§ 2. Кредитний договір : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Кредитний договір

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

В умовах становлення банківської системи України, розвитку товарно-грошо­вих, а отже, і кредитних відносин неухильно зростає роль кредитного договору, який є основною юридичною формою відносин з надання, використання і повер­нення грошей. Саме кредитний договір опосередковує використання вільних гро­шових коштів, які накопичуються у суспільстві, для становлення нових підпри­ємств, впровадження нової техніки і технологій, розвитку торгівлі, задоволення особистих потреб громадян. Функціонування економіки неможливе без чіткої системи мобілізації грошових доходів і заощаджень і перетворення їх на капітал. Основною ланкою такої системи є банки, а правовою формою реалізації еконо­мічних відносин з надання і використання вільного капіталу є договір.

У передмові до проекту ЦК України досить влучно визначено значення цивільно-правового договору: "В умовах переходу економіки України на ринкові засади особливо зростає роль договору як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових та інших майнових відносин. Приве­дення інститутів договірного права у відповідність сучасним вимогам життя сус­пільства постає як одне з першочергових і невідкладних завдань удосконалення законодавства."1. Наведене висловлювання доречно доповнити словами видатно­го вченого-цивіліста М. І. Кулагіна: "Договір є інститут, без якого неможливе іс­нування господарської системи в цілому".2.

Категорія договору застосовується у різних галузях права. Але саме за допо­могою цивільно-правового договору забезпечується перехід права власності від однієї особи до іншої. Він є регулятором різних інтересів виробника і споживача в товарах, грошових коштах, послугах, роботах. Цінність договору перш за все полягає в тому, що він визначає обсяг прав та обов'язків кожної сторони, поря­док їх реалізації та виконання і, таким чином, забезпечує налагодженість, орга­нізованість і стабільність в економічних відносинах.

Значення кредитного договору полягає в тому, що він, поєднуючи зв'язки ви­робників, торгівлі і споживачів, є чи не найважливішим інструментом грошового і товарного обігу.

Для кредитного договору суттєвим є те, що він поєднує не тільки інтереси сторін договору, а й інтереси суспільства в цілому. Саме на таких засадах мають розглядатися проблеми стосовно кредитного договору: його правова природа, по­няття, форма, зміст, сторони, порядок укладання, зміни, розірвання, виконання, способи забезпечення зобов'язань.

Разом з тим, кредитний договір опосередковує відносини банку (кредитодавця) і позичальника у зв'язку з використанням коштів, які раніше були надані банкам як кредитний капітал господарюючими суб'єктами та громадянами. Саме комерційні банки, які найчастіше у кредитних договорах є кредитодавцями, аку­мулюють грошові доходи та заощадження, перетворюючи їх на банківський капі­тал. Надалі цей капітал випускається банками в обіг шляхом надання кредитів господарюючим суб'єктам та громадянам на відповідних умовах кредитних дого­ворів. Цей процес є життєвим соком економічного розвитку суспільства і зрос­таючого життєвого рівня громадян. Мобілізація грошових коштів і надання кре­дитів, безумовно, ґрунтуються на стабільності банківської системи і встановленні клімату довіри до банків.

Клімат довіри в суспільстві може бути тільки до тих банків, які надійно збе­рігають кошти, використовуючи їх для одержання доходів, і повертають їх на першу вимогу вкладникам, сплативши відповідні відсотки за використання.

Видатний британський теоретик у галузі договірного права Вільям Ансон вказує, що "свобода договору є розумним суспільним ідеалом лише тією мірою, в якій можна передбачати рівність сил при укладанні угод контрагентами за умо­ви, що не спричиняється шкода інтересам суспільства в цілому. У більш склад­них суспільних і промислових умовах колективного суспільства вона втратила свою ідеалістичну привабливість. У наш час ясно, що рівності в прямому значен­ні часто не існує і що індивідуальні інтереси повинні підкорятися інтересам сус­пільства"1.

