§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у За­гальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав лю­дини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. По­збавлення життя не розглядається як порушення права на життя, якщо воно є результатом застосування сили, не більш ніж абсолютно необхідної:

1)  для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

2) для здійснення законного арешту або запобігання втечі особи, затриманої на законних підставах;

3)  у разі дій, передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 вста­новлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охоро­няється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж по­збавлення життя є складовою злочину геноциду, то ніщо не дає державам, які його підписали, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини."

ЦК України у ст. 282 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбав­лена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими за­собами, не забороненими законом.

Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і трак­тувалося перш за все як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і перебування її у цивільному обігу.

Зміст права на життя різниться у різних державах. Для держав, де смертна кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосу­вання смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на прак­тиці), під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути по­збавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так зване відносне право на життя1.

Зміст наведеної ст. 27 Конституції України свідчить, на думку фахівців кон­ституційного права, про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а віднос­ного права на життя: "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя"1. У ЦК України, як можна зрозуміти із тексту ст. 282, йдеться про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути позбавлена життя".

Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як ком­плексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важ­ливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинен­ня. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.

Зазнавав критики в юридичній літературі і сам вислів "право на життя". Так, на думку 3. В. Ромовської, назва "право на життя" є неточною. Більш правиль­ним було б називати це право правом на недоторканність життя, "оскільки лише шляхом порушення права на тілесну недоторканність людина може позбутися життя"2.

"Право на життя — природне право будь-якої людини", — стверджує М. І. Ковальов і вказує на те, що це право безспірно існує. Більш того, людина не може ним скористатися на свій розсуд: покликаний у світ вольовим покликом природи і знову-таки поза своєю волею він і залишає його. Однак активне життя, яке відбувається між народженням і смертю, наповнене безперервним здійснен­ням людиною своїх прав та обов'язків. І в основу них покладено право кожної людини залишити після себе нащадків, які беруть на себе естафету буття. У цьому абсолютному праві закладено майбутнє право на життя в нащадках. Воно відображає вищий зміст життя і охороняється всією силою моралі, норм закону, системою примусу та заохочення. І саме завдяки праву на життя у правовій дер­жаві, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними між всіма іншими3.

У літературі висловлюється й інша точка зору. Право — це свобода окремих індивідів творити свою волю. Воно реалізується внаслідок укладення угоди або договору. Вольовий акт передує угоді, праву. Однак життя індивіда існує неза­лежно від його волевиявлення. Тому вираз "право на життя" не належить до правової сфери. Це чисто літературний термін4.

В сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, що виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини.

Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи при­пинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.

Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій.

Цивільне право, на думку Л. О. Красавчикової, не може не охоплювати своїм регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження людини, так і її смерть (в ряді випадків) відбувається у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть істотно вплинути на зародження нового життя чи передчасне закінчення існуючого1.

Право на життя має декілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпорядження життям. Перш ніж зупини­тися на цих аспектах, слід визначити юридичні межі життя — його початок і за­кінчення.

Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права2?

Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологіч­них пологів і моментом початку самостійного дихання дитини, а, отже, під юридич­ним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

У первісних редакціях проекту ЦК України проголошувалося право на життя зачатої дитини, що викликало жваву дискусію з приводу того, чи не прирівняє кодекс фактично право на життя зачатої дитини до права на життя будь-якої ін­шої людини. За такої постановки питання логічним здавався і висновок, що штучне переривання вагітності (аборт), яке здійснювалося б проти волі зачатої дитини, прирівнювалося б до вбивства, оскільки останнє є свавільним позбавлен­ням життя іншої людини проти її волі. Більш логічним, мабуть, було б говорити про повагу до життя зачатої дитини. Однак з останньої редакції ЦК норми щодо сімейних відносин було вилучено у зв'язку з прийняттям сімейного кодексу України.

Частина 6 ст. 282 ЦК України приділяє увагу питанням штучного перериван­ня вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів і може бути проведена при вагітності від два­надцяти до двадцяти восьми тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагіт­ності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодав­ством.

В науці цивільного та сімейного права існує концепція, за якою зачата, але ще не народжена дитина, розглядається як можливий майбутній суб'єкт права. М. М. Малеїна стверджує, що "зачату дитину було б нереально розглядати як володільця правоздатності та інших суб'єктивних прав ще до народження. Суб'­єктивні права, в тому числі і особистого характеру, можуть виникнути лише в існуючого суб'єкта. Тому передбачена законом охорона прав та інтересів майбут­ньої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, як­що дитина народиться живою"1.

