§ 3. Сторони, предмет, об'єкти, форма та строк договору схову : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Сторони, предмет, об'єкти, форма та строк договору схову

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У договорі схову беруть участь дві сторони — охоронець (зберігач) і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами дого­вору, тобто охоронцем і поклажодавцем, можуть бути як громадяни, так і юри­дичні особи. Охоронцями можуть бути дієздатні громадяни та організації, що мають статус юридичної особи.

Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають його на зберіган­ня. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебу­ває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажода-вець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання речей заставодержателем, наймачем, перевізни­ком тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець ли­ше володіє річчю, але не стає її власником, дійсний власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалеж­но від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на сплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов власника буде задоволений навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач по­винен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця1.

Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві гру­пи, взявши за критерій для такого розмежування мету їх діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою ді­яльності, зазначеної в їхньому статуті (положенні). Це фабрики, заводи, санато­рії, готелі і тому подібні організації; інші підприємства, установи, що мають інші основні виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках викону­ють як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших — як епі­зодичну діяльність.

Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основною або єдиною метою їх діяльності, передбаченою їхніми статутами, яка, як правило, здійсню­ється оплатно. Це підприємства-холодильники, ломбарди 'та транспортні органі­зації. Однак треба мати на увазі, що розподіл цих організацій на дві групи за за­значеною ознакою не виключає можливості здійснення схову підприємствами другої групи не тільки як основної і єдиної мети діяльності, передбаченої їхнім статутом, а й епізодичної (наприклад, при зберіганні речей відвідувачів транс­портними організаціями, ломбардами).

Юридичною підставою для такого поділу охоронців (зберігачів) слугує аналіз норм цивільного законодавства, яке прямо такий поділ не закріплює, а лише ви­діляє їх певну частину. Так, ст. 418 ЦК УРСР виділяє організації, що здійснюють схов в силу своєї діяльності, ст. 955 нового ЦК України — зберігачів, що здійснюють зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний збері­гай). Визнання тієї чи іншої особи професійним зберігачем тягне для неї певні юридичні наслідки при укладенні та виконанні договорів зберігання.

Значення такого розмежування полягає в тому, що між організаціями, які на­лежать до першої групи охоронців, та поклажодавцями зобов'язання схову може виникнути не тільки з договору схову, а й тоді, коли майно, крім грошей і цін­ностей, не було окремо здано на зберігання (наприклад, зберігання майна в го­телях).

Між підприємствами, віднесеними до другої групи охоронців, та поклажодав­цями обов'язок зі зберігання виникає лише при передачі майна за договором схо­ву (наприклад, ломбарду, підприємству-холодильнику), крім випадків прийняття вантажів на відповідальне зберігання. Залежно від цього вирішуватиметься й пи­тання про відповідальність того чи іншого охоронця.

Суб'єктами зобов'язань схову у відносинах з громадянами можуть бути готе­лі, будинки відпочинку, санаторії і тому подібні організації. Основними виробни­чими цілями діяльності цих організацій є надання інших послуг (наприклад, са­наторно-курортного лікування, організація відпочинку тощо), передбачених їхніми статутами, а не зберігання речей громадян. У даному разі зберігання ви­ступає як допоміжна функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги, яка становить зміст і мету основного зобов'язання.

Стаття 420 ЦК УРСР не встановлює ознак і не називає "тому подібних орга­нізацій", що виступають охоронцями, а обмежується наведенням приблизного переліку, який може розширитись. Вона фактично не містить відповіді на певні питання, що виникають у фактичних відносинах зі зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, санаторіях, гуртожитках та аналогічних організаціях.

Новий ЦК України докладніше визначає коло зберігачів, які мають особли­вий правовий статус у спеціальних видах зберігання. Так, цим Кодексом виділя­ються: зберігання речі у ломбарді, у банку, у камерах схову організацій, підпри­ємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі, зберігання автотранспортних засобів на спеціальних автостоянках, у гаражних кооперативах (статті 986— 996).

На відміну від ЦК УРСР, у новому ЦК України зберіганню речі в гардеробах присвячена спеціальна стаття (992), згідно з якою зберігачем речі, зданої до гар­деробу організації, є ця організація. При цьому положення цієї статті застосову­ються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, в закладах охорони здоров'я та інших закладах.

