Глава 39 ДОГОВІР МІНИ (БАРТЕРУ) : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

Глава 39 ДОГОВІР МІНИ (БАРТЕРУ)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У Цивільному кодексі України немає розгорнутого визначення договору міни. У ньому лише зазначається, що за договором міни між сторонами проводиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке одержує (ст. 241 ЦК УРСР). Наведені положення з додатковим посиланням на бартер як різновид міни збережено у новому ЦК України (ст. 734).

Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін на­лежного їй майна. У сторони, яка за договором міни набуває майно, відповідно виникає право власності (право повного господарського відання або право опе­ративного управління).

За своїми юридичними ознаками договір міни є сплатним, двостороннім і консенсуальним.

Договір міни за змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-продажу. У ранній період історичного розвитку, коли суспільство ще не мало грошової одиниці, міна була основною правовою формою забезпечення потреб громадян і товарообігу.

Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що у до­говорі купівлі-продажу за продаване майно продавцеві сплачується відповідна його вартість лише у грошовому виразі. За договором міни у разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка отримує річ більшої вартості, може компенсу­вати іншій стороні різницю відповідною сумою. Однак, за таких умов договір мі­ни не перетворюється на договір купівлі-продажу. Більше того, така вартісна різ­ниця може бути також компенсована виконанням певних робіт та наданням за товар меншої вартості відповідних послуг. У чинному законодавстві немає пере­шкод для подібних розрахунків у договорі міни.

Викладені положення щодо розрахунків закріплено у ЦК України, стат­тею 734 якого прямо визначено, що договором може встановлюватися доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

В цій же статті закріплена новела про те, що право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо пере­дачі майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 242 ЦК УРСР правове регулювання договору міни має здій­снюватися за правилами про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає зі змісту відносин сторін, а за ст. 735 ЦК України — за загальними положеннями про купівлю-продаж, положеннями про договори поставки, контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таким чином вирішуються питання про форму та умови договору міни, про права, обов'язки та відповідальність сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, невластиві договору міни, або ті, що су­перечать його змістові, зокрема правила про сплату за куплену річ грошової су­ми, до договору міни не застосовуються. Не є договором міни угоди про обмін громадянами жилих приміщень, які вони займають як наймачі, відносини з обмі­ну промислових товарів, придбаних громадянами в роздрібній торговельній мере­жі, якщо вони з якихось причин не влаштовують покупця або є неякісними.

До недавнього часу договір міни широко не застосовувався. Більше того, сфе­ра його застосування постійно звужувалася. Так, за чинним законодавством, до­говір міни, в якому однією або обома сторонами виступали державні організації, міг бути укладений лише у випадках, передбачених законодавством. Між колгос­пами та іншими кооперативними, а також громадськими організаціями договори міни мали укладатися в межах спеціальної правоздатності їх і якщо це не супе­речило закону. Громадяни укладали договори міни переважно побутового харак­теру. Заборонялися, як правило, товарообмінні відносини між державними орга­нізаціями і громадянами. Наявність цих та багатьох інших обмежень щодо застосування договору міни у сфері товарообігу зумовлювалася централізованою плановою системою розподілу матеріальних благ, ігноруванням законів ринкової економіки.

І лише після започаткування економічних реформ ринкового спрямування, прийняття нового законодавства про власність, підприємництво тощо договір мі­ни набув вагомішого значення. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не су­перечать закону, тобто саме власник обирає спосіб відчуження належного йому майна. У Законі України "Про підприємства в Україні" (ст. 10) зазначається, що підприємства можуть відчужувати, в тому числі обмінювати, належне їм майно іншим підприємствам, а також за певних умов — громадянам. Предметом дого­вору міни може бути практично все те майно, що й у договорі купівлі-продажу. Разом з тим у законодавстві можуть встановлюватися ті чи інші обмеження що­до товарообмінних угод. В умовах реформування системи розподілу продуктів матеріального виробництва, виникнення диспропорцій у структурі виробництва та відсутності у суб'єктів підприємництва достатніх коштів набули поширення бартерні угоди.

Договір міни може також породжувати й негативні тенденції. Бартерні угоди, зокрема, здатні гальмувати товарообіг, сприяти розвиткові тіньової економіки, а в умовах дефіциту оборотних коштів — спонукати сторони укладати їх на неви­гідних та нееквівалентних умовах, особливо у зовнішньоекономічній діяльності. Тому з метою впорядкування здійснення бартерних (товарообмінних) операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України, регулювання платіжного балансу України 27 січня 1995 р. було прийнято Указ Президента України "Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономіч­ної діяльності

Однак, як свідчить статистика, товарообмінні бартерні угоди (операції) над­звичайно поширилися як у внутрішньому, так і зовнішньоекономічному товаро­обігові.

