§ 2. Сторони та зміст договору дарування : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Сторони та зміст договору дарування

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Сторонами у договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випадках — держава, Автономна Республіка Крим і територі­альні громади (ст. 739 ЦК України). Укладення договорів дарування громадяна­ми має здійснюватися з додержанням загальних правил цивільного законодав­ства про їх дієздатність. Крім того, сімейне та цивільне законодавство України встановлює додаткові гарантії захисту осіб, які перебувають під опікою або пік­луванням. Так, опікун не має права без дозволу органів опіки і піклування укла­дати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх здійснення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що підлягають нотарі­альному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна тощо.

Юридичні особи виступають сторонами у договорі дарування в межах своєї спеціальної дієздатності. При цьому законодавство не містить будь-яких обме­жень щодо прийняття юридичними особами дару. Водночас безоплатне відчу­ження майна (у тому числі й за договором дарування) вони мають здійснювати відповідно до вимог їхніх статутів та законодавчих актів. У період існування ко­мандно-адміністративних методів управління економікою права юридичних осіб на безоплатне відчуження майна значно обмежувалися. Найбільшого поширення у цей час набули нагородження працівників за успіхи в роботі цінними подарун­ками, грошовими преміями, не передбаченими системою оплати праці.

Нове законодавство, як і те, що діяло раніше, не містить безпосередньої вка­зівки про право юридичної особи передавати майно за договором дарування. У ньому, як правило, застосовується термін "безоплатна передача майна". Так, відповідно до ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємству надається право, якщо інше не передбачено його статутом, вчиняти будь-які уго­ди щодо належного йому майна. При цьому безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законо­давством України. Отже, юридичні особи також мають право дарувати майно ін­шим особам відповідно до їх установчих документів та закону.

7 липня 1992 р. до ч. З ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні"1 було внесено зміни щодо порядку відчуження державної власності. Відповідно до цих змін відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власні­стю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конку­рентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, визначено­му Фондом державного майна України. Фактично це означає, що зазначене майно не може відчужуватися від держави за договором дарування або іншим безоплатним способом.

Крім того, Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 26 грудня 1992 р. встановлено заборону на безоплатну передачу підприємствами, що перебувають у загальнодержавній власності, закріпленого за ними майна іншим підприємствам, організаціям та установам, а також громадянам і водночас припинено дію п. 6 ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" у частині здійснення такими підприєм­ствами безоплатної передачі майна громадянам2.

Тенденція в окремих законах до обмежень у праві юридичних осіб вчиняти правочини дарування закріплена і в ст. 739 ЦК України, за якою підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо це прямо перед­бачено установчим документом дарувальника, за винятком договору пожертви.

На відміну від ЦК УРСР, який безпосередньо не визначав об'єктів даруван­ня, в новому ЦК України вміщена спеціальна ст. 737 щодо предмета договору да­рування, за якою дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Отже, предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилуче­не з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно дарується. При даруванні слід також додержуватися спеціальних правил, встановлених для на­буття права власності громадянами на деякі види майна (наприклад, вогнепаль­на зброя).

На відміну від договору купівлі-продажу відчужувач майна (дарувальник) за договором дарування за чинним ЦК УРСР не зобов'язаний додержуватися усіх існуючих вимог до якості відчужуваного об'єкта. Безумовно, етичніше, коли дарувальник повідомить обдарованого про відомі йому недоліки дару, оскільки обдарований мав би можливість утриматися від його прийняття. Дарувальник не зобов'язаний виправляти недоліки прийнятого дару або зазнавати витрат, пов'язаних з виправленням їх, або обмінювати на якісну річ (навіть тоді, коли йому було відомо про існування недоліків дару). Вважаємо, що дарувальник має відповідати за шкоду, заподіяну обдарованому річчю з недоліками, відомими дарувальникові, але не відомими потерпілому. Отже, необхідно підтримати поло­ження ст. 740 ЦК України, згідно з якими дарувальник зобов'язаний інформува­ти обдарованого про відомі йому недоліки речі або її особливі властивості, які можуть бути небезпечні для життя, здоров'я, майна як самого обдарованого, так і інших осіб. Якщо дарувальник не виконає цього обов'язку, він має відшкодува­ти шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров'я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком.

Належність дарування до односторонніх договорів аж ніяк не позбавляє його ознак двосторонньої угоди, для укладення якої необхідно волевиявлення двох сторін — дарувальника та обдарованої особи. Це означає, що дарування вважа­ється здійсненим (тобто договір укладеним) за наявності волевиявлення обдаро­ваної особи, висловленого у будь-якій формі. Як правило, воно виявляється у від­повідній поведінці, зумовленій тією чи іншою подією, обставинами (днем народження, весіллям, ювілеєм тощо). Безпосередня згода особи, якій дарується майно, вимагається за тими угодами, які потребують спеціального оформлення. Якщо дарунок не прийнято, договір дарування не вважається укладеним. При цьому не може бути ніяких правових підстав, щоб змусити особу прийняти да­рунок, якщо вона на це не дала згоди раніше.

