§ 2. Предмет та метод цивільного права : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Предмет та метод цивільного права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Цивільне право як самостійна галузь права регулює певну частину суспіль­них відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права.

Встановлення предмета цивільного права дає можливість дати відповідь на пи­тання, що воно регулює як галузь права, яке коло суспільних відносин входить у сферу цивільно-правового регулювання.

Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. цим Кодексом, а відпо­відно і цивільним правом регулюються майнові відносини і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини. Отже в цьому Кодексі виділено три групи відносин, що входять у сферу цивіль­но-правового регулювання. Проте в юридичній літературі іноді зазначалося, що цивільне законодавство регулює лише дві групи суспільних відносин: майнові і особисті немайнові; останні поділяються на два види — особисті немайнові від­носини, пов'язані з майновими відносинами, та особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими відносинами1. Така позиція також є прийнятною, адже во­на також відображає існування трьох категорій цивільних відносин, врегульова­них цивільним правом, тим більше, що нині вона узгоджується з новим Цивіль­ним кодексом України, прийнятим у третьому читанні Верховною Радою України 29 листопада 2001 р.

Так, відповідно до ст. 1 нового ЦК України цивільними є майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Тобто тут виділяються дві групи відносин без поділу особистих немайнових відносин на два види. І хоч ці дві групи за сво­їм змістом різнорідні, але їх об'єднує єдність правових умов, на яких вступають у ці відносини суб'єкти цивільного права. Як зазначається у новому ЦК України, вони основуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій са­мостійності їх учасників (ст. 1). Це водночас означає, що відносини, які не мають зазначених ознак не повинні регулюватися цивільним законодавством, як­що інше прямо не передбачено законом. Так, не можуть вважатися предметом цивільного права відносини з приводу оподаткування, щодо використання бюд­жетних коштів тощо, хоч вони і є майновими, але регулюються податковим, фі­нансовим правом. У ЦК немає орієнтовного переліку відносин, що регулюються цим Кодексом. Для їх встановлення можна проаналізувати конкретні статті ЦК. Проте, якщо врахувати, що цивільні правовідносини регулюються не лише нор­мами ЦК, а й нормами багатьох інших законів та нормативно-правових актів, то стане очевидною недостатність такого підходу. Між тим, цивілістична наука ще не сформулювала однозначних поглядів щодо правової природи усіх суспільних відносин, які мають входити до предмета цивільно-правового регулювання. Тому на вирішенні цієї проблеми необхідно зупинитися детальніше.

Майнові відносини становлять основну питому вагу предмета цивільного права. Такі відносини складаються, як правило, з приводу конкретного, реально і фізично існуючого майна. В юридичній науці щодо поняття майнових відносин є кілька точок зору. При цьому в основі розбіжностей поглядів щодо поняття майнових відносин лежить його співвідношення з іншими, близькими за своїм змістом категоріями. Так, насамперед багато хто з авторів звертає увагу на не­обхідність розмежування майнових, виробничих (матеріальних) та економічних відносин, оскільки майнові відносини є вольовими, які виникають на розсуд людини і піддаються правовому регулюванню, а інші мають об'єктивний характер і не піддаються правовому регулюванню1. На їх думку, людина не може змінити закони розвитку виробничих, економічних відносин у суспільстві, а лише може відповідно до існуючої закономірності прискорити або загальмувати їх розвиток, впливаючи на них правовим регулюванням чи іншим чином.

Позиція інших вчених зводиться до того, що поняття виробничих (матеріаль­них), економічних відносин відображають різні властивості одних і тих самих суспільних відносин, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Так, ці суспільні відносини є матеріальними і ви­значаються матеріальними умовами життя людей, вони є виробничими, оскільки виникають у процесі виробництва, вони є економічними, оскільки становлять економічний базис суспільства2.

Наведені дві концепції співвідношення понять виробничих, економічних та майнових відносин не можна беззастережно підтримати, оскільки їм притаманні певні крайності.

