§ 1. Поняття власності та права власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття власності та права власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному ви­робництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонуван­ня такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради до­сягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чи­ном своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду стави­тися до них як "до своїх, до власних". Цілком логічно, що коли для одного інди­віда (суб'єкта) привласнене майно є "своє", то для іншого воно має бути "чуже". На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс1. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. То­му варто погодитись з авторами, які вважають, що "власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей"2. Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прий­нятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою сус­пільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбав­лений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивіда­ми, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива ли­ше в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, про­дукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з осно­воположниками марксизму-ленінізму в тому, що "всяке виробництво є при­власнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї"1.

Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів роз­витку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіта­лістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відноси­ни привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у та­кому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини влас­ності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У та­кому разі виявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин влас­ності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В. І. Ленін не раз наголошував, що класи — це ве­ликі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів ви­робництва2. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулю­вання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відно­син власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують у суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільне прогресивної ідеї (наприк­лад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів ви­робництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відно­сини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і при­мусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності, тобто юридичного змісту.

Нині поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її прихиль­ники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.)1. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин влас­ності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального ком­плексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матері­альних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалося в цілому правильне уявлення про статичний характер економічних відносин власності. Це питання особливо грунтовно дослідив С. Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як "момент статичний, як результат процесу розподілу" засобів виробництва2. У ра­дянській юридичній літературі така думка стала панівною3, вона дістала підтрим­ку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки4.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага викорис­товуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживають­ся членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а)  заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б)  розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в)  виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повно­важеннями, а саме — повноваженнями "господаря" (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке "панування" над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх інди­відів суспільства, як власників, так і невласників.

Як уже зазначалося, виробничі відносини, у тому числі відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини являють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утво­рень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які у своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин влас­ності, а саме — майнових відносин. Отже, майнові відносини, як реально існу­юча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матері­альних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власнос­ті. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного кра­їною суспільно-економічного устрою. Так, у колишньому СРСР домінували ко­лективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка. проіснувала близько 70 років протягом існування СРСР.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності гро­мадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність у соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в економічній системі за соціалізму, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задовольнити особисті потреби. При цьому вони визначали особисту влас­ність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свобо­ди1. Таким чином, у марксистсько-ленінському вченні про особисту власність у соціалістичному суспільстві визначальними були ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо. Все це звичайно стримувало виробничу ініціати­ву, гальмувало розвиток усього народногосподарського комплексу країни.

З переходом до засад ринкової економіки в Україні відбулися кардинальні зміни в економічних відносинах власності та їх правовому регулюванні. Сформувалися приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комуналь­на форми власно.сті. Відповідно до Закону України "Про власність" усі форми власності є рівноправними, тобто мається на увазі їх юридична рівноправність. Фактично ж визначальна роль у функціонуванні ринкової економіки має належа­ти приватній власності. При цьому у правовому регулюванні відносин форм влас­ності є як спільні, так і особливі принципові положення.

Як уже зазначалося, суспільству відомі п'ять історичних типів власності: пер­віснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістич­ний. Особливістю цих економічних типів власності є те, що кожному з них при­таманна відповідна панівна форма права власності. Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Во­но виникає зі становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зароджен­ня держави і права.

Звичайно, перелічені типи власності істотно різняться. Водночас рабовлас­ницький, феодальний і капіталістичний типи власності об'єднує панування при­ватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами у правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва спричинилося до утворення високоефек­тивної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає ре­альними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними мате­ріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична при­ватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена ка­піталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; катастрофічне збідніння переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою та інші. Такі негативні явища призводять до класового про­тистояння у суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту.

Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ капіта­лістичної системи — еволюційний і революційний. Перший шлях полягає в оп-тимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосу­ванням радикальних методів (головним чином насильницьких) усунення класо­вих суперечностей без урахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного переростання їх у громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, зокрема від стану майнового розшарування і гостроти су­перечностей у суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень у державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян у суспільстві. Багатьом країнам світу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюцій­ним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств на­селення, створити високоіндустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично всім їх громадянам, та усунути в них вороже-агре-сивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.

Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталіс­тичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей у суспільстві, до класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу необхідні реформи. Жовтнева революція 1917 р. в Росії зумовила появу нової суспільної-економічної формації — соціалістич­ного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби.

Оскільки в дореволюційний період у державно-політичному плані Україна бу­ла залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. У післяреволюційний період ця тенденція зберіга­лася. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі СРСР. Звичайно законодавство цього періоду ма­ло деякі особливості, проте вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, у тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.


<