§ 4. Правова характеристика договору позики : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 4. Правова характеристика договору позики

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Поняття договору позики. Договір позики є найпоширенішою підставою виникнення позикових правовідносин, що зумовлює необхідність виявлення по­няття та ознак цієї угоди.

Договір позики у системі цивільно-правових інститутів посідає самостійне місце, що зумовлено притаманними йому ознаками, особливостями та специфі­кою зобов'язальних правовідносин, які він породжує.

Позику можна розглядати як договір і як правовідносини, при цьому кожна з правових категорій має самостійне значення і перебуває у взаємозв'язку одна з одною. Позика-договір виступає підставою виникнення суб'єктивних прав та обов'язків її учасників та інших елементів позикових правовідносин, яким властиві основні ознаки цивільних правовідносин. Позикові правовідносини, як і будь-які цивільно-правові відносини, — це суспільні відносини, учасники яких пов'язані правами та обов'язками, основаними на цивільно-правових нормах1.

Позикові відносини, що виникли на підставі договору позики, стосуються ли­ше певної частини цивільних правових відносин, які обслуговують суспільні по­треби боржників у грошах та інших речах, визначених родовими ознаками, на умовах наступного повернення їх кредиторам на умовах, визначених договором. Позика-договір, як і будь-який інший договір, — це прийнятий за взаємною зго­дою осіб правочин про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків2.

Залежно від характеру виділяють зобов'язальні договори, тобто спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, і так звані речові договори, об'єктом яких служать не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо відповідні речі, як це взагалі притаманно правовідносинам речовим3.

Позика-договір належить до особливої групи договорів, які спрямовані на пе­рехід речі від однієї особи до іншої, оскільки при цьому такий перехід здійсню­ється в результаті виконання одним контрагентом — боржником — наявного у нього обов'язку. З наведеної групи договорів випливає обов'язок кожної із сторін передати майно контрагенту у власність і кореспондуюче їх право — вимагати надання еквівалента переданого майна.

У зв'язку з наведеним слід зазначити наявність певних відмінностей догово­ру позики від речових договорів, зумовлених існуванням у них певних особли­востей, які не відповідають вимогам зобов'язальних правовідносин. Існуючі речові договори не вкладаються, на відміну від реальних, у рамки зобов'язальних правовідносин і відповідно можуть розглядатися як один з випадків проникнення ре­чових елементів у зобов'язальні правовідносини.

Речовий договір відрізняється не лише від консенсуальних, а й, у кінцевому підсумку, і від реальних договорів. Мається на увазі, що реальні договори нале­жать до категорії зобов'язальних. Це означає, що такі договори хоч і виникають з передачею речі, але разом з тим породжують звичайні зобов'язальні правовід­носини з наявністю у сторін взаємних прав та обов'язків1.

Таким чином, позика як договір не може бути віднесена до речових догово­рів, незважаючи на обов'язковість реального ефекту для виникнення самого зо­бов'язання.

Незважаючи на наявне змішування речових і зобов'язальних елементів, по­зика є зобов'язально-правовою конструкцією з притаманними їй елементами ре­чово-правового характеру, яку доцільно віднести до групи реальних договорів, як різновиду зобов'язальних договорів.

За своїми правовими ознаками договір позики є укладеною між позикодавцем (кредитором) і позикоотримувачем (боржником) односторонньою, реальною, сплатною або безоплатною угодою.

ЦК України визначає позику як договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) гроші або речі визначені ро­довими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики) або рівну кількість речей того самого роду та якості (ч. 1 ст. 1065 ЦК).

Договір позики опосередковує відносини, що складаються у результаті пере­дачі в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Таким чи­ном, внаслідок договору позики об'єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність пози­чальнику. Проте до закінчення договору позики позичальник повинен повернути не ту саму річ, як за договором майнового найму, а річ того самого роду та якості.

На відміну від оренди або лізингу, предметом позики можуть бути гроші і не може бути майно, що має певні індивідуальні особливості (автотранспорт, спору­ди, обладнання тощо), позичальник може відчужувати позичене майно іншим особам, витрачати на власні потреби без згоди і відома позикодавця.

На відміну від бартеру, позичальник зобов'язується повернути таку саму кількість одержаних у позику речей, того самого роду та якості (бензин такої ж марки, сировину такої ж назви тощо), що не може розглядатися як форма роз­рахунків, що випливає зі змісту п. 1. 19 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

На відміну від зберігання, позичальник має право використовувати предмет позики на власний розсуд, у тому числі і в господарському обороті або на вироб­ничі потреби.

Позика відрізняється і від договору довірчого управління майном, оскільки позичальник отримує майно, кошти у свою власність і не бере на себе зобов'я­зання зберігати й управляти цим майном в інтересах позикодавця.

Позичальник зобов'язується повернути отримані кошти або предмет позики, на відміну від безповоротної фінансової допомоги та безоплатного надання то­варів1.

Іноді в одній угоді поєднуються елементи договору зберігання речей і позики. Так, при вкладеннях до Ощадбанку України основна мета договору — зберігання грошових сум, але поряд з ним має місце нарощування процентів, як при дого­ворі позики.

Договір грошового вкладу переважно визнають особливим договором2, відно­сини сторін регулюються цивільним законодавством та спеціальними нормами, оскільки порядок розпорядження вкладами, внесеними в ощадну касу та інші кредитні установи, визначається їх статутами і спеціальними правилами.

Стосовно питання про юридичну природу взаємовідносин між вкладником і ощадною касою або ощадним банком існують й інші погляди. Деякі автори вба­чають тут договір позики3 або особливий вид позики4; інші відносять його до до­говору зберігання і визнають вкладника власником поміщених у вклад грошових коштів5. Спроба розглянути договір грошового вкладу як іррегулярне зберігання (із знеособленням) є штучною. ЦК УРСР передбачає таке зберігання лише для речей, визначених родовими ознаками, а не для грошей. Гроші ж внаслідок їх властивості замінності завжди надходять у власність кредитної установи. Якщо б власниками грошових знаків залишались вкладники, то на них би лежав і ри­зик випадкової загибелі грошових знаків, що не відповідало б інтересам вкладни­ків. Саме з цих міркувань неприйнятною є конструкція зберігання за вкладником права власності на грошові знаки, які передаються у вигляді вкладу. Необхідно розрізняти власність в економічному значенні і право власності у юридичному значенні. Тому правильно вважає переважна частина юристів, що вкладник з мо­менту внесення грошової суми до банківської установи втрачає на них право власності, але набуває відповідне право вимоги на повернення такої суми. У да­ному договорі містяться елементи, не характерні ні позиці, ні зберіганню. Так, вкладник має право давати доручення кредитній установі з провадження плате­жів і прийняття належних вкладникові сум, що підтверджує правильність ви­знання цього договору самостійним6.

За аналогічними підставами договір, за яким кредиторові вручається певна сума на забезпечення платежу, не є договором позики.

Саме замінність і споживність предмета договору позики і обумовлює можли­вість позичальника повернути не ті самі грошові знаки, не ті самі родові речі, а таку ж суму грошей чи таку саму кількість речей того самого роду і якості. При цьому навіть випадкова загибель речей не припиняє зобов'язання — genus non perit (рід не гине). Тобто дані зобов'язання є завжди можливими для виконання. Позичальник одержує речі у власність і тому несе ризик випадкової загибелі і погіршення їх. Наприклад, отримавши в позику гроші чи інші замінні речі, пози­чальник втрачає їх внаслідок крадіжки, пожежі тощо; незважаючи на це, його зо­бов'язання за договором позики зберігають силу, хоч би втрата відбулася без всякої вини позичальника.

Якби закон вимагав від позичальника повернення тих самих речей, які він от­римав, господарський зміст договору був би втрачений: щоб виконати таке зо­бов'язання довелося б відмовитись від будь-якого користування отриманими реча­ми, інакше вони були б знищені (наприклад, зерно, мінеральні добрива тощо) або потонули б у морі цивільного обігу (гроші). Зрозуміло, що якби позичальни­ку позичені речі виявились непотрібними чи з іншої причини він може повернути ті самі речі, які були отримані, він має право (але не зобов'язаний) повернути саме їх.

