§ 2. Загальні положення спадкового права : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Загальні положення спадкового права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Поняття та значення спадкового права. Спадкове право — це найдавні­ший інститут права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвит­ку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини. Вивчен­ню спадкового права присвячено багато праць відомих радянських та українських учених, зокрема В. І. Серебровського, Б. С. Антимонова, К. А. Гра­ве, І. Н. Азімова, Т. П. Коваленко, А. М. Немкова та ін.

Такий інтерес науки до питань спадкування природний, адже у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і ціннос­тей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх рід­них та близьких. Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Крім того, особливо в наш час спадкове право стало актуальним не тільки для фізичних, а й для юридичних осіб, оскільки воно істотно впливає на формування та склад їх вищих органів, їх діяльність, особливо це стосується питань спадкування акцій, часток (паїв) у статутному фонді.

З розвитком відносин приватної власності, що в свою чергу зумовило появу нових об'єктів цього права, з'явилася потреба у розвитку і вдосконаленні норм спадкового права. Ці проблемні питання, а також питання основних положень спадкового права будуть розглянуті нами в подальшому.

Поняття спадкового права можна розглядати як в об'єктивному, так і в суб'­єктивному значенні.

Спадкове право в об'єктивному значенні — це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків.

Під спадковим правом у суб'єктивному значенні розуміють права особи, яка закликається до спадкоємства, та права особи, яка вже прийняла спадщину. Таких осіб називають спадкоємцями.

Зазначимо, що деякі вчені, зокрема В. І. Серебровський, розрізняють поняття спадкового права і права спадкування, розуміючи під першим право в об'єктив­ному значенні, під другим — право у суб'єктивному значенні1. Проте у практиці ці два поняття ототожнюються.

Принципи спадкового права. Оскільки спадкове право — це окремий інститут цивільного права, то природно, що його норми базуються на притаман­них лише цій підгалузі права принципах. "Більше того, наявність таких принци­пів слугує свого роду лакмусовим папірцем, який дає змогу стверджувати, чи є достатні підстави для виділення даної сукупності правових норм відповідно як самостійного підрозділу галузі цивільного права, чи їх немає"2.

Проте зазначимо, що єдиного й однозначного переліку принципів спадкового права в цивілістичній науці не існує. Цікаво і найбільш глибоко вирішив це пи­тання Ю. К. Толстой3. На його думку, до принципів спадкового права належать такі.

Принцип універсальності спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в момент прий­няття спадщини. Крім того, універсальність виявляється і в тому, що до спадко­ємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийнят­тя спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями.

Вказаний принцип також означає, що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця.

Принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загальноци-вільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоєм­ців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить.

Складання заповіту, його скасування — виключно воля спадкодавця, ніхто не має права примусово впливати на його дії.

Проте законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов'язкових спадкоємців (ст. 535 ЦК УРСР) і які мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому полягає принцип забезпечення прав та інтересів, необхідних спадкоємців.

Наступний принцип — принцип врахування не тільки дійсної, а й припу­стимої волі спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з ураху­ванням припустимої волі спадкодавця — до спадкування закликаються найближ­чі особі спадкодавця люди. На цей принцип вказував П. С. Нікитюк1, який сфор­мулював його як принцип сімейно-родинного характеру спадкування.

Норми спадкового права надають свободу волевиявлення не тільки спадко­давцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань. Така диспозитивність становить зміст принципу свободи ви­бору у спадкоємців, які закликаються до спадщини.

Два інші принципи — принцип охорони основ правопорядку і моралі, інте­ресів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування та принцип охорони самої спадщини від будь-яких протиправ­них чи аморальних посягань мають охоронний характер. Ці принципи чітко проявляються у нормах, що регламентують порядок усунення від спадкування недобросовісних спадкоємців (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1243 ЦК України), забезпе­чення збереження таємниці заповіту, виконання волі спадкодавця, реалізації на­лежних спадкоємцям спадкових прав, охорони та управління спадщиною до мо­менту передачі її належним спадкоємцям тощо.

