§ 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Реальним втіленням споконвічного прагнення українського народу до утвер­дження своєї державності стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України2, яка заклала основопо­ложні політико-правові, соціально-економічні принципи побудови Української держави. На основі Декларації 3 серпня 1990 р. Верховна Рада України прийня­ла Закон "Про економічну самостійність Української РСР"3, в якому визначено зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверен­ної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфе­ри, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи. Особливої значимості набули положення ст. 4 закону, відповідно до якої визначалася осно­ва економічної самостійності України і передбачалися три форми власності — державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) та інші, пе­редбачені законом форми власності. Водночас постановою Верховної Ради Украї­ни "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української РСР"4 бу­ло доручено Раді Міністрів підготувати проекти законодавчих актів про: власність; землю; оподаткування; оренду; підприємництво; підприємство; акціо­нерні товариства; банки; фінансово-кредитну систему; цінні папери і фондовий ринок; захист споживача; ціноутворення; роздержавлення та інші. Наведений перелік проектів очікуваних законодавчих актів засвідчив певною мірою при­хильність найвищого законодавчого органу курсові ринкових реформ. Однак, як показав подальший розвиток подій, здійснення цих реформ відбувалося досить суперечливо, непослідовно і надто повільно.

Не випадково серед зазначених проектів законодавчих актів на перше місце поставлений проект акта про власність. Саме законодавству про власність відво­дилася визначальна роль у реформуванні планової одержавленої економіки. Зав­дання з його створення певною мірою полегшувалося тим, що 6 березня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про власність в СРСР", введений у дію з 1 липня

1990 р.1. У ньому відображено нові прогресивні рішення багатьох економіко-пра-вових проблем. Зокрема, законодавець відмовився від поняття "особиста влас­ність громадян", ввівши в закон поняття "власність громадян СРСР" як одну з форм власності в СРСР. Це стало наслідком компромісу між прихильниками збе­реження особистої власності і прихильниками негайного запровадження в країні приватної власності. І нарешті настала довгоочікувана подія в Україні. 7 лютого

1991   р. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про власність", який набрав чинності з 15 квітня 1991 р.2.

Безперечно, Закон України "Про власність" сприйняв прогресивні і вдалі по­ложення союзного закону. Водночас навіть поверховий аналіз обох законів дає змогу впевнитися у наявності істотних відмінностей в їхніх структурі та змісті.

Так, Закон України "Про власність" містить 57 статей (союзний — 34), 8 розділів (союзний — 6), преамбулу (в союзному законі преамбули немає). Отже український закон має на 23 статті і 2 розділи більше, ніж союзний закон. Ці кількісні дані мають не лише формальне, а й змістовне значення. Справа в тому, що в Законі України "Про власність" відносини власності, у тому числі і грома­дян, повніше регламентовано. Звертає на себе увагу і той факт, що в українсько­му законі застосовується поняття "право власності", а в союзному — просто "власність". Відповідно названо і розділи: "Загальні положення", "Право ви­ключної власності народу України", "Право колективної власності", "Право дер­жавної власності", "Право інтелектуальної власності", "Право власності інших радянських республік Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій", " Захист права власності". Переваги застосування поняття "право власності" в українському законі очевидні, оскіль­ки в даному законодавчому акті йдеться про суспільні відносини, врегульовані правом, а не про відносини в економічному їх розумінні.

Дещо не збігаються і назви зазначених законів. Ця обставина може виявити­ся навіть істотною. Аналізуючи назву Закону України "Про власність", можна дійти висновку, що він захищає і ту власність, яка перебуває поза межами Ук­раїни.

В обох законах передбачено три форми власності. У Законі України "Про власність" — індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і держав­на, в союзному законі — власність громадян, колективна і державна. Зовні за­значені форми власності збігалися, але їхній зміст, як свідчить аналіз інших роз­ділів законів, далеко не однаковий, про що далі буде сказано детальніше.