Так, у січні—вересні 1997 р. 39,2 відсотка всієї промислової продукції країни було реалізовано на бартерних умовах. При цьому обсяги реалізації продукції за бартерними угодами в чорній металургії становили 41,2 відсотка, в хімічній та нафтохімічній промисловості — 50,1, лісовій, деревообробній та целюлозно-папе­ровій промисловості — 54,3, промисловості будівельних матеріалів — 57,8 від­сотка.

Питома вага бартерних операцій у загальному обсязі експорту дорівнювала 11,1 відсотка (у січні—серпні 1996 р. — 23,5 відсотка), імпорту — 10,4 відсотка (16,2 відсотка). Особливо високою у цей період була питома вага бартеру в екс­порті паперової маси — 96,2 відсотка, каучуку та гумових виробів — 77 відсот­ків1.

Статистичні дані свідчать про те, що заходи, передбачені в Указі Президента України від 27 січня 1995 p., певною мірою спричинили зменшення бартерних угод у зовнішньоекономічному товарообігові.

Однак у загальному товарообігові питома вага бартерних угод у реалізації продукції є надто високою. У зв'язку з цим представники банківської системи за­пропонували запровадити прямі обмеження на здійснення суб'єктами підприєм­ництва бартерних угод, посилити державний контроль та ввести спеціальний ре­жим розрахунків за такими угодами через банківські установи2. На нашу думку, такі пропозиції суперечать принципам ринкового законодавства, яке утверджує свободу договору та вільного вибору його організаційно-правових форм. Ефек­тивнішим тут може виявитися встановлення відповідного механізму оподатку­вання бартерних угод та їх цивільно-правового врегулювання.

23 грудня 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про ре­гулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", який набрав чинності через 90 днів з дня його опублікування3. Закон відтворив переважну частину положень вищезгаданого Указу Президента Ук­раїни.

Відповідно до згаданого закону бартерна (товарообмінна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних опера­цій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою опла­ти, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в нату­ральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опо­середкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.

За вищезгаданим законом товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт, послуг — з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.

У разі експорту за бартерним договором високоліквідних товарів строки вве­зення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації.

Порушення строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від вартості неодержаних товарів, за­гальний розмір якої не може перевищувати розміру заборгованості.

На відміну від традиційного договору міни предметом бартерного договору можуть бути не лише майно, а й послуги і роботи, що випливає із змісту зазна­ченого Указу. Можлива ситуація, за якої взагалі немає обміну реальними това­рами, наприклад, коли кожна із сторін бартерного договору надає одна одній по­слуги чи виконує роботи.

До бартерного договору в зовнішньоекономічній дяльності застосовуються відповідні положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інші спеціальні законодавчі акти.

Незважаючи на поширення товарообмінних угод у внутрішньому товарообі­гові України, загальноцивільний договір міни, що опосередковує цей обіг, вия­вився практично неврегульованим, адже в ЦК УРСР йому присвячено всього ли­ше дві статті — 241 і 242. Стільки ж статей пропонується і в новому ЦК України — статті 734 і 735. У даному випадку не можна компенсувати проблему законо­давчої неврегульованості договору міни посиланням на те, що до нього застосо­вуються відповідні правила про договір купівлі-продажу та інші договори, оскіль­ки мінові угоди, за якими здійснюється обмін одних товарів (робіт, послуг) на інші товари (роботи, послуги) за своїми правовими наслідками у разі їх невико­нання можуть виявитися значно складнішими, ніж угоди купівлі-продажу з гро­шовою оплатою товару або інші самостійні договори.

Так, українська компанія "Укрнафтохім" уклала з AT "Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) контракт від 17 вересня 1992 р. № 19—12, згідно з яки­ми компанія зобов'язалася на бартерній основні поставити AT топковий мазут, а останнє — виготовити та поставити фланці на суму 2 217 373 доларів США. У встановлені строки фланці було виготовлено й підготовлено для відвантажен­ня, однак компанія "Укрнафтохім" не змогла поставити мазут. AT звернулося до Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України з позовом, в якому вимагало стягнути з "Держкомнафтогазу" (правонаступника компанії "Укрнафтохім") вартість виготовлених фланців. Суд задовольнив вимоги позива­ча. Водночас своїм рішенням від 14 грудня 1994 р. суд зобов'язав відповідача розпорядитися виготовленими для нього фланцями1. Вирішуючи цю справу, суд обгрунтовано визнав за доцільне застосувати принцип реального виконання зо­бов'язання в натурі лише позивачем. Оскільки відповідач не міг виконати по­ставку мазуту в натурі, примусове спонукання його до цього не могло забезпе­чити захист інтересів позивача, який своє зобов'язання виконав належним чином.


<