До зазначеного переліку принципів, сформульованого Ю. К. Толстим, можна додати ще один — принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування2. Вже сама назва принципу виражає його суть: мета переходу прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців забезпечує задоволення матеріаль­них інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно зі ст. 556 ЦК УРСР та ст. 1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за боргами спадкодавця, не ставить його у невигідне та скрутне ста­новище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця об­межується розміром дійсної вартості спадкового майна.

Поняття спадкування та спадкового правонаступництва. Перехід прав та обов'язків фізичної особи — спадкодавця — після її смерті до спадкоємців від­повідно до норм спадкового права називають спадкуванням.

Спадкування характеризується рядом таких ознак.

1. Для здійснення вищезазначеного переходу прав та обов'язків необхідна наявність певного фактичного складу, передбаченого нормою спадкового права. До підстав спадкування належать закон і заповіт. Ці підстави не протистоять од­на одній і не виключають одна одну. Трапляється, коли частина спадщини може перейти до спадкоємців за заповітом, інша — за законом. Але, як вірно зауважив Ю. К. Толстой, "для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом необхід­ний цілий набір передбачених законом юридичних фактів"3.

Так, для спадкування за законом потрібно не тільки, щоб особа входила до кола спадкоємців за заповітом, а й принаймні ще для початку, щоб відбулося від­криття спадщини.

2.  Єдність прав та обов'язків, які переходять, сприймається як одне ціле, що й пояснює об'єднання їх одним терміном — спадщина чи спадкова маса. Всі майнові права, які переходять до спадкоємця у процесі спадкування мають назву спадкового активу, а сукупність обов'язків — спадкового пасиву.

Не можна прийняти права і відмовитися від обов'язків. Так, якщо спадкове майно заставлено, то зміна власника у процесі спадкування заставу майна не припиняє.

3.  Спадкування має загальний (універсальний) характер, а не частковий (сингулярний). Перехід усіх прав відбувається водночас і на підставі одного акта. Не можна прийняти одні права, а від інших відмовитися. Універсальність спадкування виявляється і в тому, що всі права та обов'язки переходять від од­нієї особи до іншої без участі третього суб'єкта. Сингулярний правонаступник придбаває тільки яке-небудь одне право чи групу прав. До нього може перейти також окреме зобов'язання. Так, згідно зі ст. 539 ЦК УРСР спадкодавець може покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання на­дати іншій особі (сингулярному правонаступникові) довічне користування цим будинком або його частиною. А відпоідно до ст. 1259 ЦК України заповідач може зобов'язати спадкодавця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільне корисної мети. Як бачимо, сингулярний правонаступник придбаває свої права не безпосередньо від спадкодавця, а від спадкоємця.

При спадкуванні перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців відбувається в порядку спадкового правонаступництва, яке матиме місце тільки за наявності ряду умов. Так, правонаступником має виступати особа, яка внаслідок визначених у законодавстві фактів визнається спадкоємцем. Необхід­но також, щоб спадкоємці були закликані до спадкоємства, адже в іншому разі правонаступництво не виникає. Спадковим правом встановлено відповідні прави­ла щодо порядку закликання до спадкування певних категорій спадкоємців, які ми розглянемо далі. Крім того, необхідно, щоб і особа, яка закликана до спадку­вання, прийняла спадщину.

І. Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного право­наступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором міни кожна зі сторін набуває права власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'я­зального права. Нормами спадкового права регулюються лише відносини наступ­ництва в правах і обов'язках фізичної особи, що померла.

З іншого боку, не всі цивільні правовідносини навіть після смерті фізич­ної особи можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що-відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з її смертю (наприклад, пра­вовідносини, що випливають з трудового договору, аліментні зобов'язання, пра­во користування житловим приміщенням, право на отримання приватизаційних паперів, неодержаних спадкодавцем , відносини, Ідо випливають з договору до­ручення2 — пункт 3 ст. 392 ЦК УРСР тощо).