В союзному законі перераховувалися об'єкти права власності безвідносно до тієї чи іншої форми власності. У Законі України "Про власність" визначений пе­релік об'єктів права власності, що є більш прийнятним для умов перехідного пе­ріоду, оскільки таким чином усувалася можливість різного тлумачення змін у правовій системі. Союзним законом було встановлено, що власник має право ви­користовувати своє майно для будь-якої господарської чи іншої діяльності. У За­коні України "Про власність" таке питання вирішено більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для під­приємницької діяльності.

Спільним для обох законів, зокрема, є те, що в них однаково визначалася правомочність власника, який на свій розсуд володіє, користується і розпоря­джається належним йому майном. Причому власникові надано право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (раніше діяв принцип — у межах, визначених законом). Усім власникам забезпечуються рівні права, об­меження їхніх прав можливе лише на підставі закону. Загальним для обох зако­нів фактором стало також те, що норми про право власності громадян містяться перед нормами, які регулюють відносини інших форм власності (колективної і державної).

Можна назвати й інші спільні риси та відмінності в змісті союзного і україн­ського законів про власність. У необхідних випадках це питання висвітлювати­меться й далі.

Відповідно до постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону УРСР "Про власність" встановлено ряд принципових положень щодо застосуван­ня норм цього закону.

По-перше, було визнано за необхідне надалі, до приведення законодавства України у відповідність із Законом "Про власність", застосовувати чинні акти за­конодавства України, оскільки вони не суперечать цьому законові. Отже, внаслі­док введення такого положення дія ЦК УРСР та інших актів законодавства щодо відносин власності виявилася обмеженою, а також постала досить важка проб­лема виявлення невідповідності норм раніше прийнятих актів законодавства За­кону "Про власність".

По-друге, Закон "Про власність" має застосовуватися лише до правовідно­син, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 р. Щодо правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 p., Закон "Про власність" застосо­вується до тих прав та обов'язків, що виникнуть після введення в дію закону, за винятком положень ст. 15 "Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна", які мають застосовуватися до правовідносин, що виникли як до, так і після 15 квітня 1991 р.

По-третє, правила, вміщені в Законі "Про власність" і передбачені Законом СРСР "Про власність в СРСР", мають застосовуватися з дня введення в дію За­кону СРСР, тобто з 1 липня 1990 р. Ця обставина, крім того, дає нам підстави визначити новий сучасний період розвитку права власності з 1990 р.

Зазначеною постановою встановлено порядок розмежування державної влас­ності та порядок розгляду справ судовими органами. Варто зазначити, що Раді Міністрів УРСР було доручено:

1)  внести в 1991 р. на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законодавчих актів про інтелектуальну власність та законодавчого акта, який би визначав ви­ди майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднань, міжна­родних організацій та юридичних осіб інших держав, а також спеціальний поря­док набуття права власності громадян на окремі види майна;

2) до 15 червня 1991 р. подати пропозиції про приведення законодавчих актів УРСР у відповідність із Законом УРСР "Про власність";

3)  привести до 1 липня 1991 р. рішення уряду УРСР у відповідність із Зако­ном УРСР "Про власність";

4)  забезпечити до 15 липня 1991 р. перегляд і скасування міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР їх нормативних актів, у тому числі інструкцій, які суперечать зазначеному законові.

Правовому регулюванню відносин власності громадян присвячений розділ З Закону України "Про власність", який дістав назву "Право індивідуальної влас­ності" (у первісній редакції) і містив усього 9 статей (статті 11—19). Безпосеред­нє праворегулююче значення щодо власності громадян мають також ст. 2 (визна­чається зміст права власності та його форми), ст. З (встановлюється коло суб'єктів права власності), ст. З (встановлюється обсяг повноважень власника). Певну регулятивну функцію щодо власності громадян виконують і деякі інші статті, які або встановлюють конкретні юридичні підстави виникнення у грома­дян права власності (ст. 23), або визначають їх права як власників (статті 21, 25 і 38), або забезпечують захист права власності громадян (відповідні статті розді­лу 8 "Захист права власності") тощо. Варто зазначити, що до Закону України "Про власність" уже вносилися відповідні зміни та доповнення. Визначною по­дією стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 р. Закону України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України"1, відпо­відно до якого було вилучено поняття "індивідуальна власність" і введено нову форму власності — "право приватної власності", що ознаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" (певною мірою і За­кону СРСР "Про власність в СРСР") фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК УРСР щодо власності, хоч законодавчих рішень з цього приво­ду довгий час не приймалося. Це породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні значної і важливої сфери цивільних правовідносин. Ли­ше 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК та деяких інших законодавчих актів2. Так, з ЦК УРСР були виключені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87і, 88, 100—104, 106, 108, 111, 117, 120—127, 134, 135, 141, 142, 144, 146, 149, 150, 226, 227і, 563 і 571. Визнано такими, що втратили чинність, статті 8—11, 14 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР" від 9 грудня 1963 p., виключено ч. З ст. 141 Житлового кодексу УРСР.

