§ 1. Поняття особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Проблема особистих немайнових прав посідає у цивілістиці одне із найваж­ливіших місць. Реальне забезпечення прав людини є ознакою правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Організація Об'єднаних Націй визначає права людини як "права, які притаманні нашій природі і без яких ми не можемо жити як люди." їх справедливо називають також "спільною мовою людства".

Повага до кожної людини як до особистості повинна стати нормою повсяк­денного життя в Україні, знайти свій вияв у визнанні її єдиною цінністю первіс­ного порядку, відносно якої визначаються всі інші цінності, включаючи право. Мету закону слід розуміти як забезпечення всебічного розвитку особистості, охорону її життя, свободи, честі, гідності та особистої недоторканності. За такого підходу людина ні в якому разі не розглядатиметься лише як засіб для досягнен­ня цілей.

Права людини становлять абсолютну цінність. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі вторгнення в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому за­безпечення їх — одна із найважливіших функцій держави.

Розглядаючи так звану проблему нематеріальних інтересів, відомі цивілісти початку XX ст. стверджували, що зростання особистості починається з зовніш­нього, матеріального. На їхню думку, першими сферами, в яких за особистістю визнавалися суб'єктивні права, були сфери майнових і сімейних відносин, при­чому сімейні відносини розглядалися також під кутом зору інтересів матеріаль­них (фізіологічних і економічних). Все те, що виходило за межі цих матеріальних відносин, ще мало цікавило особистість, а в результаті цього не знаходило відоб­раження у праві цивільному. Пізніше, поступово, індивід починає цінувати і нематеріальні, духовні блага і тоді право починає давати охорону і їм — спочатку часткову, слабку і безсистемну, а потім дедалі повнішу1.

Навіть у римському праві, яке слугує певним прикладом у розробці норм пра­ва багатьох інститутів приватного права, духовний бік особистості знайшов ли­ше поверхове відображення. Розвиток римського права відбувався в основі своїй в інтересах торговельного, комерційного обороту, а про рівність усіх членів сус­пільства, що є найважливішою передумовою появи особистих немайнових прав, прав для всіх, незалежно від будь-яких зовнішніх факторів, годі й говорити.

Між тим проблема прав людини за всіх часів була невід'ємною складовою розвитку людства, набуваючи характерних для різних епох філософських, релі­гійних або етичних елементів. Тому, зазначаючи безперечну новизну і оригіналь­ність, глобальність сучасних досліджень у сфері прав людини, не слід забувати і про той внесок, який зробили вчені і видатні мислителі попередніх епох у розу­міння місця і ролі людини в суспільстві, понять свободи, честі, гідності.

Це перш за все ідеї софістів Стародавньої Греції про природну рівність і сво­боду всіх людей у V—IV ст. до н. е., які були висловлені Протагором, Антіфо-ном, а також іншими представниками давньогрецької філософської школи — Алкідамом, Сократом. Однак ідеї про права і свободи людини не мали універ­сального характеру — визнаючи права за одними членами суспільства, вони пов­ністю заперечували їх наявність для інших людей2.

Універсальну концепцію природного права і космополітичних ідей, згідно з якими всі люди є громадянами єдиної світової держави, а людина — громадянин Всесвіту, відстоювали римські стоїки Сенека, Марк Аврелій та Епітет3. Не слід, однак, забувати, що за римським правом раб не визнавався людиною юридичне і розглядався як об'єкт, а не суб'єкт права. Тому можна розглядати як визначне явище розуміння римськими юристами (Модестіном, Юліаном) права через справедливість, що стало основою для подальшого розвитку юридичних поло­жень про свободу людини та її природні права.

Значну роль у процесі розвитку концепцій прав людини відіграло християн­ство, зокрема вчення Фоми Аквінського про природний закон, який приписує всім людям прагнути до самозбереження та продовження роду, шукати істину і істинного Бога, поважати гідність кожної людини4.

За часів феодалізму принцип правової рівності поширився на ширше коло людей і відносин, залишивши, між тим, станову диференціацію. Таким чином, права людини і в цей період залишаються різними як за змістом, так і за обсягом прав — привілеїв членів різних станів.

Визначними документами цього періоду стали Велика Хартія вільностей 1215 p., Декларація незалежності США 1787 p., Білль про права 1789—1791 pp. і Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Визначні мислителі — Барух Спіноза, Гуго Гроцій, Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Імануїл Кант та інші — обгрунтували в цей період нові концепції про права та свободи людини, про необхідність панування права у відносинах між державою і індивідом. Ці тео­рії відіграли значну роль у юридичному закріпленні буржуазних революцій1. Пер­шим документом, в якому була закріплена ідея невідчужуваності прав людини, висунута Томасом Джефферсоном, стала Декларація незалежності СІНА 1787 р.