Таким чином, перспективне законодавство, так само як і раніше, визнає суб'­єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.

На нашу думку, доречно було б говорити про повагу до життя зачатої дити­ни, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики і проблеми, пов'я­зані з донорством органів, клонуванням та ін.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. Біологічна смерть незворотня, і ніякі медичні засоби не можуть спричинитися до відродження людини.

У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що ме­дичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу.

Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.

Право на життя в аспекті розпорядження життям виявляється як можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя. Прикладами розпорядження своїм життям свідомо і добровільно можуть слугу­вати робота каскадера, здійснення щодо себе небезпечних наукових експеримен­тів тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 283 ЦК України).

Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.

У наукових виданнях різних галузей науки обговорюється питання про мож­ливість визнання права на самогубство, права на смерть, вважаючи, що таке право має бути проголошено у законі. Між тим, як вірно зазначає М. І. Кова­льов, у правах, які стосуються сутності людського існування, не можна виходити лише із зафіксованих у нормативному акті норм, у подібних обставинах повинен діяти принцип, а не писана норма. На його думку, немає ніяких вагомих аргу­ментів проти того, щоб проголосити, що людина має право на життя і на смерть. Обидва ці людські права так тісно пов'язані, що виступають ніби дві сторони од­нієї медалі, причому такої делікатної та крихкої, що необхідна обережність у ко­ристуванні нею. Однак з правом на смерть виникає значно більше проблем, ніж з правом на життя2.

Слід додати, що пропозиції щодо законодавчого закріплення права на смерть не мають перспектив ні з точки зору права, ні з точки зору загальновизнаної мо­ралі та етики, ні з точки зору здорового глузду.

Перш за все поняття "право на життя" вже містить у собі право розпоряджа­тися своїм життям, у тому числі і щодо заподіяння собі смерті. По-друге, йдеться про фізичну особу, яка фізично здатна з власної волі заподіяти собі смерть. Якщо людина фізично чи психологічно не може розпорядитися своїм життям за будь-яких обставин, немає підстав взагалі говорити про її право. Крім того, наявність чи відсутність подібного положення у законі навряд чи зможе зупинити людину, яка вирішила припинити своє існування заподіянням собі смерті і наявність у неї такого права чи його відсутність у писаному праві не буде мати жодних правових наслідків, крім самого факту смерті1.

У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії.

Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Проблеми евтаназії (або ейтаназії) ще у 1623 р. торкався Ф. Бекон, визначаючи цілі та завдання медицини, зокрема питання про невиліковні хвороби у своєму творі "Про достоїнства та примноження наук". Ф. Бекон розумів під цим термі­ном полегшення лікарем болю, навіть якщо вже немає ніякої надії на одужання "і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною"2.

"Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти край життю тієї чи іншої особи, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана не-заінтересованою особою", — визначення, прийняте голландським парламентом 14 квітня 1994 р. Як бачимо, в цьому визначенні про страждання або інші при­чини, які призвели до появи бажання покінчити з життям, взагалі не йдеться. Є лише вбивство однією особою іншої особи, незаінтересованою особою. Критики останнього визначення неодноразово вказували на те, що воно може спричинитися до розгулу вбивств.

Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Сві­тової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страж­дання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з жит­тям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". Однак учасники Міжнародного руху проти евтаназії вважають за необхідне визначитися, що слід тоді розуміти під стражданням, враховуючи те, що медики, які приймали вказану Декларацію, зробили застереження, що під стражданнями вони розуміють не хворобу, а сам стан депресії і тяжкого душевного болю; і навіть у разі бездоган­ного знеболювання люди, які страждають від смертельної хвороби, повинні мати право на "допомогу у смерті". Таким чином, особи, які підписали Декларацію, вважають, що той, у кого є фізичні, психічні, емоційні, економічні або сімейні проблеми, вимагатиметься надання летальної ін'єкції або смертельного передозу­вання ліків, якщо стресові фактори розглядатимуться як жорсткі та нестерпні.