Стаття 86 ЦК УРСР була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про влас­ність" з введенням до неї нової частини — шостої, у якій зазначалося, що відно­сини власності регулюються Законом України "Про власність", ЦК, іншими за­конодавчими актами. Певних змін зазнали також статті 107, 228 і 224 ЦК УРСР.

Праворегулюючого значення для відносин власності цього періоду тією чи іншою мірою набули норми багатьох законодавчих актів України, зокрема зако­нів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватиза­цію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", Земельного кодексу України, Житлового кодексу України, Кодексу законів про шлюб та сім'ю.

Наявність широкого спектра законодавчих актів, які прямо чи опосередкова­но регулюють на даному етапі відносини власності, явище цілком закономірне, оскільки і сьогодні триває інтенсивний процес законотворення з метою переходу від соціалістичної до ринкової економіки. Водночас у зв'язку з виключенням з ЦК УРСР (1963 р.) великої кількості статей щодо відносин власності подальше збереження правового вакууму знижує ефективність правових гарантій, які за­безпечують здійснення прав власників та їхній захист. Все це вимагало якомога швидшого прийняття нового ЦК України. Тому новий ЦК України, який перед­бачено ввести в дію з 1 січня 2003 p., безумовно, істотно підвищить ефективність правового регулювання відносин власності громадян та інших суб'єктів.

Однак Закон України "Про власність", незважаючи на прогресивний у ціло­му його зміст, внаслідок багатьох причин не міг вирішити усіх проблем щодо ре­гулювання відносин власності. Деякі його положення виявилися невдалими або неадекватно врегулювали ті чи інші відносини власності, що зумовило необхід­ність внесення відповідних змін.

Так у п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" було записано, що власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна. Всі форми власності є рівноправними. Таким чином, на даному етапі формування самостійної Української держави законодавці досягли певного компромісу, зберігши попередню форму індивідуального привласнення матеріальних благ і ввівши нову форму такого привласнення, тобто приватну трудову власність. Подібний поділ на дві підформи індивідуальної власності гро­мадян, на наш погляд, практично ніякого юридичного значення не мав, оскільки перелік її об'єктів такий, що виходить далеко за межі добре відомої особистої власності. Таке формулювання мало на меті задовольнити ідеологічні погляди прихильників збереження соціалістичної власності. Так чи інакше, в Законі "Про власність в СРСР" це питання було вирішено консервативніше, хоч заради спра­ведливості слід визнати, що під поняттям "власність громадян" можна розуміти і приватну власність.

Досить швидко законодавці самі зрозуміли, що зупинити впровадження в економіку приватної власності громадян об'єктивно неможливо. А тому 7 червня 1992 р. до п. 4 ст. 2 Закону "Про власність" були внесені зміни, відповідно до яких п. 4 дістав таку редакцію: "Власність в Українській РСР виступає в таких формах: приватна, колективна, державна"1. Захопившись визначенням форм власності, законодавці забули про існування другого речення зазначеного пунк­ту, яким стверджувалася рівноправність усіх форм власності. Тому невдовзі за­конодавці знову повернулися до обговорення змісту п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність", який після внесених 14 жовтня 1992 р. змін був викладений у такій редакції: "Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колек­тивна, державна. Всі форми власності є рівноправними"1. У цілому ст. 2 "Право власності" набула такого змісту:

"1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо во­лодіння, користування і розпорядження майном.

2.  Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує ста­більність правовідносин власності.

3.  Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоря­джатися майном особисто або спільно з іншими.