Цікавою є думка Б. С. Антимонова і К. А. Граве3 про те, що слід розрізняти спадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вони вва­жають, що виникнення у набувача права на одержання вкладу в Ощадному бан­ку внаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спад­кового правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набу­вача з вкладу як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам про спадкування, а зовсім іншому правовому режиму, вклад у цьому випадку не включається в спадкову масу, набувач не стає зобов'язаним за боргами спадко­давця; набувачем з вкладу може бути визнана будь-яка особа, незалежно від об­межень, які існують щодо спадкоємців.

У цивілістичній науці спадкове правонаступництво характеризується рядом ознак, які дають змогу відрізнити його від правонаступництва після смерті, а саме:

1)  спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле, тобто як сукупність прав та обов'язків. І навіть та обставина, що відповідальність спадкоємця за бор­гами спадкодавця (ст. 556 ЦК УРСР, ст. 1301 ЦК України) обмежується розмі­ром спадкового майна, не перекреслює єдиний зв'язок між активом і пасивом спадщини;

2)  спадкоємець набуває спадщину завжди безпосередньо. На підставі норм спадкового права правонаступник стане володільцем усіх прав та обов'язків, які можуть до нього перейти. У разі виникнення спільної власності в процесі спад­кування жоден із співвласників не потребує посередництва іншого для виникнен­ня у нього відповідного права на об'єкт спадкової маси, що свідчить про безпо­середність та самостійну участь у спадковому процесі.

Стаття 552 ЦК УРСР передбачає випадок, коли одні спадкоємці можуть всту­пати у володіння та управління спадковим майном раніше, до явки інших спад­коємців. Але цим вони не створюють об'єктивних прав для спадкоємців, які з'явилися пізніше. Тому останні не вимагають виділення їм певної частки спад­кового майна, а, захищаючи своє право власності, заявляють вимогу власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей пинцип також за­кріплений і в новому ЦК. Так, у ст. 1287 визначено, що незалежно від часу прий­няття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини;

3)  спадкоємець набуває всіх прав та обов'язків відразу і водночас. Прийнят­тя спадщини — це єдиний акт, який поширюється на всі об'єкти спадкування водночас. До спадкоємця в момент виникнення правонаступництва переходять і ті права, які в цей час ще не були відомі.

За змістом пункту 4 ст. 2 Закону України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352) таке право вважається іменним і тому припиняється зі смертю особи. Відповідно, воно не може бути об'єктом спадкового насту­пництва.

Слід відзначити, що незважаючи на припинення самого договору, майнові права, набуті померлим за життя у зв'язку з виконанням договору, у спадщину переходять.

Спадкові правовідносини. Відносини, які виникають з приводу реалізації відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав, у цивілістичній науці називають спадковими правовідносинами.

II. Оскільки спадкові правовідносини є видом цивільно-правових відносин, во­ни характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин, спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристики спадкових правовідносин як різновиду цивільних право­відносин можна віднести такі:

1.  Предмет регулювання — права та обов'язки між його учасниками виника­ють з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу вка­заних відносин у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступ­ників (спадкоємців).

2.  Метод регулювання — юридичної рівності учасників спадкових право­відносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не знаходиться у підпо­рядкуванні іншого; диспозитивності, тобто можливості вибору з кількох варі­антів поведінки, що виявляється у спадковому праві, наприклад, у можливості вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийнят­тя спадкової маси або відмову від неї, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців і т. п. Проте на відміну від інших цивільно-правових інститу­тів у спадковому праві все ж переважають імперативні норми.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волеви­явлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивіль­них, у спадкових правовідносинах вони набувають дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

• Спадкові правовідносини — правовідносини вольові, оскільки вони грун­туються на вільному волевиявленні їх суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'­єктів спадкових правовідносин відбувається їх виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не бере участі у правовідносинах, оскільки останні виникають лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідносин — спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення пра­вовідносин полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідносин для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенцій­них спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнен­ня для них цих правовідносин. Лише стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкових правовідносин — обов'яз­кову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкові відносини виникають незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. Тут воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців піс­ля його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадку­вання за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свідчить про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спад­кування за законом у такому разі виступає як презумпція волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше — шляхом складання заповіту.