З аналізу самого поняття евтаназії можна зробити висновок про зміни у тлу­маченні змісту даного терміна. Автори вказують на те, що у сучасному тракту­ванні термін "евтаназія" все частіше ототожнюється з поняттям "вбивство з ми­лосердя" та означає скорочення руками медиків життя хворих певної категорії на їх прохання. Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використову­ють засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смер­тельна ін'єкція та ін.) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієн­та і можливі лише на його прохання.

Так, у ряді штатів США законами дозволяється пасивна евтаназія. Юридич­не оформлення згоди хворого вимагає дотримання ряду формальностей: підпису хворого, який був би завірений трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною метою медичним персоналом і родичами пацієнта; визначення порядку зберігання документів.

Таким чином, стосовно проблеми евтаназії в літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не має права позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необхідно враховувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб1. Повністю заперечували евтаназію свого часу радянські медики. Вони застерігали від мож­ливої помилки у прогнозі стану хворого і можливості зловживання евтаназією з боку лікаря та інших осіб, вважали, що якщо суспільство колись і прийде до не­обхідності вирішувати проблему смерті не тільки звичайним шляхом, то цим по­винні займатися нелікарі.

Прибічники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за на­явності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полегшити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності неможливості вряту­вати життя, встановленої колегією лікарів за обов'язкової одностайності і попе­реднього попередження органу прокуратури2.

М. М. Малеїна вважає, що у законі має бути дозволена і активна, і пасивна евтаназія. В якості морального обгрунтування евтаназії вона вказує на те, що найвищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, обходитися хоч би день без сторонньої допомоги, відчувати по­стійний біль. Не у всіх однакове уявлення про якість життя3.

Серед умов евтаназії М. М. Малеїна називає те, що рішення про евтаназію має приймати сам пацієнт. Чи варто продовжувати життя — питання, яке жодна людська істота не може вирішувати за іншу. Тому на момент прийняття рішення громадянин повинен бути дієздатним, а також не мати будь-яких захворювань, які супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті; якщо пацієнт втратить свідо­мість і раніше не оформив належним чином свою згоду на евтаназію, то відпо­відні заходи не можуть бути вжиті.

Між тим навіть у такому випадку автор вважає, що такі заходи вживатимуть не лікарі, а інші особи, а сама евтаназія повинна бути забезпечена додатковими обов'язками держави, її органами, посадовими особами.

ЦК України у ч. 4 ст. 282 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя.

Розглядаючи невід'ємне право на життя фізичної особи, слід звернутися і до такої проблеми, як проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо фі­зичних осіб. Можливість таких дослідів визнається ч. З ст. 282 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45)'.

3^ ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтування проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, ви­ходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавле­ністю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його жит­тя та здоров'я. Ці критерії називаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі — Основи). Серед них можна назвати: прин­цип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподіяна шкода має бути розмірною науковому внеску, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик дос­ліду на підставі попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілакти­ки, діагностики, лікування або реабілітації2.

Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової під­готовки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких такі: осо­ба, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну ци­вільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я.

Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як доброволь­ців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особис­тій. Із числа осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стаття 45 Основ забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військовополо­нених. До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає експери­менту.

Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім того, громадянин мо­же скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснення причин своєї від­мови.

Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують про­цеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фі­зичної особи (ч. 5 ст. 282 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізичної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи і з додержанням вимог, встановлених законом.

За ст. 49 Основ застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фі­зичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 284).

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про еконо­мічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Стату­том Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 p., здо­ров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів1.

Конституційне право на охорону здоров'я надає можливість громадянину са­мостійно обирати законні шляхи і засоби для досягнення стану фізичного, ду­шевного і соціального благополуччя. Крім позитивних дій самої особи, необхідні ще три умови: наявність засобів, за допомогою яких громадянин зміг би задо­вольнити свої законні інтереси, і можливість ними безперешкодно користува­тись; можливість вимагати відповідних позитивних дій від зобов'язаних суб'єк­тів; у разі порушення прав можливість застосувати заходи державного примусу2.

Стаття 6 Основ законодавства про охорону здоров'я називає у праві на охо­рону здоров'я: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який необхідний для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я довкілля; належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання; надання медичної допомоги, вклю­чаючи вільний вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекоменда­цій; достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я.