Вплив зазначених концепцій спостерігається і в конституційному законодав­стві кінця ХУНІ — початку XIX ст. Так, у Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. чітко простежується відмінність між правами людини і правами громадянина, що по суті означає відмінність людини як приватної осо­би, відображаючи тенденцію до розмежування приватного права і права публіч­ного.

Вплив природно-правової доктрини помітний і в процесі підготовки перших значних кодифікацій у цивільному праві — текстів, розроблених наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: Пруського земського уложення 1794 p., Французь­кого кодексу Наполеона 1804 р. та Австрійського уложення 1811р.

Природно-правова доктрина найбільше поширилася у Франції — Кодекс На­полеона по суті відкрив нову еру у розвитку західноєвропейського законодав­ства, визнавши принцип індивідуальної автономії і незалежності особистості.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменований в історії цивільного права під­вищенням ролі моральних цінностей і відродженням ідеї природного права. Цей період характеризується, на думку Й. О. Покровського, тим, що "новейшее раз-витие правосознания движется не только по пути признання прав личности во-обще, но й по пути признання прав конкретной человеческой личности"3.

У XIX ст. і знаходить підтримку ідея про те, що цивільне право повинно охо­роняти і нематеріальні інтереси. На практиці англійські і французькі суди почи­нають виплачувати грошову компенсацію за моральну шкоду. За практикою слі­дувала і теорія. І поступово право на охорону нематеріальних інтересів починає закріплюватися у законодавстві, зокрема у Німецькому уложенні, швейцарсько­му законі про зобов'язання 1911 p., який поширив цивільно-правову охорону на всі особисті відносини, тобто на всю сукупність нематеріальних інтересів осо­бистості.

Таким чином, наприкінці XIX — на початку XX ст. цивільне право поширює свою дію не тільки на сферу майнових відносин, а й на нематеріальні, духовні блага, що обумовлює появу перших законів у сфері авторських прав, які встанов­люють відповідальність за порушення особистих інтересів, за моральну шкоду, з'являються механізми охорони немайнових прав, тобто розпочинається процес їх реального забезпечення.

Найбільшого розвитку досягла концепція особистих немайнових прав люди­ни у другій половині XX ст. Друга світова війна показала, до яких трагічних на­слідків може призвести неповага до людської особистості, її прав і свобод. Проб­лема прав людини набула значення міжнародного рівня, що знайшло своє відображення у таких міжнародно-правових документах, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та факультативні протоколи до нього від 16 грудня 1966 p., Єв­ропейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. та ряд інших.

Удосконалюється механізм захисту прав людини: за неможливості захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити їх на міжнарод­ному рівні. Для цього створюються спеціальні міжнародні органи, серед яких найважливіші — Міжнародний суд ООН в Гаазі, Європейський суд і Комісія з прав людини у Страсбурзі та ін. Характерна особливість цього періоду — поява нових підходів до забезпечення та захисту особистих прав, відносини в названій сфері починають носити не лише охоронний, а й регулюючий характер. Спосте­рігається тенденція до позитивного регулювання цих відносин за допомогою ме­тодів приватного права, оскільки воно найкраще здатне охороняти автономію своїх суб'єктів, їхню волю та ініціативу.

XX ст. пройшло під гаслом захисту прав людини. Це не могло не позначити­ся на позитивній охороні права на ім'я, права авторства, права на власне зобра­ження, права на приватне життя тощо.

Новий зміст приватного права відбився у сучасних кодифікаціях. Позитив­ним прикладом може слугувати Квебекський цивільний кодекс , який набув чин­ності у 1994 р. В ньому знаходимо вже 2 розділи (142 статті) книги першої "Осо­би", які цілком присвячені регулюванню прав особистості. Зокрема, норми щодо недоторканності особи, згоди на медичну допомогу, поваги до прав дітей, поваги до репутації та приватного життя, поваги до тіла людини після її смерті, ім'я лю­дини, доміцилію та місця перебування тощо.

Якщо звернутися до нашої вітчизняної історії цивілістики, то перші спроби регулювання особистих немайнових відносин були зроблені у 60-х роках XX ст. і зводилися вони, головним чином, до забезпечення захисту честі, гідності та ді­лової репутації. Так зване позитивне регулювання цих відносин або взагалі не здійснювалося, або було винесено за межі цивілістичного правового матеріалу, хоч за своїм змістом мало б стосуватися саме цивілістики.