Тобто, не дані грошові знаки, не дані індивідуально-визначені речі є предме­том договору, точніше предметом зобов'язальних правовідносин, що виникають з договору позики. Які саме грошові знаки будуть повернені, які саме індивіду­альні речі виявляться носіями відповідних родових ознак у момент виконання — не має значення.

В літературі іноді виділяють договір позики, предметом якого є не гроші, а інші речі (визначені родовими ознаками), в окремий вид договору, який назива­ється позикоподібною позичкою. Однак правильно зверталася автором увага на те, що в даному разі немає ніяких юридичних відмінностей між позикою і пози­коподібною позичкою, тому цей вид договору для науки не має ніякого значен­ня1. Дійсно, на наш погляд, практичної потреби у створенні самостійної юридич­ної конструкції для регулювання майнової (негрошової) позики немає.

Таким чином, позику можна визначити як юридичне самостійне особисто-довірче зобов'язання, загальне для спеціальних різновидів кредитних правовідно­син, яке полягає в передачі позикодавцем позичальнику у власність або повне господарське відання чи оперативне управління грошей або інших споживних ре­чей, які визначаються родовими ознаками, за умови повернення еквівалентної кількості грошей або таких самих речей, а в прямо передбачених законом випад­ках — також їх приросту (процентів тощо).

Як відомо, нині в цивільному законодавстві дедалі більше утверджуються принципи диспозитивності та свободи сторін у договірних зобов'язаннях2, що майже не торкнулося позикових правовідносин, зокрема щодо оплатності та ре­альності договору позики. Між тим і чинне законодавство передбачає в окремих випадках оплатність позики. Не існує перешкод і для встановлення сторонами умови про можливість набрання чинності договору позики з моменту досягнення згоди щодо істотних умов договору та його належного оформлення.

Елементи договору позики. Звичайно під елементами договору розуміють юридичну структуру правовідносин, що передбачають необхідність виявлення суб'єктів, об'єкта та змісту договору позики.

За загальним правилом, суб'єктами договору позики виступають позикода­вець і позичальник. Учасниками договору позики (як позикодавець і позичаль­ник) можуть виступати фізичні особи відповідно до обсягу їх дієздатності.

Надавати позики одне одному або своїм працівникам можуть будь-які органі­зації за наявності відповідних можливостей. Обмеження чи заборона позик мо­жуть встановлюватись статутом або рішенням власників (учасників, засновни­ків) організації. Надання позик не потребує якихось дозволів або ліцензій з боку контролюючих державних органів, що відрізняє, до речі, позику від фінансового кредиту, який може надаватись лише банками або небанківськими фінансовими установами.

Останнім часом актуальним стало питання про можливість отримання позик юридичними особами від своїх працівників чи засновників — фізичних осіб. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що позикодавцем може виступати фізична особа на користь позичальника — юридичної особи. Цивільне законодавство, яке регулює договір позики, не містить заборон на отримання юридичними осо­бами позик від фізичних осіб.

Єдиною умовою припустимості таких угод є додержання сторонами договору позики загальних умов дійсності позики як цивільно-правової угоди, зокрема що­до повернення позикодавцю грошового еквівалента. Тобто повернення коштів за договором позики має відбуватися без нарахування процентів за користування позиченими коштами.

Тому, наприклад, засновники — фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на підставі укладених з кожним із них договорів позики з тим, щоб за рахунок цих коштів була виплачена заробітна плата пра­цівникам цього підприємства — позичальника. При цьому отримані від позико­давця гроші в обов'язковому порядку мають бути здані в обслуговуючий банк і лише після цього їх можна отримати для видачі заробітної плати.

Такий порядок передбачений Інструкцією "Про порядок ведення касових опе­рацій в національній валюті в Україні", затвердженою постановою Правління На­ціонального банку України від 21 лютого 1995 р. № 38, згідно з п. 5 якої кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці і виплатою дивідендів (доходу), всі підпри­ємства, незалежно від форми власності, повинні отримати виключно з кас бан­ків. При цьому вони мають забезпечити систематичну і повну сплату податків і внесення обов'язкових платежів у державні цільові фонди в порядку і строки, ви­значені чинним законодавством.

Позикові кошти не є прибутком і внаслідок цього не є об'єктом оподаткуван­ня на прибуток, ПДВ, різними обов'язковими зборами і платежами. Проте, нараховуючи заробітну плату, навіть виплачену за рахунок позикових коштів, підприємство-позичальник зобов'язане заплатити всі передбачені чинним зако­нодавством податки і збори із сум витрат на оплату праці1.

Таким чином, засновники—фізичні особи мають право внести в касу підпри­ємства свої власні гроші на умовах договорів позики для виплати заробітної пла­ти працівникам за умови сплати податків і зборів, які нараховуються і сплачу­ються при виплаті заробітної плати.

Досить поширеним явищем є видача позик працівникам підприємствами, установами та організаціями, в яких працюють позичальники. Розмір позики та термін її погашення працівником чинним законодавством не обмежуються. З урахуванням того, що позика підлягає поверненню, вона не вважається доходом позичальника і не входить до фонду оплати праці, що випливає із змісту статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Мінстату України від 11 грудня 1995 р. Відповідно позики не є об'єктом обкладення прибутковим по­датком з громадян і нарахування обов'язкових платежів до соціальних фондів, що випливає із змісту ст. 2 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".

У зв'язку з цим в окремих випадках позики використовуються з метою при­ховати доходи громадян від оподаткування. Перевірки, що здійснюються подат­ковими органами, виявляють спроби приховати під виглядом позик виплату за­робітної плати і таким чином ухилитись від оподаткування. Суб'єкти підприємницької діяльності широко використовують відсутність законодавчих об­межень як на суми позик, так і терміни їх повернення.

Так, підприємство У. видало своїм співробітникам від 100 тис. до 300 тис. грн. з терміном погашення 25 років (!). При цьому, підприємство У. взагалі не виплачувало працівникам заробітну плату, натомість директор одержав пози­ку у 107 тис. грн. Відповідно підприємство створило заборгованість по зарплаті на 975 тис. грн. і значну частину цієї суми роздало працівникам готівкою через касу у вигляді позик. Врешті, подібні "позики" видавалися за платіжними відо­мостями відповідно до розмірів затриманої заробітної плати1.

Наведені випадки надання підприємством позик своїм співробітникам є при­кладом неправомірних угод. Підприємство надавало позики своїм співробітни­кам, щоб ухилитися від сплати податків і обов'язкових зборів, які нараховуються і сплачуються суб'єктами оподаткування (роботодавцем і працівником) при ви­платі заробітної плати. Сторони такого договору "позики" навмисними діями приховували угоду з виплати заробітної плати договором. Отже, такі договори позики мають визнаватися недійсними на підставі ст. 49 (недійсність угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства) і ст. 50 ЦК УРСР (недійсність удаваної угоди).

В цьому випадку надані позики можуть потягнути за собою визнання об'єкта оподаткування прибутковим податком або стягнення отриманої позики в дохід держави в разі визнання в судовому порядку укладених договорів позики недій­сними на підставі статей 49, 58 або визнання таких угод позастатутними відпо­відно до ст. 50 ЦК УРСР (недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям).

Позикодавець може належне йому за договором позики право вимоги сплати суми позики уступити іншій особі.

Уступка кредитором своїх прав вимоги за позиковим зобов'язанням іншій особі здійснюється за правилами, передбаченими для цесії. Для цесії необхідна угода між старим і новим кредитором. Оскільки для боржника не має значення, кому передавати суму позики — старому чи новому кредиторові, то згоди пози­чальника на уступку не потрібно. Якщо у зв'язку з цесією потрібні додаткові ви­трати боржника для виконання, ці витрати проводяться за рахунок кредитора. Але старий позикодавець зобов'язаний повідомити боржника про цесію, яка від­булася. У протилежному разі відповідно до ст. 199 ЦК УРСР боржник може виконати зобов'язання старому кредиторові і не нестиме відповідальності перед новим.