Так, першій концепції притаманна фетишизація ролі виробничих (матеріаль­них) та економічних факторів у житті суспільства. Фактично в її основі лежать марксистсько-ленінські ідеї про незалежність виробничих відносин від волі лю­дей. Певною мірою можливо це так і є, якщо мати на увазі всю сукупність ви­робничих відносин та період, в який формувалися ці ідеї. Проте історія свідчить, що в переломні для суспільства моменти виробничі відносини можуть зазнавати радикальних змін, наприклад в результаті революцій. Це можливо і внаслідок безпосередньої волі людей. Так, відповідно до Декларації про державний сувере­нітет України від 16 липня 1990 р. та Закону "Про економічну самостійність Ук­раїнської РСР" від 3 серпня 1990 р. Верховна Рада України проголосила курс на ринкові реформи і прийняла на його реалізацію відповідні закони, які закріпили у вольовому порядку перехід від одного типу виробничих відносин до іншого, тобто від соціалістичної до ринкової економіки.

Друга ж концепція взагалі не містить критеріїв для встановлення кола відно­син, які в юридичній науці прийнято називати майновими. Крім того, в обох випадках не досить чітко розмежовуються виробничі й економічні відносини. В багатьох випадках в економічній і юридичній літературі ці відносини ототожню­ються, що допустимо на соціально-побутовому рівні, але не може бути прийнят­ним у спеціальних наукових дослідженнях. У зв'язку з цим можна підтримати твердження Д. В. Бобрової, яка вважає, що економічні відносини розглядаються як результат і як форма виробничої діяльності людей, пов'язаних з виробницт­вом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ3. Іншими словами, економічні відносини підпорядковані виробничим, тобто є похідними, а відтак становлять продукт виробничої діяльності людей.

Тому не випадково в юридичній науці висловлюються різні погляди на сут­ність майнових відносин. Одні автори ототожнюють майнові відносини з вироб­ничими (економічними) відносинами1, другі під майновими відносинами розумі­ють конкретні вольові відносини, які породжують у кінцевому результаті економічні відносини2, треті до майнових відносин зараховують певну їх час­тину, яка реалізується через вольові акти3, четверті заперечують можливість іс­нування поза вольовими проявами економічних (виробничих) відносин у сфері виробництва, обігу, розподілу і споживання матеріальних благ і визнають існу­вання економічних (виробничих) та вольових (юридичних) відносин у поєднанні4.

На наш погляд, дати однозначну і вичерпну відповідь щодо даної проблеми надзвичайно важко. У кожній з наведених позицій автори мають певну рацію. При цьому найбільш привабливою нам уявляється остання, основоположником якої є видатний український вчений-юрист О. А. Пушкін. Його аргументи вагомі, коли він стверджує, що економічні (виробничі) відносини, взяті поза їх вольовим вираженням, — це всього лише наукова абстракція5. Але заради об'єктивності необхідно відзначити також наявність у його позиції та обгрунтуванні вразливих місць. Так, не можна погодитись з твердженням О. А. Пушкіна про те, що май­нові відносини, які є водночас економічними і вольовими, вважаються такими лише в системі ринкової економіки. Але ж це не так, адже майнові відносини ре­гулювалися і в СРСР, економіка якого не належала до ринкової. Крім того, якщо вважати, що усі економічні відносини (виробничі) є водночас майновими, то тут фактично матиме місце ототожнення цих понять, які фактично не завжди збігаються. Необхідно також зважати на те, що, як уже зазначалося, виробничі відносини породжують певний загальний економічний результат, настання якого не є предметом правового регулювання. Однак виробнича діяльність не є само­ціллю для людей. Не менш важливою є функція забезпечення конкретних потреб людей. Відповідно вони змушені вступати у конкретні економічні відносини щодо розподілу та споживання створених матеріальних благ, що мають здійснюватися у встановленому державою порядку. Тобто така частина економічних відносин потребує правового врегулювання.

