§ 1. Загальні положення : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Загальні положення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індиві­дуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Ук­раїні радянського періоду, як і в інших республіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності.

Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової соціалістичної сус­пільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильниць­кими методами зароджуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і поширення режиму соціаліс­тичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основ­ною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала осо­биста власність.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відпо­відних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність у соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в соціалістичній економіці, розгля­даючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К. Маркс і Ф. Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює основу особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особис­ту власність у соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її тру­дове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адек­ватне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Відповідно дозволялося мати в особистій власності лише предмети вжитку особистого споживання, ком­форту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заоща­дження.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодавстві перед­бачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих бу­динків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних за­собів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не" встановлював прямих кількісних обмежень, можли­вості громадян у створенні особистої власності безпосередньо залежали від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і спожи­вання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх правомоч-ностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося за­гальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених зако­ном". Тобто, діяло правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли при­множувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні "збагачення" громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна "служити для одержання нетрудових до­ходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства" (ч. З ст. 88 ЦК УРСР). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяль­ністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, що перевищували граничні межі, встановлені законо­давчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для ви­значення дійсного змісту понять "нетрудовий доход" і "використання майна на шкоду інтересам суспільства". Не мали вони однозначного тлумачення ні в судо­вій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалася залежно від коливань в ідей­но-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і що в кінцевому підсумку призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, у період так званої кампанії "боротьби з нетрудовими доходами", проведеної від­повідно до Постанови ЦК КПРС "Про заходи щодо посилення боротьби з нетру­довими доходами" від 15 травня 1986 р. і прийнятих на її розвиток законодавчих актів)1. Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві деякими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом фор­мування особистої власності для переважної більшості громадян слугувала пра­ця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо зазначалося у преамбу­лі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовле­но пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та все-охоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х років стали відбуватися такі соціаль­но-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для карди­нального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР"1, у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність". При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) влас­ність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності2.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіс­нувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України " Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України3, яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності — "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринко­вих реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України "Про влас­ність" (у первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвід­чило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Таким чином, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання приват­ної власності в Україні. Проте, це не зняло гостроту проблеми подальшого вре­гулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК УРСР не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна час­тина норм цього кодексу фактично суперечила новому законодавству про влас­ність, що породжувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфе­ри цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК УРСР та деяких законодавчих актів4. Зокрема, з ЦК УРСР були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87і, 88, 100—104, 106, 108, 111, 117, 120—127. Стаття 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про власність" з введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначається, що відносини власності регулюються Законами України "Про власність", ЦК УРСР, іншими законодавчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом право­вого регулювання відносин власності громадян став Закон України "Про влас­ність", а інші законодавчі акти набули значення субсидіарних. їх аналіз дає пев­не уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності при­ватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед мо­жуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами влас­ності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приват­ної власності (у первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п. 1). Крім того, об'єктами права власності громадян є твори нау­ки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші ре­зультати інтелектуальної праці (п. 2).

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності грома­дян не існує. Проте введення його до Закону України "Про власність" відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому цивільному законодавству України перелік об'єктів права приватної власності громадян, на наш погляд, має бути сформульований за узагальнюючими крите­ріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробни­чо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці. В прин­ципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У новому ЦК України в редакції від 29 листопада 2001 р. запропоновано таку норму: фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за виинятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати (ст. 326). Цей підхід до визначення об'єктного складу приватної власності гро­мадян, хоч і відрізняється від його визначення в Законі України "Про власність", але має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним і редакційне невда­лим, що є небажаним явищем для конструювання правових норм, а також може створювати певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Важливою е норма п. З ст. 13 Закону України "Про власність" про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується прин­цип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи будь-якої цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зро­зуміло, що такі обмеження мають мати винятковий характер, зумовлений відпо­відними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною мі­рою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як уже зазначало­ся, було переважно майно особисто-споживчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорст­кою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, зок­рема, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (у первіс­ній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користу­ються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими акта­ми України (ст. 11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону України "Про власність". Щодо юридичних осіб, то за чинним законодав­ством вони є суб'єктами права колективної власності. Водночас за своїм еконо­мічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядати­ся як приватна, наприклад, коли вони основані на власності фізичної особи або кількох фізичних осіб або недержавних юридичних осіб.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає вста­новлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особа­ми без громадянства деяких видів майна або його використання (наприклад, сто­совно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо на­лежного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, влас­ник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковуєть­ся соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встанов­ленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання "свободи" власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, ко­ристується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст. 19 Закону України "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використову­вати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої зако­ном діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рів­ність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власникові максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності грома­дян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежову­вати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян— це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та за безпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користува тися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні— це пе­редбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Як відомо, у приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти осо­бисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бу­ти те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з додержанням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України, склад і кількість майна можуть обмежуватися у приватній власності громадян лише законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України "Про власність", не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винят­ком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної без­пеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'­єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.1 (з наступними змінами і доповненнями від 22 квіт­ня 1993 p., 15 липня 1994 p., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2.

