§ 3. Правове становище спадкодавців та спадкоємців : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Правове становище спадкодавців та спадкоємців

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Спадкодавці. На перший погляд спадкове право не повинно цікавити пра­вове становище спадкодавця, оскільки він не є суб'єктом спадкових правовідно­син. Проте з цією особою пов'язані найважливіші моменти спадкового права. Так, наприклад, часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця.

Спадкодавцем може виступати лише фізична особа.

На сьогоднішній день стосовно правоздатності та дієздатності спадкодавця за час його життя до спадкування за законом ці елементи правосуб'єктності зна­чення не мають. Проте оскільки заповіт визнається угодою, то дієздатність спад­кодавця прямо впливає на дійсність заповіту.

Більшість науковців та судова практика схильні до думки, що відповідно до ст. 11 ЦК УРСР право заповідати виникає у особи з моменту досягнення нею 18 років або з моменту укладення шлюбу, якщо такий мав місце до настання пов­ноліття особи.

Щодо обмежено дієздатних осіб, то позиції науковців стосовно їх права запо­відати розійшлися. Ряд авторів2 заперечує наявність у таких осіб права на запо­віт. Цим шляхом пішла і практика3. Головний аргумент такої позиції — особис­тий характер заповіту, що не допускає можливості одержання згоди з боку піклувальників та органів опіки і піклування. Проти такої позиції інші вчені4 ви­сувають свої заперечення, вказуючи, що обмежено дієздатна особа не позбавля­ється повністю своєї дієздатності, а лише обмежується у ній. Крім того, таке об­меження встановлюється з метою запобігання розпорядженню майном всупереч інтересам самої особи та членів її сім'ї, тому заповіт, оскільки це угода, яка ви­ходить за рамки побутових, може бути посвідчена за згодою піклувальника та органів опіки і піклування. Нам більше імпонує перша думка, оскільки піклуваль­ник та органи опіки і піклування, розв'язуючи питання про надання дозволу, виходять з доцільності переходу майна до кола певних осіб. Але питання доцільно­сті дійсно має тільки особистий характер і залежить лише від волевиявлення са­мої особи спадкодавця. А оскільки це волевиявлення стосовно такого роду угод обмежено і його реалізація самостійно не може бути здійснена, то і право на за­повіт не може належати обмежено дієздатним особам.

Проте такий дискусійний характер це питання втратить з набуттям чинності нового ЦК, оскільки відповідно до ст.1253 право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Спадкоємці. Суб'єктний склад спадкоємців значно ширший, ніж суб'єктний склад спадкодавців. Перш за все спадкоємцями можуть бути не лише особи, які були живі в момент відкриття спадщини, а й діти спадкодавця, які були зачаті ще коли спадкодавець був живий, а народилися після його смерті. Вони можуть успадковувати як за законом, так і за заповітом. Якщо дитина народжується жи­вою, вона стає спадкоємцем. Зазначимо також, що це відбувається зі зворотною силою до часу відкриття спадщини. Якщо ж дитина народжується мертвою, то ніякі правові наслідки, пов'язані зі спадщиною, для неї не настають.

Дитина стає спадкоємцем і тоді, якщо вона прожила після свого народження всього кілька хвилин.

Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. На сьогод­нішній день існує думка, що коли держава успадковує відумерлу спадщину, тоб­то коли немає спадкоємців за законом і заповітом, то, будучи суб'єктом права, держава не може вважатися юридичною особою. Держава як спадкоємець не повинна ототожнюватися з юридичною особою, яка теж виступає в ролі спад­коємця.

V. Правовідносинам, що виникають у зв'язку з переходом спадщини до дер­жави, притаманна своєрідна юридична природа. Аналіз норм ст. 555 ЦК УРСР дає підстави для висновку, що в спадкових правовідносинах держава може ви­ступати спадкоємцем як за заповітом, так і за законом. У разі спадкового пере­ходу майна за заповітом, правове становище держави нічим не відрізняється від становища інших суб'єктів. Єдина особливість пов'язана з існуванням наперед визначених шляхів подальшого використання, який залежить від виду спадково­го майна, його стану та ін. і передбачений Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпоря­дження ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серп­ня 1998 р.1. Проте зазначена особливість ніяк не впливає на універсальний ха­рактер спадкового наступництва держави за заповітом.

