§ 1. Еволюція позики : Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Еволюція позики

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Формування ринкової економіки зумовлює пошук ефективних методів і пра­вових інструментів організації товарно-грошового обміну, створення яких, в пер­шу чергу, залежить від послідовного використання закономірностей і корисних властивостей приватноправових механізмів, серед яких чільне місце посідають цивільно-правові конструкції, основані на позикових відносинах.

Позика в римському праві стала однією з найпоширеніших підстав фор­мування юридичних підвалин позикових відносин і вважалася різновидом креди­ту. У приватному праві Стародавнього Риму позикові відносини регулювалися трьома видами договорів — звичайною позикою (mutuum), морською позикою (foenus nauticum) і позичкою (ссуда, commodatum).

В римському праві позикою визнавався односторонній, реальний, безвідплат­ний або відплатний правочин, який містив у собі передачу власності на гроші або інші замінні речі (genus) від позикодавця позичальнику, який зобов'язувався по­вернути таку саму кількість речей того самого роду і якості (tantundem).

Морська позика (foenus nauticum, pecunia traiecticia, переправні гроші) ви­ступала в римському праві особливим видом позики, внаслідок якої зобов'язання позичальника ставилося у залежність від щасливого результату плавання і як компенсація за такий ризик могли бути погоджені відсотки, з покладенням на кредитора ризику випадкової загибелі речі з моменту, коли корабель повинен був вийти в море, і знаходився (ризик) на ньому, поки боржник не допускав про­строчення.

Позичка (commodatum) виступала видом договору "передачі для споживан­ня", за яким індивідуально-визначена річ (species), неспоживана при її господар­ському використанні, безоплатно передавалася позичкодавцем у користування іншій особі — позичальнику для того, щоб останній скористався нею відповідно до її звичайного економічного призначення і після використання або у встанов­лений строк повернув.

При позичці, на відміну від позики, передавалося не право власності на річ, а лише просте матеріальне утримання речі, без наміру залишити її собі.

У наступні історичні етапи розвитку правового регулювання позикових відно­син продовжувалося активне використання і вдосконалення вироблених юриста­ми Стародавнього Риму основних правових категорій, які обслуговували позико­ві відносини, з привнесенням у них особливостей, обумовлених потребами конкретних соціально-економічних умов правопорядків відповідних історичних епох.

Еволюція розвитку позикових відносин після Жовтневої соціалістичної рево­люції пройшла три історичні етапи, кожен з яких характеризувався прийняттям нового цивільного кодифікаційного акта.

Перший етап пов'язаний з прийняттям Цивільного кодексу УРСР 1922 р.

Найважливіші положення про позику в ЦК УРСР 1922 р. (статті 208—209) зводилися до такого:

— позикою визнавався договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) гроші або визначені родовими ознака­ми речі, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю одержану кіль­кість речей того самого роду і якості з процентами або без процентів;

—  сторони могли надати форму позикового зобов'язання всякому боргу, що виникав з купівлі-продажу, найму майна чи іншої підстави, з поширенням на та­кий борг правил про позику;

—  договір позики на суму понад 50 крб. мав бути оформлений під страхом його недійсності письмово;

—  позикодавець мав право вимагати проценти за позику лише тоді, коли во­ни передбачені договором. Нарахування процентів на проценти заборонялося, за винятком законно існуючих кредитних установ;

—  допускалося дострокове виконання безпроцентної позики, а за процент­ною позикою позичальник мав право, попередивши позикодавця за три місяці або сплативши йому проценти за місяць наперед, достроково звільнитися від зо­бов'язання поверненням одержаної суми, якщо за позикою процент перевищував встановлений обліковий процент Державного банку за активними операціями;

— позичальник мав право оспорювати дійсність договору позики за його без­грошевістю (безвалютністю) повністю або частково, але, якщо договір позики повинен був укладатися у письмовій формі, оспорювання його шляхом свідчень свідків не допускалося, за винятком кримінально-карних дій;

