набувача. Так, за ст. 767 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання, від­повідно до ст. 336 цього Кодексу. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, вини­кає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній ре­єстрації, — з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно — з моменту державної реєстра­ції договору.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досяг­нення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, до­говори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну до­даткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) на­лежать договір дарування, позики, окремі види договорів перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззасте­режно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1)  момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна1;

2)  договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно2;

3)  передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договору3.

На наш погляд, наведені беззастережні обґрунтування реального характеру договору довічного утримання не повною мірою відображають зміст правових норм, що регулюють цей договір. Як відомо, договір дарування цивілістична нау­ка також визнає реальним договором. Підставою для такого висновку є норма ст. 243 ЦК УРСР, згідно з якою "договір дарування вважається укладеним з мо­менту передачі майна обдарованому". Між тим, аналогічного підходу у побудові ст. 425 ЦК УРСР законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднознач­ну для розуміння термінологічну фразу про те, що за договором довічного утри­мання відчужувач "передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його". У такій редакції наведена норма не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання має вважатися укладеним ли­ше в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку.

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О. С. Іоффе обґрунтовував консенсуальний характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надава­ти відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку1.

У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач "зобов'язується переда­ти майно у власність" набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним — у разі відчуження нерухомого майна2.

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається та­кож на формуванні судової практики.

Так, рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від ЗО вересня 1999 p., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Київ­ського міського суду, було задоволене позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув права власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався, за жит­тя К. квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежне виконував свої обов'язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене рі­шення до президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму ст. 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виник­нення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент ук­ладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває права на утримання. Обставини передачі квар­тири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебуває у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання догово­ру, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведе­ної справи свідчить про те, що в ст. 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого пра­во власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирі­шенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосе­редньо визначено момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухо­мого майна.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. Як уже зазначалося вище, ЦК УРСР визнав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб. Набувачами за цим договором визнавалися лише фізичні особи.

Новий ЦК України визначає, що відчужувачем за цим договором може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я (ст. 765). Зазначене поло­ження кардинально змінило суть самого договору довічного утримання, не лише розширивши коло осіб, що можуть бути відчужувачами, а й надавши таке право усім фізичним особам.

Набувачами за договором довічного утримання відповідно до ст. 425 ЦК УРСР може бути фізична особа, яка здатна надавати відчужувачеві обумовлене договором забезпечення. Новий ЦК України уточнює основні ознаки набувачів майна, визнавши таке право за повнолітніми дієздатними фізичними особами. Крім того, новий ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути набувачами майна за договором довічного утримання, визнавши право бути набувачами та­кож за юридичними особами. Отже, новий ЦК визнав за можливе надання утри­мання та догляду як фізичними, так і юридичними особами.

Новий ЦК України також надав відчужувачеві право передбачити в договорі кілька набувачів, тобто кілька фізичних осіб, які отримують майно на праві спільної сумісної власності.

Крім того, новий ЦК України також визнає за можливе укладення договору довічного утримання на користь третьої особи. Це означає, що набувач зобов'я­заний виконати свій обов'язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ст. 638 ЦК України).

У разі коли майно належить співвласникам на праві спільної сумісної влас­ності (наприклад, подружжю), вони також мають право на відчуження цього майна за договором довічного утримання (п. 1 ст. 766 ЦК України).


<