Стаття 10 Основ закріплює також обов'язки громадян у галузі охорони здо­ров'я, серед яких: піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; подавати невідкладну допомо­гу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для їх життя та здоров'я стані, тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦК України охорона здоров'я забезпечується сис­темною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносини лікувальний заклад — громадянин, які переважно виникають з ініціативи грома­дян. У виняткових випадках підставою виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт.

Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими договірними1. Зустрічаються різні назви цього договору: договір на надання медичної допомоги чи послуг; на лікарське (медичне) обслуговування, лікарський договір і т. ін. При зверненні особи до лікувального закладу наявна оферта пацієнта. Певною мірою можна говорити і про акцепт лікувального закла­ду. Лікувальні заклади згідно із законом та положеннями про них зобов'язані на­давати відповідні послуги населенню. Можна зазначити ряд очевидних елемен­тів акцепту. Так, при зверненні громадянина до лікувального закладу уточнюється характер та обсяг необхідної допомоги, місце її надання (у лікарні, поліклініці, амбулаторно), визначається конкретний лікар, встановлюється ме­тод діагностики та лікування.

Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 285 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допо­моги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його реко­мендацій. Загалом, надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чо­тирнадцяти років, провадиться, за кодексом, за її згодою.

Особа може погодитися чи відмовитися від складних методів діагностики чи хірургічної операції. Частина 4 ст. 285 ЦК України закріплює право кожної пов­нолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій і може ке­рувати ними, відмовитися від лікування. Відповідно до ч. З вказаної статті надан­ня медичної допомоги особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою, за винятком невідкладних випадків за наявності реальної загрози життю фізичної особи, коли медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 285). Надання медичної допомоги може бути припинене у випадках, встановлених законом згідно з ч. 6 ст. 284 ЦК України відповідно до висновку уповноваженої лікарської комісії, за згодою батьків, інших членів сім'ї, опікуна чи піклувальника. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (ч. 7 ст. 285).

У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивність у застосуван­ні одного чи кількох методів лікування та діагностики, різної форми укладення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), виборі місця надання допомоги.

Правовідносини між лікувальними закладами і громадянами мають складну структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних прав та обов'язків2. До першої групи входять основні права та обов'язки договірних правовідносин: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою медичною допомогою та обов'язок лікувального закладу таку допомогу надати. Крім того, громадянин користується правом мати необхідну інформацію про стан сво­го здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці. Громадя­нин має право вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначе­них випадках громадянин зобов'язаний оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад має право вимагати їх оплати. Стаття 288 ЦК України за­кріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

До другої групи належать права та обов'язки, які закріплені за окремими ка­тегоріями громадян, наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з ди­тиною, яка потребує догляду, або — за лікувальними закладами за особливих обставин хвороби чи травми громадянина, а саме — обов'язок інформувати ро­дичів про доставленого у тяжкому стані громадянина до лікарні.

Третю групу становлять права та обов'язки, які є додатковими, тобто вико­нують допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання ре­чей пацієнта тощо.

Відповідно до ст. 39 Основ лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у досту­пній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних за­ходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами. Право кожної повнолітньої особи на досто­вірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, передбача­ється і ч. 1 ст. 286 ЦК України. Крім того, ця стаття передбачає право батьків (усиновителів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного.

В літературі дискутується питання, як розуміти термін "повна інформація" та чи завжди лікар повинен подавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 286 ЦК України). Ні в Основах, ні в кодексі не уточнюється, у разі яких саме захворювань пацієнта лікар набуває такого права. Це дає підстави стверджувати, що лікарю надається можливість на власний розсуд визначати, в яких саме випадках він може нада­вати хворому неповну інформацію про стан його здоров'я, що певною мірою ста­вить реалізацію права на інформацію у залежність від рішення лікаря.

ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може по­гіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опі­куна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами.

Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу корес­пондує відповідний обов'язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід по­ставити не на обов'язку лікаря, а скоріше на праві пацієнта. Кожен пацієнт за власним бажанням матиме можливість скористатися своїм правом чи відмовити­ся від нього.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповнова­жені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та оз­найомитися із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскар­ження цих висновків до суду. Назване право включено до ст. 286 ЦК України.

Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обстеження та лікування, медичні працівники отримують відповідний комплекс відомостей про цю особу. Такі відомості перш за все стосуються хвороби пацієнта та його інтимного життя і мають у літературі назву "таємниця про стан здоров'я", "ме­дична таємниця", "лікарська таємниця". Враховуючи коло осіб, які не повинні порушувати це право, правильним буде, враховуючи усе коло зобов'язаних осіб, використовувати термін "таємниця про стан здоров'я", а для того, щоб підкрес­лити спеціальних суб'єктів обов'язку — термін "лікарська таємниця", через те, що найбільш повну інформацію отримують лікарі, вони кваліфіковано розуміють­ся на цій інформації і дають клятву, якої зобов'язані дотримуватися, навіть вра­ховуючи лікарську етику. Так, ст. 40 Основ відносить до таких суб'єктів медич­них працівників та інших осіб, які отримали відомості про пацієнта у зв'язку з виконанням своїх професійних або службових обов'язків. У свою чергу ст. 287 ЦК України зобов'язує кожну фізичну особу утримуватися від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома з будь-яких джерел, встанов­люючи невизначене коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я.

Гарантуючи кожному громадянинові таємницю його особистого життя, закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а та­кож про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утримуватись від по­ширення такої інформації (частини 1, 3 ст. 287 ЦК України). Не можуть бути та­кож розголошені відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані1.

Відомості, які становлять зміст медичної таємниці, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомос­ті про хворобу (діагноз, перебіг хвороби, прогноз); відомості про застосовані ме­тоди лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допо­могою, — її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого2.

Таким чином, як об'єкт медичної таємниці можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального правила про заборону розголошувати лікарську (медич­ну) таємницю існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством, зокрема кримінально-процесуальними нормами права. На допустимість таких винятків вказує і ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров'я. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. У випадках, встановлених законодавством, фі­зична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду.

Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фі­зичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та осо­бисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріп­люють це право кожної людини.

В юридичній літературі висловлювалися різні точки зору з приводу того, чи є право на свободу і особисту недоторканність одним правом, чи воно включає два самостійні особисті немайнові права фізичної особи.

ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 289 "Право на свободу" і ст. 290 "Право на особисту недоторканність".

Теоретичним підґрунтям для такого підходу може слугувати теорія Л. О. Красавчикової, згідно з якою право на особисту свободу тісно пов'язане з правом на особисту недоторканність, але не зводиться до нього. Право на осо­бисту свободу означає відповідну міру можливої та юридичне дозволеної пове­дінки громадянина розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають неприпустимість будь-якого пося­гання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених за­коном1.

Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізич­ному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свобо­ди входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивіду­альних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи дає змогу індивіду бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обме­жується його політична, економічна та індивідуальна свобода.

Право на недоторканність особистості забезпечує саме фізичну свободу і ос­кільки життя, здоров'я та фізична свобода не входять до благ індивідуальної сво­боди, то і саме право на недоторканність особистості не можна віднести до осо­бистих конституційних прав, що забезпечують цей вид свободи. Це право, охороняючи особисту безпеку, є універсальною юридичною гарантією, яка забез­печує громадянинові реалізацію всіх інших прав та обов'язків2.

Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотич­них та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2, 3 ст. 289 ЦК України). За ЦК України фізична особа може бути затримана лише у випадках і в порядку, встановлених законом; не може бути заарештована або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах і в порядку, вста­новлених законом (частини 4, 5 ст. 289). Ці положення відповідають нормам міжнародного законодавства. Так, згідно зі ст. 9 Загальної декларації прав люди­ни ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.

Випадки законного обмеження свободи особи, передбачені законом, можна перерахувати: це адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністратив­не правопорушення; адміністративний арешт; взяття під варту як запобіжний за­хід; затримання органом дізнання особи, підозрюваної у вчиненні злочину; по­збавлення волі як вид кримінального покарання. Але в усіх названих випадках закон надає можливість кожній особі оскаржити свій арешт чи затримання у ви­значеному законом порядку.

Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаран­ню (ч. 2 ст. 290).

10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів пово­дження і покарання1. Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цієї Конвенції термін "катування" означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняються сильний біль або страждання фі­зичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи ви­знання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли та­кий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи ін­шими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждан­ня, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

Частина 3 ст. 290 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне по­карання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передба­чені законодавством.