Виникнення спадкових правовідносин для спадкоємця обумовлюється юри­дичним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. Слід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця незалежно від його волі. Від його волевиявлення залежить реалізація цього по­тенційного права. Прийняття спадщини — акт вольовий, оскільки він повністю залежить від волі спадкоємця. З цього загального правила є тільки одне виклю­чення, коли у виникненні спадкових правовідносин відсутня суб'єктивна воля. Йдеться про успадкування відумерлого майна, що відбувається незалежно від во­лі держави-спадкоємиці.

Оскільки спадкові правовідносини виникають лише зі смертю спадкодавця, наступні етапи їх розвитку — зміна та припинення — залежать вже не від нього безпосередньо, а від його спадкоємців. Зміна в обсязі відносин тягне за собою перерозподіл спадкових часток того чи іншого спадкового наступника, що відбу­вається шляхом різноманітних волевиявлень спадкоємців — відмови від прий­няття спадщини, коли належна даному спадкоємцеві частка переходить за пра­вом прирощення до інших спадкових наступників, які реалізували право на прийняття спадщини, відмови на користь будь-якого спадкоємця, закликаного до прийняття спадщини, тощо. Незважаючи на можливі зміни в обсязі прав та обов'язків, які переходять до спадкоємців, склад правовідносин, який визна­чається часом смерті спадкодавця, залишається незмінним і не залежить від волі спадкоємців: останні не можуть, наприклад, прийняти одне право зі складу спад­щини, відмовившись при цьому від придбання інших, або прийняти лише права і відмовитися при цьому від виконання обов'язків спадкодавця.

Шляхом відмови від спадщини спадкоємець може припинити для себе існу­вання спадкового відношення. Але навіть якщо всі закликані до спадкування по­тенційні наступники не приймуть спадщину, правовідносини все одно існувати­муть, оскільки у такому разі всі ті права та обов'язки, які в своїй сукупності становлять спадкову масу, перейдуть до держави як до необхідного та підпризна-ченого в силу закону спадкоємця.

• Спадкові правовідносини — це відносини, в яких наявний особистісний елемент.

Під особистісним елементом у спадкових правовідносинах передусім слід ро­зуміти характер, поведінку, репутацію особи, яка призначається спадкоємцем, і наявність якого зумовлює складання заповідального розпорядження на користь цієї особи.

Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідносини, спадкоє­мець набуває права не тільки на майно померлого, але й стає представником йо­го інтересів — кредитором у правах та боржником в обов'язках.

Виявляється особистісний елемент і в наданій законом можливості спадкоєм­цям щодо вільного поділу спадкової маси (ст. 562 ЦК України), який може бути проведений і без точного додержання спадкових часток, з метою одержання ни­ми того майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті по­треби та інтереси.

• Спадкові правовідносини е відносинами наступництва лише в тих пра­вах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового пе­реходу.

Як ми вже зазначали вище, не можуть перейти у спадщину ті відносини, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

У зв'язку з цим, цікавим є питання про правову природу обов'язків спадко­ємців повіреного за повідомленням довірителя про припинення договору дору­чення і за вжиття ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 394 ЦК УРСР). Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст. 392 ЦК УРСР договір доручення припиняється внаслідок смерті однієї зі сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

Природа відносин, які виникають на підставі зазначеної норми, є спірною. Спадковими їх вважати не можна, оскільки вони спираються на зобов'язальні відносини, в яких спадкоємець з довірителем не перебував. Крім того, як ми вже зазначали, за своєю сутністю ці відносини є невід'ємними від особи і, відповідно, не можуть перейти у спадщину. Можливе лише одне прийнятне пояснення, що нормою закону для спадкоємців створюється штучна конструкція — особливе зобов'язання, яке виникає з сукупності передбачених законом юридичних фактів (існування договору доручення, смерть довірителя, прийняття спадщини спадко­ємцями повіреного), які мають на меті забезпечення інтересів довірителя шля­хом покладення на спадкоємців повіреного додаткових, не належних померлому обов'язків.