Вимога за договором позики, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нового кредитора у тому обсязі, в якому вони належали старому.

Для нового кредитора зберігають силу всі засоби забезпечення зобов'язання (застава, завдаток тощо) відповідно до ч. З ст. 197 ЦК УРСР.

Позичальник має право здійснити переведення боргу. Для цього потрібна зго­да позикодавця, оскільки для позикодавця неоднаково, хто виступатиме перед ним як позичальник, бо виконання, безумовно, залежить від платоспроможності боржника та інших ознак, що характеризують особу позичальника. Саме виходя­чи з цього положення, на підставі ч. З ст. 201 ЦК УРСР і порука, і застава, вста­новлені третьою особою на забезпечення виконання зобов'язання, з переведен­ням боргу припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловив своєї згоди відповідати і за нового боржника.

Реальність договору позики — одна з характерних його ознак. Договір позики є реальним договором внаслідок прямої вказівки закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 374 ЦК УРСР договір позики вважається укладеним у момент переда­чі грошей або речей.

Отже, договір позики вважатиметься укладеним, наприклад, якщо позичаль­ник отримає позику готівкою або гроші будуть перераховані на рахунок пози­чальника, відкритий у комерційному банку, рівно як і підписання ним товарної накладної про отримання чи іншого розпорядчого документа.

Таким чином, за чинним законодавством, сторони не можуть передбачати обов'язок позикодавця надати позику, тобто укласти договір позики як консенсуальний, так звана позика за угодою.

Аналогічний підхід використаний в ЦК України (ч. 2 ст. 1065), згідно з яким договір позики вважається укладений з моменту передачі грошей або речей. Від­повідно не матиме будь-якого юридичного значення обіцяння надати річ у пози­ку, навіть погоджене сторонами. Тому позикодавець не може бути примушений до видачі позики і не несе відповідальності за ненадання позичальникові обіця­них коштів.

Розробники ЦК України виходили з презумпції про те, що юридичне значиме зобов'язання надати кредит існує лише у сфері банківських кредитних зобов'я­зань, зокрема при укладенні кредитного договору і товарного кредиту.

Отже, договір позики набирає чинності не з моменту його підписання і навіть не з моменту вказівки в самому тексті договору строку передачі позики, а лише тоді, коли позикодавець передав предмет позики позичальникові.

В літературі і правозастосовній практиці виникають розбіжності і проблеми щодо кваліфікації поняття "момент надання позики". Перш за все ця проблема актуальна для надання безготівкових позик. Як уже зазначалося, договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або іншого майна позичальни­кові. Цілком логічним для безготівкової позики має бути висновок, що передача таких грошей здійснюється шляхом перерахування їх на рахунок позичальника, а відтак і договір такої позики має вважатися укладеним з моменту зарахування коштів на рахунок позичальника.

У зв'язку з цим моментом надання безготівкових позик є дата зарахування коштів на рахунок позичальника.

Цей підхід є традиційним для українського права, що послідовно реалізується в судовій практиці з питань визнання реальності договору позики і консенсуальності кредитного договору.

Так, рішенням Арбітражного суду м. Києва задоволене позов ТОВ "Антарк­тика" до АКБ "Градобанк" і зобов'язано банк надати кредит. Арбітражний суд визнав необґрунтованою і такою, що не відповідає матеріальному праву, позицію відповідача щодо характеру укладеної ним кредитної позики і набрання нею чин­ності тільки з дати фактичної передачі суми кредиту, оскільки судом було вста­новлено укладення сторонами саме договору банківського кредиту, а не позики.

Цим рішенням суду підтверджено погляд на кредитний договір як на консенсуальний і необхідність правової кваліфікації відносин виходячи з виду і правової природи кредитної угоди, фактично укладеної в кожному конкретному випадку.

Отже, істотна ознака договору позики полягає в тому, що при самому укла­денні його позикодавець передає позичальнику надане в борг майно.

Саме позикове зобов'язання є зобов'язанням одностороннім; позикодавець, який передав майно, не приймає на себе жодних зобов'язань, і позичальник один виступає в договорі зобов'язаним контрагентом.

Саме цим відрізняється договір позики від попереднього договору про укла­дення в майбутньому договору позики. В останньому випадку обидві сторони приймають на себе зобов'язання і певні негативні наслідки у разі невиконаня (неустойка, застава). Подібний попередній договір не визнається договором по­зики і спори, що виникли з нього, не підлягають розв'язанню на підставі правил про позику.

Іншими словами, після передачі предмета позики (грошей, речей) всі обов'яз­ки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості отриманих речей того самого роду і якості, несе позичальник, а пози­кодавець набуває за цим самим договором тільки права.

Як уже зазначалося, юридичне значиме зобов'язання позикодавця (кредито­ра) надати кредит існує лише за умови відповідності встановленим вимогам і ви­знання позики кредитним договором або товарним кредитом.

Форма договору позики відображає як загальні положення договірного права, так і особливості позикових відносин.

На договір позики поширюються загальні правила про форму угод (статті 42—44) і договорів (статті 153—154 ЦК УРСР).

Проте, недодержання письмової форми договору позики не є підставою ви­знання його недійсним. У такому разі діє загальне правило, передбачене цивіль­ним законодавством (ст. 46 ЦК УРСР), а саме: недодержання простої письмової форми договору тягне за собою позбавлення сторони посилатися на показання свідків на підтвердження самого факту укладення договору позики, суми, пере­даної в борг, та її повернення. Отже, за відсутності у позикодавця розписки чи іншого письмового документа про реальну видачу позики позичальнику суд і бу­де брати до уваги свідчення свідків при винесенні рішення.

Виняток становлять злочинні дії, наприклад, якщо свідки бачили, що пози­чальник виписав розписку під впливом насильства, погроз тощо. Свідчення та­ких свідків матимуть юридичну силу, але не для суду, який розглядатиме цивіль­ну справу про повернення боргу, а для слідчого та судді, які розглядатимуть кримінальну справу за обвинуваченням осіб, які вичинили кримінальний злочин щодо боржника. Обвинувальний вирок, що набрав законної сили, вважатиметься для суду підставою для визнання договору позики недійсним1.

За змістом ЦК УРСР у разі укладення договору позики на суму понад 50 крб. останній має бути вчинений у письмовій формі (ст. 375 ЦК УРСР), у випадках, коли однією із сторін є юридична особа, — незалежно від суми2.

У зв'язку з цим у літературі висловлено кілька підходів щодо перерахунку рублів СРСР у гривні України. Деякі вчені вважають, що "на даний момент від­сутня нормативне встановлена індексація карбованців в гривні України щодо по­ложень, встановлених ст. 375 ЦК УРСР. Застосування за аналогією проведеної індексації під час грошової реформи (за курсом 1 грн.: 10 тис. крб.) фактично змушує застосовувати правило про обов'язковість письмової форми до будь-яких договорів позики"3.

Враховуючи наведене, деякі автори висловили думку про необхідність засто­сування коефіцієнту 1:1 при перерахуванні карбованців СРСР у гривні України4.

На нашу думку, необхідно застосовувати положення ЦК УРСР щодо сум у карбованцях з коефіцієнтом 1,05, що передбачено ст. З Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян" від 21 листопада 1996 р. № 537/96-ВР, оскільки інших методик перерахунку законодавством України не передбачено. Тому позики на суму понад 50 грн. 25 коп. мають вчинятися у письмовій формі.

Згідно зі ст. 1066 ЦК України договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у десять раз перевищує встановлений зако­ном розмір неоподатковуваного доходу, а у випадках, коли позикодавцем є юри­дична особа, — незалежно від суми.

На підтвердження договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому по­зикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

До таких документів можна віднести також підписаний сторонами один до­кумент або обмін листами, телеграмами тощо, підписаними стороною, яка їх по­силає (ч. 2 ст. 154 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1066 ЦК України).