4.  Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, дер­жавна. Всі форми власності є рівноправними.

5.  Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту".

Таким чином, Закон України "Про власність" проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, але прямо визначив лише три. Однак у роз­ділі 2 закону законодавець окремо виділив і врегулював виключну власність на­роду України (статті 9 і 10). Крім того, законодавець вирішив поділити державну власність на два її різновиди: загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). За­кладена в законі концепція форм власності виявилася недосконалою і проіснува­ла до прийняття в 1996 р. нової Конституції України, в якій по-іншому сформу­льовано положення про форми власності. У ній, зокрема, комунальна власність була визнана самостійною формою, а колективна форма взагалі не згадується.

Важливе місце в Законі України "Про власність" посідають положення про суб'єктів права власності усіх її форм. Відповідно до ст. З закону суб'єктами пра­ва власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього закону мо­жуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжна­родні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Незва­жаючи на те, що в ст. З закону визначено коло суб'єктів права власності, законодавець в інших статтях (статті 11, 20, 32 і 40) визначає їх додатково щодо кожної форми власності. При цьому є певні розбіжності у загальному і спеціаль­ному переліках суб'єктів права власності, що призвело до різного висвітлення їх і в юридичній літературі.

Так, у ст. 11 Закону України "Про власність" записано: до належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, як­що інше не передбачено законодавчими актами України".

Як бачимо, п. 1 ст. 11 Закону України "Про власність" суб'єктами права при­ватної власності визнаються лише фізичні особи, що відповідає загальній концеп­ції закону. Оскільки в майбутньому приватною може бути визнана також влас­ність юридичних осіб, то відповідно в новому ЦК України ця обставина має бути врахована.

Особливо гостро в юридичній літературі критикувалося поняття "колективна власність" та його суб'єктний склад. Багато українських учених прямо вислови­лися проти подальшого збереження в законодавстві про власність поняття "ко­лективна форма власності" (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, А. М. Бандурка, Л. В. Яричевська, Р. Б. Шишка та ін.)1. їх позиція є обгрунтованою, оскільки конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання зі спіль­ною власністю, вона також породила низку суперечностей у правовому режимі майна колективних суб'єктів цивільних правовідносин зі статусом юридичної особи. Цьому сприяє недосконалість самого законодавства, в якому на однако­вих засадах і беззастережно суб'єктами права колективної власності визнаються трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні під­приємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, госпо­дарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єд­нання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України "Про власність"). Водночас згідно з п. 2 ст. 10 Закону "Про підприєм­ства в Україні" майно підприємства відповідно до законів України, статуту під­приємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного гос­подарського відання. Тобто власником майна визнається юридична особа, а не колектив орендарів, трудовий колектив чи засновники, які утворили цю юридич­ну особу.

Відповідно до п. 6 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" суб'єк­тами права власності, крім юридичних осіб, є також члени споживчого товарист­ва і трудові колективи кооперативних підприємств і організацій. Однак, як заз­начив В. І. Семчик, Законом України "Про власність" трудові колективи колективних підприємств суб'єктами права власності не визнані2.

Таким чином, у законодавстві України фактично утверджується концепція подвійного власника. І таких недоречностей, пов'язаних з реалізацією права ко­лективної власності, чимало.

Особливу позицію з цього питання зайняв В. М. Коссак, який вважає, що в законодавстві за одним і тим самим критерієм — добровільне об'єднання майна з метою спільної діяльності — власність відноситься до спільної (приватної) і ко­лективної. На його думку, колективна власність властива перехідному періоду входження в ринкову економіку і здійснення приватизації, а в перспективі має бути приватна і державна власність. При цьому колективна власність може трактуватися як спільна приватна власність (тобто об'єднання приватної влас­ності)1. Проте автор не визначив суб'єкта такої власності і ставлення юридичної особи до такої власності.