Місце кредитного договору в системі цивільно-правових договорів характери­зується тим, що він тісно пов'язаний з договорами купівлі-продажу, поставки, підряду та іншими сплатними цивільно-правовими договорами. Сторона, яка ви­конує в такому договорі грошове зобов'язання, може використати кредитні кош­ти для оплати товарів, робіт, послуг. З іншого боку, підставою для одержання кредиту досить часто є саме цивільно-правовий договір, який опосередковує пе­редачу майна, виконання робіт, надання послуг.

Аналіз сучасного цивільного обігу дає підстави виділити три мети щодо обме­ження свободи в договорах:

1)  захист найслабшої (слабої) сторони, який починається зі стадії укладення договору і завершується його виконанням та відповідальністю за порушення;

2)   захист інтересів кредиторів, загроза яким може спричинити руйнівний вплив на цивільний обіг;

3)  захист інтересів держави, які у концентрованому вигляді виражають інте­реси суспільства2.

Правова природа та поняття кредитного договору. Визначення право­вої природи договору дає можливість встановити момент виникнення договірних правовідносин, розподіл обов'язків між сторонами, а також наявність зустрічного задоволення. На таких засадах у юридичній літературі вирізняються такі до­говори: реальні і консенсуальні, односторонні і двосторонні, сплатні і безоплатні.

В юридичній літературі немає єдиної точки зору на правову природу кредит­ного договору. Одні автори вважають його самостійним договором цивільного права1, інші — різновидом договору позики2. Основна теоретична проблема, яка розглядалася представниками названих точок зору, стосувалася реальності та консенсуальності кредитного договору, а також односторонності та двосторонності його.

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфімова3. Різницю точок зору во­на пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банків­ського кредиту. Раніше він укладався шляхом подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кре­диту. Керуючий установою банку ставив підпис про надання кредиту на самій заяві. Прибічники "реальності" кредитного договору розглядали підпис про на­дання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішньо­го характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської уста­нови. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники "консенсуальності" договору банківського кредиту розглядали вказаний підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам дого­вір як консенсуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту підписання заяви керівни­ком банку.

На теоретичне і практичне значення цього питання вказував Е. Г. Полонський: "Визначення договору реальним і одностороннім привело б нас до визнан­ня того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану"4.

Найбільш вдалою, на наш погляд, є позиція М. М. Агаркова, яку він висловив, аналізуючи норми Цивільного кодексу РРФСР 1922 p.: "Статті 218 і 219 регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі "поперед­нього договору про укладення в майбутньому договору позики" (попередній до­говір позики).

Попередній договір позики може бути або двостороннім, або одностороннім. На випадок двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільне зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. На випадок одностороннього попе­реднього договору позики зобов'язання виникає тільки у однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту у формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбут­нього кредитора (банку)"1. Така позиція знайшла підтримку в юридичній літе­ратурі2.

Якщо проаналізувати наслідки, яких намагається досягти кожна із сторін кредитного договору, очевидним є те, що вже при укладенні договору позичаль­ник визначився з наміром використати кредитні кошти. Необхідність у таких коштах для позичальника окреслена господарською або споживчою метою. Біль­шість учасників цивільного обігу постійно відчувають потребу у грошових креди­тах, її задоволення у рамках договору позики неможливе, оскільки він має реаль­ний характер і не може створити у позичальника впевненості в одержанні грошей у необхідний йому термін. Адже позикодавця, як сторону договору пози­ки, неможливо примусити до надання позики. У зв'язку з цим для позичальника важливе значення має момент виникнення договірних правовідносин і пов'яза­ний з ними обов'язок кредитора надати кредитні кошти в майбутньому. Саме консенсуальний договір може вирішити цю проблему.

Дослідження нормативних актів, які регулюють правовідносини з надання банківських кредитів, дає підстави зробити висновок, що кредитний договір від­повідно до чинного в Україні законодавства є консенсуальним. Норми, які вказу­ють саме на таку ознаку кредитного договору містяться у нормативних актах На­ціонального банку України. Зокрема, це "Положення про кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, "Поло­ження про порядок здійснення консорціумного кредитування", затверджене по­становою Правління НБУ від 21 лютого 1996 р. № 37 та ін. З моменту укладення кредитного договору позичальник має право вимагати передачі коштів, а креди­тор має виконати відповідний обов'язок.