В договорі позики має зазначатися, що позикодавець надає позичальникові позику на конкретно визначену суму в національній валюті України (гривні), а позичальник зобов'язується повернути суму позики в строк і на умовах, перед­бачених договором.

Однак на практиці громадяни, як правило, оформляють свої договірні відно­сини шляхом видачі позичальником боргової розписки, в якій фіксується сума боргу, факт її отримання і термін повернення боргу.

Зміст договору позики. ЦК УРСР не містить поняття змісту договору, до якого відносять умови (пункти) як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що вони приймають як обов'язкові внаслідок чинного законодавства, та визначають вза­ємні права та обов'язки сторін цього договору.

Розглядаючи питання умов договору позики необхідно насамперед зазначи­ти, що за своєю природою даний договір є угодою, що породжує цивільно-право­ве зобов'язання, в якому уповноваженою особою є позикодавець, а зобов'язаною — позичальник, на якого покладається обов'язок виконати умови договору шляхом повернення позиченої суми в обумовлений термін.

Виконання за договором позики полягає головним чином у задоволенні (solutio), тобто у відшкодуванні боржником кредитору на вказаних у договорі умовах майна такої самої якості і кількості, яке було отримано у борг (позичено). Вико­нання боржником своїх зобов'язань за договором позики є водночас підставою припинення цієї угоди. Крім того, позика припиняється і за іншими способами, притаманними всім договорам, наприклад відмовою (рос. — отречением) креди­тора від своїх прав, зарахуванням, давністю тощо.

На думку деяких авторів платіж проводиться кредитору, його законному правонаступнику або представникові. Платіж боргу не позикодавцю, а його кре­дитору не відповідає правовим засадам позики і не вважається погашенням боргу .

Платіж проводиться особисто боржником, його правонаступником або пред­ставником. За боржника може заплатити третя, стороння особа, заінтересована в платежі, внаслідок особливого юридичного ставлення до боржника за цим зо­бов'язанням (наприклад, поручник або сукупний боржник); у цьому випадку платник сам стає на місце кредитора (subrogatio, paiement avec subrogation, not-wendige Cession).

Платіж може бути також проведено сторонньою особою, прямо не за­інтересованою у справі, без уповноваження боржника. Якщо він проведений з дарчим наміром, тоді платник не має права на відшкодування; де не видно дарчої мети, платіж визнається добровільною діяльністю у чужому інтересі.

При укладенні та виконанні договору позики можуть виникати ситуації, коли до виконання договору одна із сторін договору перестає існувати. Для юридичних осіб це може бути ліквідація чи реорганізація, а для фізичних осіб — тільки смерть.

У випадку реорганізації юридичної особи особливих проблем не виникає — право вимоги як актив юридичної особи переходить до її правонаступників. При цьому строки повернення позики не змінюються порівняно з умовами, передба­ченими в самому договорі позики. Інша ситуація має місце у випадку ліквідації позикодавця. Законом чітко не врегульовано, чи підлягає дія договору позики достроковому припиненню у разі ліквідації позикодавця за рішенням його власни­ка. Тобто заперечення позичальника проти вимог ліквідаційної комісії про те, що строк повернення позики ще не настав, у принципі можуть бути певною мірою ефективними, але до моменту виключення ліквідованої юридичної особи з дер­жавного реєстру. З цього моменту договір вважається припиненим, бо відсутня одна із сторін позикового зобов'язання.

На відміну від ліквідації за рішенням власника, ліквідація позикодавця в ре­зультаті застосування процедури банкрутства може мати наслідком як повернен­ня позики в передбачені договором строки, так і припинення дії договору позики. Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", крім добровільного повернення позики, допуска­ються такі процедури врегулювання відносин позичальника і позикодавця у разі порушення справи про банкрутство останнього: уступка вимоги і примусове стягнення боргу. Так, згідно з п. 12 ст. 17 наведеного Закону керуючий санацією може передати право вимоги підприємства-боржника на відкритих торгах, якщо це передбачено планом санації і на це є згода кредиторів. Право проводити уступку вимоги, в тому числі через продаж вимоги на відкритих торгах, відповідно з п. 6 ст. ЗО Закону має право і ліквідатор підприємства-банкрута. Таким чином, умови договору, зберігатимуть силу для нового кредитора. Одночасно ліквідатор має право провести і стягнення суми позики, строк повернення якої ще не настав, — відповідно до п. 2 ст. 22 Закону тривалість ліквідаційної процедури (а відповідно і стягнення дебіторської заборгованості) не може перевищувати 12 місяців з дня винесення постанови господарського суду про визнання боржника банкрутом і оголошення ліквідаційної процедури. В деяких випадках ця тривалість може бу­ти подовжена ще на 6 місяців.

У випадку смерті позичальника позикодавець повинен діяти згідно зі ст. 557 ЦК УРСР, а саме: пред'явити свої вимоги до спадкоємців або виконавців запові­ту померлого позичальника за місцем відкриття спадщини. Необхідно зазначити, що така вимога має бути пред'явлена не пізніше 6 місяців з дня відкриття спад­щини, інакше вимоги позикодавця вважатимуться погашеними. Вимоги пред'яв­ляються незалежно від настання строку повернення позики, але у разі визнання їх будуть задоволені лише після настання такого строку, якщо спадкоємці, вико­навець заповіту або зберігач спадкового майна не дадуть згоду на дострокове по­гашення позики. Крім того, важливими є положенням ст. 556 ЦК УРСР, за якою спадкоємці відповідатимуть за борги померлого тільки в межах дійсної вартості спадкового майна, яке перейшло до них. Якщо спадкоємців кілька, вони відпові­дають пропорційно отриманим ними спадковим часткам1.

Платіж боргу проводиться у визначеному договором позики місці. Якщо міс­це виконання не вказано, то за загальними засадами права та за змістом позико­вого зобов'язання боржник зобов'язаний провести платіж в місці перебування позикодавця, а у разі його відсутності або ж неможливості провести платіж са­мому позикодавцю або його повіреному платіж може бути представлено в депозит нотаріальної контори із залученням суду місця перебування позикодавця (так зване судове місце, ibid).

Розглядаючи питання про строки виконання договору позики, необхідно за­значити, що істотною умовою договору позики вважається лише сума позики, у зв'язку з чим не обов'язковим є встановлення строку повернення позики. Зако­ном не передбачається обов'язковість встановлення конкретного терміну повер­нення позики, що також не заперечується юридичною наукою. Договір позики може бути як строковим, так і безстроковим. Проте, щоб внести визначеність у відносини сторін, бажано включити в договір і умову про строк повернення по­зики. Але його відсутність не впливає на дійсність договору — якщо строк по­вернення позики не вказаний або визначений моментом витребування, то пози­кодавець має право вимагати, а позичальник має право повернути позику у будь-який час. Якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону або договору, боржник зобов'язаний повернути позику в 7-денний строк з моменту пред'явлення вимоги позикодавця, що випливає із змісту ст. 165 ЦК УРСР. Доз­воляється і дострокове повернення позики, якщо інше не випливає із суті вза­ємовідносин сторін. Отже, відсутність у договорі посилання на конкретний тер­мін зовсім не означає, що такий термін позикодавець не зможе встановити будь-коли на власний розсуд. Відповідно немає підстав відносити подібні без­строкові позики до матеріальної допомоги працівникам, що є об'єктом обкладан­ня прибутковим податком1.

