§ 2. Право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні та його елементи : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні та його елементи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукуп­ність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виник­нення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у сво­їй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підс­тав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодав­стві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприєм­ницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного пра­ва регулювати відносини власності . Не заперечуючи важливості конституційно­го регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значен­ня у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адмініст­ративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права влас­ності2. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допус­тимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-коопе­ративної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).

Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини1. У радянській цивільно-пра­вовій літературі серед багатьох інститутів завжди називався інститут права влас­ності, до якого входили норми, що регулювали відносини державної і колгоспно-кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності. Безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соці­ально-політичного змісту, що давало можливість об'єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.

Водночас не можна не помітити цілком очевидних особливостей у сутності відносин особистої власності, які визначають у кінцевому підсумку і відмінності у правовому регулюванні особистої і соціалістичної власності. У зв'язку з цим постає питання про можливість визнання сукупності норм, що регулюють відно­сини окремих форм власності, самостійними правовими інститутами. У юридич­ній літературі це питання фактично не вивчалося, хоч автори не уникали засто­сування у своїх працях поняття "інститут права особистої власності"2.

Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності само­стійний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним дер­жавно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним пропагандистом подіб­ної концепції став, зокрема, В. С. Якушев, який розглядав правовий інститут як "основану на законі сукупність норм, покликаних регулювати в межах предмета даної галузі права певні суспільні відносини відносної самостійності, а також пов'язані з ними (залежні від них) похідні відносини"3.

На наш погляд, визначення правового інституту, запропоноване В. С. Якуше-вим, містить кілька хибних тез. По-перше, не зрозуміло, як може бути "основана на законі сукупність норм"? Адже правова норма — це той же закон. По-друге, хибним є посилання на те, що норми правового інституту покликані регулювати відносини "в межах предмета даної галузі права", оскільки в юридичній науці беззаперечним є факт нетотожності понять "галузь права" і "галузь законодав­ства". Досить часто відносини, які є предметом однієї галузі права, регулюються (і регулювалися) правовими нормами різних галузей законодавства (наприклад, відносини права власності на землю та угоди щодо земельних ділянок регулю­ються як цивільним, так і земельним законодавством). Між іншим, і сам автор розглядає сукупність правових норм, що регулюють державну власність, як правовий інститут державного права, незважаючи на те, що такі норми містяться переважно в цивільному законодавстві.

Щоб уникнути наведених та інших хибних тез, визначення поняття правово­го інституту має відповідати реально створеній у суспільстві системі законодав­ства. Саме такій системі належить вирішальна роль при визначенні видів право­вих інститутів. При цьому не виключається можливість врегулювання нормами однієї галузі неоднорідних за своїм змістом відносин. Враховуючи сказане, до­цільно підтримати висновок, що правовий інститут — це певна сукупність пра­вових норм (однієї або кількох галузей законодавства, спрямованих на врегулю­вання переважно однорідних суспільних відносин). У деяких випадках необхідність врегулювання однією правовою нормою різнорідних відносин може бути невідворотною.

Для згуртування суспільних відносин у групу однорідних важливо відшукати елементи єдності їхнього змісту. В літературі зазначалося, що такі відносини мають об'єднуватися єдиним економічним змістом1. Проте аналіз правових норм дає підстави сумніватися у достатності економічної ознаки для виявлення єднос­ті змісту досліджуваних відносин. Як відомо, в радянський період економічні від­носини у країні повністю підпорядковувалися основоположним принципам кому­ністичної ідеології. А відтак, обов'язково слід враховувати соціально-політичний зміст правових норм. Інакше неможливо було б пояснити відмінності у правово­му регулюванні державної і особистої власності, здійснюваного в межах єдиного правового інституту. Відомо, що встановлені законодавцем переваги у правовому захисті зумовлювалися не стільки економічним змістом цих відносин, скільки по-літико-ідеологічним значенням, яке надавалося державній власності у справі по­будови комуністичного суспільства.

