§ 4. Підстави деліктної відповідальності : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 4. Підстави деліктної відповідальності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1185 ЦК України). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопору­шення. У цій формі виражена формула генерального делікту: хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) склад цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК УРСР (глави 82 ЦК України), тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майно­вою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у гро­шах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 бе­резня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особис­тих немайнових благ. У зв'язку з цим знищення фотографії близької людини спричиняє певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК УРСР передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода, її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440і ЦК УРСР, ст. 1186 ЦК України).

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні здоров'я потер­пілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одержу­вати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще одну функцію — її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, вста­новленого нормою права. Юридичні обов'язки, ухилення від яких заборонено за­коном, виявляються у формі необхідності утримуватися від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних фор­мах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний обов'язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необхідно, щоб зобов'язана особа вчиняла певні дії, то пасивний юридичний обов'язок вико­нується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов'язків Протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобов'язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і відображається в тому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина зберігає достатні можливості самоконтролю1.

Не підлягають правовій оцінці рефлекторні дії, основу яких становить неусвідомлена реакція особи на зовнішнє роздратування, а також інстинктивні дії людини, що пов'язані з П вродженими формами або виявами, підпорядкованими умовним рефлекторним реакціям

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред'являє свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти, вико­нувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зов­нішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку. Розуміння протиправної дії чи бездіяльності як об'єктивної категорії означає, що виявившися зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідо­мості суб'єкта, і змінити який не неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах правового регулю­вання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не виконувати йому пок­ладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до порушення юридичного обов'язку.

Стаття 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспозиції: не завдавати шкоди особі громадянина, його майну, майну організацї. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена у ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) заборона є загальною, особливість її полягає в тому, що вона не перелічує дій, які не можна вчиняти; вона лише встановлює видову або родову характеристику, пов'язуючи її з нега­тивним результатом. Ця стаття не може передбачити і перелічити дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до порушення суб'єктивного права і блага (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне право. Слід зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за її допомогою формулюють­ся деякі склади злочинів, зокрема хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обмежується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони першою формою протиправної пове­дінки є свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну організації.

Друга форма протиправної поведінки — протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативне зобов'язувалася. Власне, для визначення бездіяльності протиправною необхідна спеціальна норма, що міститься поза ст. 440 ЦК УРСР. Вона досить часто належить до сис­теми нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, що зобов'язує капітана судна: 1) подавати допомогу будь-якій поміченій у морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на до­помогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги.

Невиконання цього обов'язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій (обов'язків) капітан несе встановлену законом відповідальність.

На відміну від ЦК УРСР у новому ЦК України прямо зазначається, що відшкодовується шкода, завдана як неправомірними рішеннями, діями, так і бездіяльністю особи (ст. 1185).

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктивних обставин не могла діяти, тоді упущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпо­середньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, покладаючи на капітана судна обов'язок подати допомогу поміченій у морі особі, якій загрожує загибель, засте­рігає умовою: оскільки він може це зробити без небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість об'єктивно виключається, неподан­ня допомоги не вважатиметься протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: "мав можливість подати їй допомогу", "при можливості подати таку допомогу", "неподання без поважних причин допомоги". Відсутність такого за­стереження в нормі, яка покладає обов'язок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1)   здійснення прав та виконання обов'язку.  Це найпоширеніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями;

2)  згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дано згоду, є у вільному розпо­рядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною;

3)  виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яку вчинено у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК УРСР (ст. 1188 ЦК України) така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона є правом кожного грома­дянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопо­рушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій практиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчинених у стані необхідної оборони.

У новому ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку на заподіювана шкоди є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого.

4) правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому за­грожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Врахо­вуючи ситуацію, ЦК УРСР в ст. 445 покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкодувати шкоду. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, що правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК УРСР перед­бачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшко­дуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).

В новому ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1190 кодексу такий: "Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності".

Новий ЦК України на відміну від ЦК УРСР передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим сформульовано таку норму: "В разі прийняття закону, що припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права влас­ності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Респуб­лікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці". Ця норма покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).

Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) вимогу наявності причинного зв'язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нор­мами глави 40 ЦК УРСР, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за ст. 447 ЦК УРСР у причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхід­ним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здо­ров'я, між ушкодженням здоров'я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчиню­ваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення на­стання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправ­ну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значу­щого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачен­ня шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї пове­дінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або неба­жання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладе­но різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопо­рушник ні прямо, ні евентуальне не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, право­порушник не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого резуль­тату, корисного для нього самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не перед­бачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК УРСР, ст. 1212 ЦК України). Для розмежування простої і грубої необереж­ності можна використати відоме положення римського права "нерозуміння того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні пра­вила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій, зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологіч­ний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необе­режності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір цивільної відповідальності, але її існування у законі було б застереженням для тих, хто, усвідомлюючи свій низький професійний рівень, береться за роботу, яка потре­бує високої професійної кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинуватості, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: "той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини" (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1185 ЦК України). При­пущення вини заподіювача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинуватість, заподіювач тим самим спросто­вує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності доведення).

В новому ЦК України відтворена презумпція винуватості заподіювача шкоди, як одна з характерних галузевих особливостей цивільного права. Використання її в цивільному праві — результат врахування багаторічного досвіду судової практики. Остання свідчить на користь того, що заподіювачу (боржнику) легше довести свою невинуватість, ніж потерпілому (кредиторові) довести винність зобов'язаної особи.

Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушен­ня, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.


<