Порядок і правові наслідки прийняття дарунка врегульовано ст. 741 нового ЦК. За цією статтею з моменту прийняття дарунка у обдарованого виникає пра­во власності. Дарувальник, який передає річ через організації транспорту, зв'яз­ку тощо для вручення її обдарованому, має право відмовитися від договору до вручення дарунка обдарованому. Дарунок, направлений обдарованому без його попередньої згоди, є прийнятим, якщо він негайно не заявить про відмову від да­рунка. До прийняття дарунка законодавець прирівнює також прийняття на нього документів про право власності, символів речі (ключів, макета тощо).

З укладенням договору дарування фактично припиняється юридичний зв'язок між сторонами. Обдарована особа, безперечно, має право добровільно прийняти на себе обов'язок належного ставлення до дарувальника. Проте такий обов'язок має суто морально-етичний характер і не породжує відповідних юри­дичних наслідків. Тому, за чинним законодавством, неуважне ставлення обдаро­ваної особи до дарувальника, заподіяння останньому образ не можуть бути під­ставою для розірвання договору дарування.

На наш погляд, не може суперечити поняттю і призначенню договору дару­вання укладення таких угод, за якими б дарувальник зберігав певні права (на­приклад, дарування жилого будинку із збереженням за дарувальником права ко­ристуватися певною частиною жилого приміщення, дарування автомашини із збереженням за дарувальником права періодично користуватися нею). Бажано, щоб угоди з такими умовами було передбачено у цивільному законодавстві. У зв'язку з цим занадто категоричним уявляється положення п. 2 ст. 736 ЦК Ук­раїни про те, що не є договором дарування той договір, у якому передбачається обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майново­го чи немайнового характеру.

Договір дарування укладається у формі, визначеній загальними правилами цивільного законодавства про форму угод (статті 43, 44 та 46 ЦК УРСР). Це мо­же бути усна або письмова форма. Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК УРСР договір дарування на суму 500 крб., а при даруванні валютних цінностей — на суму по­над 50 крб. має бути нотаріально посвідчений. У період ринкових реформ в Україні, в умовах регулярного коливання вартості грошової одиниці існування зазначеної норми втратило будь-яку доцільність і практичну значимість. По-пер­ше, не відповідає реаліям сьогодення вимога про нотаріальне посвідчення дого­вору дарування на суму понад 500 крб., оскільки, зокрема, в Україні введено нову грошову одиницю (гривню), змінилося співвідношення цін на товари. Фак­тично втратила свою чинність норма про нотаріальне посвідчення зазначених угод з валютними цінностями у зв'язку зі зміною політики валютного регулюван­ня і прийняттям у цій сфері принципово нового законодавства, зокрема Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 10 лютого 1993 р. (з наступними змінами).

Оскільки не було внесено змін до чинного ЦК УРСР щодо вищезазначених сум дарунка, можуть виникати спори про відповідність того чи іншого договору дарування вимогам ЦК про форму угод. Нам здається, що такі спори можна ви­рішувати з урахуванням ст. З Закону України "Про державні гарантії відновлен­ня заощаджень громадян України" від 21 листопада 1996 p., якою встановлено, що заощадження громадян, покладені до Ощадного банку СРСР у період до 2 січ­ня 1992 p., відновлюються у співвідношенні 1 крб. заощаджень на 1,05 грн. за станом на 1 жовтня 1996 р.1.

Вимагають нотаріального посвідчення відповідно до ч. З ст. 244 ЦК УРСР (в редакції Закону України від 16 грудня 1993 р.) та ст. 227 ЦК УРСР договори дарування нерухомості, якщо хоч би однією із сторін є громадянин.

Новий ЦК України багато в чому по-новому визначив форму договору дару­вання (ст. 738). Так, цим Кодексом передбачено усну форму договору дарування предметів особистого користування; письмову форму — для дарування майново­го права та дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (у разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним), для дарування рухо­мих речей, які мають особливу цінність; письмову форму з нотаріальним посві­дченням — для дарування нерухомої речі та валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму громадян. Не усі з перелічених законодавчих вимог щодо форми договорів дарування можна визна­ти вдалими. Так, на практиці, безумовно, виникатимуть труднощі при вирішенні питання про те, які рухомі речі мають особливу цінність, а які її не мають.