Не менш проблематичним залишається й питання про визначення правової природи обов'язків спадкоємців у відшкодуванні витрат третіх осіб з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, з охорони або управління майном спадкодав­ця, а також витрат на його поховання (ч. 4 ст. 556 ЦК УРСР). Оскільки ці обов'язки, крім зобов'язання щодо покриття витрат з догляду за спадкодавцем, не належали самому спадкодавцеві, деякі цивілісти говорили про неможливість переходу останніх у спадщину1. При цьому зазначені автори все ж вважали за можливе віднесення обов'язків стосовно поховання до пасиву спадщини з огляду на те, що "жоден із спадкоємців не вправі ухилитися від участі в необхідних ви­тратах на поховання спадкодавця пропорційно до своєї частки в активі спадщи­ни"2. Таке пояснення уявляється спірним. Справа в тому, що і при відшкодуван­ні витрат з догляду за спадкодавцем, з охорони та управління спадковою масою, спадкоємці несуть відповідальність відповідно до вартості своїх спадкових часток.

Більш правильною, на наше переконання, слід визнати позицію проф. В. І. Серебровського, який висунув ідею про розмежування зобов'язань, які включаються до складу спадщини, на дві групи. До першої з них входять борги, що випливають з договірних або недоговірних зобов'язань спадкодавця. Іншими словами, це борги самого спадкодавця. Зобов'язання, які входять до другої групи, виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і зумовлюються необхідністю його поховання, відшкодування витрат з охорони спадщини тощо. Це борги, виникнення яких породжується смертю спадкодавця1. Отже, борги, які виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і породжуються нею, можна з повним правом віднести до пасиву спадщини, як такі, що виникають на підставі смерті спадко­давця та у зв'язку з тісною належністю їх до спадкової маси.

4. Спадковими правовідносинами опосередковуються відносини спадко­вого наступництва як в майнових, так і в особистих немайнових правах та обов'язках.

Предметом спадкового правонаступництва є не лише майнові, але й особисті немайнові права, тісно пов'язані з майновими (наприклад, особисті немайнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізатор­ських пропозицій тощо). У спадщину можуть також перейти і обов'язки, які но­сять особистий немайновий характер. Прикладом успадкування таких обов'язків може слугувати перехід до спадкоємців обов'язку щодо охорони недоторканності твору після смерті автора.

Слід зазначити, що незважаючи на те, що основну групу відносин, які пере­ходять у спадщину, становлять майнові права, далеко не всі з них успадковують­ся. Так, не може бути предметом спадкового переходу обов'язки померлого по­віреного за договором доручення, аліментні зобов'язання, право на одержання пенсії, соціальної допомоги (крім тих сум, які не доодержав спадкодавець за сво­го життя) та ін. У зв'язку з цим недоречно, на нашу думку, при визначенні від­носин, які входять до предмета регулювання спадкового права, говорити про пе­рехід у спадщину лише "деяких особистих немайнових прав"2.

III. Особливості спадкових правовідносин виявляються також за розгляду етапів їх розвитку, а також за аналізу їх елементів.

Спадкові правовідносини поділяються на два етапи.