Виходячи із загальних положень ст. 163 ЦК УРСР, за способом виконання позика має бути погашена повністю одночасно, якщо інше не передбачено зако­ном або договором. Проте, за загальним правилом, можливість часткового пога­шення передбачається. Тобто закон прямо не передбачає, але допускає платіж боргу частинами. У зв'язку з цим необхідно відрізняти платіж усього боргу від сплати частини його. Погашення позики частинами характерне у випадках на­дання роботодавцем позики власним працівникам. В таких випадках погашення позики відбувається шляхом утримання певної частини заробітної плати. Такі утримання проводяться виключно в розмірах і з періодичністю, вказаних у заяві працівника, тобто примусове проведення відрахувань із заробітної плати вважа­тиметься неправомірним. У зв'язку з цим, з метою уникнення спорів з працівниками-позичальниками, краще включати умову про проведення відрахувань із за­робітної плати безпосередньо в договір. При цьому необхідно враховувати положення ст. 26 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. №108/95-ВР, за якою при звільненні особи забороняється проводити примусові відрахування з вихідної виплати та інших компенсаційних виплат.

Зокрема, у разі звільнення працівника-позичальника законодавство України не передбачає дострокового розірвання договору позики, укладеного між ним і роботодавцем. Тому, враховуючи можливість ускладнень у поверненні позики (зокрема, втрату можливості утримувати суму позики при виплаті заробітної плати), таким позикодавцям бажано включати в договори позики умову про до­строкове припинення договору позики у разі звільнення позичальника з роботи на цьому підприємстві, в установі чи організації. Якщо ж особа, яка звільняється, відмовляється при звільненні повернути позику І не має можливості погасити за­боргованість за рахунок відрахування із заробітної плати, належної працівнику, стягнення заборгованості здійснюється в судовому порядку.

Обов'язок повернення позики лежить на позичальникові, тому не можуть бу­ти залучені як відповідачі у справі особи, які разом із позичальником використа­ли позикові кошти1.

За загальним правилом договір позики підтверджується наданням боргового документа позичальника або іншого документа, який посвідчує передачу йому позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей, підписаних пози­кодавцем.

Борговими документами за договором позики, як уже зазначалося, можуть бути розписки, квитанції, будь-які інші письмові документи, які підтверджують отримання боржником речей, зокрема їх кількість, рід та якість, а також волеви­явлення боржника повернути взяті у борг речі у певний строк (на певну дату чи строк, визначений моментом витребування).

Доказом платежу за позикою визнається платіжний напис позикодавця на самому акті позики, навіть якщо він залишається у позикодавця.

Написаний позиковий лист сам по собі ще не є доказом платежу, але ство­рює припущення на користь боржника, коли акт позики перебуває в його руках. Таке припущення повинне мати місце і у випадку знаходження у боржника по­зикового акта, навіть і не написаного. Знаходження написаного акта в руках кре­дитора само по собі не є доказом платежу, але може бути прийнято судом до ві­дома, у зв'язку з іншими обставинами, які вказують на погашення боргу.

Доказом погашення боргу слугує також окрема платіжна розписка за підпи­сом позикодавця, якщо в ній зазначено, за яким зобов'язанням платіж проведе­но; за наявності сумніву вона має бути підтверджена іншими документами. До числа актів, які свідчать про сплату, відносяться також офіційні папери публіч­них місць і посадових осіб, які проводили стягнення за позиковим зобов'язан­ням2.

Нарешті, доказом припинення боргу за позиковим зобов'язанням може бути визнано і взаємне зарахування однорідних зобов'язань3.

Борговий документ можна вважати письмовою формою договору позики ли­ше тоді, коли на ньому є відповідний напис кредитора або коли кредитор надасть боржникові контррозписку про отримання розписки останнього, які визнаються, відповідно, офертою та відповіддю на оферту.

За загальним правилом, розписка має такий зміст: "Ця розписка складена в м. Києві "01" лютого 2002 р. і видана мною (реквізити позичальника) позикодав­цю (реквізити) в тому, що я (прізвище позичальника) отримав від (прізвище по­зикодавця) "01" лютого 2002 р. одну тисячу гривень (прописом) у борг, які зо­бов'язуюсь повернути 01 травня 2002 р. готівкою у валюті України. Ця розписка є невід'ємною частиною договору позики від "01" лютого 2002 p., укладеного між позикодавцем і позичальником. До повного погашення боргу розписка зберігається у позикодавця. Після погашення боргу позикодавець зобов'язується по­вернути розписку позичальнику. Передача грошей від позикодавця позичальнику і передача розписки проведені у присутності свідків: 1. П. І. Б. 2. П. І. Б. Підписи сторін та свідків".

При підготовці розписки слід звернути увагу на її виготовлення. Часто роз­писки виготовлюють друкарським, комп'ютерним або іншим технічним спосо­бом, що не завжди є виправданим з позицій захисту інтересів позикодавця. У разі відмови позичальника від підпису експертиза почерку не завжди може допо­могти позикодавцеві, оскільки в 85% із 100% експерт дає висновок не у ствер­джувальній формі, а у вигляді припущень, або "за відсутності можливості" вза­галі відмовляється вирішити питання про достовірність почерку "з причини простоти почерку, малого обсягу графічного матеріалу" тощо.

Інша справа, якщо вся розписка буде виконана рукою позичальника і у звич­ній для нього обстановці (на столі, ручкою, запропонованою позикодавцем, на папері позикодавця, у присутності останнього)1.

За загальним правилом, позика надається без чітко визначеного цільового призначення. Разом з тим допускається надання "цільової позики". У разі, якщо договір позики укладено з умовою використання позичальником отриманих кош­тів на певні цілі (цільові позики), позичальник зобов'язаний забезпечити можли­вість здійснення позикодавцем контролю за цільовим використанням суми по­зики.

Цільове надання позики обумовлено наданням її на чітко визначені цілі: жит­лове будівництво, облаштування фермерського господарства, будівництво, ре­конструкцію або технічне переоснащення промислових об'єктів, закупку кон­кретних видів тощо. Позикодавцем за такою позикою, як правило, виступає банк, який набуває право контролю за цільовим використанням позичених кош­тів. Позичальник у свою чергу зобов'язаний забезпечити позикодавцеві можли­вість такого контролю. Форми і межі контролю можуть бути визначені в догово­рі. Проте у будь-якому випадку контроль позикодавця не повинен виходити за межі отримання інформації про те, на що і в які строки була використана цільова позика.

У договорі може бути передбачено право позикодавця вимагати дострокового повернення суми позики у випадку невиконання позичальником умови договору позики про цільове використання суми позики.

За загальним правилом, договір позики в Україні є безоплатним. Це правило передбачає заборону процентів за грошовими та іншими зобов'язаннями, за ви­нятком операцій кредитних установ та інших випадків, зазначених у законі (ст. 170ЦКУРСР).

Не змінює безоплатності позики положення ч. 1 ст. 214 ЦК УРСР, за якою боржник зобов'язаний сплатити за час прострочення три проценти річних з про­строченої суми, якщо законом чи договором не встановлений інший розмір про­центів.

Зрозуміло, що наведені обмеження щодо нарахування процентів не відповіда­ють нинішнім реаліям і стимулюють невиконання зобов'язань позичальниками і приховування процентів під виглядом штрафних санкцій, різного роду форм за­безпечення (застав тощо).

У більшості економічно розвинутих країн договір позики буває як сплатним (процентним), так і безоплатним.

Безоплатний договір позики, якщо він укладений як реальний, є односторон­нім, оскільки позикодавець має тільки право вимагати від позикоотримувача по­вернення наданого в борг (у позику), а на позикоотримувачі лежить обов'язок повернути отримане від позикодавця. Якщо безоплатний договір позики укладе­ний як консенсуальний, то він є двостороннім: обидві сторони мають і права, і несуть обов'язки. Позикодавець зобов'язаний надати вказані в договорі речі обу­мовленої кількості і якості. Він не зобов'язаний надавати обумовлене в договорі, якщо в нього з'явився сумнів, що позикоотримувач поверне борг, внаслідок по­гіршення в його господарстві і майні, яке настало вже після укладення договору. Разом з тим позикодавець має право вимагати повернення боргу.

Позикоотримувач зобов'язаний повернути основний борг, а за сплатним до­говором позики — заплатити ще і проценти, причому їх сплата може бути пе­редбачена договором, предметом якого є не лише гроші, а й інші рухомі речі.

