§ 1. Здійснення суб'єктивних прав : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Здійснення суб'єктивних прав

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Отже, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задо­вольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Частіше у юридичній літературі переважає визначення змісту суб'єктивного права як сполучення трьох можливостей: визначеної поведінки правомочної осо­би, вимоги учинення визначених дій з боку інших (зобов'язаних) осіб, звернення у разі потреби до примусової сили державного апарату для реалізації іншої мож­ливості. Суть будь-якого суб'єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність — матеріальну або духовну, це і є право користува­тися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим. Якщо правоздатність — це завжди абстрактна можливість бути суб'єк­том цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки, то саме суб'­єктивне право завжди конкретне. Суб'єктивне цивільне право — це насамперед право конкретного суб'єкта. Саме конкретність, певність є основною рисою, що характеризує правову природу суб'єктивного цивільного права.

Суб'єктивне право, з одного боку, є невід'ємною якістю суб'єкта правовідно­син, а з іншого, поряд із суб'єктивним обов'язком, є структурою правовідносин, його правовим зв'язком, власне правовими відносинами. Суб'єктивне право не може існувати поза правовідносинами. Особа вступає у правовідносини для того, щоб задовольнити якусь конкретну потребу, використовуючи будь-які правомірні шляхи й засоби. При цьому слід розрізняти зміст суб'єктивного права та його реалізацію, розходження між якими полягає в тому, що зміст суб'єктивного пра­ва містить у собі лише можливе конкретне поводження правомочної особи, тоді як здійснення права є вчиненням реальних, конкретних дій, пов'язаних із пере­творенням цієї можливості на дійсність. Це можливе поводження припускає на­самперед можливість вільного вибору способу дій.

Суб'єктивне право — не свобода в рамках закону, а законом гарантована свобода, тобто визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов'язковій охороні з боку держави. У будь-якої осо­би, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в при­роді не існує. Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини — можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству1. Суб'єктивному праву завж­ди відповідає юридичний обов'язок. Зокрема, в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивному праву кореспондує обов'язок вчинити певні дії або утриматися від них. Так, за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати най­мачеві майно у тимчасове користування за плату. В свою чергу наймач зобов'я­заний сплачувати плату за оренду.

Ці дії можуть бути різноманітними і залежати від характеру права, його при­значення і тих цілей, досягнення яких ставить собі за мету уповноважена особа, здійснюючи своє право. Якщо власник приймає рішення відчужити належне йо­му на праві власності майно, то він здійснює своє право розпорядження шляхом вчинення дій, спрямованих на припинення права власності в порядку, встанов­леному законодавством. Це може виявитися у діях, змістом яких є передача пра­ва власності іншій особі на підставі договорів дарування, купівлі-продажу, міни тощо.

Дії можуть мати тривалий характер, що випливає із суті та призначення цих прав, зокрема, здійснення власником права володіння і користування річчю. У деяких випадках здійснення права з урахуванням його характеру вичерпується однією дією. Наприклад, прийняття спадкоємцем спадщини — дія, що є підста­вою виникнення у нього в подальшому права власності. Таким чином, у процесі здійснення суб'єктивного права уповноважена особа здійснює конкретні дії і вод­ночас вимагає певної поведінки від інших осіб, на яких покладається правовий обов'язок виконати ці вимоги.

Дії, що їх здійснює уповноважена особа, називаються способами здійснення суб'єктивного права. Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від харак­теру правової норми. Закон може надавати право уповноваженій особі вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. На­приклад, згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" покупець, вия­вивши недоліки чи фальсифікацію товару протягом гарантійного або інших тер­мінів, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виготовлювача: а) безоплат­ного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення спо­живачем чи третьою особою; б) заміни на аналогічний товар належної якості; в) відповідного зменшення купівельної ціни; г) заміни на такий самий товар ін­шої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; д) розірвання догово­ру та відшкодування збитків, яких він зазнав. У даному випадку уповноважена особа може обрати один з варіантів поведінки, передбаченої законом.

І навпаки, згідно зі ст. 352 ЦК УРСР у разі неявки замовника за одержанням речі, виготовленої за договором побутового замовлення, підрядник має право піс­ля закінчення шести місяців з дня, коли відповідно до договору річ має бути зда­но, і наступного дворазового попередження замовника продати річ у встановле­ному порядку, а виручену суму, за вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит державної нотаріальної контори на ім'я замовника. Таким чином, підрядник має право вчинити лише одну дію — продати річ за ви­рахуванням усіх належних йому платежів. За новим ЦК України підрядник має право замість продажу предмета побутового підрядку притримати його або вимагати відшкодування (ст. 893).

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені. Зокрема, для продажу частки в спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спіль­ної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинку протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцеві. При продажу частки з порушенням права приві­леєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Якщо вона хоче, наприклад, своє майно передати безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошового екві­валента укладає договір купівлі-продажу, а отримання іншого майна — договір міни.

Вибір способу здійснення права виявляється у вчиненні дій особисто або че­рез представника Так, за договором доручення одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише безпосередньо упов­новаженою особою.