У зв'язку з тим, що кредитний договір є консенсуальним, може виникати пи­тання про можливість уступки вимоги прав, які належать позичальнику.

Стосовно кредитного договору важливим є те, що право вимагати передачі кредитних коштів може тільки та особа, яка уклала договір з банком. Позичаль­ник не може передати своє право вимоги про надання кредиту іншій особі на підставі договору цесії (ст. 197 "Уступка вимоги" ЦК УРСР). Така точка зору знайшла підтримку в юридичній літературі3. Але особливість кредитного догово­ру щодо уступки прав позичальника на надання кредиту не знайшла закріплення в законодавстві України. Для уникнення непорозумінь рекомендується включати в тексти кредитних договорів умову, яка забороняє позичальнику передавати право вимагати одержання кредиту третім особам.

Правова природа договору характеризує також і його поняття. В чинному за­конодавстві України не визначено поняття кредитного договору. Як наслідок та­кої прогалини, у підзаконних нормативних актах воно сформульовано відповідно до окремої ситуації і не містить наукового значення.

Положення Національного банку України "Про кредитування" ототожнює з кредитним договором кредитну операцію. "Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника". Відповідно до п. 1 "Положення про порядок надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (ре­конструкцію) житла", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від З грудня 1997 р. № 1352, кредитною угодою є угода, укладена фондом і банком, з однієї сторони, і позичальником — з іншої, яка визначає умови надання креди­ту позичальникові, погашення позичальником заборгованості за кредит та спла­ти відсотків за користування ним, а також переходу права власності на збудова­не (реконструйоване) житло, господарські приміщення. Аналогічного підходу дотримуються Правила надання довгострокових кредитів індивідуальним забу­довникам житла на селі, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1998 р. № 1597, п. 2 яких визначає, що кредитна угода — угода, укладена відповідно до цих Правил між фондом та індивідуальним забудовником (позичальником), яка визначає умови надання кредиту позичальникові, погашен­ня позичальником заборгованості за кредит та внесення плати за користування ним.

Наведені поняття кредитного договору мають досить істотні недоліки, які не­припустимі з точки зору системно-структурного складу інститутів цивільного права (наприклад, кредитна операція — це договір). Крім того, сформульовані поняття кредитного договору в названих підзаконних нормативних актах не міс­тять вказівок на ознаки, характерні для даного виду договору і не враховують ко­ло правовідносин, які опосередковує кредитний договір.

Принципово нові підходи до кредитного договору втілені в новому ЦК Украї­ни, в якому, зокрема, визначено поняття кредитного договору: "За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язу­ється надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умо­вах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти".

Це визначення вказує на те, що договір є консенсуальний, двосторонній і сплатний.

Консенсуальним він є тому, що юридичними фактом, необхідним для визнан­ня виникнення між сторонами правового зв'язку, є сам договір. Права та обов'язки сторін виникають саме з моменту досягнення згоди сторін, яка спря­мована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою консенсуальний договір відрізняється від реального договору. Для останнього до­сягнення згоди сторін є недостатнім, необхідною умовою такого договору є вико­нання певних дій (наприклад, передача грошей). Визначення кредитного догово­ру консенсуальним має істотне значення для сторін, адже сам договір є юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов'язки. Так, для вста­новлення зобов'язання надати кредит достатньо укласти договір між кредитодавцем і позичальником. У зв'язку з цим слід пам'ятати про правомірні і неправо­мірні дії. За ознакою залежності від волі суб'єктів укладення договору є дією. У теорії права дії поділяються на правомірні і неправомірні залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів або ж порушують їх. Безперечно, що тільки правомірний договір породжує обов'язок надавати кре­дитні кошти і право їх вимагати.

