§ 1. Основні риси історичного розвитку спадкового права : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Основні риси історичного розвитку спадкового права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Право спадкування у первіснообщинному та рабовласницькому су­спільствах. Процес переходу майна після смерті особи до інших почав відбува­тися ще за первіснообщинного ладу. В перший період цього ладу, за матріархату існував груповий шлюб, при якому група чоловіків перебувала в шлюбі з групою жінок. Роль жінки була значною як при веденні господарства, так і в сім'ї. Ос­кільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначи­тись, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. Цим поясню­ється те, що належне померлому майно розподілялося між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. Якщо по­мирала жінка, її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати один після одного, оскільки вони не були члена­ми одного роду, а спадкування відбувалося по лінії роду. Найбільш цінні предме­ти індивідуального користування ховали разом з померлим.

За патріархату такий порядок спадкування, при якому все майно розподіля­лося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовладики, які були тісно пов'язані кровним зв'язком. "Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого до­мовладики"1.

Наприкінці патріархату спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадко­давця, але в своїх правах вони не були в однаковому становищі. Так, після смер­ті батька спадкове майно переходило до синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечити їх приданим. Дочки померлого закликалися до спад­щини лише за відсутності у спадкодавця синів. Наприкінці родового ладу виник інститут спадкування за заповітом.

Найбільш цікавим з точки зору досконалості і поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало в Єгипті, Вавилонії, Ассирії, Індії тощо. Але повніше регулювання спадкових правовідносин міститься саме в римському праві.

На початку розквіту рабовласницького ладу римське право допускало спад­кування як за заповітом, так і за законом. Ці дві підстави не могли діяти водно­час, вони виключали одна одну. Заповіт мав бути укладений у публічній формі і до його змісту ставився ряд вимог: обов'язково зазначався спадкоємець; якщо позбавлялися спадщини кілька нижчестоящих родичів, то спадкодавець обов'яз­ково мав назвати їх поіменно тощо.

Пізніше виникло право на обов'язкову частку, розмір якої становив четвер­тину тієї спадщини, яку спадкоємець одержав би при спадкуванні за законом. Згодом розмір цієї частки змінився.

Поряд з легатом (заповідальна відмова) існувала така форма відмови, як фід-сикоміс. На відміну від легату, фідсикоміс міг бути покладений не тільки на спад­коємця за заповітом, а й на спадкоємця за законом.

"Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за якого спадкоємець, вступивши у спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відомо і сингу­лярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків"1.

Феодальне спадкове право. У більшості феодальних країн питання спад­кового права були розроблені мало, не було систематизовано спадкове законо­давство. Як за рабовласницького, так і за феодального ладу збереглася чисельна черга спадкоємців. Спадкове право мало становий характер. Так, право одних країн не допускало нерівного шлюбу, право інших обмежувало перехід спадково­го майна при нерівному шлюбі. По-різному вирішувало законодавство країн пи­тання спадкування дружини після смерті чоловіка. Так, відповідно до "Повного зводу статутів Казимира Великого" (пам'ятка польського права 14 ст.) дружина після смерті чоловіка, так само як і чоловік після смерті дружини, не закликали­ся до спадкування. Згідно з угорським правом дружина після смерті чоловіка одержувала рівну частку разом з іншими спадкоємцями щодо рухомого майна. Нерухомість же розподілялася між синами померлого.

Основним джерелом права Київської Русі 11 ст. була "Руська правда", яка й регулювала спадкові правовідносини. Спадкування мало місце як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом спадщина розподілялася між спад­коємцями першої черги — синами померлого — у рівних частках. Дочки, якщо у них були брати, право на спадщину не отримували, лише у разі заміжжя брати давали їм придане. Дружина після смерті чоловіка одержувала своє майно, яке перебувало під опікою чоловіка. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та одним із подружжя.

Спадкове право капіталістичних країн. Аналіз спадкового права країн у період розвитку капіталізму найкраще проводити, характеризуючи їх найголовні­ші кодифіковані акти. Так, згідно з Французьким ЦК 1804 р. спадкове право розглядалося як універсальне правонаступництво. Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Було встановлено і черги спадкоємців за законом:

1)  родичі спадкодавця по низхідній лінії;

2)  батьки померлого, а також його брати та сестри з їх потомством;

3) дід, баба, прадід, прабаба;

4)  інші родичі до 6 коліна включно.