Водночас, надаючи можливість уповноваженій особі вчиняти суб'єктивні ци­вільні права, закон визначає межі здійснення їх. Стаття 22 Конституції України встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних зако­нів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це поло­ження дістало свій розвиток у ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не по­рушуються права і свободи інших людей. Таким чином, Конституція України рег­ламентує межі здійснення прав.

Загальне правило, яке встановлює межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, міститься у ч. 2 ст. 5 ЦК УРСР, згідно з якою при здійсненні прав та ви­конанні обов'язків громадяни й організації повинні додержуватися законів, пова­жати моральні принципи суспільства. Закон України "Про власність" передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забо­роненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, який здійснює свої права, зо­бов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати пра­ва та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Таким чином, у процесі здійснення суб'єктивного цивільного права до упов­новаженої особи пред'являються певні вимоги, які мають бути додержані.

Ці вимоги можна загалом звести до наступного: додержання законів, правил суспільного життя та моральних принципів. Так, наймач жилого приміщення при здійсненні права користування ним повинен додержуватися правил суспільного співжиття, використовувати за призначенням, не псувати його і тим самим ство­рювати можливість для інших осіб спільного проживання в одній квартирі або будинку.

Межі суб'єктивного цивільного права визначаються законом і встановлюють міру можливої поведінки уповноваженої особи у правовідносинах.

У всіх випадках ці правила зводяться до того, що використання прав і свобод не повинно заподіювати шкоди інтересам суспільства і держави, правам інших громадян. Порушення встановлених меж здійснення права є недозволеною пове­дінкою і підставою для відмови в реалізації суб'єктивного права.

Питання щодо наслідків порушення встановлених меж здійснення цивільного права вирішується відповідно до вказівок закону.

Так, угода, укладена юридичною особою всупереч статутним цілям, визнаєть­ся недійсною і набуті за нею права не мають юридичного значення.

Межі здійснення суб'єктивних прав визначаються різними способами. Межа може встановлюватися залежно від строку існування права суб'єктивного скла­ду учасників правовідносин, кола їх повноважень. Так, батьки (опікуни, усино­вителі) мають право укладати від імені своїх неповнолітніх дітей цивільно-право­ві угоди. Але угоди щодо відчуження майна неповнолітніх, що потребують нотаріального засвідчення, вони можуть укладати з дозволу органів опіки та пік­лування. Таким чином, у коментованому випадку межею здійснення суб'єктив­ного права розпоряджатися майном, що належить на праві власності неповноліт­нім дітям (підопічним), є характер угоди. Звідси аналіз законодавства в кожному конкретному випадку дає змогу визначити межі здійснення суб'єктивного права. Загальним неконституційним положенням є недопущення порушення прав і охо-ронюваних законом інтересів інших осіб і держави.

Обмеження суб'єктивного цивільного права допускається лише в порядку, визначеному законодавством. Так, Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" від 17 січня 2002 р. передбачає пе­релік дій, які не визнаються порушенням майнового права сорту. Використання сорту без згоди (дозволу) власника не визнається порушенням майнового права власника сорту у випадках, на які поширюються:

а)  вичерпання виключного права власника сорту;

б)  право попереднього користування і право при відновленні прав на сорт;

в)  обмеження дії виключного права власника сорту.

Зокрема, виключне право власника сорту не поширюється на дії будь-якої особи з матеріалами сорту, що охороняється, якщо вони здійснені:

а)  як приватні та з некомерщйною метою;

б)  з експериментальною метою;

в) з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороняється, крім ви­падків, передбачених законодавством.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний до­держуватися моральних засад суспільства. Отже, кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи. При порушенні встановлених меж здійснення суб'єктивного права настають нес­приятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єк­тивного цивільного права, стягнення у доход держави отриманого за угодою, ін­ші наслідки. Так, постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 p. із змінами, внесеними постановою Пленуму "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 25 грудня 1992 р. передбачає, що дія ст. 49 ЦК УРСР поширюється на угоди, які укладені з метою, що явно супе­речить інтересам держави і суспільства. До них, зокрема, належать угоди, спря­мовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь при­ватної власності з корисливою метою, використання майна, що перебуває у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства тощо. У новому ЦК України така стаття відсутня.

Чинне цивільне законодавство не містить положення, яке розкриває зміст ка­тегорії "зловживання правом". Але в теорії цивільного права робиться спроба з'ясувати суть цього терміна (В. Грибанов, О. Пушкін). Зловживання правом ви­являється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне цивільне пра­во, неправомірно його здійснює.

Питання про поняття зловживання правом завжди було підставою численних дискусій у юридичній літературі. Наприклад, М. М. Агарков вважав, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди. Звідси не може йтися про "зловживання правом"1. Ця теза була відома ще римському праву, відповідно до положень якого, дії, що оцінюються як зловживання правом, є за межами здійс­нення права.

На думку інших авторів поняття "зловживання правом" теоретично виправ­дано 2. Уповноважена особа допускає недозволене використання свого права, по­рушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на фор­мально належне їй суб'єктивне право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може ним зловживати. Але, спираючись на своє суб'єк­тивне право, уповноважена особа виходить за межі дозволеної поведінки, тобто зловживає правом. У разі неналежного здійснення прав порушується закон. То­му порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні у ряді випадків ха­рактеризується, як уже зазначалося вище, зловживанням правом3.


<