Двостороннім кредитний договір є тому, що кожна із сторін набуває права і одночасно несе обов'язки щодо другої сторони, тобто кожна сторона є кредито­ром і боржником. У зв'язку з цим виникає питання, хто перший повинен вико­нувати обов'язок. Відповідно до ст. 171 ЦК УРСР взаємні зобов'язання за дого­вором повинні виконуватися одночасно, якщо з закону, договору або змісту зобов'язання не випливає інше. Особливість кредитного договору полягає в то­му, що кредитодавець перший виконує обов'язок з передачі кредитних коштів, а позичальник використовує їх, а потім зобов'язаний повернути та сплатити про­центи. Така обопільність обов'язків сторін досить істотна для кредитного догово­ру саме тому, що кредитодавець перший виконує обов'язки. У зв'язку з цим вба­чається правильним закріплення в новому ЦК України норми, яка визначає право кредитодавця на відмову від надання позичальникові передбаченого дого­вором кредиту повністю або частково у разі визнання позичальника неплатосп­роможним після укладання кредитного договору або ж за наявності інших обста­вин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернута своєчасно. З іншого боку, закріплене також право позичальника відмовитися від одержання кредиту повністю або частково до встановленого строку його надан­ня. Нормою ЦК України передбачено також право кредитодавця відмовитися від подальшого кредитування у разі порушення позичальником обов'язку цільового використання кредиту.

Такий особливий випадок зустрічного виконання зобов'язання за кредитним договором, перш за все, відповідає інтересам кредитодавців, які виражають інте­реси суспільства, пов'язані із національним зберіганням і використанням капіта­лу. Право позичальника відмовитися від одержання кредиту частково або в пов­ному обсязі кореспондується з обов'язком цільового використання кредиту. Адже позичальник, як правило, укладає кредитний договір на майбутнє. Може статися так, що змінилися обставини і позичальник не може використати кошти і досягти певного позитивного економічного результату. Право на відмову дає можливість уникнути неповернення кредиту. Таким чином, взаємодія сторін кредитного договору визначається не тільки їх волевиявленням при укладанні договору, а й змістом правового результату, на який розрахований кредитний до­говір.

Обидві сторони цього договору мають права та обов'язки. Саме тому цей до­говір вважається двостороннім.

Оплатність кредитного договору полягає в тому, що позичальник сплачує проценти за користування кредитом. Розмір процентів визначається договором і практично формується на підставі ставки рефінансування, яка доводиться Націо­нальним банком України. Розмір процентів і порядок їх сплати залежить від кре­дитного ризику, надання забезпечення, попиту і пропозицій, що склалися на кре­дитному ринку.

Названі ознаки кредитного договору дають можливість розмежувати його з договором позики, який за своєю правовою природою є реальним, одностороннім і безоплатним. Отже, це вказує на самостійне місце кредитного договору в сис­темі цивільно-правових договорів.

Зміст кредитного договору. Зміст договору становлять умови, щодо яких сторони дійшли згоди і які приймаються ними як обов'язкові відповідно до чин­ного законодавства. За своїм юридичним значенням усі умови поділяються на іс­тотні, звичайні та випадкові. Згідно зі ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досяг­нуто згоди за всіма істотними умовами.

Для кредитного договору істотними умовами є умови про предмет дого­вору, забезпеченість, зворотність, строковість, платність та цільова спрямо­ваність.

Раніше ми звертали увагу на важливість імперативних норм у правовому ре­гулюванні кредитного договору. На наш погляд, неодмінність імперативних норм, які визначають істотні умови кредитного договору, може бути гарантією захисту інтересів суспільства, яке заінтересоване у стабільності банківської сис­теми. В будь-яких випадках, якщо йдеться про захист громадських інтересів, вве­дення тієї чи іншої умови кредитного договору у склад істотних спрямоване на створення гарантій взаємозв'язку сторін договору, в чому безпосередньо за­інтересований цивільний обіг. Пряму дію на договір чинять тільки імперативні норми. Така дія відбувається незалежно від волі сторін. Крім того, слід зазначи­ти, що погоджена воля сторін договору, якщо вона має розбіжності з імператив­ною нормою, є хибною.