Принципово відмінним від інституту спадкування держави за заповітом є так званий перехід до держави всієї спадщини або її частини в порядку відумерлості, який може наступити у такому разі:

—  за відсутності спадкоємців за законом та за заповітом з будь-яких причин: позбавлення їх права спадкування в силу норм закону або розпоряджень запові­дача, відмови від спадщини або неприйняття її та ін.;

—  за наявності відмови від спадщини на користь держави;

—  за відсутності спадкоємців за законом, якщо спадкодавцем заповідана ли­ше частина майна.

Перехід у власність держави відумерлого майна має зовнішню схожість з надходженням до держави безхазяйного майна (ст. 137 ЦК УРСР). Утім, те, що спадщина з моменту відкриття до моменту прийняття її спадкоємцем (в даному разі — державою) тимчасово не має свого суб'єкта, зовсім не свідчить про існу­вання протягом цього періоду безсуб'єктного майна, яке нікому не належить. В противному разі, подібно до римського usucapio pro herede, в цей період спадщи­ною міг би заволодіти фактично кожен, ставши при цьому її власником. Слід пам'ятати, що акту прийняття спадщини державою, як і будь-яким іншим спад­коємцем, надається зворотна юридична сила: держава вважається такою, що прийняла спадщину з моменту її відкриття (ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР). Крім того, в порядку відумерлості держава може набути як речові, так і зобов'язальні права в той час як у зв'язку з безхазяйністю до неї переходить лише право на річ. На відміну від правил ст. 137 ЦК УРСР, які не передбачають наявність будь-якого обов'язку держави стосовно попереднього власника речі, згідно з нормами спад­кового права (ч. 1 ст. 556 ЦК України), держава несе відповідальність перед кре­диторами спадкодавця. Нарешті, з придбанням державою права на безхазяйне майно, не виникає відносин правонаступництва, оскільки річ переходить до дер­жави не від власника, а в зв'язку з його відсутністю. На відміну від цього, наяв­ність універсального наступництва у відносинах, пов'язаних з відумерлістю май­на, не викликає сумніву.

Стосовно питання про правову природу відумерлості спадкового майна існу­ють дві точки зору. Переважна більшість цивілістів вважає, що перехід до дер­жави відумерлого майна слід визнати спадкуванням1.

Переходу відумерлого майна у власність держави дійсно притаманні ознаки спадкування. По-перше, юридичним фактом, що тягне за собою виникнення пра­ва власності держави на відумерле майно є факт смерті фізичної особи. По-дру­ге, оскільки до держави переходять не лише права померлого, але й обов'язки, можемо сміливо говорити про універсальний характер такого наступництва. По-третє, наступництву у відумерлому майні, як і будь-якому універсальному на­ступництву, характерні ознаки зворотної юридичної сили, безумовності та безпо­воротності2 факту прийняття спадщини.

Одержання державою свідоцтва про право на спадщину, яке також часто вважається необхідним атрибутом загального наступництва держави, на наш погляд, не можна визнати характерним виявом інституту універсальності, ос­кільки відповідно до пункту 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України спадкоємець може прий­няти спадщину також і шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном, чим зовсім не втрачаються риси, притаманні універсальному наступ­ництву.

Непослідовною слід визнати позицію Б. Б. Черепахіна, який вважаючи перехід до держави майна в порядку відумерлості особливим видом спадкування та звертаючи увагу на виконання державою функції усунення невизначеності в правовому положенні такого майна, водночас ви­знає її можливість відмовитися від прийняття спадщини.

Вважаємо, що вищезазначені аргументи дають можливість зробити висновок, що перехід у власність держави майна в порядку відумерлості є особливим ви­дом спадкування за законом.

Своєрідність спадкування державою відумерлого майна виявляється, перш за все, в тому, що таке наступництво можливе лише за однієї умови — за законом. Вказаний порядок переходу спадкової маси має на меті усунення безхазяйності спадкового майна, викликаної відсутністю інших спадкоємців, місце яких займає держава. З огляду на це правильним є висновок Б. Б. Черепахіна про те, що дер­жава є підпризначеним (в силу закону) спадкоємцем1.

Іншою істотною ознакою вказаного переходу є незалежність його від волі держави-спадкоємиці: на відміну від інших спадково-правових відносин, держава не вправі усунути даний спадковий перехід, відмовившись від прийняття віду­мерлого майна. Правове положення держави у цьому аспекті перекликається зі становищем підвладних в римському праві — подібно до них, держава є необхід­ним спадкоємцем, ipso jure, та набуває спадщину поза власною волею. Це пра­вило знаходить своє пояснення в основній меті, якій відповідає інститут відумер­лості — в усуненні безхазяйності майна та випадків заволодіння спадщиною неуповноваженими на це особами.