За дослідженнями 3. В. Ромовської, першу спробу проаналізувати стан осо­бистих немайнових прав в СРСР, порівнявши їх з правами у капіталістичних країнах, було зроблено К. Флейшиць1. Незважаючи на те, що автор обходила гострі кути, уникала будь-якої критики радянського законодавства, книгу було видано під грифом "Для службового користування", а тому широкому колу чи­тачів вона залишилась невідомою2.

Віддаючи належне К. Флейшиць, в літературі стверджується, що саме ця її праця стала теоретичним підґрунтям ст. 7 Основ цивільного законодавства Со­юзу РСР та союзних республік 1961 p., у якій вперше було проголошено цивіль­но-правовий захист честі і гідності.

Основи цивільного законодавства не лише започаткували правове регулю­вання особистих немайнових відносин, що не пов'язані з майновими, а й зняли фактичну заборону проведення відповідних наукових досліджень, стали пошто­вхом для бурхливого розвитку цього напряму цивілістичної науки1.

Таким чином, вперше цивільно-правовий захист честі і гідності було врегу­льовано в ст.7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961 р. Дослідження проводилися з урахуванням прийнятої Загальної деклара­ції прав людини 1948 р. і Європейської конвенції про захист прав людини і ос­новних свобод 1950 p., інших міжнародно-правових актів з питань прав людини.

В Україні в умовах радянського суспільства (1917—1991 pp.) сформувалася радянська юридична наука. Вона являла собою унікальне історичне явище, фе­номен розвитку людського духу й інтелекту з питань права, літератури із спіль­них юридичних питань, мала суперечливий зміст і наслідки. Слід зазначити, що радянська юридична література істотно відрізнялася від передових і "престиж­них" напрямів світової юридичної думки, проте за всіх своїх виняткових для роз­витку умов, змогла все ж на своєрідному правовому зламі правової дійсності роз­крити свій потенціал, свої теоретичні резерви, виявити специфічний спектр вивчення права філософського рівня, який мав далеку перспективу, пов'язану з продовженням так званого ліберального напряму дореволюційної філософсько-правової думки2.

Значний вплив на такий розвиток подій мали праці видатного цивіліста Й. О. Покровського. Нині в юридичній науці звичними стали посилання на праці видатних дореволюційних правознавців. І суть цього явища — у сприйнятті лібе­рального духу праць цих видатних мислителів, у переосмисленні їх філософсько­го, соціального і правового спадку.

Так, головною думкою і позицією автора — гуманіста Й. О. Покровського бу­ла моральність у праві, відповідальність юриста за свої дії та ідеї. Найбільш яс­краво і лаконічно суть цієї глибоко моральної, гуманістичної позиції він сформу­лював так: "Если мьі не допускаєм... превращения человека в простеє средство для целей других... то, очевидно, верховной истиной для нашего нравственного сознания является идея самоценности человеческой личности. Только такой пра-вовой порядок мьі можем считать зтически безупречньїм, в котором каждьій от-дельньш человек будет в равной мере с другими рассматриваться как самоцель, будет признаваться одинаковой самоценностью"3.

Друга половина 30-х років XX ст. ознаменувалася парадоксальною для тих часів подією — в науку права і в юридичні вузи СРСР повернулась дореволюцій­на професура, яка збереглася і не тільки допомогла вирішенню практичних зав­дань, а й принесла із собою пафос інтелігенції початку революції і потенціал ви­сокої культури аналітичної юриспруденції, її досягнень, які поставили у свій час Росію, у складі якої перебувала і Україна, на одне з провідних місць у світовій юридичній науці4. В науку і викладання юридичних знань повернулися дореволюційні правознавці, які здебільшого проводили у своїх працях ідеї Й. О. По-кровського.

Зміни цього періоду призвели до орієнтації на сприйняття цінностей світової і вітчизняної культури, підготувавши грунт для розвитку правознавства у новому перспективному напрямі. Саме у 40 — 60-х роках XX ст. виявився позитивний вплив вітчизняної і світової культури, а саму радянську цивілістичну науку 50-х років називають "правовим романтизмом". Надія на право, віра в нього в цей період, як і в дореволюційні часи, опанувала думками людей, знову підвищилася увага до права, розуміння його особливостей як своєрідного, унікального явища в житті людей.