За подальше збереження колективної власності виступив В. В. Луць, який вважає відмову від цієї форми власності необгрунтованою. Автору, однак, не можна відмовити в реалістичності оцінки правової сутності колективної власнос­ті. Колективна власність, на його погляд, не є спільною власністю окремих осіб, тому що право на частку в майні кооперативу, колективного чи орендного під­приємства, акціонерного чи іншого господарського товариства має характер зо­бов'язальної майнової вимоги фізичної чи юридичної особи до колективного ут­ворення. Щодо громадських, релігійних організацій (об'єднань), майнова база яких формується переважно за рахунок внесків їх членів, то останні ніяких прав на майно таких організацій не мають, оскільки воно є колективною власністю юридичної особи2. З наведеними аргументами в принципі можна було погодити­ся за умови, коли б вони дійсно відображали сутність права колективної влас­ності, а не являли собою можливе ідеальне їх бачення автором.

Вагомий внесок у розвінчання поняття колективної власності внесла Я. М. Шевченко, яка не раз засвідчувала свою юридичну неприхильність до та­кої форми власності, наводячи при цьому не менш вагомі аргументи на обгрун­тування своєї позиції. Я. М. Шевченко абсолютно справедливо звернула увагу на те, що існування всіх суб'єктів права колективної власності, перелічених у ст. 20 Закону України "Про власність", в економічному товарообігу без набуття статусу юридичної особи неможливе. Тому нездійсненною виявилася концепція єдиного колективного суб'єкта права колективної власності. Не випадково зако­нодавець водночас передбачив множинність суб'єктів права колективної влас­ності. Проаналізувавши можливі організаційно-правові форми основаних на ко­лективній формі власності юридичних осіб, Я. М. Шевченко неоднозначне визнала їх єдиними носіями колективної власності, відзначивши наявність різно­го ступеня чи характеру майнових відносин між носіями колективної власності і трудовими колективами, колективами орендарів, працівниками колективного під­приємства, членами кооперативу, засновниками даної юридичної особи тощо3. Право власності, на думку автора, має бути диференційовано на публічне (право власності держави і право власності територіальних громад) та приватне (право власності фізичних і юридичних осіб)4.

Свій варіант розв'язання досліджуваної проблеми запропонував О. А. Пуш­кін, який визнав за доцільне відмовитися від понять колективної і публічної власності. Натомість необхідно розмежовувати приватну власність (власність грома­дян і недержавних комерційних юридичних осіб), державну, комунальну та влас­ність об'єднань громадян1. Підтримуючи загалом зазначені пропозиції автора, варто звернути увагу на те, що на шляху їх реалізації виникають певні перешко­ди, зокрема пов'язані з відсутністю чіткого законодавчого поділу юридичних осіб на комерційні і некомерційні.

За подальше збереження конструкції права колективної власності висловлю­валися Г. В. Орокська і В. І. Семчик.

Так, Г. В. Пронська вважає, що колективна власність має багато переваг пе­ред спільною власністю при здійсненні підприємницької діяльності2.

В. І. Семчик піддав критиці розробників нового ЦК України за заміну права колективної власності на право власності юридичних осіб. На його думку, термін "право колективної власності" саме і визнає право юридичної особи, заснованої, створеної групою, колективом фізичних осіб. Виступаючи як різновид права при­ватної власності, вважає автор, право колективної власності підкреслює особли­вості створення спільного (колективного) майна юридичної особи3.

На наш погляд, особливої потреби у збереженні права колективної власності не існує. Так чи інакше, воно не визначає його суб'єкта, не персоніфікує особу власника, тобто юридичну особу. Не передбачила права колективної власності і нова Конституція України. Нарешті не можна нехтувати законодавчим досвідом інших країн, зокрема Російської Федерації, у новому ЦК якої також немає конст­рукції права колективної власності. Не бажано вдаватися до іншої крайності — заперечувати наявність особливостей права власності недержавних юридичних осіб як специфічних колективних утворень (об'єднань) на основі майна, як пра­вило, кількох власників. Так, з моменту внесення власниками майна до статут­ного фонду, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право влас­ності, а набувають відповідних корпоративних прав.

Особливості права колективної власності (нині — права власності юридич­них осіб) визначено багатьма спеціальними законами, зокрема законами України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські това­риства", "Про споживчу кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Цілком очевидною є тенденція до трансформації права колективної власності у право власності юридичної особи. Так, відповідно до нового Земельного кодек­су України від 25 жовтня 2001 р.4 земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, а її суб'єктами можуть бути громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава (статті 78 і 80). Така ж кон­цепція щодо форм власності та її суб'єктного складу закладена в новий ЦК Ук­раїни.