Вказана особливість переходу відумерлого майна до держави не завжди вра­ховується судами України в процесі розгляду ними спадкових справ. Так, Мос­ковський районний суд м. Києва розглянув справу за позовом ДПІ Московського району м. Києва до В. О-ко, Л. Б-кої, Р. Т-ко про визнання угод недійсними, ви­знання права державної власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, а також за зустрічним позовом Р. Т-ко до ДПІ Московського району м. Києва про визнання добросовісним набувачем.

Як було встановлено в судовому засіданні, спірне майно (квартира в житло­вому будинку) належала на праві приватної власності М. С-кому, який помер 31 серпня 1994 p., не маючи спадкоємців за законом і не склавши заповіту. 12 січня 1999 р. спірна квартира на підставі недійсної довіреності від імені М. С-кого була подарована В. О-ко Л. Б.-кій, а остання згодом продала її своєму чо­ловікові, В. О.-ку, який перепродав зазначену квартиру Р. Т-ку. Суд, задоволь­няючи зустрічний позовом Р. Т-ко до ДПІ Московського району м. Києва про ви­знання його добросовісним набувачем спірного майна (квартири), обгрунтував своє рішення так: "спірне майно... не перейшло у власність держави, і її уповно­важеними органами не було одержано свідоцтво про право власності на майно, а тому зазначена квартира не вибула з володіння держави поза її волею, оскільки до держави не переходила взагалі"2.

Очевидно, що за вирішення цієї справи суд не взяв до уваги особливості спадкування державою відумерлого майна. Оскільки законодавством держава позбавлена права відмови від прийняття відумерлої спадщини, остання стає дер­жавною власністю автоматично з дня відкриття спадщини. Неодержання уповно­важеним державним органом свідоцтва про право держави на спадщину не може свідчити про відмову держави від спадщини.

Спадщина, що переходить до держави, обтяжується лише боргами спадко­давця. Тому держава не зобов'язана відшкодовувати витрати, що їх зазнали треті особи з догляду за спадкодавцем в період його хвороби, на поховання спадкодав­ця, а також витрат з охорони спадкового майна (ч. 4 ст. 556 ЦК України).

За переходу до держави відумерлого майна, до складу якого входило автор­ське право або право на авторську винагороду, що належало спадкоємцеві, за­значені права припиняються (ч. 4 ст. 555 ЦК України).

В нашому спадковому праві не існує будь-яких обмежень права громадянина стати спадкоємцем залежно від статі, віку, стану фізичного чи психічного здо­ров'я, від раси чи національності, не вимагається від спадкоємця бути повністю дієздатним.

Питання про можливість бути спадкоємцем для особи, яка не є громадяни­ном України, — одне із спеціальних питань приватного міжнародного права.

Закон передбачає підстави (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1243 ЦК України) для по­збавлення за певних умов окремих осіб — недостойних спадкоємців — права на спадщину. Обставини, що стали підставою для такого позбавлення, мають бути встановлені в судовому порядку. Так, не мають права спадкувати ні за зако­ном, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь зі спадкоємців чи здійснили замах на їх життя. Здійснення спадкоємцем проти спадкодавця чи будь-кого зі спадкоємців протизаконних дій, що сприяли закликанню їх до спадщини, мають бути підтверджені вироком суду. Виро­ку суду достатньо для виключення засудженого з кола спадкоємців, додатково­го рішення суду про позбавлення цієї особи права на спадщину не потрібно. Але в новому ЦК це правило не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її спадкоємцем за заповітом.

Не мають права спадкувати за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені в цих правах на момент від­криття спадщини, а також батьки та повнолітні діти, які злісно ухилялися від ви­конання покладених на них законом обов'язків з утримання спадкодавця. Ці об­ставини мають бути підтверджені вироком суду чи матеріалами цивільних справ про стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав. Злісне ухилення від сплати аліментів не є підставою для позбавлення права спадкування за запові­том, адже спадкодавець має право заповідати своє майно будь-якій особі.

Якщо до моменту відкриття спадщини батьки будуть відновлені в своїх пра­вах, вони не будуть позбавлені права на спадщину.

Крім того, за новим ЦК не мають право на спадкування особи, які умисно пе­решкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Також не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати пра­во на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

Також за рішенням суду особа може бути усунута від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпо­радному стані. Але це правило не поширюється на на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.


<