Прагнення створити демократичне суспільство, всебічно забезпечити права і свободи людини виявилося у Декларації про державний суверенітет України 1990 р.1. У свою чергу 90-ті роки XX ст. стали надзвичайно сприятливим періо­дом для української цивілістики, для піднесеного, романтичного правосприйнят-тя і правотворення. Підтвердженням тому стала розробка провідними україн­ськими вченими нового Цивільного кодексу України, а книга II цього кодексу, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи, — перемогою багато­вікових прагнень людства про втілення у праві понять моральності, справедли­вості, ідеї самоцінності кожної окремої особистості. Можна з упевненістю стверджувати, що введення цієї книги до нового ЦК України є доказом того, що право рухається шляхом утвердження всебічної охорони особистості людини, її індивідуальних можливостей та інтересів.

Як зазначалося вище, універсальні та регіональні інститути, норми міжнарод­ного права, які належать до сфери захисту прав людини, стали швидко розвива­тися після закінчення другої світової війни. Найбільш значних результатів було досягнуто спочатку на Європейському континенті в рамках Ради Європи. Так, у ст. З Статуту Ради Європи, підписаного в Лондоні 5 травня 1949 р. зазначено: "Кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами." Важливо та­кож зазначити, що на Раду Європи покладається завдання вдаватися у своїй ро­боті не лише до захисту прав і свобод, що вже визнані, а й удосконалювати та­кий захист та поширювати його на інші права. Серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення членства держави, яка їх при­пустила, або виключення її з Ради Європи.

Міжнародно-правові доктрини захисту прав людини мають певні відмінності від класичних доктрин міжнародного права. Так, традиційне публічне міжнарод­не право спирається на уявлення про суверенну рівність держав та стоїть на сто­рожі принципу взаємності у відносинах між ними. І навпаки, сучасні інститути і норми міжнародного права, які регулюють захист прав людини, вимагають від держав — учасниць відповідних договорів прийняти на себе односторонні зо­бов'язання із забезпечення захисту прав людини щодо всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією. Це означає, що вказані інститути і норми регламентують скоріше взаємовідносини між державою і людиною, а не між двома державами або двома урядами. Таким чином, у сфері прав людини міжнародне право надає індивіду статус суб'єкта, а не тільки об'єкта регулювання, на відміну від тради­ційного міжнародного права, відповідно до якої держави є діючими особами одна щодо одної, а індивіди користуються захистом лише як об'єкти турботи держави.

Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглядають їх як загальнокультурну цінність, об'єкт міжнародно-правового ре­гулювання. Україна зобов'язана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини, які закріплено в Міжнародному пакті про гро­мадянські і політичні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародному пакті про еко­номічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 p., у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р.1, Декларації глав держав — учасниць Співдружності незалежних держав про міжнародні зобов'язання у сфе­рі прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 p., Законі України "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. та інших, зобов'язання за якими відповідають членству України в міжнародному та Європейському співтоваристві, зокрема у Раді Європи.

Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., пер­шого протоколу і протоколів № 2, 4, 7 та 11 до конвенції" від 17 липня 1997 р.2. Це у свою чергу відкриває перспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобов'язує до подальшої перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституційне підґрунтя, вдосконалюється чинне законодавство.

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції Ук­раїни 1996 p., в якій значна кількість статей (близько 30%) входить до розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Це прискорило розробки у сфері цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

У Конституції змінено саме розуміння прав людини як таких, які вона отри­мує від держави, на концепцію прав людини, які пов'язані із самим фактом її іс­нування, тобто належать до основних її властивостей, без яких вона не може бу­ти "членом суспільного союзу". За відсутності прав знищується сама природа людської істоти. Таким чином, людина виступає на сьогодні рівним та вільним партнером держави, а остання має не тільки права щодо людини, а й обов'язки. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є найважливішим серед них. Конституція проголошує, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека є найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3). Вона ставить права людини в центр державної політики, визначаючи утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини головним обов'язком держави (ч. 2 ст. 3). До най­важливіших положень Конституції, які мають вплив на всю сферу прав людини, слід віднести невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21); не­можливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Як виняток з цих загальних правил можна розглядати обмеження певних прав для окремих людей, їх об'єднань лише за умови необхідності забезпечення національної безпеки, запобігання злочинам, захисту прав інших людей або охорони здоров'я та за наяв­ності умов, спеціально визначених самою Конституцією та законами. Стаття 24 Конституції однозначно забороняє будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або ін­шими ознаками.