Досить складними виявилися процеси нормотворення у врегулюванні відно­син державної власності, що зумовлювалося політичними, соціально-економічни­ми та іншими умовами становлення державності України.

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матері­альних благ в інтересах народу, їй притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим у період існуван­ня СРСР вона дістала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це оз­начає, що державна власність з'явилася в суспільстві з виникненням держави.

Державна власність понад 70 років посідала провідне місце серед усіх форм власності в СРСР, а її питома вага у цілому становила понад 90 відсотків у на­ціональному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.

Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового еконо­мічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як ві­домо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неподільністю майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового погляду єдиним власником усього державного майна при такій конст­рукції виступає сама держава, символізуючи волю та інтереси всього народу. Та­ке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихо­ванню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це призвело до відчуження трудящих від засобів ви­робництва. Склалося становище, за якого вони були позбавлені права впливати на формування відносин власності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спочатку в Законі СРСР "Про власність в СРСР", а згодом і в Законі України "Про власність", у яких було передбачено принципово нову конструкцію права державної власнос­ті, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб'єктності та інші новели.

У формуванні законодавства про державну власність в Україні умовно можна виділити два етапи: перший — з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України, другий — з моменту прийняття нової Конституції України і до нинішнього часу. Такий поділ на етапи зумовлений тим, що в новій Конституції України закладено принципово нову структуру побудови державної власності, оскільки від держав­ної власності була відокремлена комунальна власність, яка набула повної авто­номності у правовому регулюванні. Ця обставина враховуватиметься у викла­денні матеріалу цієї глави.

На самому початку становлення української державності на юридичне зак­ріплення за Україною частки загальносоюзної власності, розташованої і створе­ної на території України, спрямовувалися спеціальні нормативні акти. Так, уже 29 листопада 1990 р. постановою Верховної Ради України було встановлено мо­раторій на зміну форм власності на державне майно, а з метою впорядкування системи управління державним майном постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15 жовтня 1990 р. на Кабі­нет Міністрів України було покладено функції з управління республіканською власністю. Однак найповніше юридичне оформлення державна власність дістала в Законі України "Про власність", який заклав визначальні принципи правового врегулювання державної власності.

Залежно від рівня усуспільнення державну власність в України відповідно до ст. 31 Закону України "Про власність" було спочатку поділено на загальнодер­жавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комуналь­ну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесе­но також власність Автономної Республіки Крим. Поділ державної власності на загальнодержавну і комунальну власність був підданий критиці багатьма юрис­тами (Я. М. Шевченко, С. І. Пересунько та ін.) у зв'язку з відсутністю у кому­нальної власності ознак загальнодержавного рівня усуспільнення, адже він обме­жується населенням певного адміністративно-територіального утворення. Проте така структурна побудова державної власності, закріплена Законом України "Про власність", проіснувала до прийняття в 1996 р. нової Конституції України.

Дещо суперечливо в Законі України "Про власність" вирішувалося питання щодо суб'єктів права державної власності. Так, відповідно до ст. З закону суб'­єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юри­дичні особи та держава. При цьому право власності народу України безпосеред­ньо поширюється на такі об'єкти виключної власності, як земля, її надра, повітряний простір тощо (ст. 9 закону). Визнання народу України суб'єктом пра­ва виключної власності аж ніяк не означає існування самостійної форми влас­ності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також держав­ною. Народ України і Українська держава як суб'єкт права власності також не можуть протиставлятися, оскільки держава є фактично організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу. Тому введення у ст. З За­кону України "Про власність" двосуб'єктності щодо державної власності можна виправдати тим, що законодавці прагнули встановити щодо найважливіших об'­єктів (об'єктів виключної власності) особливий правовий режим.

По-іншому вирішена проблема суб'єктів права державної власності в ст. 32 Закону України "Про власність", за якою суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, Республіки Крим, а суб'єк­тами права комунальної власності — адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Крім того, суб'єктами права державної власності на землю були визнані: 1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України; 2) Верховна Ра­да Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком зе­мель загальнодержавної власності; 3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.