І нині можуть встановлюватися особливі правила регулювання відносин ок­ремих форм власності не за економічними, а за іншими ознаками. Так, з мірку­вань громадської безпеки певне майно не може бути об'єктом права приватної власності.

На наш погляд, існуючих особливостей у врегулюванні окремих форм влас­ності ще недостатньо для визнання права приватної власності, права колективної власності, права державної власності, права комунальної власності самостійними правовими інститутами. Вони можуть бути лише субінститутами загального інституту права власності.

До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема:

а)  встановлюють належність матеріальних благ власнику;

б)  встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

в)   визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;

г)  встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб'єктові матеріальні блага;

д)  встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника. Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законо­давства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно, більшість їх є цивільно-правовими. Проте іноді досить важко виявити га­лузеву належність деяких норм, що тією чи іншою мірою стосуються відносин власності. Зокрема, трудове законодавство, передбачаючи право працівника на одержання заробітної плати за виконану роботу, водночас встановлює для пра­цівника юридичну підставу виникнення у нього права власності на одержувані трудові доходи. Норми, що регулюють відносини власності, містяться також у за­конах України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про підпри­ємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про селянське (фермерське) господарство" та ін.

Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утво­рення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведін­ки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світо­вої цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інте­лектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

Суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешко­ди для його здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне пра­во власності "існує в межах конкретних правовідносин власності"1. Не запере­чуючи можливості такого підходу в оцінці факту вияву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, оскільки таких "конкретних" правовідносин у юри­дичному розумінні цього поняття може й не бути.

Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм кон­кретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування пра­вової системи і дістали серед юристів назву "тріади". У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася діти-щем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вче­ними, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному пра­ві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним "винаходом" ко­ментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники навели достатньо до­казів про існування відомої тріади в римському приватному праві2.

В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії1. В цивільному законодавстві радянського періоду тріаду правомочностей також бу­ло безпосередньо законодавчо закріплено, її було застосовано в законодавстві незалежної України, зокрема в Законі України "Про власність"2. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться у законодавстві більшості країн.

Переліченими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, зокре­ма право на власну господарську діяльність3. А. М. Оноре виявив в англосаксон­ському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених ав­тором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіан­тів прав власника4. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав влас­ника практично неможливо.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині розроб­люваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування випробу­ваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі мо­жуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єк­тивного права власності. Щоб уникнути цього недоліку, дослідники прагнули до­повнювати тріаду вказівками про здійснення її правомочностей "своєю владою і у своєму інтересі" (А. В. Венедиктов), "на свій розсуд" та ін. Безумовно, такі до­повнення до тріади вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоч і не за­вершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, право володіння озна­чає юридичне забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Право користування — це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження — це юридичне закріплена можливість власника са­мостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема особам, які одержали майно за догово­ром оренди). На відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповнова­женими особами на підставі зобов'язальних прав. Проте такі суб'єктивні зо­бов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути від­носно самостійними, але не абсолютними. В. Ф. Маслов зазначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному пра­ві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа1.

Зміст понять "власність" і "право власності" може мати різне значення за­лежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге — юридичний. Іноді поняття "власність" застосовується в розумінні, ідентично­му поняттям "право власності" або "майно", належне особі — власникові2. Проте чіткого розмежування цих понять законодавець досить часто не додер­жується.

Так, допускалася непослідовність у застосуванні цих понять у законодавстві радянського періоду, зокрема при конструюванні норм Основ цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і Цивільного кодексу УРСР 1963 р.3. Звертає на себе увагу також конструювання назв глав, статей та їхньо­го змісту в ЦК УРСР, в якому розділ 3 називається "Право власності", а глави 7— 13 відповідно мають назви "Державна власність", "Власність колгоспів, інших коо­перативних організацій, їх об'єднань", "Особиста власність", "Спільна власність", "Виникнення і припинення права власності", "Захист права власності".