Проценти, які нараховуються за грошовими позиками, встановлюються у до­говорі і законом. Шляхом обмеження розміру процентних ставок законодавство передбачає деякі заходи, спрямовані на боротьбу із лихварством.

Проценти вносяться з поверненням всієї суми боргу, а якщо позика надана на кілька років — то наприкінці кожного року — календарного або фінансового. Обов'язок платити проценти за цивільно-правовими угодами у позикоотримувача існує лише у випадку, передбаченому в договорі, а за торговельними угодами та­кий обов'язок презюмується (тобто передбачається).

Якщо в договорі не вказаний строк повернення, то борг має бути виплачений на вимогу позикодавця; при цьому законодавствами багатьох країн континен­тального права передбачається надання боржнику пільгового строку: шість міся­ців — у Швейцарії, від одного до трьох місяців, залежно від розміру боргу, — у ФРН. В інших країнах, де спеціальний пільговий строк для договорів позики не встановлений, діють загальні норми цивільного права.

Наведені загальновизнані світові традиції щодо оплатності позики враховано при підготовці ЦК України. Відповідно до ст. 1067 ЦК України, якщо інше не пе­редбачено законом або договором, позикодавець має право на одержання від по­зичальника процентів на суму позики у розмірах і порядку, передбачених дого­вором. Якщо у договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір визнається на рівні облікової ставки Національного банку України на день сплати позичаль­ником суми боргу або його відповідної частини.

Розмір договірних процентів, які встановлюються сторонами, законом не обмежено. Проте, вони не повинні бути надмірними. В цьому випадку договір може бути визнаний недійсним як укладений на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, з міркувань неприпустимості лихварства і бо­ротьби з "кабальними" договорами. У разі відсутності іншої угоди проценти ви­плачуються щомісяця до дня повернення суми позики (ст.1067 ЦК України).

Виникає питання, чи може встановлюватися винагорода за договором позики не у вигляді процентів, а будь-яким іншим чином (наприклад, взамін звичайних процентів позичальник зобов'язується виконати певну роботу, надавати в борг будь-яку річ тощо)? Поставлене питання має бути вирішене негативно, бо ЦК України досить обережно ставиться до винагороди за позиковий капітал і не знає іншої винагороди, крім процентів. У зв'язку з цим у літературі слушно зазнача­лося, що інші способи зростання, особливо відпрацювання процентів особистою працею, мало піддаються контролю і легко могли б потягнути закабалювання певних (бідних) прошарків населення1.

ЦК України допускає можливість встановлення договору безоплатним. Зок­рема, договір позики передбачається безпроцентним у випадках коли: договір ук­ладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятидесятикратного розміру неоподатковуваного доходу, що встановлений законом, і не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоч би однієї із сторін; за договором позичальникові передаються речі, визначені родовими ознаками.

Крім того, ЦК України передбачає встановлення підвищеної відповідальності позичальника за порушення свого зобов'язання з повернення позики у строк, встановлений законом або договором. Так, якщо інше не передбачено законом або договором, у разі прострочення повернення суми позики на цю суму підля­гають сплаті боржником проценти за користування чужими коштами, розмір яких встановлюється іншими нормативними актами.

В ЦК УРСР не визначено порядок і строки повернення позики. За відсутності в договорі позики умов про строк і порядок повернення суми позики мають за­стосовуватися загальні правила, встановлені цивільним законодавством. Тому згідно зі ст. 161 ЦК УРСР у разі коли строк повернення договором не встанов­лений або визначений моментом витребування, сума позики має бути повернута позичальником протягом семи днів з дня пред'явлення вимоги позикодавцем.

У ст. 1068 ЦК України закріплено положення, за яким у разі коли строк по­вернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги, сума по­зики має бути повернута позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'яв­лення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Необхідно також звернути увагу на специфічну особливість щодо повернення безпроцентних позик і позик, що надаються під проценти. Згідно з п. 2 ст. 1068 ЦК України, якщо інше не передбачено договором позики, сума безпроцентної позики може бути повернута позичальником достроково. Сума ж позики, наданої під проценти, може бути повернута достроково за згодою позикодавця. Іншими словами, якщо позикодавець не згоден на дострокове повернення позики, то по­зичальник не має право повернути гроші достроково. Думається, однак, не існує юридичних перешкод для дострокового повернення позики, якщо позичальник сплачує передбачені договором проценти, сплата яких не заборонена законом.

Сума позики вважається повернутою в момент передачі позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (п. З ст. 1068 ЦК України).

З наведеного правила випливає висновок про те, що списання грошових кош­тів з рахунку позичальника за його розпорядженням з метою їх перерахування для погашення позики недостатньо для підтвердження виконання позичальни­ком свого зобов'язання. Воно вважається виконаним лише з моменту зарахування суми позики на рахунок позикодавця. До цього моменту на суму позики під­лягають нарахуванню проценти, передбачені договором.

Таким чином, загальна сума грошових коштів, які підлягають поверненню у разі порушення позичальником своїх зобов'язань, складається із суми позики; процентів, встановлених за користування позиченими коштами; процентів, нара­хованих за порушення строку повернення позичених сум.

У тому випадку якщо договором позики передбачено повернення позики час­тинами (в розстрочку), то при порушенні позичальником строку, встановленого для повернення чергової частини позики, позикодавець має право витребувати дострокового повернення залишкової суми позики разом з належними процента­ми (п. 2 ст. 1069 ЦК України).

Особливістю, притаманною лише цьому договору, є нормативне закріплена процедура оспорювання позики шляхом визнання договору позики безгро­шовим (безвалютність позики).

Поряд із загальними підставами недійсності в результаті порушення загаль­них правил про укладення договорів (укладених особами недієздатними або без права розпорядження майном тощо), закон встановлює для договорів позики особливі випадки визнання його недійсним. Специфічною підставою недійсності позики є визнання договору безгрошовим (безвалютним). Позикове зобов'язання вважається зобов'язанням одностороннім; воно основане на факті передачі пози­кодавцем позичальнику певної суми грошей або речей. У разі, якщо буде доведе­но, що ці речі та гроші не були передані насправді, відпадає підстава зобов'язан­ня, і воно визнається недійсним. При цьому оспорюється не достовірність зобов'язання, а тільки його дійсність.

Відповідно до ст. 376 ЦК УРСР позичальник має право доказувати безвалют­ність зобов'язання, не заперечуючи того, що воно дійсно було ним видане, але посилаючись на те, що гроші насправді не були одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж зазначено в договорі.

ЦК України також передбачає право позичальника для захисту своїх інтере­сів оспорювати дійсність договору позики повністю чи в певній частині у зв'язку з його безгрошевістю, доводячи, що гроші, речі в дійсності отримані в меншій кількості, ніж зазначено у договорі. Згідно зі ст. 1070 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір має бути вчинений у письмовій формі, тобто якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткову­ваного доходу, а у випадку коли позикодавцем є юридична особа — незалежно ' від суми (згідно зі ст. 1066 ЦК України), рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Спір про безгрошевість позики має значення головним чином у тих випадках, коли позику здійснено в письмовій формі. В цих випадках у кредитора — пози­кодавця є на руках документ, в якому позичальник — боржник визнає факт от­римання предмета позики. Між тим може виявитися, що документ був виданий раніше отримання суми позики в очікуванні такої передачі, тоді як очікування це не було задоволене, і сума не була отримана або отримана не повністю. Внаслі­док того, що такого роду факти нерідко трапляються в житті, позикова розписка чи інший документ, що засвідчує факт передачі суми позики, вже не може мати безумовної доказової сили. Саме тому в ЦК України і закріплено можливість ос­порювання документа про позику. Більше того, ця можливість за текстом ст. 1070 ЦК передбачається не лише для випадків письмової позики, а й для всіх випадків позики взагалі.