Правила цивільного законодавства про форму договорів дарування мають по­ширюватися і на ті угоди, що укладаються між подружжям, батьками і дітьми та між іншими близькими особами. Проте у юридичній літературі висловлювалися думки про необов'язковість застосування правил цивільного законодавства про форму угод, що укладаються між такими особами, зокрема між подружжям. Об­ґрунтовувалося це тим, що правила про нотаріальне посвідчення договору дару­вання на суму понад 500 крб., розраховані на регулювання відносин учасників цивільного обороту, не можна повною мірою застосувати до майнових відносин подружжя, зумовлених їхніми особистими взаємовідносинами. З цим не можна погодитися, оскільки, як правило, договори дарування між громадянами зумов­лені особистими зв'язками, особливо між подружжям, батьками і дітьми та інши­ми родичами. Важко припустити, що ця обставина не була відома законодавцеві, який не зробив ніяких винятків для таких осіб з правил про форму угод дару­вання.

Необов'язковість належного оформлення угод між подружжям чи іншими близькими особами позбавила б суд у багатьох випадках можливості встановити між ними реальну наявність договірних відносин. Це б давало можливість по­дружжю легко уникати відповідальності за особистими боргами або очікуваної конфіскації майна, оскільки дружина-боржник або один з подружжя, який вчинив злочин, завжди міг заявити, що належна йому частка у майні або його особисте майно вже раніше було подароване іншому з подружжя. Насправді та­ке майно продовжувало б перебувати у їхній спільній власності або роздільній власності дружини-боржника.

Отже, правила цивільного законодавства про форму угод дарування мають застосовуватися незалежно від характеру взаємовідносин їх суб'єктів.

При укладенні договорів дарування слід додержуватися спеціальних правил, встановлених для відчуження частки у спільному майні, об'єктів, використову­ваних у підприємницькій діяльності тощо. Так, для укладення угод про відчужен­ня спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального по­свідчення, має бути письмова згода другого з подружжя.

Варто зазначити, що поняття "безоплатна передача майна" значно ширше за поняття "передача майна за договором дарування". Близькими за своїм змістом до дарування є відносини, що випливають з передачі майна у формі благодій­ництва, пожертв, нагородження преміями або цінними подарунками за певні зас­луги чи у зв'язку з ювілеєм. Своєрідними формами дарування можна вважати внесення коштів батьками у кредитні установи на ім'я дітей, відмову одного з по­дружжя від частки у спільному майні на користь другого з них, відмову спадко­ємця від спадщини на користь будь-кого з інших спадкоємців, держави або окре­мих юридичних осіб, а також нагородження державними та міжнародними преміями за заслуги громадян та організацій перед державою, народами світу.

Не можуть вважатися даруванням виплати премій працівникам у порядку існуючої системи оплати праці, виплати в порядку соціального захисту населен­ня, приватизація громадянами державного майна на підставі приватизаційних сертифікатів тощо.

У будь-якому суспільстві є прошарки населення з невеликими доходами, а та­кож окремі громадяни, соціальне не захищені з різних суб'єктивних і об'єктив­них причин. Особливо скрутним стає матеріальне становище значної частини на­селення у перехідні періоди реформування економіки, що відбувається нині і в Україні. За цих умов певну матеріальну допомогу найбіднішим верствам насе­лення, хворим та інвалідам можуть надати організовані форми благодійництва. Розвиткові системи благодійництва має сприяти Закон України "Про благодій­ництво та благодійні організації" від 16 вересня 1997 р.1, за яким благодійни­цтвом визнається добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благо­дійної допомоги, специфічними формами якої є меценатство і спонсорство. Цей закон визначив організаційно-правові засади благодійництва та діяльності благодійних організацій.

За ст. 748 ЦК України пожертвою є дарування майна для досягнення її одер­жувачами певної наперед обумовленої мети. При цьому пожертвувач має право контролювати використання пожертви відповідно до обумовленої договором ме­ти. Якщо ж така пожертва використовується не за призначенням, пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про по­жертву (ст. 749 ЦК України).

Новими для цивільного права є норми ст. 746 ЦК України, які встановлюють спеціальні підстави розірвання договорів дарування. Так, на вимогу дарувальника (а у разі вчинення обдарованим вбивства дарувальника — на вимогу спадко­ємців) договір дарування нерухомості чи іншого особливо цінного майна може бути розірваний, якщо: а) обдарований умисно вчинив злочин проти життя, здо­ров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей; б) об­дарований створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для даруваль­ника велику майнову цінність; в) внаслідок недбалого ставлення обдарованого до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, їй загрожує знищен­ня або істотне пошкодження. У разі розірвання договору обдарований повинен повернути дарунок у натурі. При цьому розірвання договору можливе лише за наявності дарунка в натурі. До таких вимог встановлено позовну давність в один рік (ст. 747 ЦК України).

Новим ЦК України врегульовано також відносини дарування з обов'язком пе­редати дарунок в майбутньому (ст. 742), з обов'язком обдарованого на користь третьої особи.

 


<