У назвах одних статей застосовується поняття "право власності", у назвах інших — "власність". Такі ситуації допустимі, але лише тоді, коли безпосередньо із змісту правової норми випливає економічний характер власності. Саме такий підхід до цієї проблеми застосовано у п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність", в якому записано, що "власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна". Проте у деяких інших випадках законодавець безпідс­тавно застосував поняття "власність", зокрема в ст. 15 вищезазначеного закону, яка має назву "Одержання громадянином у власність квартири та іншого май­на". Фактично у цій статті йдеться про виникнення у громадянина права влас­ності на квартиру та інше майно. Немає термінологічної єдності у застосуванні цих понять у новій Конституції України 1996 р. (статті 41, 85, 92, 116, 142, 143). І все-таки в Законі України "Про власність" більш вживаним є поняття "право власності", що слід підтримати, оскільки, на наш погляд, у тому разі, якщо юри­дична норма має визначити належність певного майна особі як власникові, має застосовуватися термін "право власності".

При конструюванні правових норм варто також враховувати, що особі може належати майно не лише на праві власності, а й на підставі зобов'язальних пра­вовідносин. Так, грошові суми громадянина, внесені на зберігання у кредитні установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт зобов'язального права. Але в економічному розумінні зобов'язальні правовідносини також є різ­новидом відносин власності.

Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність", в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Подібного визначення по­няття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 p., ні Основи цивільного за­конодавства 1961 р. і Цивільний кодекс УРСР 1963 p., ні Основи цивільного за­конодавства 1991 р. Проте у зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" наведене визначення права власності Законом України від 16 грудня 1993 р. було введене до ст. 86 ЦК УРСР. Виникають сумніви щодо доцільності такого законодавчого визначення поняття права власності. Фактично тут має місце спроба дати універсальне визначення поняття права власності (в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні), яку не можна визнати вдалою.

Загальновідомо, що власність — це економічна категорія. Ця аксіома не під­давалася сумнівам ні в юридичній, ні в економічній літературі. Різні погляди вис­ловлювалися, як правило, щодо кола суспільних відносин, які повинні включати­ся в поняття "власність", або щодо співвідношення власності і права власності. В одних випадках власність визначалася як суспільна форма привласнення засо­бів і продуктів виробництва, в інших — як суспільні відносини з володіння, ко­ристування і розпорядження засобами і продуктами виробництва1.

Не розгортаючи широкої дискусії щодо становлення та обгрунтування зазна­чених поглядів, які не є безпосередньо предметом нашого дослідження, все-таки свої міркування з приводу найбільш принципових положень щодо розуміння еко­номічного змісту власності вважаємо за потрібне висловити. На наш погляд, най-прийнятнішою є перша точка зору, в основу якої покладено принцип привлас­нення матеріальних благ у процесі виробничої діяльності. Цей принцип був всебічно обгрунтований марксистською теорією. К. Маркс не раз зазначав, що "власність (привласнення) є умова виробництва", а "всяке виробництво є при­своєння індивідом предметів природи в межах певної суспільної форми і за допо­могою неї"2. Але це поняття власності правильне не тому, що так його розумів К. Маркс, а внаслідок того, що без елемента привласнення не може існувати і сама власність. Отже є всі Підстави погодитися з тезою, що центральним момен­том поняття власності є "відносини між окремими індивідами та їх групами", які "складаються з приводу привласнення матеріальних благ"3.

Сучасне розуміння економічних відносин власності дав Є. О. Суханов, який зазначав, що такі відносини являють собою:

по-перше, певні виробничі відносини (тобто ті, що виникають між людьми в процесі виробництва — як його передумова і результат);

по-друге, економічні відносини людей з безпосереднього привласнення мате­ріальних благ, насамперед засобів виробництва (його передумови), а також ре­зультатів виробничої діяльності; по-третє, стан привласнення, чи належності матеріальних благ певним осо­бам або їх колективам1.