—  попередній договір про укладення в майбутньому договору позики пови­нен був укладатися лише у письмовій формі незалежно від суми позики. Особа, яка зобов'язалася за попереднім договором дати іншій у позику, мала право ви­магати розірвання  попереднього договору,  якщо  згодом майнове  становище контрагента значно погіршилося, зокрема якщо він буде визнаний неспромож­ним;

—  традиційно російське та українське цивільне право містило особливі пра­вила для визнання недійсними лихварських позикових зобов'язань;

—  відповідно до ст. 33 ЦК УРСР 1922 р. коли особа під впливом крайньої потреби уклала явно невигідну для себе угоду, суд на вимогу потерпілої сторони чи відповідних державних органів або громадських організацій може визнати недійсною або припинити її дію на майбутній час. Цілком очевидно, що така нор­ма давала можливість звільнитися від невигідної угоди, у тому числі позикової, бідним прошаркам населення.

Другий етап правового становлення позикових відносин пов'язаний з при­йняттям у 1961 р. Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік та цивільних кодексів у союзних республіках.

В ЦК УРСР 1963 р. позиці безпосередньо було присвячено шість статей (статті 374—379), найбільш принциповими в них були такі положення:

—  з поняття договору позики було вилучено застереження про можливість

процентної позики та введено правило про передачу грошей чи речей, визначе­них родовими ознаками не лише у власність, айв оперативне управління;

—  в імперативній формі було сформульовано правило про визнання договору позики укладеним у момент передачі грошей або речей;

— була визнана обов'язковою письмова форма щодо договорів позики, що ук­ладаються на суму понад 50 крб.;

—  були визначені особливості позикових відносин банків і державних трудо­вих ощадних кас, ломбардів та кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок;

—  введено поняття  "позикові операції"  у значенні,  ідентичному позиці, та введено поняття "позичка" як різновид позики, що її надавали в межах по­зикових операцій ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок;

—  проведено розмежування у правовому регулюванні позикових операцій (у тому числі ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок) від операцій з надання банківських позик та інших кредитних операцій за участю комерційних банків, інших кредитних установ.

Третій етап у формуванні позикових відносин відбувся в період незалежно­сті України після прийняття в 2001 р. нового ЦК України. Для цього етапу прин­циповим у регулюванні позики стало те, що з часу проголошення незалежності України та переходу до засад ринкової економіки до моменту прийняття нового ЦК України фактично змінився зміст позикових відносин, але регулювання їх здійснювалося в основному за правилами ЦК УРСР 1963 p., що призвело до су­перечностей у правозастосовній практиці.

В ЦК України позиці присвячені статті 1065—1072, для яких характерні такі основні риси:

—  договір позики виступає реальним і відплатним правочином, що передба­чає передачу позикодавцем у власність позичальникові грошей або речей, визна­чених родовими ознаками, таку саму суму або рівну кількість яких позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві;

—  встановлено положення про диспозитивне відплатний або безвідплатний характер договору позики. Новим ЦК України закріплено презумпцію відплат-ності договору позики (у вигляді права позикодавця на отримання процентів на суму позики), якщо інше не передбачено законом або договором, що певною мі­рою руйнує усталену концепцію презумпції безоплатності договору позики і усу­ває доцільність виокремлення кредитних договорів;

—  детально врегульовано умови виконання обов'язків сторін договору пози­ки і наслідки їх невиконання, що підвищує рівень врегульованості позикових від­носин порівняно з ЦК УРСР 1963 p.;

—  проведено розмежування правового регулювання договорів позики і по­зички;

—  договір позички за новим ЦК поширюється на передачу у безплатне ко­ристування речей, на який поширюються правила про майновий найом. Уявля­ється, що об'єктом позички можуть виступати тільки неспоживні та індивідуаль­но-визначені речі, оскільки в іншому випадку неможливе користування ними без переходу права власності до набувача;

— визначено співвідношення між договором позики і кредитним та комерцій­ним договорами, які виступають як загальне і спеціальне. Відповідно до ЦК України правила про позику субсидіарно застосовуються до положень про кре­дитний та комерційний договори, якщо інше не передбачено правилами про кре­дитний та комерційний договори і не випливає або не суперечить суті таких зобов'язань.


<