Серед характерних рис розділу II Конституції спеціалісти конституційного права називають: помітне розширення каталогу самих прав порівняно із поперед­німи Конституціями; позанаціональність та позатериторіальність прав і свобод людини; прагнення очистити права і свободи людини і громадянина від фетиши­зованих ідеологічних нашарувань; не тільки декларація прав і свобод, у тому чис­лі нових, а й значне посилення юридичних гарантій їх реалізації та захисту; ви­значення підстав та меж для можливих обмежень основних прав і свобод; запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55); особливе значення суду серед гарантій прав і свобод; су­довому захисту підлягають усі права та свободи (ст. 55), тільки суд санкціонує арешт або тримання під вартою (ст. 29), проникнення до житла та проведення в ньому обшуку і огляду (ст. ЗО), встановлює винятки з права на таємницю корес­понденції (ст. 31), право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, дали можливість роз­робити проект Цивільного кодексу України, в якому спеціальній книзі "Особисті немайнові права фізичної особи" відведено належне місце у структурі кодексу після книги І "Загальні положення". Такий підхід цілком відповідає Конституції України і сприятиме формуванню людини перш за все як особи, а потім як влас­ника чи підприємця.

Переважна кількість людей вважають найбільшою цінністю своє духовне "я", спрямовуючи зусилля на самовдосконалення своєї особистості через духовне зростання. Нематеріальне, немайнове важить для людини не менше, а іноді на­багато більше, ніж матеріальне. Таким чином, оцінка людини як особистості, від­чуття свободи, самоповаги — це те, заради чого вона живе, покращує своє ма­теріальне становище, працює та спілкується. Відчуваючи себе особистістю, людина бажає зберегти свою неповторність, продемонструвати її оточуючим, бу­ти впевненою в оцінці і повазі до себе.

В Україні вперше на рівні Цивільного кодексу закріплено особисті немайнові права фізичних осіб, визначено їх зміст, гарантії та способи захисту (глави 20 — 22 проекту ЦК України). Безперечно, закріплення на рівні Цивільного кодексу невід'ємних особистих прав громадян стало істотним внеском у процес поліп­шення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з між­народними стандартами.

Предмет регулювання кожної галузі права становить певна сукупність єди­них за своєю сутністю суспільних відносин. Що стосується предмета цивільного права, то ця сукупність становить відносини майнові та немайнові. Правова рег­ламентація як перших, так і других зазнала останніми роками істотних змін. Од­нак було б помилкою вважати, що право створює суспільні відносини. Особисті немайнові відносини виникали і реально існували в суспільстві незалежно від ступеня і характеру їх правової врегульованості.

Відома ст. 1 ЦК УРСР 1963 р. вказує відповідно до Основ цивільного законо­давства Союзу РСР, які діяли до 1991 p., що у випадках, передбачених законом, кодекс регулює також інші особисті немайнові відносини. Іншими словами, ви­ходячи зі змісту названої статті цивільне право регулює по суті три види суспіль­них відносин: майнові; особисті немайнові, пов'язані з майновими; особисті не­майнові, не пов'язані з майновими. Нині особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, зводяться до норми ст. 7 ЦК РСР.

Поява ст. 7 в Цивільному кодексі УРСР обумовлюється тим, що по-перше, ця стаття не могла бути віднесена до жодної із спеціальних галузей права у зв'язку з відсутністю специфічних для цих галузей ознак; по-друге, поява цивільного права відбувалася на грунті приватного права, яке охоплювало всі випадки за­хисту інтересів особистості, що існували на тому чи іншому етапі розвитку цього права; по-третє, адміністративне — правовий і кримінальний правовий захист, що існував раніше, не міг забезпечити охорону інтересів особистості всебічно та ефективно.

Між тим поява цих статей спричинила дискусію щодо взаємозв'язку цивіль­ного права та особистих немайнових відносин. Проблема галузевої належності особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, давала підстави для ди­скусії протягом не одного десятка років.

В юридичній літературі висловлювалися різні думки з приводу можливості і необхідності включення особистих немайнових відносин до предмета цивільного права.

В теорії права існували принаймні дві точки зору на предмет цивільно-право­вого регулювання відносин з приводу нематеріальних благ і пов'язаних з ними особистих немайнових прав. На думку однієї групи вчених, цивільне право не ре­гулює, а лише охороняє особисті немайнові права. На переконання інших, пра­вове регулювання та охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулю­вання означає охорону прав, а їх охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин1. Останніми роками переважає думка про те, що цивільне право як регулює, так і охороняє нематеріальні блага2.

На думку О. С. Йоффе, цивільне право повинно регулювати тільки першу групу особистих немайнових відносин, тобто тих особистих відносин, які пов'я­зані з майновими. Що стосується другої групи цих відносин, то цивільне право здійснює лише їх охорону3. "Те, що особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, входять до предмета цивільного права, сумніву не викликає, а от стосовно другої групи особистих немайнових відносин, — продовжує він, — то тут стверджувати однозначно не можна."