Щодо спроб, які іноді мали місце, представити право власності як таке, що регулює "суспільні відносини власності, тобто відносини між власниками та іншими особами в процесі володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва, в тому числі засобами споживання"2, то вони фактич­но спрямовані на обмеження кола економічних відносин власності, які підляга­ють у суспільстві правовому регулюванню. Так, економічні відносини власності не можна зводити лише до відносин володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Ці повноваження носія власності є вторинними (похід­ними) порівняно з реально існуючою суспільною формою привласнення матері­альних благ, що є первинною. Відповідно тут допущено правову неточність, ос­кільки економічні відносини власності регулюються не лише нормами інституту права власності, а й нормами інших інститутів, зокрема зобов'язального права.

Повернемося до аналізу змісту п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність". Складається враження, що він містить недоліки, згадані вище. Навряд чи корект­но ототожнювати право власності із суспільними відносинами. Дійсно, суспільні економічні відносини регулюються нормами права. Але в такому разі право влас­ності, у власному розумінні цього поняття, утворюють правові норми, які регу­люють економічні відносини власності, а не самі економічні відносини власності чи врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, як це записано у вищезгаданому законі. Досліджувана правова норма також не містить важливих ознак, які б свідчили про належність певних правомочностей конкретному носієві (власникові) або іншим чином ви­значали фактор привласнення матеріальних благ індивідом.

Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби фор­мулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися перелі­ком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника від­межовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується пере­бування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власнос­ті можна було б законодавче визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджа­тися цим майном.

Навряд чи доцільно повністю заперечувати саму можливість законодавчого визначення поняття права власності. Заради справедливості зазначимо, що зако­нодавчій техніці відомі подібні підходи. Класичним прикладом є формула, закла­дена у відомому Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона). В ньому, зок­рема, записано, що "власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином" (ст. 540). Але у цьому кодексі, по-перше, дано ви­значення власності, а не права власності і, по-друге, власність характеризується правами користування і розпорядження, а не суспільними відносинами, що робить наведене визначення цілком прийнятним з правової та економічної точки зору.

У цивільно-правовій науці, як вже зазначалося, чітко розмежовуються понят­тя права власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні і відповідно до цього поділу даються його визначення. У даному разі йдеться про таке формулю­вання права власності, яке б певною мірою поєднувало у собі ознаки двоаспект-ного його розуміння (загальне поняття права власності). Останнім часом роби­лися деякі спроби дати таке визначення права власності. Так, В. В. Чанкін дійшов висновку, що "право власності — суб'єктивне право володіння, користу­вання і розпорядження майном найбільш повним чином, щоб це не заважало сус­пільним інтересам і служило цілям розвитку соціальної системи"1. Наведене ви­значення права власності аж ніяк не можна визнати вдалим. Насамперед воно стосується його суб'єктивного розуміння. Крім того, автор, з однієї сторони, вба­чає у праві власності можливість здійснювати правомочності "найбільш повним чином", а з іншої — фактично встановлює обмеження для них нечіткими і доволі абстрактними підставами.

Незрозуміле також, кому мають належати перелічені правомочності.

Більш вдалим, на наш погляд, є визначення права власності, дане в "Юриди-ческом справочнике предпринимателя"2. Воно викладено у такій редакції: "Пра­во власності — охоронюване законом право власника на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном". У всякому разі наве­дене визначення дає можливість чіткіше розмежовувати поняття "власність" і "право власності". Є в ньому і вразливі місця. Так, воно не засвідчує юридичної належності майна особі і завершується переліком відомих правомочностей влас­ника.