Перший етап настає, коли відкривається спадщина і до прийняття спадщини закликається певне коло осіб. Ці особи іменуються спадкоємцями, але це не оз­начає, що вони приймуть спадщину і в них виникне відповідне суб'єктивне право власності на певні об'єкти спадкового права. Такі відносини Б. С. Антимонов та К. А. Граве називають відносинами, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини3. На цьому етапі у спадкоємця виникає право на прийняття спадщи­ни, зміст якого зводиться лише до можливості прийняти спадщину чи відмовити­ся від неї. За своєю юридичною природою це право належить до так званих пра-воутворюючих прав, тобто воно є підставою виникнення інших прав. Перший етап спадкових правовідносин закінчується в момент, коли спадкоємець або приймає рішення про прийняття спадщини, або відмовляється від неї.

Природно, що другий етап виникає, коли спадкоємець, безпосередньо реалі-зуючи своє право набути відповідних спадкових прав, приймає спадщину, що і зумовлює назву таких відносин — відносини, що виникають у зв'язку з прий­няттям спадщини. Цей етап триває доти, поки повністю не визначиться доля спадкового майна (наприклад, виданий нотаріусом відповідний акт про прийнят­тя спадщини).

Якщо ж спадкоємець відмовиться від прийняття спадщини, то він вибуває зі спадкових правовідносин.

Ці два етапи тісно пов'язані між собою: хто не має права прийняти спадщи­ну, той і не може стати правонаступником суб'єктних прав та обов'язків спадко­давця.

Спадкові правовідносини виникають не за волею їх суб'єктів, підставою ви­никнення їх є факт, подія. Не завжди спадкодавець своїм волевиявленням може вплинути на зміст самих правовідносин. Так, у ст. 535 ЦК УРСР і в ст. 1260 ЦК України наведено коло спадкоємців, які мають право на одержання частки спад­кового майна (обов'язкової частки) незалежно від того, яке розпорядження було зроблено заповідачем.

Важливим з правової точки зору є суб'єктний склад спадкових правовідно­син: спадкодавець не є суб'єктом зазначених правовідносин, оскільки вони вини­кають тільки після його смерті (або після оголошення його померлим) і він сам безпосередньо не бере у них участі. Правда, його волевиявлення може бути ві­дображено в заповіті, який разом з фактом відкриття спадщини та іншими фак­тами на підставі норм закону породжує спадкові правовідносини.

Логічним було б запитання, хто буде зобов'язаним суб'єктом у правовідноси­нах, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини? З цього приводу існують різні точки зору.

Питання про те, хто є суб'єктом права власності так званої лежачої спадщи­ни (hereditas jasens), тобто спадщини, щодо якої вже відбулося відкриття, але во­на ще не прийнята, цікавило вчених ще за часів Римської імперії. Правова при­рода hereditas jasens розглядалася у ракурсі правової природи юридичної особи. Так, основоположник теорії уособлення Савіньї вважав, що hereditas jasens є майно ще невідомої особи, яка коли-небудь стане відомою. Ієрінг схильний до то­го, що поняття суб'єкта переходить у поняття об'єкта, тобто спадкова маса вод­ночас є об'єктом і суб'єктом, що припустимо завдяки фікції. Останнім часом у літературі поширюється думка про те, що спадкове право належить до так зва­них прав без суб'єкта. Це виняток у юриспруденції, але краще констатувати факт, ніж запобігати фікції.

Цікавою з цього приводу є думка Б. С. Антимонова і К. А. Граве1. Вони вва­жають, що визначення зобов'язаного суб'єкта відбувається для кожного етапу спадкових правовідносин окремо.

Стосовно першого етапу зобов'язаними особами слід вважати всіх тих, хто може завадити спадкоємцю здійснити своє право на прийняття спадщини (на­приклад, пошкодити чи знищити майно, перешкодити спадкоємцю виявити свою волю прийняти спадщину і т, ін.). У деяких випадках закон зобов'язує до вчи­нення позитивних дій (наприклад, виконавець заповіту, призначений спадкодав­цем, повинен повідомити спадкоємця про спадщину, яка відкрилась, тощо). Як бачимо, коло зобов'язаних суб'єктів не визначено, до нього може належати будь-яка особа, якої стосуватимуться правовідносини. Іншими словами, праву спадко­ємця на прийняття спадщини кореспондується обов'язок кожного не чинити перешкод стосовно здійснення зазначеного права. Тому спадкові правовідносини на першому етапі мають абсолютний характер.