Діти, народжені внаслідок подружньої невірності чи кровозмішання, повніс­тю позбавлялися спадкових прав. А от усиновлені діти користувалися рівними правами з дітьми спадкодавця, народженими у шлюбі. Крім того, Французький ЦК 1804 р. не визнавав одного з подружжя спадкоємцем. Пізніше, відповідно до прийнятих законів 1891, 1925 і 1930 років йому було надано право на довічний узуфрукт, тобто право безоплатного користування частиною спадкового майна.

Було встановлено три форми заповіту: власноручний заповіт, публічний за­повіт і таємний заповіт.

Німецьке цивільне уложення 1896 p., на відміну від Французького ЦК 1804 p., не обмежує спадкування певним колом черги, встановлена система спадкування дає можливість здійснити поступовий перехід майна від найближ­чих до найдальших родичів. Права позашлюбної дитини щодо матері та її родичів прирівнюються до прав законної дитини, а от щодо свого батька та його родичів вона ніяких спадкових прав не має.

Німецьке цивільне уложення встановлює обов'язкову частку родичів батька по низхідній лінії і одного із подружжя шляхом визнання за ними права вимагати від спадкоємців половину вартості тієї частки, яку б вони одержали при спадку­ванні за законом. Крім того, дружина та чоловік можуть скласти взаємний запо­віт, за яким призначити один одного спадкоємцями. Допускається три форми за­повіту:

1) написаний власноручно;

2) судовий;

3)  нотаріальний.

На відміну від країн континентального права, англо-американське цивільне право не кодифіковано. Необмежена свобода заповіту і відсутність інституту обов'язкової частки — характерна риса англо-американського спадкового права. Цією системою права допускається вільна форма заповіту. Заповідальне роз­порядження може бути складено як із скасувальною, так і з відкладальною умовами.

Коло спадкових прав одного із подружжя ширше в англо-американській сис­темі, ніж у континентальній. Другий з подружжя, який пережив іншого, одержує особисту рухомість покійного, певну грошову суму, право довічного володіння усім майном, яке залишилося у спадкодавця, якщо в нього немає прямих родичів по низхідній лінії.

Характерна особливість англо-американського спадкового права полягає в тому, що спадкове право після смерті спадкодавця переходить спочатку не до спадкоємців, а до призначеного заповітом чи судом управителя, який до передачі спадкоємцям майна управляє ним, розраховується за боргами спадкодавця, а спадщину, що залишилася, передає спадкоємцям.

Дореволюційне спадкове право. Основним джерелом дореволюційного спадкового права була ч. 1 тому 10 Зводу законів Російської імперії, виданого в 1832—1833 pp. Російське дореволюційне право, яке діяло і на території України, не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.

Між дітьми спадкодавця майно поділялося у рівних частках, проте поза­шлюбні та усиновлені діти взагалі не могли спадкувати.

Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не бу­ло дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.

Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домаш­ні, нотаріальні, у виняткових випадках — військово-морські, закордонні та ін.

Зазначимо, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами:

1)  якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншій особі;

2)  за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем. Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру,

закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.

Радянське спадкове право. Націоналізація, яку здійснила радянська дер­жава на початку свого існування, безпосередньо вплинула і на розвиток радян­ського спадкового права. Так, 27 квітня 1918 р. було видано Декрет ВЦВК "Про скасування спадкування", який скасував спадкування фізичних осіб, після їх смерті належне їм майно переходило до держави. Родичі померлого, якщо вони були непрацездатними і не мали прожиткового мінімуму, одержували від держа­ви утримання з майна, що залишилося після особи, яка могла бути потенційним спадкодавцем.

У ст. 9 зазначеного декрету було сказано: "Якщо майно померлого не пере­вищує 10 тисяч карбованців і складається із садиби, хатньої обстановки та засо­бів виробництва трудового господарства в місті або селі, надходить у безпосеред­нє керування, в управління і розпорядження до наявних дружини і вказаних вище родичів". Така позиція законодавства викликала неоднозначне трактуван­ня з боку вчених. Деякі вчені, зокрема А. Приградов-Кудрін, Я. Брандернбург-ський1, вважали, що цим самим радянська держава взагалі скасувала інститут спадкування, інші автори, наприклад, П. Орловський, М. Рейхель2, вважали, що ст. 9 допускала спадкування, але тільки трудової власності. Ця стаття вказувала і на коло та черги таких спадкоємців: 1) переживша дружина чи чоловік; 2) ро­дичі по прямій низхідній лінії; 3) родичі по прямій висхідній лінії; 4) повнорідні та неповнорідні брати та сестри. Ці родичі одержували майно, яке належало на праві так званої трудової власності, незалежно від працездатності та свого май­нового стану.