Неоднозначність поняття права власності, викладеного в Законі України "Про власність", є очевидною. Тому в нормотворчому процесі здійснюється по­шук шляхів його вдосконалення. Так, у ст. 314 проекту нового Цивільного кодек­су України (у редакції від 25 серпня 1996 р.)3 записано: "Правом власності є най­більш повне право, що його особа має на майно". У проекті Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про власність", поданому Кабіне­том Міністрів України на розгляд Верховної Ради України (у редакції від 20 трав­ня 1998 p.), дано вже інше визначення, а саме: "Правом власності є абсолютне право особи на майно, яке набувається в порядку, визначеному цим законом та іншими законодавчими актами". Обидва наведені визначення права власності не містять достатньо юридичних ознак, які б давали можливість відмежувати його від інших майнових прав. У ньому не відображений, зокрема, факт привласнення майна, не визначається належність абсолютного права його носієві (суб'єктові), яким є власник. Врешті-решт не вдалося уникнути цих недоліків і в новому ЦК України, в ст. 137 записано, що "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб".

Враховуючи проведений аналіз законодавства і літературних джерел, вва­жаємо за можливе дати таке загальне визначення поняття права власності: пра­во власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належ ність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна. На наш погляд, це визначення глибше характеризує сутність права власності порівняно з тими визначеннями, в основу яких покладено категорію суспільних відносин. При цьому не обов'язково давати визначення поняття пра­ва власності в законі. Це завдання, можливо, юридичної науки. Немає також по­треби вносити у зв'язку з цим зміни до Закону України "Про власність", оскіль­ки потреба у його збереженні може взагалі відпасти у зв'язку з прийняттям нового ЦК України.

Отже лише власникові, як суб'єктові абсолютного права власності, можуть належати водночас усі три правомочності. Суб'єктами права власностві чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через сво­їх представників чи спеціально утворювані органи.

Можливі випадки обмеження права власності. За новою Конституцією Украї­ни обмеження можуть встановлюватися лише законом (ст. 92). Проте можна ототожнювати обмеження права власності і встановлення певних правил, яких має додержуватися власник, використовуючи належне йому майно (техніки без­пеки, пожежних правил, вимог екологічної безпеки тощо). У випадках, передба­чених законом, власник може бути позбавлений відразу трьох правомочностей, зокрема у разі арешту майна, з вилученням його у власника. Однак це обмежен­ня має тимчасовий характер. Право власності може бути поновлено або взагалі припинено, якщо майно потрібно, наприклад, для покриття заподіяних власни­ком збитків. Власник не позбавляється можливості за власною волею обмежити обсяг належних йому правомочностей, зокрема у разі передачі майна за догово­рами в оренду, безоплатне користування тощо.

Одним з важливих елементів права власності є його об'єктний склад. Об'єк­ти права власності являють собою певні різновиди об'єктів цивільних прав, які законодавець досить часто називає узагальненим терміном "майно". Об'єктом права власності може бути лише майнове благо, що має певну економічну цін­ність і може бути предметом товарно-грошових відносин. Тому в законодавстві не визнаються об'єктами права власності космічні природні об'єкти, земна куля тощо.

У радянському законодавстві об'єктами права власності, як правило, визна­валися матеріалізовані речі, а нематеріальні блага та майнові права в переліках об'єктів права державної, кооперативної власності, права власності профспілок та інших громадських організацій, права особистої власності взагалі не значили­ся (статті 90, 95, 98 та 100 ЦК УРСР).

Законодавство незалежної України значно розширило коло об'єктів права власності. Законом України "Про власність"1 (з наступними змінами) такими ви­знані повітряний простір, цінні папери, результати інтелектуальної праці та ін. Проте в літературі були заперечення щодо включення деяких об'єктів природи та людської діяльності до об'єктів права власності. Так, Є. О. Суханов висло­вив заперечення щодо поширення режиму права власності на повітряний простір, результати інтелектуальної праці2. Висловлені сумніви мають певне підґрунтя. Нав­ряд чи можна поширювати на повітряний простір повною мірою усі положення про право власності. Проте у будь-якому разі законодавча тенденція до розширення ко­ла об'єктів права власності є очевидною.


<