Отже, при колізії договірної умови з нормою закону абсолютну перевагу має остання. У зв'язку з цим слід зазначити, що зміст договору, тобто сукупність пе­редбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і во­левиявлення суб'єктів договору формуються насамперед під впливом приписів правових норм. "Значення договірної свободи врешті-решт зводиться до того, що учасникам обігу надається можливість вирішувати, чи буде укладений між ними договір, а якщо буде, то яким стане його зміст. Разом з тим індивідуальна свобо­да, яка становить основу свободи договорів, відносна. Приймаючи відповідне рі­шення, громадяни і юридичні особи повинні керуватися чинними законами. За­кон у такому випадку є обмежувач свободи договорів"1.

Для змісту кредитного договору, зокрема його істотних умов, визначення та­кого обмеження має значення у зв'язку з захистом інтересів кредиторів, втрата капіталу яких руйнівно діє на цивільний обіг. Доля багатьох банків, які втратили капітал в зв'язку з неповерненням кредитів, пов'язана з величезною кількістю громадян і юридичних осіб, які зберігали свої кошти у банках.

Умова про предмет кредитного договору є істотною тому, що таке положення випливає із загального визначення цивільно-правового договору. Договором є дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Отже, щоразу, коли сторони укладають договір, вони обумовлюють, на який предмет спрямовані дії, що встановлюють для них права та обов'язки. В широкому розумінні предмет охоплює весь набір показчиків, з приводу яких укладається договір. У зв'язку з предметом договору слід згадати влучну і коротку вказівку авторів фундаментальної праці з договірного права: "у самому елементарному вигляді предмет виявляється у формулі "чого і скільки"1.

Стосовно характеру предмета договору, то в цій ролі можуть бути названі майно, майнові права, товари, енергія, послуга, технічна документація, гроші, будь-яка річ, визначена родовими ознаками, і т. ін.

З визначення поняття кредитного договору випливає, що предметом кредит­ного договору є дії суб'єктів договору, спрямовані на надання і повернення гро­шових коштів. Отже, щоб визначити предмет кредитного договору, необхідно вказати скільки грошей і яким способом кредитодавець передає позичальнику, а останній їх повертає. Таким чином, об'єктом будь-яких правовідносин з надання банківського кредиту є гроші.

У цивільному праві гроші визначаються як особлива категорія об'єктів ци­вільного права, оскільки вони виконують роль загального еквівалента і відповід­но до цього їм властивий цілий ряд специфічних особливостей. В економічній теорії є досить багато досліджень про гроші. Як влучно зауважив автор праці з теорії грошей Фредерік С. Мишкін, "щоб зрозуміти вплив грошей на економіку, потрібно з'ясувати, що точно означають гроші. Незалежно від того, чи вони ви­ступають у формі черепашок, діамантів, золота чи паперів, гроші виконують три основні функції: засіб обміну, одиниця рахунку (міра вартості) та засіб нагрома­дження вартості"2.

Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказаних на них грошових одиниць. Тому борг може бути пога­шений будь-якими купюрами. Важливою обставиною є те, що гроші, як вартіс­ний еквівалент, можуть бути визначені в національній та іноземній валюті, готів­ковій і безготівковій формі, в т. ч. на електронних носіях. Оскільки у кредитному договорі гроші виступають як самостійний предмет, є підстави поставити питан­ня, які саме гроші кредитодавець передає позичальнику відповідно до умов дого­вору.

Згідно з п. 24 Положення НБУ "Про кредитування" кредити надаються готів­кою і безготівковими грошами. Готівкою називаються гроші, які представлені у вигляді грошових знаків (банкнот, купюр, монет) і використовуються як засіб обігу та платежу. Безготівкові гроші — це гроші, рух яких здійснюється шляхом перерахунків у кредитних установах з урахуванням взаємних вимог.

До кредитних грошей належать векселі, банкноти і чеки. Вбачається, що век­селі і чеки доцільно розглядати як форми розрахунків за наданими кредитами. А банкноти (банківський білет, що випускається в обіг центральним емісійним бан­ком і забезпечується усіма активами банку та масою товарів, що належать дер­жаві) не можуть розглядатися як об'єкт кредитного договору тому, що чинним законодавством не передбачено надання їх у кредит.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до п. 10 названого Положення юри­дичні особи—резиденти України можуть одержувати кредити в іноземній валюті для проведення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Іноземною валютою вважаються грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом, а також кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (кліринго­вих) одиницях, що перебувають на рахунках у банківських та інших кредитно-фінансових установах.