Правила ст. 994 ЦК України про зберігання речей у готелі законодавцем по­ширені також на зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будин­ках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.

У перерахованих випадках сторони перебувають у зобов'язальних відносинах з надання послуг (наприклад, послуг з санаторно-курортного лікування), а зали­шення майна у зазначених приміщеннях є юридичним фактом, що тягне за со­бою встановлення додаткового обов'язку з його зберігання.

Підстави виникнення зобов'язань зберігання в організаціях, зазначених у ст. 420 ЦК УРСР, статті 992, 994 ЦК України, можуть бути різними. Якщо гро­мадянин прибув у санаторій, готель і здав свої речі до камери схову, гардероба, отримавши жетон або номер, то підставою, що породжує даний вид відносин, є договір схову. Якщо верхній одяг і головні убори відвідувачі здають до гардероба, їм видається жетон. Відповідальність за збереження у роздягальному відділі і гардеробі одягу, взуття, що належать відвідувачам, несе адміністрація лазень і душових павільйонів. Цінні речі, документи та гроші здають до камери схову цін­ностей, а там, де її немає, за збереження цінних речей, документів, грошей, що не здані відвідувачами на зберігання, власник чи орган, уповноважений управля­ти майном, відповідальності не несе1.

Коли речі громадянина перебувають у приміщенні (номері готелю) або зали­шаються в передбачених для цього місцях без особливої здачі на зберігання, зо­бов'язання зі схоронності речей все одно виникає, але не з договору схову, а з договору про надання місця у готелі, гуртожитку тощо. Такого підходу дотриму­ється і судова практика. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про за­стосування у судовій практиці деяких норм законодавства, яким регулюються відносини з побутового обслуговування населення" від 6 липня 1979 р. № 4 (втратила чинність), було зазначено, що готелі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки і тому подібні організації відповідають за збереження майна грома­дян, яке перебуває у відведених їм приміщеннях, і в тих випадках, коли це май­но, крім грошей та коштовностей, не було спеціально прийнято від громадян на зберігання.

Коли особа вступає у відносини за договором на санаторно-курортне лікуван­ня, надання місць у готелях, то згідно із законом між нею і цими організаціями встановлюються відносини зі зберігання цього майна, хоч воно, крім грошей і коштовностей, і не було спеціально здано на зберігання.

Надання такого роду послуг цими організаціями неможливе без здійснення допоміжної функції — охорони речей громадян. Поклажодавцями тут можуть бу­ти лише фізичні особи. Звичайно, предметом даних зобов'язань є послуги, а об'­єктом — речі громадян, тобто індивідуально-визначене майно особистого корис­тування. Гроші та коштовності стають такими об'єктами лише при укладенні окремого договору схову з цими організаціями.

Суб'єктом даних зобов'язань на стороні охоронців можуть виступати й орга­нізації, для яких схов не є жодною з цілей діяльності, жодною додатковою функ­цією. До них належать адміністративні органи, вузи, науково-дослідні, інші уста­нови та організації, що зберігають у гардеробах одяг своїх співробітників і відвідувачів. Підставою виникнення зобов'язань зі зберігання в даному разі мо­жуть бути договір схову (наприклад, отримання номера при здачі речей до гардероба) та юридичні вчинки, якщо речі були залишені в гардеробі, який не обслуговувався гардеробником. Такі відносини мають безоплатний, короткостро­ковий характер, обмежуючись часом перебування громадян у цих організаціях.

До організацій, для яких зберігання майна є їхньою професійною діяльністю, належать ломбарди та камери схову транспортних організацій. Камери схову на залізничних вокзалах та автовокзалах створено для прийняття від громадян ре­чей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є зберігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їхнім статутом. Зокрема, Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом1, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 19 березня 1997 р. № 252 визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень.

Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі збе­рігання майна ломбард засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в каме­рах схову транспортних організацій видають квитанції або жетони. Цей договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у володіння охоронця. Об'єктом зобов'я­зання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке мо­же прийматися на зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами пере­везення пасажирів і багажу на транспорті.

Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого користування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюватися. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.

Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне об­ладнання (камери схову ручного багажу — на вокзалах, гардероби — в устано­вах, театрах тощо).

Охоронцями можуть бути громадяни, які приймають на зберігання речі ін­ших громадян. Зберігання речей громадянами не має характеру промислу, а час­то є безоплатною послугою, що трапляється в побуті, але може бути й сплатною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебільшого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Громадяни можуть займатися зберіганням майна з метою отримання прибутків, набувши статусу підприємця.

У всіх випадках предметом договору схову завжди є послуги, що їх надає охоронець поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язаннями зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повернути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іно­ді речі можуть визначатися родовими ознаками (наприклад, здача зерна на еле­ватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повер­нути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості (ст. 423 ЦК УРСР), а не ті самі речі, що їх здавали на схов. Якщо згідно із законом охоронець стає власни­ком переданих йому речей, то ризик випадкової загибелі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути поклажодавцеві рів­ну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якос­ті звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між охоронцем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця.

Подібна, але більш лаконічна ст. 960 міститься також у новому ЦК, яка пе­редбачає, що за згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного ро­ду та однієї якості, які передані на зберігання.

Форму договору схову регулює ст. 414 ЦК УРСР, що передбачає залежність форми договору від вартості переданого на схов майна, строку та суб'єктів дого­вору. Договір схову може оформлятися усно і письмово. Договір схову, в якому однією стороною є громадянин, укладається обов'язково в письмовій формі, як­що вартість переданого на схов майна перевищує 100 крб, за винятком здачі ре­чей на короткострокове зберігання в гардероби установ, театрів, їдалень з вида­чею охоронцем номера або жетона. В іншому разі сторони позбавляються права посилатися на показання свідків для підтвердження факту укладення договору в разі спору. Проте, якщо сторони, порушивши форму договору, не заперечують самого факту укладення договору і спір виникає про тотожність речей, переда­них на схов, і речей, що їх повертає охоронець, допускаються свідчення свідків (ч. 2 ст. 414 ЦК УРСР, ст. 968 ЦК України).

Новий ЦК встановлює правило про форму договорів зберігання, які є єдини­ми для громадян та інших осіб (ст. 955). Так, за ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 209 цього кодексу (наприклад, правочини між юридичними особами, певні правочини між юридич­ними і фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму, що пере­вищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів грома­дян). Однак договір про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманою, якщо прий­няття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем.

При здачі одним громадянином речей на зберігання іншому в період надзви­чайних обставин (пожежа, повінь, землетрус) допускається доведення такого факту показаннями свідків незалежно від вартості майна (ч. З ст. 414 ЦК УРСР). У п. 2 ст. 956 ЦК України до таких обставин безпосередньо віднесене раптове захворювання власника чи іншого володільця майна, а також зазначено, що крім перерахованих, можуть бути й інші надзвичайні обставини.

Якщо охоронцем виступає спеціалізована організація (наприклад, камера схо­ву), то видається квитанція, яка й підтверджує укладення договору. Часто кви­танція виписується на формуляр, де відображається і сам порядок зберігання, який визначає права та обов'язки контрагентів. У деяких випадках (наприклад, при здачі в гардероб верхнього одягу) поклажодавцям видаються номерні жето­ни, їх звичайно не можна вважати актами письмового оформлення договору, але вони мають доказове значення при розв'язанні питань про те, чи було здано май­но на зберігання.

Договір зберігання на товарному складі укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. Такими складськими документами є: складська кви­танція, просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво, яке складаєть­ся із складського свідоцтва та заставного свідоцтва — варанта (статті 976, 980, 981 ЦК України).

У відносинах за договором схову строк є досить своєрідним, оскільки він ви­значає межі обов'язків охоронця. Охоронець не має права вимагати від поклажо-давця достроково забрати своє майно, якщо в договорі обумовлено строк його дії. Навпаки, поклажодавець може у будь-який момент вимагати повернення майна навіть якщо строк дії договору ще не закінчився. Якщо договір було укладено на певний строк, охоронець має право вимагати, щоб поклажодавець прийняв від нього майно, якщо настав строк. При безстроковому характері договору ця ви­мога може бути пред'явлена у будь-який момент, але охоронець зобов'язаний на­дати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.


<