Развитие советского гражданского права на современном зтапе. — М., 1986. — С. 205.

Красавчикоеа Л. О. Личная жизнь граждан под охраной закона. — М., 1983. — С. 32 —33; Ярошенко К. Б. Жизнь й здоровье под охраной закона. Гражданско-правовая защита личньїх неиму-щественньїх прав граждан. — М., 1990. — С. 9 —20; Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулиро-вание общественньїх отношений. — Л., 1988. — С. 117; Красавчикоеа Л. О. Понятие й система личньїх неимущественньїх прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Феде-рации. — Екатеринбург, 1994. — С. 12 й др.

Обґрунтовуючи свої висновки, прихильники цієї позиції вказують на відсут­ність безпосереднього зв'язку з майновими відносинами і на зовсім інші, невід­дільні від особистості об'єкти, що свідчить про неможливість належності даних відносин до цивільного права.

На думку В. А. Тархова, "відносини з приводу немайнових благ, невіддільних від особистості, утворюють самостійний предмет правового регулювання, проте ні за питомою вагою відносин, пов'язаних з особистими немайновими благами, ні за питомою вагою норм регулювання цих відносин не можуть розраховувати на виділення в самостійну галузь"1.

Між тим ряд авторів дали переконливе обгрунтування того, що відносини, які виникають з приводу особистих немайнових прав, не пов'язаних з майнови­ми, є частиною предмета цивільно-правового регулювання2, адже ці відносини за своїм абсолютним характером тяжіють до відносин власності.

Кожна людина має право на матеріальні блага і кожна людина має право на такі особисті блага, як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація та інші. Тут можна побачити багато спільного. І тому з 1 січня 1964 p., а саме з моменту введення в дію ЦК УРСР, особисті немаинові відносини, не пов'язані з майнови­ми, хоч і в обмеженому вигляді, але врегульовано цивільним правом.

Питання про можливість регулювання або лише захисту зазначених відносин також набуло свого часу дискусійного змісту. Так, висловлювалася думка про те, що цивільне право може регулювати лише особисті немаинові відносини, що ви­никають з приводу результатів інтелектуальної творчості. Що стосується інших особистих немайнових відносин, то закон може лише охороняти їх, а саме — за­стосовувати правові санкції'3.

У наш час нормами ЦК може і повинен здійснюватися не лише захист осо­бистих немайнових прав, а й так зване позитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту цих прав і водночас змісту обов'язків, які їм кореспондують4.

Самостійного висвітлення у зв'язку з цим заслуговує питання про функції ци­вільного права у сфері особистих немайнових відносин.

Загальновизнано, що "активна роль права виявляється в його функціях, тоб­то в напрямах правового впливу, які відображають роль права в організації (упо­рядкуванні) суспільних відносин"5.

У загальній теорії права прийнято відокремлювати регулятивну і охоронну функції. Головна відмінність між ними полягає в тому, що регулятивна функція спрямована на забезпечення належної нормальної організації суспільних відно­син, а охоронна — на охорону суспільних відносин, її недоторканність, а отже, на відокремлення чужих даному суспільству відносин.

Можливість здійснення як регулятивної, так і охоронної функцій цивільного права у сфері немайнових відносин обумовлена тим, що право "має певне зна­чення як при забезпеченні прав і свобод "для" (для активних власних і чужих дій), так і при забезпеченні свободи "від" (від втручання інших осіб у сферу жит­тєдіяльності даної особистості)"1.

Цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, не пов'яза­них з майновими, означає регулювання не тільки відносин, які виникають у разі порушення особистих прав, а й тих, які складаються на стадії їх нормального здійснення.

Виправданість такого висновку випливає зі ст. 1 ЦК УРСР, в якій наголошу­ється саме на регулюванні немайнових відносин. Для того, щоб наведена позиція отримала остаточне визнання в цивільно-правовій науці, цивілістика повинна бу­ла відмовитися від висловлених раніше поглядів протилежного характеру.

Регулюються особисті немайнові відносини різними інститутами цивільного права. Так, авторське, патентне та інші правові інститути регулюють відносини, пов'язані з майновими. Предмет їх становлять майнові та пов'язані з ними осо­бисті немайнові відносини.

Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими — а саме суспільні відносини, які складаються з приводу таких нематеріальних благ, як життя, здо­ров'я, особиста недоторканність, честь і гідність, — повинні також утворювати предмет самостійного структурного підрозділу цивільного права.

3. В. Ромовська пояснює включення особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, до предмета цивільно-правового регулювання наявніс­тю характерних спільних ознак, які притаманні майновим та особистим відноси­нам. До них належать: 1) рівне становище сторін, тобто відсутність між суб'єк­тами особистих немайнових та майнових відносин ознак підпорядкування; 2) у разі порушення особистих та майнових прав вони можуть бути захищені метода­ми цивільного права2.