Така багатосуб'єктність щодо державної власності не може не викликати за­перечень, адже загальновідомий постулат — у речі може бути лише один юри­дичний власник (кілька співвласників у спільній власності). Це означає, що в об'єктів державної власності юридичне має бути визнаний один власник (суб'єкт права власності), тобто держава або народ як єдине джерело влади. Таким влас­ником не повинна бути навіть Верховна Рада України. На наш погляд, законо­давча конструкція багатосуб'єктності у праві державної власності стала резуль­татом того, що юридичною наукою не було проведено чіткого розмежування між поняттями "суб'єкти права власності" і "суб'єкти здійснення права власності".

Останніми мають вважатися усі ті особи, яким власник доручає вчиняти щодо належного йому майна ті чи інші дії. Тому варто погодитися з висловленою ос­таннім часом думкою про те, що "перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге — осіб, які можуть і не бути власниками, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його пра­вомочності"1. Ця обставина врахована в новому ЦК України та інших законодав­чих актах, що регулюють відносини власності. Тобто суб'єктом права державної власності необхідно визнавати державу, утворену народом як носієм влади.

Закон України "Про власність" визначив об'єкт права власності. Переважна його частина може бути у власності будь-якого власника. Водночас законодав­ство допускає встановлення певних обмежень. Так, певне майно може бути ли­ше у державній власності. Відповідно до ст. 13 закону склад, кількість і вартість майна, що може перебувати у власності громадян, обмежується лише у випад­ках, передбачених законом. Законами України можуть встановлюватися обме­ження щодо власності юридичних осіб. Наприклад, за ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційному банку дозволено мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків власного статутного фонду (це обмеження не стосується приміщень, у яких розміщуються підрозділи банку, що виконують банківські операції). Є особливості у формуванні власності громадських об'єднань, релігійних та інших організацій.

Законом України "Про власність" визначено окремі переліки об'єктів права загальнодержавної та комунальної власності. До загальнодержавної власності було віднесено майно, яке не може бути у власності інших суб'єктів (майно Збройних Сил, оборонні об'єкти тощо) та будь-яке інше майно. До комунальної власності було віднесено будь-яке майно, за винятком об'єктів загальнодержав­ного (республіканського) значення.

Другий етап у становленні інституту права власності ринкового періоду пов'язаний з прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України, яка пе­редбачала кілька важливих новел.

У Конституції України відносинам власності загалом присвячено 8 статей — 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142 та 143. Конституція встановила гарантії здійснення права власності, передбачила створення рівних умов розвитку усіх форм влас­ності, обмежила підстави примусового вилучення власності, замість колективної власності запровадила власність юридичних осіб. Однак найважливішою нове­лою стало відокремлення комунальної власності від державної. При цьому суб'­єктами права комунальної власності відповідно до ст. 142 Конституції України визнані: територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах. Проте належ­ного врегулювання відносин права комунальної власності поки що не дістали.

Особливе місце в інституті права власності посідають норми про право влас­ності на землю. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Після прийняття Декла­рації про державний суверенітет України в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції), а згодом і Законі України "Про власність" був запроваджений новий правовий Інститут, який визначав умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння. Проте він не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з прийняттям Закону України "Про форми права власності на землю" від ЗО січня 1992 р.1, яким поряд з державною були введені колективна і приватна форми власності. Тому 13 березня 1992 р. до Земельного кодексу України були внесені істотні зміни. Відповідні зміни вне­сено також до ст. 14 Закону України "Про власність".

Правові засади придбання земельних ділянок у власність, їх правовий режим, обсяг правомочностей власників, умови та порядок їх здійснення нині визнача­ються переважно нормами земельного законодавства — зокрема новим Зе­мельним кодексом України (від 25 жовтня 2001 р.) та багатьма іншими норма­тивно-правовим актами. Зважаючи на особливе значення землі для кожної держави, земельне законодавство встановлює певні обмеження щодо права влас­ності на землю та його реалізації.


<