Певні труднощі у вчених викликало визначення характеру спадкових право­відносин на другому етапі їх розвитку. Так, Ю. К. Толстой1 вважає, що оскільки, прийнявши спадщину, спадкоємець стає не тільки правомочним, а ще й зобов'я­заним, бо відповідає за боргами спадкодавця, то не можна однозначно відповісти на питання, який характер мають на цьому етапі спадкові правовідносини: абсо­лютний чи відносний, майновий чи немайновий.

Для повної характеристики спадкових правовідносин проаналізуємо необхід­ні його елементи: суб'єкт, предмет (об'єкт) та його зміст.

Як уже зазначалося, спадкодавці не є суб'єктами спадкових правовідносин. Щодо спадкоємців, то їх, на думку Б. С. Антимонова та К. А. Граве2, відповідно до виділених нами двох етапів спадкових правовідносин можна поділити на два види:

1)  спадкоємці, які закликаються до спадщини;

2)  спадкоємці, які прийняли спадщину.

Спадкоємці першого виду правомочні або прийняти спадщину, або відмови­тися від неї, інших прав у них немає. Лише спадкоємці другої категорії, крім то­го, що вони теж правомочні, виступають як зобов'язані суб'єкти, оскільки вони стають правонаступниками не тільки в правах, айв обов'язках.

На момент відкриття спадщини не можна визначити коло спадкоємців, які її приймуть, оскільки суб'єктний склад у процесі розвитку спадкових правовідно­син може змінитися. Ці зміни можуть статися як у результаті дій, так і подій. Так, особа може вибути зі складу спадкових правовідносин на підставі власних дій — у разі її відмови прийняти спадщину. Проте аналогічне вибуття може ста­тися і на підставі подій, зокрема у випадку смерті особи, яка не встигла прийня­ти спадщину.

Об'єктом спадкових правовідносин на всіх етапах є спадщина або, як її на­зивають, спадкова маса, під якою розуміють те, що після смерті спадкодавця пе­реходить до його спадкоємців у порядку спадкового правонаступництва. Ми вже характеризували спадщину як сукупність прав та обов'язків, які належали спад­кодавцю, але питання, які права та обов'язки і в якому порядку переходять до спадкоємця буде проаналізовано в наступних параграфах.

На перший погляд здається, що сутність другого елемента — об'єкта і тре­тього елемента спадкових правовідносин — їх юридичного змісту збігаються, ос­кільки ті та інші являють собою сукупність прав та обов'язків. Проте між ними можна чітко виявити різницю. Якщо зміст спадщини — права та обов'язки, які належали спадкодавцю, то права та обов'язки, які становлять зміст спадкових правовідносин, це, по-перше, права, які виникають у зв'язку з відкриттям спад­щини, — право на прийняття спадщини чи відмову від неї, і по-друге, права та обов'язки, які виникають у спадкоємця на другому етапі розвитку спадкових пра­вовідносин, зокрема право на одержання акта на спадщину, право виділення на­лежної йому частки спадкового майна, обов'язок відшкодувати у межах дійсної вартості спадкового майна необхідні витрати, яких зазнали треті особи з охорони спадкового майна чи з управління ним тощо. На відміну від прав та обов'язків як об'єкта спадкових правовідносин, права та обов'язки як зміст не належали спадкодавцеві, тому вони не успадковуються у порядку правонаступництва.

IV. Викладене дозволяє сформулювати визначення спадкового правовідно-шення.

Спадкові правовідносини — це цивільно-правові відносини, які вини­кають на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов'язків з приводу уні­версального спадкового правонаступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов'язках, які не припиняються зі смертю спадко­давця.


<