Особливості методу правового регулювання дозволяють, як відомо, поряд із предметною ознакою характеру відносин, відмежувати галузі права.

Тому, оскільки учасники особистих немайнових відносин, які входять у сфе­ру регулювання цивільного права не пов'язані підпорядкуванням однієї сторони іншою (лінійним або функціональним), то саме ця ознака може бути використа­на як один з найважливіших критеріїв для відмежування відносин, які входять у правове поле різних галузей права .

Л. О. Красавчикова вважає, що юридична рівність сторін, надання сторонам можливості визначати характер взаємовідносин повністю (або частково) за влас­ною волею (тобто диспозитивність), ініціатива учасників відносин, особливості засобів захисту та інші специфічні ознаки галузі цивільного права в сукупності дають змогу досить чітко відокремлювати ті особисті немайнові відносини, які можуть і повинні регулюватися цивільним правом, від тих, які підлягають право­вому впливу з боку інших галузей.

Специфіка методу цивільно-правового регулювання полягає в тому, що суб'­єкти цивільного права наділяються як диспозитивністю, так і ініціативою. Вони вирішують питання про засоби та шляхи реалізації своїх прав самостійно.

Таким чином, реалізація охоронної функції цивільного права стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка виявляється у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих чи інших правових інститутах, так і шляхом оформлення їхнього руху. При цьому окремо взяті регулятивні і охорон­ні приписи тісно переплетені між собою, виступають у нерозривній єдності, ос­кільки і регулятивна, і охоронна функції є формами вияву впливу права на сус­пільні відносини.

У теорії права до шляхів впливу права у процесі правового регулювання від­носять: надання особам суб'єктивних прав; покладення на них юридичних обов'язків; загрозу застосування заходів державного примусу; забезпечення дер­жавного примусу.

Між тим Л. О. Красавчикова звертає увагу на те, що жодна галузь права не може наділити громадянина (фізичну особу) честю і гідністю, ім'ям, життям і здоров'ям, особистою свободою і недоторканністю. Ці нематеріальні блага з'яв­ляються у людини в момент народження і нерозривно пов'язані з нею протягом всього життя. На думку вченого, цивільне право у цій сфері констатує наявність названих благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуаль­ній життєдіяльності на свій розсуд. Таким чином, регулятивна функція цивільно­го права у сфері особистих немайнових відносин виявляється, в першу чергу, у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життє­діяльності на свій розсуд, а основу цивільно-правового регулювання (яке вклю­чає охорону) особистих немайнових відносин становить система встановлених державою юридичних заходів і способів забезпечення юридичне визнаної свобо­ди громадянина визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо пе­редбачених законом1.

Аналіз особистих немайнових відносин дає можливість виділити найважливі­ші їх ознаки:

по-перше, вони не мають економічного або майнового змісту, тобто мають єдину неекономічну природу і утворюються у духовній сфері життя суспільства. Вони виникають у людини з народження, одні — внаслідок самого факту фізич­ної появи на світ, інші — внаслідок того, що людина, яка народилася, існує в певному соціумі;

по-друге, мають абсолютний характер. Змістом особистих абсолютних право­відносин є суб'єктивні особисті права та відповідні обов'язки. Цим правам (на ім'я, честь, гідність) відповідають обов'язки інших осіб не порушувати, поважати ці права;

по-третє, вони складаються з приводу особливої категорії об'єктів — немай­нових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, тому мають осо­бистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість — нетовар-ність.

Переважна більшість дослідників цивільного права визначає особисті немай-нові відносини як такі, що не пов'язані безпосередньо з майновими відносинами і які виникають з приводу немайнових благ, невіддільних від конкретної особи і в яких здійснюється індивідуалізація особистості.

Л. О. Красавчикова підкреслює, що особисті немайнові відносини, не пов'я­зані з майновими, — це суспільні відносини, які складаються з приводу немате­ріальних благ, що мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія, мають функціональну властивість нетоварності, належать особис­тості як такій та невіддільні від неї1.

Життя, здоров'я, ім'я, гідність не стають товаром ні за яких умов нормально­го існування і розвитку людського суспільства.

Нематеріальні блага розглядаються в Цивільному кодексі як різновид об'єк­тів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини.

ЦК України поділяє нематеріальні блага на результати інтелектуальної, твор­чої діяльності; інформацію та особисті немайнові блага фізичної особи.