З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.2. Відпо­відно до ст. 19 цієї Конвенції, держави-сторони вживають усіх необхідних зако­нодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, від­сутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка піклується про дитину. Такі заходи захисту включають різ­ні форми запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розсліду­вання, лікування тощо у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, а також у разі потреби почати судову процедуру. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 p., а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін.1.

Стаття 290 ЦК України у ч. З містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпо­радному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншими законами.

Фізична особа має право також розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчаль­ним закладам, що є одним з компонентів права на особисту недоторканність (ч. 4 ст. 290 ЦК України). Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпоряджен­ня, вилучення не допускається. Такий висновок можна зробити із змісту ст. 291 ЦК України. Основи законодавства про охорону здоров'я містять лише деякі по­ложення щодо пересадки органів і тканин, вилучених у живого донора.

За ст. 291 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа має право бути до­нором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Частина 2 вказаної статті уточнює, що взяття органів та інших анатомічних ма­теріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана у письмовій формі на випадок смерті фізичної особи або це буде письмова заборона на донорство її ор­ганів та анатомічних матеріалів на випадок смерті.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близь­кі родичі донора мають право знати ім'я особи-реципієнта.

В основі законодавчих актів з трансплантології та донорства ряду країн Єв­ропи, зокрема Австрії, Франції, Швейцарії, лежить принцип презумпції згоди, який означає, що якщо людина ще за свого життя принципово не заявляла про свою незгоду на вилучення її органів після смерті, то вона стає потенційним до­нором після смерті і лікарі можуть вилучати органи, не повідомляючи про це на­віть найближчих родичів^.

Стаття 291 ЦК України побудована таким чином, щоб підкреслити важли­вість збереження життя людини за допомогою донорства. З точки зору суспіль­ства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого, яка включає і його тілесну недоторканність після смерті.

Проблема створення ринку донорських органів і його право на існування, по­родила в суспільстві дві протилежні точки зору. Прибічники створення такого ринку посилаються на те, що збільшення донорських органів завдяки ринку при­несе більшу користь, а фінансові стимули допоможуть як самим донорам, так і їхнім родичам у прийнятті рішення про вилучення органів. Оскільки хірурги продають операції з пересадки органів, то і в продажу органів немає нічого ан-тигуманного, це забезпечує можливість "продажу" таких операцій.

Проти створення подібного ринку виступають ті, хто вважає, що комерціалі­зація у цій сфері негативно відобразиться на принципі добровільного пожертву­вання органів і стане однією з форм непрямого тиску на донорів та членів їхніх сімей. Крім того, це суперечить, на їх думку, поняттям моральності та гуманізму.

На міжнародному рівні будь-яка комерційна діяльність з донорськими органа­ми була засуджена. Так, 37-ма Всесвітня медична асамблея 1985 р. засудила "купівлю та продаж людських органів для -трансплантації", закликавши уряди всіх країн вжити ефективних заходів, щоб запобігти комерційному використанню людських органів1.

Що стосується самої процедури проведення трансплантації, то для цього не­обхідно дотримуватись як медичних, так і юридичних передумов2.

Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій мають відпові­дати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме — стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації, його здо­ров'я істотно покращиться та буде збережена здатність інших органів викону­вати свої функції. Згода реципієнта на пересадку органа в його організм є насту­пною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація є неприпустимою.

Крім волевиявлення, мають бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реціпієнта. У разі недієздатності чи обмеже­ної дієздатності реципієнта згоду дає його законний представник.

Згода донора є умовою, без якої вилучити орган з його організму неможливо. На неї поширюються ті самі умови, що і на згоду реципієнта. Придатність донора за станом здоров'я є наступною умовою проведення трансплантації. Стан його здоров'я повинен гарантувати, що при пересадці органа, взятого з його організ­му, здоров'я реципієнта не опиниться під загрозою, не відбудеться і зараження хворого від донора.

Стаття 291 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної осо­би бути донором крові та її компонентів. Відповідно до ст. 46 Основ законодав­ства про охорону здоров'я та ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 p., донорство крові та її компонентів є добро­вільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компо­нентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях3. Зазначений Закон детально врегульовує питання, пов'язані з донорством крові та її компонентів.

Право на сім'ю закріплено у ст. 292 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має лраво на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політич­ні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та дер­жави.

Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом."