По суті, для випадків неофіційного (усного) здійснення договору позики ме­та, що передбачається даною нормою, досягається сама собою: кредитор-позико-давець, який бажає витребувати у боржника суму позики, як будь-який позивач, повинен свій позов довести. Не маючи розписки боржника, яка містить його ви­знання боргу, він змушений так чи інакше встановити факт передачі валюти по­зики, а в зв'язку з тим, що цього не було, довести відхилення навіть без спеці­ального доказування відповідачем безгрошевості позики. Тому посилання на безгрошевість з боку позивача у випадках усного договору позики означає лише запрошення до позикодавця пред'явити необхідні докази. Щоб запобігти безпід­ставним і сумнівним процесам, законодавство не допускає оспорювання позики у тих випадках, коли вона мала бути здійснена у письмовій формі, через докази свідків, таким чином, вимагається надання якогось документа, який би спросто­вував передачу суми позики. З іншого боку, якщо мати на увазі випадок, коли документ про договір позики за бажанням сторін був наданий для засвідчення в нотаріальній установі, при цьому був засвідчений сам факт передачі валюти по­зики, оспорювання позики за безгрошовістю, тобто спростовування цього засвід­ченого факту, слід було б визнати неприпустимим і робиться законна презумп­ція, що якщо зміст акта засвідчено компетентним державним органом, він відповідає умовам дійсності, причому така презумпція не допускає суперечнос­тей. Лише в тих випадках, коли має місце кримінально-карне діяння, цивільне законодавство не ставить ніяких обмежень стосовно способів оспорювання пози­ки, зокрема допускаються покарання свідків.

Оспорювання договору позики за безгрошовістю, в першу чергу, захищає ін­тереси позичальника-боржника. Можливий все ж таки випадок, коли безгроше­вість позики загрожує не позичальнику-боржнику, а третім особам. Саме договір позики укладається іноді без реальної передачі валюти за згодою сторін, з метою штучного збільшення загальної суми боргів позичальника і відповідного змен­шення задоволення претензій справжніх кредиторів (так звані дуті зобов'язання, позика на шкоду конкурсу); наприклад, актив майна позичальника дорівнює 100 тис. грн., пасив — 200 тис. грн., отже при розрахунках кредитори могли б отримати по 50 коп. за гривню. Позичальник видає ще на 100 тис. грн. дутих векселів чи розписок договорів позики і тим знижує вдвічі суму, яку могли б от­римати в конкурсі справжні кредитори1.

В юридичній літературі зазначається, що в ЦК УРСР і ЦК РРФСР 1922 р. була аналогічна стаття, яка визначала правила оспорювання договору позики за безгрошовістю, перераховуючи предмет договору позики, який фактично не був отриманий від позикодавця, крім речей і грошей, згадується також їх майновий еквівалент, посилаючись при цьому на статтю, яка визначала можливість заміни будь-якого боргу, що виникає з різних зобов'язань на позикові зобов'язання1. Йшлося про ті випадки, коли були отримані не самі гроші чи речі, а майновий еквівалент речей чи грошей, тобто в формі договору позики було перетворено борг який виник з іншого зобов'язання (купівлі-продажу, найму майна тощо), а підстав для цього в дійсності не було, і позику можна оспорити як неукладену угоду.

За загальними правилами чинного цивільного законодавства, подібні позики повинні визнаватися недійсними. Питання про безвалютність вирішує суд, причому він повинен точно встановити наявність обставин, які цілком виключа­ють можливість передачі встановленої суми. При розгляді спору про безвалют­ність договору позики на заінтересованій особі лежить тягар доказування факту невалютності, що має підтверджуватися доказами, всебічно оціненими судом.

В разі ненадання достовірних доказів безвалютності позикового зобов'язання і підтвердження факту надання позики позичальником суд відмовляє в задово­ленні позовних вимог про визнання позики безвалютною з урахуванням фактич­них обставин справи.

Цивільне законодавство визнає можливим оспорювання будь-яких позикових зобов'язань як усних, так і письмових і нотаріальних. Проте, в тих випадках, ко­ли договір позики має бути вчинений у письмовій формі, оспорювання його шля­хом свідчень свідків не допускається, за винятком випадків кримінальне переслі­дуваних діянь.

Необхідно зупинитися на особливості розв'язання спорів про безгрошевість позик у вигляді виданих векселів.

Спори про безгрошевість векселів підлягають розв'язанню не на підставі ци­вільного законодавства, а на підставі правил вексельного законодавства (Єдино-образного вексельного закону тощо).

У зв'язку з правилами про безвалютність виділяють дві основні групи випад­ків такої підстави недійсності позики, до яких належать: видача позикових зо­бов'язань в обхід законів про спадкування і дарування позикових зобов'язань.

Оскільки чинне законодавство обмежено трактує коло осіб, які закликаються до спадкування, можливі випадки видачі безгрошових позикових зобов'язань, що мають на меті обійти зазначені закони. Такі зобов'язання на підставі ст. 49 ЦК УРСР мають визнаватися недійсними, як вчинені з метою, що суперечить зако­ну. Відмінність від загальних правил про безгрошевість полягає в тому, що угода визнається абсолютно недійсною (жалюгідною), тобто незалежно від спору про це заінтересованих осіб та установ.

Питання про визнання недійсним позикового зобов'язання, виданого у вигля­ді дару, випливає з особливостей духу сучасного законодавства, яке досить не­доброзичливо ставиться до договору дарування. Цивільне законодавство дозво­ляє виражати у формі позики тільки борг, який виникає з різних зобов'язань, в результаті ж договору дарування борг виникнути не може; в цьому випадку ціл­ком очевидно, що дарування у формі позики вираженим бути не може.

На практиці свого часу ставилося питання про те, чи повинні користуватися судовим захистом претензії, які виникають з будь-якої гри, договору парі, укла­деного на кінських перегонах або скачках.

Враховуючи відсутність у чинному законодавстві різного роду посилань на соціально-господарське призначення суб'єктивних прав, що було характерно до­сить довгий час для нашого права, немає правових підстав для відмови у право­вому захисті подібних зобов'язань з міркувань "невиробничих витрат грошових коштів для виробничих цілей".

Наведені міркування дають підставу для висновку про те, що всякого роду угоди, які випливають з гри на інтерес (карти, більярд, казино, парі на кінських перегонах і скачках тощо), повинні користуватися судовим захистом.

У зв'язку з цим необхідно визнати дійсними і юридичне захищеними держа­вою позикові зобов'язання, видані в результаті гри або парі; договори позики, вчинені у зв'язку з грою, якщо, звичайно, позикодавець знав, що він дає гроші позичальнику для гри.

Відповідальність, забезпечення виконання і припинення договору позики. Обов'язковою складовою правової характеристики договору позики є аналіз відповідальності за невиконання позикового зобов'язання, на яке поширю­ються загальні положення про відповідальність за невиконання грошового зо­бов'язання.

Правові засади визначення умов виконання позикового зобов'язання визна­чені цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 374 ЦК УРСР позичальник зобов'язаний повернути позико­давцю таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду і якості не пізніше строків, визначених договором позики або законом.

У разі прострочення повернення боргу позичальник несе відповідальність за неналежне виконання грошового зобов'язання.

Згідно зі ст. 214 ЦК УРСР позичальник-боржник, який прострочив виконан­ня грошового зобов'язання, сплачує суму боргу з урахуванням встановленого ін­дексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простро­ченої суми, якщо законом або договором не встановлено інший розмір процентів.

Таким чином, нормами цивільного законодавства передбачено стягнення ін­фляційних збитків, яких неминуче зазнає позикодавець внаслідок скільки-небудь тривалого прострочення боржника у виконанні покладеного на нього обов'язку щодо сплати грошей. Іншими словами, знецінення грошей внаслідок протиправ­ної поведінки позичальника-боржника в законодавчому порядку визнається од­ним з конкретних виявів позитивної шкоди або реальних збитків, що рівнозначні втратам або пошкодженню іншого майна позикодавця.

Положення ЦК України про позику вигідно відрізняються від попереднього цивільного законодавства, в якому міститься окрема стаття, присвячена наслід­кам порушення договору позичальником.

