§ 3. Зміст права власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Зміст права власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Законом України "Про власність" (ст. 4), ЦК України (статті 317, 318 і 320) встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і має право вчи­няти будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої "тріади" правомочність влас­ника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження май­ном.

Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у су­купності "тріада" правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належ­ного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єк­тивне право на шкоду іншим особам.

Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб'єктивному розумінні є за­кріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впли­вати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визнається за­конним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому влас­никові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати та­кож іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння ін­ших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних воло­дільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати воло­діння на підставі договору, адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володін­ня, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при наймі та орен­ді, володіння і розпорядження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному об­сязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) — похідним.

Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без право­вих підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або пови­нен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не переда­ла її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради народних депу­татів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення по­треб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язано з правом володіння. Без володін­ня, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні власти­вості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Згідно зі ст. 321 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Закон України "Про власність" (ст. 4) також закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, у тому числі господар­ської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Фізичні особи мають пра­во використовувати належне їм майно з метою утворення юридичних осіб, у то­му числі підприємницьких товариств.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним ко­ристувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право нале­жить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, по­хідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про власність", ст. 133 ЦК УРСР, ст. 190 ЦК України власникові належить право на результати господарського ви­користання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено зако­ном або договором.

Закон України "Про власність" (ст. 22) визначає, що продукція орендаря, ви­роблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокрем­лені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору по­бутового прокату, але при цьому воно має здійснюватись лише відповідно до при­значення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних ци­вільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування на­лежним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомоч­ності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначен­ня майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нор­мах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть нале­жати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучен­ня майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий про­даж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або об­межити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шля­хом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, да­рування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і вста­новлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець — при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при да­руванні, позичальник — при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або фізична відмова від майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно зни­щуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонню угоду у формі кон-клюдентних дій — саме з цими діями пов'язано припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК УРСР у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника. Новим ЦК України також визначені правові наслідки неналежної схоронності пам'яток історії та культури. За певних умов суд може постановити рішення про їх викуп у будь-якої особи (ст. 354).

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, вста­новлених законом, обмежено в інтересах суспільства.

Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому ви­падку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володі­ти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (ко­мітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.

Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальне­ному вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Водночас цивільне законодавство визначає і межі здійснення права власнос­ті. Так, ст. 320 ЦК України передбачає, що при здійсненні своїх прав та виконан­ні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свобо­дам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуа­цію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Разом з тим діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом.

Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є невід'ємним надбанням усіх громадян, народів, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпоряджаються (ст. 1 Закону України "Про власність"). Щодо майна окремих державних підприємств, то воно може належати до загальнодер­жавної власності або до комунальної відповідно до встановленої підпорядкова­ності. Державне підприємство на надане йому майно має право повного госпо­дарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується та розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.

Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, та державні казен­ні підприємства на закріплене за ними майно мають право оперативного управ­ління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського ві­дання і обмежує володіння, користування та розпорядження майном встановленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не пе­редбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закрі­пити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у кра­їні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного грома­дянина зокрема.


<