Сім'я є складним соціальним явищем і виступає об'єктом дослідження ряду суспільних наук, кожна з яких вивчає відповідні сторони її функціонування та розвитку. Єдиного поняття сім'ї до прийняття нового Сімейного кодексу України у законодавстві і доктрині не існувало. Нині ст. З Сімейного кодексу України ви­значає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і в,казує на те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровно­го споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених зако­ном, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створен­ня сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на пова­гу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фі­зичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 292 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загальної декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права.

Відповідно до ч. 2 ст. 292 ЦК України фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. З ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та ро­дичами незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 292 ЦК України). Так, за ст. 153 Сімейного кодексу України мати, батько та дитина мають право на без­перешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

До особистих немайнових прав цивільного права не можуть бути включені права, що виникають у зв'язку зі вступом громадян у сімейні відносини, зокрема право на укладення та розірвання шлюбу, батьківські права тощо. Названі права є змістом не цивільних, а сімейних правовідносин, тобто належать до сфери са­мостійної галузі права.

Стаття 293 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування. Детальніше норми щодо опіки та піклу­вання розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного ко­дексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з бо­ку опікуна або піклувальника.

Частина 1 ст. 294 ЦК України закріплює право фізичної особи на без­печне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформа­цію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така інформація ні­ким не може бути засекречена.

Під довкіллям розуміється не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ними, все те, що має створювати для неї безпечні, сприят­ливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечувати гід­не людини життя.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає забезпечену зако­ном можливість користуватися здоровим та сприятливим для життя навколиш­нім природним середовищем, дихати чистим повітрям, вживати чисту питну воду тощо, а також можливість перебувати у сприятливому для життя і здоров'я се­редовищі проживання (включаючи місця проживання, побуту, відпочинку, нав­чання, харчування, а також продукцію народного господарства)1.

Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої упра-вомоченої особи. Так, громадянин самостійно визначає місце свого проживання, побуту, відпочинку, навчання тощо. Пасивний характер має зміст обов'язку не-визначеного кола осіб, оскільки вони повинні утримуватися від дій, що порушу­ють право управомоченої особи, тобто не повинні псувати, забруднювати навко­лишнє середовище.

Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформа­ції про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я на­селення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.2 та ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я.

Праву громадян на одержання достовірної інформації про стан довкілля по­винен відповідати встановлений у законодавстві обов'язок тих чи інших суб'єк­тів надавати таку інформацію. Його покладено на місцеві органи державної ви­конавчої влади і органи місцевого самоврядування.

Громадянин, реалізуючи своє право на інформацію, може оскаржити відмову у наданні інформації до суду. За рішенням суду може бути припинена і діяль­ність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 294 ЦК України), а незаконною така діяльність визнається, якщо вона призводить до ни­щення, псування, забруднення довкілля.

Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту) (ч. З ст. 294 ЦК України). Це пояснюється важ­ливістю і значенням якості продукції для успішного вирішення багатьох соціаль­но-економічних завдань. Якість продукції характеризується як сукупність влас­тивостей і ознак, які визначають ступінь придатності продукції для її споживання за призначенням, ступінь задоволення такою споживчою вартістю визначених суспільних потреб, а також як сукупність споживчих властивостей продукції, що забезпечують певні потреби населення та народного господарства відповідно до її призначення. Таким чином, поняття "якість" охоплює дві визна­чальні ознаки: сукупність корисних властивостей продукції і здатність її задо­вольняти потреби.

Екологічна безпека продуктів харчування забезпечується відповідно до чин­ного законодавства: розробленням та затвердженням стандартів, екологічних нормативів, технічних умов на продукти харчування; сертифікацією продуктів харчування на предмет їх відповідності екологічним нормативам; обов'язковою сертифікацією всієї продукції, яка вироблена в зонах радіоактивного забруднен­ня; здійсненням державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил у цій сфері.

Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, прожи­вання, навчання тощо (ч. 4 ст. 294 ЦК України). Вказане право громадян закріп­лено також у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я. Стаття 44 Кон­ституції України проголошує також право кожної особи на належні, безпечні і здорові умови праці. Створення безпечних та нешкідливих умов праці на всіх підприємствах, в установах, організаціях передбачене також трудовим законо­давством України, а право громадян на безпечні і сприятливі умови проживання має бути передбачено більш чітко, в тому числі й у житловому законодавстві.


<