В Україні діяв Декрет "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919р.1, який за своїм змістом відповідав російському Декрету від 27 квітня 1918 р. Однією з незначних відмінностей було те, що український декрет не вирішував долі майна, яке перевищує 10 тис. крб. Роз'яснення цього положення було дано в новому Декреті від 21 березня 1919 р.2, де зазначалося, що майно, яке не пе­ревищує 10 тис. крб., переходить у користування дружини померлого, дітей, пов-норідних і неповнорідних братів, сестер, а також батьків, якщо вони непраце­здатні та нужденні.

"Юридичні суперечності, притаманні декретам про скасування спадкування, на наш погляд, були насамперед зумовлені тим, що їх складачі намагалися таким чином досягти реалізації чисто партійних інтересів, не враховували досвіду тися­чолітнього розвитку людської цивілізації. Тому зрозумілими є спроби деяких ав­торів віднайти у досліджуваних декретах положення про збереження обмежено­го спадкового права. Між тим треба бути занадто недалекоглядним чи наївним, щоб у переході деякого майна померлого у користування за наявності у них оз­нак нужденності і непрацездатності вбачати форму його переходу у власність у порядку спадкування" .

Запровадження нової економічної політики у країні сприяло прийняттю ЦК УРСР 1922 р. Цей кодекс не поділяв майно на трудове й нетрудове, дозволивши спадкувати обидва види. Крім того, дозволялося спадкування як за законом, так і за заповітом. При спадкуванні за законом водночас до прийняття спадщини за­кликалися усі родичі і спадщина поділялася між ними в рівних частках. При спадкуванні за заповітом законодавець дозволив спадкодавцеві на свій розсуд по­ділити спадщину, але лише між особами, які могли бути спадкоємцями за зако­ном, тобто коло спадкоємців за законом і за заповітом завжди збігалося. Закон допускав лише письмову форму заповіту.

Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу макси­мальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926 р. поста­новою ЦВК РНК СРСР від 29 січня 1926 р. З цього часу допускалося спадкуван­ня будь-якого розміру спадщини.

Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926 р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівню­ються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практи­ка, керуючись ст. 1 ЦК УРСР 1922 p., визнавала частково недійсними такі запо­віти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.

8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962 р. у статтях Ц7—121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік, зокрема і в ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р. і введеного в дію з 1 січня 1964 р. Цей кодекс у частині, що не суперечить чинному законодавству України, діє на території України і сьогодні.

Крім того, незалежність України сприяла виникненню ряду нових законодав­чих актів, зокрема законів України "Про власність" від 7 лютого 1991 p., "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 p., "Про господарські товариства" від 19 ве­ресня 1991 р. та багатьох інших, які безпосередньо чи опосередковано торкають­ся питань спадкового права.

Незважаючи на оновлення норм багатьох інститутів цивільного права, норми спадкового права, на жаль, не піддавалися істотним змінам. Між тим, як свід­чить аналіз практики застосування цих норм, правове регулювання спадкових відносин вимагає істотного оновлення. Нині вони передбачаються у новому ЦК України.

Спадкове право за новим ЦК України. Спадковому праву в новому ЦК України присвячена книга шоста, яка називається "Спадкове право". Книга складається з таких глав: "Загальні положення про спадкування", "Спадкування за заповітом", "Спадкування за законом", "Здійснення права на спадкування", "Виконання заповіту", "Оформлення права на спадщину", "Спадковий договір".

Слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР новий ЦК України подає більш де­тальну регламентацію положень спадкового права. Зокрема, визначено особли­вий порядок спадкування щодо певних видів майна (земельна ділянка, страхові суми тощо), встановлено п'ять черг спадкоємців за законом. Крім того, запрова­джено поняття спадкового договору, до якого віднесено договір, за яким одна сто­рона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужу-вача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.


<