До такого Переліку входять:

1.  Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які  набуваються  громадськими  об'єднаннями  з дозволу  органів  внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2.  Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва

3.  Бойові отруйні речовини.

4.  Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винят­ком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5.  Протиградові установки.

6.  Державні еталони одиниць фізичних величин.

7.  Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені за­соби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8.  Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують право­охоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заря­джених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогне­пальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматич­ної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна мо­жуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпе­ки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної влас­ності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, ос­кільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди дер­жаві, суспільству, окремим громадянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбут­ньому може і поповнитися. Крім того, він повинен бути визначений не постано­вою Верховної Ради України, а законом, проект якого вже перебуває на її розг­ляді.

Як відомо, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількіс­ні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з ча­сом і на квартиру). Зокрема, відповідно до статей 101, 102 ЦК УРСР в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, роз­мір якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв. м). Оскільки Законом України "Про власність" ці обмеження прямо не скасовували­ся, а лише зазначалося, що "склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом" (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів щодо подальшої чинності норм ЦК УРСР, які обмежували кількість і розміри жилих будинк'в (квартир) громадян. Така не­визначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України "Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" від 17 жовтня 1990 p., у ст. 11 якого зазначалося, що роз­міри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентують­ся. Норма ст. 11 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України "Про власність", а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р.

Звідси можливий логічний висновок: у селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будин­ків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про прак­тику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної влас­ності на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р.1 рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст. 11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п. 1). І лише після вилучення з ЦК УРСР статей 100—104 та інших відповідно до Зако­ну від 16 грудня 1993 р. остаточно зникли правові підстави застосування норм, які обмежували право власності на жилий будинок (квартиру).

Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує дефіцит житла, а по-друге, у переважної біль­шості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Крім того, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що зу­мовлюватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів, встановле­ними правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. У Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції) та Законі України "Про власність" сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі гро­мадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від ЗО січня 1992 p., поряд з державною колективної і приватної форм власності на землю1. Тому до Земель­ного кодексу України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим що­до умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостя­ми такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливос­ті полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко ок­ресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, спо­живати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського вироб­ництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ре­сурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри зе­мельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян. Так, для ведення селянського (фермерського) господарства було дозволено надавати у приватну власність земельні ділянки, розмір яких має не перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст. 52 ЗК України в редакції 1992 p.). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадя­нам України надано право одержати безоплатно у власність земельні ділянки та­ких розмірів: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в ме­жах населених пунктів; до 0,25 га — в сільських населених пунктах, до 0,15 га

— в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, в містах — до 0,1 га) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га

— для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва інди­відуальних гаражів.

У деяких випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки по­над площу, що передається їм безоплатно. Так, вони можуть придбати у місце­вих рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянсько­го (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст. 18 ЗК України в редакції 1992 p.). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ді­лянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

У новий ЗК України внесено певні корективи в нормування набуття земель­них ділянок. Зокрема, не встановлено їх граничних максимальних розмірів. Вод­ночас однією з новел стало введення положення ст. 121 ЗК України 2001 р. про те, що для ведення фермерського господарства громадяни мають право на безоп­латну їм передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар­ських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство, а якщо таких підприємств немає — у розмірі середнього паю по району. В інших випадках ці розміри є такими: для ве­дення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше 0,25 га, в селищах — не більшеО,15 га, в містах — не біль­ше 0,10 га; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Як видно з наведеного, новий ЗК України багато в чому зберіг правонаступність щодо нормування зе­мельних ділянок, що передаються безоплатно. Однак необхідно зазначити, що новий ЗК України не встановив граничних обмежень розмірів земельних діля­нок, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підставами. І лише в п. 13 Перехідних положень ЗК України зазначено, що на період до 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподар­ського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні па­пери і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цін­ними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначей­ські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти1. Проте, на наш погляд, не всі з перелі­чених документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові поліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). У но­вому ЦК визначено поняття цінного паперу, групи та види цінних паперів, але не наведено конкретного їх переліку (статті 195, 196). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необ­хідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тоб­то бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цін­них паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, ли­ше засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купу­ватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових ком­плексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юри­дичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі України "Про підприємства в Україні", інших за­конодавчих актах та в юридичній науці поняття "підприємство" вживається в ро­зумінні суб'єкта права, а іноді — об'єкта права1. Так, п. 5 ст. 10 зазначеного за­кону підприємству як суб'єкта права надаються відповідні повноваження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках за­конодавець застосовує поняття "власник майна підприємства", що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приват­не підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприєм­ства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності та еконо­мічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний право­вий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, вико­ристання та відчуження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" володіння майном вва­жається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати пись­мовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Пра­во власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцт­вом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, но­таріально посвідченим договором купівлі-продажу.


<