Правовідносини, елементом яких є суб'єктивне право особи на нематеріаль­не благо, є абсолютними, враховуючи те, що управомоченому суб'єктові протис­тоять абсолютно усі, хто зобов'язаний утримуватися від порушення цього права. Однак у разі його порушення воно набуває характеру відносного правопору­шення.

Нематеріальні блага характеризуються принаймні двома нерозривно пов'яза­ними з ними ознаками. Це, по-перше, відсутність матеріального (майнового) змісту і, по-друге, нерозривний зв'язок з особистістю носія, що породжує невід­чужуваність цього блага.

Вважається, що невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх здійснення і захист можуть доручатися третім особам, зокрема, позови про за­хист честі і гідності неповнолітніх можуть пред'являти їх законні представники. Нетоварність, відсутність економічного змісту нематеріального блага, його не­розривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не виключними ознаками. Невіддільність від особи носія даного нематеріального блага, наявність цього блага індивідуалізує і робить неповторною саму особистість її носія. Нематері­альні блага характеризують суспільний стан їх володільця і становлять його не­від'ємну, хоч і таку, що може змінюватися, якість на весь період його існування. Підкреслюється, що нематеріальні блага існують без обмеження строку2.

Як уже підкреслювалось, ці правовідносини в переважній більшості є абсо­лютними.

Певну специфіку має суб'єктний склад особистих немайнових правовідно­син. Враховуючи, що книга II ЦК України присвячена особистим немайновим правам фізичних осіб, правомочною особою щодо таких благ за таких умов слід назвати лише фізичну особу. Хоч юридичні особи також можуть розглядатися як правомочні особи, наприклад, коли йдеться про захист ділової репутації юридич­ної особи або про право на найменування.

Зобов'язані особи можна поділити на дві категорії — загальну і спеціальну. До загальної категорії належать практично всі суб'єкти права — як фізичні, так і юридичні особи, за винятком самої правомочної особи. Кожна особа виступає носієм обов'язку не порушувати особисте немайнове право. Спеціальна катего­рія зобов'язаних суб'єктів включає всі організації, працівників цих організацій, які в межах, встановлених законом, причетні до здоров'я, особистого життя тощо1.

Відправним моментом у з'ясуванні юридичного змісту особистих немайнових правовідносин є визначення суб'єктивного особистого немайнового права упра-вомоченої фізичної особи та кореспондуючого йому суб'єктивного цивільного обов'язку всіх інших осіб. Специфікою суб'єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає, в першу чергу, можливість вчинення певних дій самою управомоченою особою.

Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на свій власний розсуд і де вони не заважають здійсненню інтересів інших осіб. В цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на свій власний розсуд.

"Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи на власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя," — зазначено в ст. 272 ЦК України.

На думку ряду російських вчених, зміст особистого немайнового права не включає, за загальним правилом, здійснення позитивних цивільно-правових дій, хоч управомочений суб'єкт на свій розсуд використовує належні йому особисті немайнові блага2.

Крім того, особисте немайнове право полягає в можливості управомоченої особи вимагати від інших осіб утримуватися від дій, які порушують це право.

Таким чином, управомочена особа виступає носієм свободи як щодо своїх власних дій, так і свободи від стороннього втручання, а суб'єктивне особисте не­майнове цивільне право являє собою право на свободу визначення своєї поведін­ки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд, яке виключає можли­вість будь-якого втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом. Істотного значення у цьому процесі набувають норми моралі. Важливо підкреслити, що кожен випадок такого можливого втручання має базуватися на певних підставах, а саме: по-перше, сама можливість обмеження індивідуальної свободи має бути передбачена законом; по-друге, особа, що здійснює таке обме­ження індивідуальної свободи, повинна мати спеціальні документально підтверд­жені повноваження; по-третє, вона може здійснювати обмеження індивідуальної свободи лише у своєму, вузько спеціалізованому аспекті.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що неповне регулювання особистих немайнових, не пов'язаних з майновими, відносин перешкоджає охороні особис­тих прав і інтересів громадян. У цих питаннях цивільне законодавство на сьогод­ні все ще відстає від конституційного, яке проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканність особи; право на недоторканність особистого життя; право на життя та охорону здоров'я; право на таємницю листування, те­лефонних розмов і телеграфних повідомлень; право на особисту свободу тощо. Важливим кроком на шляху подолання такого відставання стала розробка ново­го ЦК України. З прийняттям нового кодексу, не тільки будуть захищатися осо­бисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, але вони будуть регулюва­тися в нормальному, непорушеному стані. І тому за ЦК України складовою частиною предмета цивільного права дійсно є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими.


<