§ 5. Відповідальність сторін у зобов'язаннях схову (зберігання) : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 5. Відповідальність сторін у зобов'язаннях схову (зберігання)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Якщо охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допустить втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальність за це пе­ред поклажодавцем.

Відповідальність охоронця за ЦК УРСР може бути повною і обмеженою. При повній відповідальності охоронець відшкодовує поклажодавцеві як прямі збитки, так і неодержані доходи, тобто відповідає за загальними правилами цивільного законодавства. Повна відповідальність може настати, якщо це передбачено зако­ном або договором (ст. 419 ЦК УРСР). У всіх інших випадках настає обмежена відповідальність, на підставі якої за втрату та нестачу майна охоронець відпові­дає лише у розмірі вартості втраченого майна чи майна, якого не вистачає, а за пошкодження майна — у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ст. 419). Отже, внаслідок диспозитивного характеру даної статті у зазначених у ній роз­мірах охоронець відповідає в тих випадках, якщо за законом або договором на охоронця не покладено обов'язок відшкодувати збитки у вигляді неодержаних доходів. Якщо при здаванні майна на схов було зроблено оцінку цього майна, яку зазначено у договорі або іншому письмовому документі, виданому охоронцем, відповідальність охоронця обмежується сумою оцінки, коли не доведено, що дійс­на вартість пошкодженого, втраченого майна або майна, якого не вистачає, пе­ревищує цю суму.

Певною мірою суперечливо вирішено питання про розмір відповідальності зберігача в новому ЦК України, в ст. 969 якого закріплено правило про відпові­дальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі на загальних під­ставах. Тобто це правило можна зрозуміти і так, що відшкодуванню підлягають як прямі (реальні) збитки (витрати, зроблені поклажодавцем, втрата або пошко­дження майна), так і неодержані ним доходи. Однак зміст ст. 970 ЦК України свідчить про інше, оскільки згідно з нею збитки, завдані поклажодавцеві втратою або пошкодженням речі відшкодовуються зберігачем: у разі втрати та нестачі ре­чей — у розмірі їх вартості; у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Таким чином, ця норма, як і відповідна норма ст. 419 ЦК УРСР, не передбачає відшкодування неодержаних доходів, які міг би одержати поклажодавець у разі належного зберігання майна.

Незважаючи на те, що під час приймання майна на схов і визначення його вартості за згодою сторін може бути занижено оцінку речей, закон дозволяє у разі їх втрати відшкодовувати збитки лише у розмірі оцінки, встановленої у до­говорі. У розмірі оголошеної вартості несуть відповідальність транспортні органі­зації при втраті або пошкодженні речей, що здані до камери схову, якщо охоро­нець не доведе, що дійсна вартість майна нижча від суми оцінки. Якщо речі здано до камери схову цих організацій без оголошення їхньої вартості або до ав­томатичних камер схову, де оцінка не оголошується, охоронці відповідають у ме­жах доведеної позивачем дійсної вартості речей.

За пошкодження майна охоронець відповідає у розмірі суми, на яку знизила­ся його вартість. Це правило має застосовуватися тоді, коли майно є в наявності, але пошкоджено, в зв'язку з чим знизилася його вартість. Характер пошкоджен­ня майна має бути таким, що можна поновити його вартість і використовувати за початковим призначенням після відповідного ремонту.

Під зниженням вартості пошкодженого майна розуміється зниження його вартості внаслідок погіршення властивостей, необхідності ремонту, зниження ефективності використання корисних якостей1. Розмір суми, на яку знизилася вартість майна в результаті пошкодження, може визначатися за допомогою екс­пертизи. Отже, якщо пошкоджене майно можна використовувати за початковим призначенням, хоч і зі зниженням вартості, стягненню підлягає сума оцінки. Як­що таке майно може бути використане за призначенням після необхідного ре­монту, потрібно стягнути вартість цього ремонту. Крім того, за наявності відпо­відних умов можливе стягнення і суми, на яку знизилася вартість пошкодженого майна внаслідок втрати ним товарного вигляду. У таких випадках не можна стя­гувати з охоронця вартість майна, яку воно мало до пошкодження.

Якщо у зв'язку з пошкодженням майна, за яке охоронець відповідає, якість майна знизилася настільки, що воно не може бути використано за початковим призначенням, поклажодавець має право від нього відмовитися. Охоронець зо­бов'язаний у такому разі відшкодувати дійсну вартість майна з урахуванням йо­го зношення. Ступінь пошкодження майна та його придатність до подальшого ви­користання визначають сторони, а у разі спору встановлюється висновком спеціальної інспекції або експертизи.

У законі немає вказівки щодо того, до якого моменту повинна визначатися вартість втраченого або пошкодженого майна — на день втрати або пошкоджен­ня майна, тобто на момент заподіяння шкоди, чи на день розгляду позову.

Судова практика виходить з того, що вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутності — за дійсною вартістю майна на час розгляду справи (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. № 20). Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості.

Так, рішенням Вінницького обласного суду від 10 вересня 1998 р. було задо­волене позов гр-на Крикливого до ВАТ "Маяк" про відшкодування вартості ав­томобіля. Спір полягав у тому, що 12 грудня 1996 р. невідомим з платної стоян­ки "Маяк" було вкрадено належний гр-ну Крикливому автомобіль БМВ-735. Суд ухвалив стягнути з ВАТ "Маяк" на користь позивача 96188 грн. вартості авто­мобіля. ВАТ "Маяк" оскаржило таке рішення суду, оскільки вважало, що суд не врахував дійсну вартість автомобіля і те, що автомобіль тривалий час експлуату­вався в Україні. Судова колегія Верховного Суду України залишила скаргу ВАТ "Маяк" без задоволення, а рішення суду без змін, зазначивши в ухвалі, що суд обгрунтовано виходив з дійсної вартості аналогічного автомобіля чотирирічного віку, бо на день викрадення автомобіль експлуатувався 4 роки, а на день розгля­ду справи такий автомобіль коштував 96188 грн.

