§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У процесі реалізації відсильних норм ЦК УРСР ст. 443 передбачено право громадянина на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

Важливі питання цього виду відшкодування вирішуються у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.1. Цей закон заповнив прогалину у чинному законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК УРСР сферу захисту цивільних майнових прав: права власності, права на житлове приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність тощо), а також трудових і пенсійних прав.

Стаття 443 ЦК УРСР передбачає конкретний вид зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена переліком незаконних дій у цій статті. До них належать:

1)  незаконне засудження;

2) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3)  незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;

4)  незаконний адміністративний арешт;

5)  незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених незаконних дій відповідних службових осіб відносить і такі незаконні дії: 1) незаконне проведен­ня в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Наявність однієї із передбачених неза­конних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобов'язаною особою.

Новий ЦК України розширив перелік незаконних дій службових осіб правоо­хоронних органів, які є елементом спеціального делікту. До них належать неза­конне затримання і незаконне застосування підписки про невиїзд. Ця нор­мативна новела створює нові гарантії захисту прав фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються ст. 443 ЦК УРСР і Законом України від 1 грудня 1994 р. (наприклад, незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеральних цінностей, вилучених судово-прокурорськими органами), мають підпадати під дію ч. 1 ст. 442 ЦК УРСР).

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не ви­магається, бо за ст. 443 ЦК УРСР і Законом України від 1 грудня 1994 р. шкода відшкодовується незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду. У названому законі передбачаються види шкоди, що підлягають відшкодуванню громадянинові:

1)  заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;

2)  майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене у доход держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3)   штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, інші суми, сплачені громадянином внаслідок незаконних дій;

4)  суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;

5)  моральна шкода.

Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час: тримання під вартою;

відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

відсторонення від посади за постановою слідчого або прокурора;

перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;

відсутності на роботі у зв'язку з викликом громадянина до органів розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;

працевлаштування громадянина в межах 3-місячного строку до прийняття адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього питання у встановлений місячний строк;

між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.

Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або за­йматися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням заробітку за менш оплачуваною роботою.

Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, сплачених штрафних сум, сум судових витрат, а також сум, сплачених громадянином у зв'язку з на­данням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за раху­нок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди, призвели до порушення його нор­мальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організацї свого життя.

Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повертається громадянинові в натурі, а в разі неможливості повернути в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно було передано без­оплатно. Внаслідок ліквідації зазначених організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 p.). Крім того, громадянин має бути поновлений у трудових, житлових, особистих правах, у навчальному закладі, військових та інших зван­нях, йому повертаються ордени та медалі, у разі потреби публікуються спросту­вання обставин, що ганьблять особу (статті 6—11 Закону України від 1 грудня 1994 p.).

Протиправний характер дій службових осіб слідчо-прокурорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених пра­вових нормах. Для з'ясування їх змісту необхідно звернутися до ст. 176 Кримі­нального кодексу України, статей 148 і 155 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити причинний зв'язок між незаконними діями службових осіб відповідних органів і шкодою. Такими є об'єктивні підстави відповідальності за ст. 443 ЦК УРСР. Щодо суб'єктивної підстави відповідальності, як зазначалося вище, ст. 443 передбачає відповідальність незалежно від вини. Вважаємо позицію закону цілком виправданою. Обгрунтування відповідальності незалежно від вини вбачається:

1) в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури та суду;

2) в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян.

Суб'єктом відповідальності за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, за ст. 443 ЦК УРСР є держава. Отже, перед потерпілими відповідає держава, а не запо-діювачі шкоди — органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. За загальним правилом, суб'єктом відповідальності є заподіювач шкоди. Якщо шкоду заподіяно службовими особами організації, що має статус юридичної особи, суб'єктом відповідальності є юридична особа (статті 23 і 32 ЦК УРСР). Чому ст. 443 відступила від загального правила, поклавши обов'язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні та юридичні підстави по­кладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди? На нашу дум­ку, відповідь може бути такою. Захист прав громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту правопорядку, в тому числі для захисту прав громадян. Це судово-прокурорські органи, органи дізнання і попереднього слідства, інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя, про­курорського нагляду, розслідування злочинів. Дедалі більше стає загаль­новизнаним, що правосуддя, прокурорський нагляд є вищими гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна діяльність зазна­чених органів є порушенням функції держави щодо захисту прав громадян. Саме тому не державні органи (прокуратура, суд, міліція та ін.), а держава зобов'язана відшкодовувати шкоду, заподіяну потерпілому. Встановлення такого суб'єкта відповідальності свідчить про те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в загальнодержавному масштабі. Українська держава відшко­довує заподіяну шкоду за рахунок державного бюджету. Трапляються судові помилки щодо визначення суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну неза­конною діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був незаконно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасовано. Грома­дянин К. звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, пов'язаної зі сплатою послуг юридичній консультації. Суд виніс рішення про стягнення відпо­відної суми за рахунок консультації. Це рішення незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а не коштів певної органі­зації, зокрема юридичної консультації.

Суб'єктами права на відшкодування шкоди є громадяни, щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня вине­сення постанови про закриття кримінальної справи, в основу якої покладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчиненні злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення. Закриття кри­мінальної справи на підставі акта про амністію, по закінченні строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, у зв'язку з прийняттям закону, що усуває кримінальну відповідальність за вчинене діяння, не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 443 ЦК УРСР.

Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею закону, що передбачає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни квалфікації, також не є підставою для відшкодування шкоди відповідно до вищезазначених правових норм. Стаття 53і Кримінально-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, попереднього слід­ства, прокуратури та суду роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав. Ці органи повинні направити громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про припинення кримінальної справи або копію виправдувального вироку. Громадянинові також направляється повідомлення, що роз'яснює його права та порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи роз­глядав справу, визначають відповідні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкоду­вання протягом місяця з дня надходження заяви від потерпілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в касаційному порядку або в порядку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розгля­дав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадянина; докладний розрахунок втраченого громадянином заро­бітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з неза­конними діями; суми, сплачені на користь юридичної консультації.

Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які повинні бути включені до кола спадкоємців, то в постанові слід зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає розв'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадоволені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відповідному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення, її копія, завірена гербовою печаткою, надсилається громадянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спадкоємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіонального органу державного управління за місцем проживання для одер­жання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.

Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значен­ня, адже в ній передбачається конкретизація об'єкта права на відшкодування та визначено розміри грошових сум, право на які належить громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодування. Тому, на нашу думку, громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього. Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попе­реднього слідства і суд у тому, що саме вони вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановленою, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна виражатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у протоколі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе відпові­дальності за відмову від давання показань. Отже, правомірним е твердження про те, що позбавляти такого обвинуваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б несправедливим. Вина обвинуваченого, який застосовує самообмо-ву, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам ст. 454 ЦК УРСР, згідно з якою умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самооб-мова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потер­пілий повинен набути прав на відшкодування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності служ­бових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дій мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.

Новий ЦК України розширив сферу відповідальності держави. Вона відшкодовує шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок прийняття незаконного рішення, ухвали, постанови з цивільної справи за наявності у діях судді (суддів) складу злочину, встановленого вироком, що набрав чинності.


<