Відповідно до ст. 1069 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 627 ЦК, згідно з п. 2 якої боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановле­ного індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознака­ми, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 551—554 ЦК, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного по­вернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відпо­відно до ст. 1067 ЦК.

З наведеного випливає, що у разі порушення договору позики позичальником останній зобов'язаний сплатити позикодавцю проценти за користування чужими коштами, розмір яких встановлюється нормативними актами, а також проценти, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України на день сплати позичальником суми боргу або його відповідної частини, якщо інше не передбачено договором позики або законом. Якщо збитки, завдані кредиторо­ві неправомірним користуванням його коштами, перевищують суму процентів, що належні йому за користування чужими коштами, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.

Важливе місце в належному здійсненні договору позики посідає забезпе­чення виконання зобов'язання позичальника.

Позикові відносини передбачають певну впевненість кредитора в тому, що боржник виконає всі зобов'язання, пов'язані з укладеною угодою. Звідси випли­ває поняття "забезпечення виконання зобов'язання за договором позики".

У зв'язку з цим позикодавець, щоб забезпечити себе від невиконання зо­бов'язання, може вимагати забезпечення виконання такого зобов'язання. Пози­кодавець має право вимагати забезпечення договору позики неустойкою (штра­фом, пенею), заставою чи поручительством. Позикодавець не має обов'язків у договорі позики, отже він не повинен нічого забезпечувати.

Договір позики не забезпечується завдатком, оскільки укладення договору позики підтверджується передачею предмета договору, а не видачею завдатку. Те, що завдаток, який є грошовою сумою, не застосовується у негрошовій пози­ці, саме собою зрозуміло.

Забезпечення завдатком виконання договору грошової позики не практично, оскільки звичайно позичальник може забезпечити цей договір тільки із предмета позики, що призведе до втрати останнім певної вигоди від позики, забезпеченої таким способом1.

За характером або ознакою (властивістю) забезпечення позика буває або особистою, або заставною, або речовою, реальною.

При особистій позиці кредитор головним чином основується на довірі до гос­подарської особистості позичальника і обмежується одним лише юридичним за­безпеченням (письмовим зобов'язанням), а іноді не вимагає навіть і його.

Для посилення забезпечення при індивідуальному кредитуванні нерідко за­стосовують так звану кругову поруку (або поручительство).

При заставній або речовій позиці кредитор вимагає, щоб було вказано певне майно, шляхом продажу якого можна було б виконати зобов'язання, якщо борж­ник з будь-яких причин не виконає його добровільно. Майно, яке служить забез­печенням кредитної угоди, передається до сплати боргу в руки кредитора (ломбардна позика) або залишається в розпорядженні боржника (іпотечна позика), але з деякими обмеженнями права розпорядження цим майном.

ЦК України прямо передбачені наслідки невиконання позичальником обов'язків щодо забезпечення виконання позикового зобов'язання.

Згідно зі ст. 1071 ЦК України у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процен­тів, належних йому відповідно до ст. 1067 ЦК, якщо інше не встановлено дого­вором.

Наведені положення свідчать, що законодавець таким чином стимулює пози­чальника до належного виконання своїх обов'язків і захищає інтереси позикодав­ця. Така позиція є цілком логічною і виправданою, оскільки обумовлене сторона­ми договору забезпечення є істотною умовою такого правочину і обов'язковим елементом волевиявлення кредитора на укладення договору, за відсутності якого можна припустити ймовірність того, що позикодавець взагалі не надав би згоди на укладення договору позики.

Припинення позикового зобов'язання відбувається за загальними пра­вилами припинення цивільного зобов'язання.

Позика є грошовим зобов'язанням і припиняється виконанням, тобто спла­тою зобов'язаною особою суми заборгованості за договором позики.

Разом з тим необхідно враховувати, що зобов'язання, яке випливає з догово­ру позики, може бути припинено за іншими підставами, передбаченими ЦК Ук­раїни, зокрема шляхом надання відступного за угодою між позикодавцем і пози­чальником (ст. 648 ЦК України), зарахуванням зустрічної грошової вимоги (ст. 649 ЦК України).

Однією з новел ЦК України є заміна боргу позиковим зобов'язанням.

Відповідно до ст. 1072 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути заміне­ний позиковим зобов'язанням. Заміна боргу позиковим зобов'язанням прова­диться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (ст. 1066 ЦК України).

У спрощеному вигляді новація (заміна) боргу позиковим зобов'язанням пе­редбачає певну послідовність дій. Так, якщо за договором купівлі-продажу (по­ставки, оренди, міни тощо) боржник винен кредитору певну суму грошей, то цю грошову суму сторони можуть за взаємною згодою оформити договором позики із додержанням правил новації. Наприклад, заміна боргу договором позики не до­пускається, якщо борг виник із зобов'язань з відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю, і зі сплати аліментів. У разі заміни боргу договором позики зміст і форма позикового зобов'язання мають відповідати вимогам, які пред'яв­ляються до договору позики.

Необхідно зазначити, що новація не є чимось зовсім новим, невідомим сучас­ному праву явищем. Більше того, новація фактично застосовується в юридичній практиці, правда, під іншою назвою. Йдеться про застосування ст. 220 ЦК УРСР, яка передбачає можливість припинення зобов'язання угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими особами. Остан­нє є не що інше, як новація.

У разі новації не вимагається, безумовно, щоб відбулася передача суми пози­ки саме в якості грошей як засобу платежу. Можливим є випадок виникнення такого обов'язку передати визначену кількість замінних речей на якійсь іншій підставі, а потім між сторонами з'явилася угода про те, щоб це зобов'язання вва­жалося боргом за позикою. Такої угоди досить для того, щоб зобов'язання мало характер позикового. Наприклад, сторони домовилися, що неоплачена купівель­на ціна вважатиметься сумою позики. Але все-таки в даному разі позика висту­пає в якості отримання певної цінності, що відображає один з негативних еле­ментів майна позичальника — якийсь борг.

У зв'язку з цим виникає питання, чи має право боржник після переведення боргу з купівлі-продажу, найму чи інших зобов'язань у форму позикового зо­бов'язання пред'явити проти позову кредитора за позикою, ті самі заперечення, які він мав право зробити за старим зобов'язанням. Це питання має вирішува­тися, у першу чергу, на основі змісту виконаної між сторонами угоди стосовно заміни попереднього боргу позиковим; якщо зміст цієї угоди не дає твердої опор­ної точки, слід керуватись загальним визначенням новації як способу погашення зобов'язання, а з цієї точки зору на поставлене вище питання необхідно відповіс­ти негативно. Зобов'язання, яке існувало раніше, припинилось, і всі заперечення боржника, так само як забезпечення та інші переваги кредитора, відпадають.

Проте слід зазначити, що в одному випадку право боржника пред'явити за­перечення проти позову кредитора за позикою передбачено в ст. 1070 ЦК Украї­ни. Зокрема, норма наведеної статті дозволяє оспорювати зобов'язання, що вип­ливає з договору позики, на тій підставі, що сума позики насправді не була отримана, чи отримана в кількості меншій, ніж передбачено договором.

Наведені способи припинення позикового зобов'язання породжують ті самі наслідки, що й грошова виплата за позиковим зобов'язанням.

У разі погашення позикового зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог, які випливають з позикових відносин, необхідно враховувати ряд вимог, які пред'являються до такої форми заміни виконання зобов'язання.

Вимоги, які випливають з позики, є грошовими. Відповідно для зарахування вимог необхідно, щоб і зобов'язання, які припиняються зарахуванням таких ви­мог, також були грошовими, тобто щоб зустрічні позикові вимоги мали предмет­ну однорідність.

Сторона, яка ініціює зарахування, повинна довести наявність у неї прав ви­моги за позиковим зобов'язанням. У разі виникнення спору з приводу погашення позикового зобов'язання зарахуванням і вирішення питання про те, чи було про­ведено зарахування, необхідно встановити, чи супроводжувалось направлення заяви про зарахування пред'явленням доказів наявності зустрічних позикових вимог.


<