У тому разі, коли ціна на майно підвищилася після його втрати або пошко­дження, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, слід обчислювати вихо­дячи із цін, які існують на день розгляду спору і ухвалення рішення, на що спра­ведливо вказується в літературі1. Це пояснюється тим, що принцип повного відшкодування заподіяної шкоди полягає у поновленні попереднього майнового становища кредитора, забезпеченні можливості набути взамін втраченого нове майно.

Відповідальність за втрату або пошкодження майна несуть також зберігачі, які здійснюють зберігання не за договором схову, а на інших підставах. Відпові­дачами тут можуть бути лише готелі, мотелі, будинки відпочинку, санаторії, гур­тожитки і тому подібні організації. Вони відповідають за збереження майна гро­мадян, яке перебуває у відведених йому приміщеннях, хоч це майно і не було здано на зберігання цим організаціям, за винятком грошей і коштовностей (ст. 420 ЦК УРСР, ст. 994 ЦК України). Розмір відповідальності цих організацій також визначається за правилами ст. 419 ЦК УРСР, ст. 970 ЦК України.

Як правило, у цивільному праві відповідальність настає за наявності вини особи, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов'язання. У зобов'язаннях схову майна передбачається виняток з цього правила. Зокрема, організація, що здійснює схов у межах своєї професійної діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна лише тоді, якщо до­веде, що шкоду спричинено непереборною силою (ст. 418 ЦК УРСР).

За новим ЦК України професійний зберігач відповідає за втрату або пошко­дження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або че­рез такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (ст. 969).

Отже, звичайну відповідальність нестимуть організації, для яких схов є до­датковою функцією, а підвищену— лише організації, для яких схов є єдиною або однією з основних цілей професійної діяльності. Для звільнення охоронця від від­повідальності за незбереження майна в результаті дії непереборної сили необхід­но, щоб невиконання ним своїх обов'язків було в причинному зв'язку з такими діями, щоб дійсно ці явища (повінь, землетрус тощо) впливали на діяльність охо­ронця, завдаючи шкоду. Якщо охоронець міг і повинен був передбачити заподі­яння шкоди майну, що зберігається, зокрема настанням повені, і запобігти шкід­ливим наслідкам доступними йому засобами, його посилання на непереборну силу у разі втрати або пошкодження майна буде необгрунтованим. Він має до­вести, що об'єктивно не міг відвернути дії непереборної сили, у зв'язку з чим і не зміг зберегти майно.

Умовами відповідальності професійних охоронців (зберігачів) є: наявність шкоди, причинного зв'язку між поведінкою охоронця і заподіяною шкодою, а та­кож протиправність дій охоронця. Вина не є необхідною умовою відповідальності таких охоронців. Відповідальність інших охоронців (зберігачів) за незбереження майна настає за наявності загальних підстав за порушення зобов'язань.

Відповідальність охоронця зменшується, якщо поклажодавець не забере май­но у строк, обумовлений договором, а при схові майна без зазначення строку — у строк, визначений охоронцем. У такому разі охоронець звільняється від відпо­відальності за втрату, нестачу чи пошкодження невитребуваного майна. Охоро­нець у таких випадках відповідає лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності (ч. 2 ст. 418 ЦК УРСР, п. З ст. 969 ЦК України). Таким чином, після прострочення поклажодавця в отриманні майна знову відповідальність охо­ронця знижується. За несхоронність речей внаслідок простої необережності охо­ронець не відповідає. Це правило поширюється на випадки схову майна як орга­нізаціями, для яких схов є однією із цілей діяльності, так і підприємствами, що здійснюють схов у вигляді додаткової або допоміжної функції, а також грома­дянами.

Поклажодавець, як і охоронець, за невиконання своїх обов'язків щодо охо­ронця несе відповідальність за збитки, які виникли у зв'язку з цим. Закон не пе­редбачає відповідальність поклажодавця незалежно від вини, тому слід виходити із загального правила про відповідальність лише за вину. Поклажодавець відпо­відає і за порушення обов'язку отримати майно по закінченню встановленого строку.

При ухиленні поклажодавця від отримання майна може бути здійснено його продаж у порядку, встановленому законом для охоронців-громадян та в порядку, встановленому статутом організації, яка є охоронцем (ст. 421 ЦК УРСР). У но­вому ЦК України така загальна норма відсутня. Однак за ст. 991 ЦК України камери схову зобов'язані зберігати не витребувану річ протягом трьох місяців, а зі спливом цього строку річ може бути продана у встановленому законом порядку.

Майно, здане на зберігання, може заподіяти шкоду охоронцеві своїми при­родними властивостями. Як правильно зазначав О. С. Іоффе, якщо охоронець знав або повинен був знати про шкідливі властивості речей і все ж прийняв їх на зберігання, то він має вжити необхідних заходів, щоб запобігти збиткам, за які не можна притягти до відповідальності особу, яка здала такі речі1. А відтак цілком справедливо у ст. 422 ЦК УРСР та ст. 971 ЦК України передбачено обов'язок поклажодавця відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, про які зберігач, приймаючи майно на зберігання, не знав і не повинен був знати.


<