Сказане про гроші, як складову частину предмета кредитного договору, дає підстави для висновку, що умова договору має вказувати на суму грошових кош­тів, виражених у національній або іноземній валюті та представлених готівкою або безготівкою.

Другою складовою частиною предмета договору є спосіб передачі і повернен­ня кредитних грошей.

Відповідно до п. 24 Положення НБУ "Про кредитування" "кредити надають­ся суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати пла­тіжних документів з позичкового рахунку як в національній, так і в іноземній ва­люті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий ра­хунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції".

Згідно з Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті", затвердженою постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527 (далі — Інструкція № 3), банки відкрива­ють кредитні рахунки на договірній основі як юридичним, так і фізичним особам. Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, які надані шляхом оплати роз­рахункових документів чи перерахування на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди (п 2.1.3).

Отже, кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, а перерахування кредитних коштів здійснюється шляхом оплати розрахункових документів або на поточний рахунок позичальника.

Нормативні акти не визначають, в який момент кредитні кошти переходять у власність позичальника. На наш погляд, це досить важлива обставина, яка, по-перше, пов'язана із правом розпорядження кредитними коштами, а по-друге, са­ме з моменту переходу коштів до позичальника у кредитора виникає право нара­хування процентів за користування кредитом.

Вбачається, що у кредитному договорі має бути умова, яка визначає момент переходу коштів до позичальника. Це дасть можливість захистити інтереси обох сторін договору.

Важливість такої умови полягає в тому, що кредитодавець може вимагати від позичальника повернення грошових коштів (кредиту) та сплати процентів за їх використання тільки в тому випадку, якщо кредит був наданий позичальнику на умовах, що передбачені договором. Але, якщо кредитодавець перерахував кредитовані грошові кошти третій особі з порушенням умов кредитного догово­ру, позичальник не відповідає за повернення кредиту і сплату процентів за його використання. Судовій практиці відомі спори, які виникають у зв'язку з перера­хуванням кредитодавцем кредиту третій особі. Умовами кредитного договору використання кредитованих грошових коштів у такий спосіб може бути передба­чено. Адже позичальник досить часто використовує кредит саме для розрахунків з контрагентами за договорами купівлі-продажу, виконання робіт та надання послуг. І цілком правомірним є направлення грошових коштів особі, з якою позичальник має розрахуватися. Але за будь-яких обставин, тільки відповідне розпорядження позичальника може бути підставою для перерахування кредито­ваних коштів третім особам.

Розпоряджатися коштами на рахунку може тільки власник. Відповідно до ч. З п. З Інструкції №7 банки списують кошти з рахунків підприємств, організа­цій та установ усіх форм власності тільки за розпорядженням їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачено законами України, а також за рішенням суду, арбітражного (нині — господарського) суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Досить важко уявити врегульованими правовідносини з надання кредиту без умови, яка визначає порядок перерахування грошей.

Такий порядок, пов'язаний із перерахуванням грошових коштів від однієї осо­би до іншої, дістав назву форми розрахунків (ст. 380 ЦК УРСР). Норма названої статті встановила, що розрахунки можуть здійснюватись у готівковій і безготів­ковій формі.

Інструкція № 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті Ук­раїни"1, затверджена постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. № 204/7 (з наступними змінами та доповненнями), визначила загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу.

Інструкція поширюється на підприємства, організації та установи всіх форм власності, фізичних осіб, у тому числі на фізичних осіб — суб'єктів підприєм­ницької діяльності, банки та їх установи.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових до­кументів:

—  платіжними дорученнями;

—  платіжними вимогами-дорученнями;

—  чеками;

—  акредитивами;

—  векселями;

—  платіжними вимогами;

—  інкасованими дорученнями (розпорядженнями).

Для кредитного договору, сторонами якого є кредитодавець і позичальник, важливим є те, що названі розрахункові документи подаються клієнтами в банк у паперовій формі відповідно до встановлених стандартів (п. 8 Інструкції № 7).


<