Вважаємо, що при вирішенні проблеми співвідношення економічних (вироб­ничих) і майнових відносин необхідно насамперед виходити з того, що і перші, і другі є суспільними відносинами, які виникають з приводу створення, розподілу, привласнення, обігу матеріальних благ, але лише певна частина економічних від­носин є водночас майновими, а саме — ma, яка врегульована нормами права. Однак вирішення проблеми співвідношення економічних і майнових відносин ще не дає змоги виявити коло майнових відносин, що регулюються цивільним пра­вом, оскільки деякі з них можуть регулюватися й іншими галузями права, між­галузевими системами. Тому надзвичайно важливим є завдання — встановити юридичні ознаки, притаманні майновим відносинам, які мають становити пред­мет цивільного права. З цього приводу в цивілістичній науці сформувалися певні погляди щодо кола таких ознак.

Так, в одних випадках автори вирішальною ознакою цивільних майнових пра­вовідносин називають їх вартісно-товарний характер1, інші — майново-розпоряд­чу самостійність суб'єктів цивільних майнових відносин2, майнову самостійність суб'єктів цивільного права3, юридичну рівність суб'єктів цивільного права4, май­нову відокремленість учасників обігу5. Звертає на себе увагу той факт, що у вис­ловлених судженнях лише у першому випадку називається ознака щодо самих майнових відносин, а в інших ознаки стосуються правового становища учасників майнових відносин, врегульованих цивільним правом. Проте більш прагматич­ною уявляється позиція тих юристів, які не віддають перевагу певній ознаці, а використовують комплекс правових ознак цивільних майнових відносин. Майно­вим відносинам у галузі товарообігу, на думку Д. В. Бобрової, притаманні: товар­но-грошовий та еквівалентно-платний характер; майнова відокремленість учас­ників відносин; їх учасниками є або власники майна або особи, які володіють ним на праві повного господарського відання6. Для такої думки характерна обме­женість кола учасників цих відносин, адже насправді їх учасниками можуть бути й інші особи, які володіють майном на праві користування, на підставі закону (наприклад, особи, що знайшли загублене майно), на підставі довіреності тощо.

М. М. Сибільов вважає, що як майновим, так і особистим немайновим відно­синам, що регулюються цивільним правом, притаманні такі юридичні ознаки, як рівність учасників цих відносин, їх майнова відокремленість та автономність волі. У цій позиції, зокрема, не враховано, що мову слід вести не про фактичну рівність учасників, а про юридичну.

З урахуванням всього викладеного вважаємо за доцільне виділити такі основ­ні ознаки, притаманні майновим відносинам, які є предметом цивільного права: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін як самостійних суб'єктів цивільного обігу.

Товарно-грошовий, вартісний характер цивільних майнових відносин ві­дображає їх спрямованість на забезпечення обігу споживання матеріальних благ у суспільстві, в якому функціонує товарно-грошове виробництво. У будь-який продукт виробництва вкладається праця людини, її інтелект, у зв'язку з чим та­кий продукт у вигляді майна, іншого матеріального блага (робіт, послуг) набуває певної вартості, оцінюваної, як правило, у відповідному грошовому виразі.

У суспільстві з товарно-грошовим виробництвом недостатньо створити мате­ріальні блага. Важливо забезпечити їх товарообіг, перехід від одних осіб до ін­ших тощо. В межах майнових відносин здійснюється, як правило, обмін одного матеріального блага на інше. Наприклад, за договором міни одне майно, що має певну грошову оцінку, обмінюється на інше; за договором купівлі-продажу одна особа передає майно певної вартості іншій особі, а остання сплачує відповідну його вартість у грошовому виразі. Тобто за таких обставин наведені майнові від­носини набувають ознак оплатно-еквівалентного характеру. Проте не завжди у цивільному праві майнові відносини мають взаємний еквівалентно-оплатний ха­рактер. Так, за договором дарування лише одна сторона (дарувальник) передає матеріальне благо. Можливі випадки обміну матеріального блага (грошей) на ін­телектуальне, духовне (наприклад, при концертному обслуговуванні). Не завжди вартість обмінюваних благ має бути еквівалентною, адже в умовах ринкової еко­номіки сторони, як правило, вільні в оцінці вартості належних їм благ.

Самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учас­ників майнових відносин, які є предметом цивільного права означає, що вони є самостійними суб'єктами цивільних правовідносин, юридичне незалежними один від одного. Тобто такі суб'єкти не підпорядковані один одному та не мають влад­них повноважень над своїм контрагентом. Тому відносини між суб'єктами, в яких один з них має владні повноваження щодо іншого, регулюються адміністра­тивним, податковим, фінансовим правом. Самостійність та автономність майно­вого статусу суб'єктів цивільних майнових відносин полягає у відокремленості їх майна, належному кожному з них на відповідному праві (титулі).

Юридична рівність учасників цивільних майнових відносин виявляється в тому, що кожний з них має юридичне рівні можливості вступати в конкретні майнові відносини. Ще раз варто наголосити на їх рівних юридичних, а не фак­тичних можливостях, адже цілком очевидно, що акціонерне товариство зі статут­ним капіталом у 10 млн. грн. має значні фінансові переваги порівняно з грома-дянином-підприємцем з річним прибуткам у кілька тисяч грн. в укладенні різноманітних контрактів. Суб'єкти цивільного права однаковою мірою вільні що­до вступу у майнові відносини, вибору способу поведінки. Однак з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при укладенні так званих публічних договорів, до яких, зокрема, належить і договір роздрібної купівлі-продажу, продавець зобов'язаний вступити в договірні відносини за ініціативою громадянина-спожи-вача, в яких на підставі законодавства про захист прав споживачів покупець на­буває привілеєвих прав, а продавець — додаткових обов'язків.

Перелічені вище ознаки, які мають бути притаманні цивільним майновим від­носинам, дають уявлення про предмет цивільного права. Водночас при прийнятті нових законодавчих актів щодо майнових відносин, які мають цивілістичний ха­рактер, конструкція правових норм має базуватися на цих ознаках. Врешті знан­ня їх сприяє встановленню конкретних відносин, врегульованих цивільним правом.

У цивілістичній науці досить поширений поділ майнових відносин на відно­сини власності та відносини у сфері товарообігу (економічного обігу)1. Дійс­но, такі відносини становлять основну частину предмета цивільного права і мають усі вище перелічені юридичні ознаки.

Так, через відносини власності здійснюється привласнення відповідних мате­ріальних благ певними особами — власниками, які набувають за законом щодо належного їм майна певних повноважень. Привласнення майна засвідчує, що для одного індивіда (власника) воно є "своє", а для усіх інших індивідів — "чу­же". Важливо, що держава не обмежується правовим закріпленням засобів ви­робництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективним утворен­ням. Відносини власності дістають також, що не менш важливо, необхідну законодавчу регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані пра­вовими нормами економічні відносини власності набувають ознак відносин пра­ва власності.

Майнові відносини у сфері товарообігу (економічного обігу) відображають і забезпечують рух матеріальних благ у суспільстві, зокрема перехід матеріаль­них благ від одних осіб до інших, їх використання, споживання. Через такі май­нові відносини здійснюється розподіл матеріальних благ, їх обмін, використання, споживання. Реально це реалізується за допомогою певних правових форм купів­лі-продажу, міни, оренди, позики тощо за допомогою зобов'язально-правових форм. Зобов'язальні відносини можуть виникати як внаслідок угод, що їх укла­дають конкретні особи, так і у разі безпідставного збагачення, заподіяння шкоди однією особою іншій (делікту) та з деяких інших підстав.

Необхідно врахувати, що крім названих двох категорій відносин (власності та товарообігу), як іноді вважають у літературі, можуть існувати й інші, які також є предметом цивільного права. Відносини власності є лише складовою частиною інституту речового права. Так, до речових прав, крім прав власності, належать, зокрема, право повного господарського відання та оперативного управління, пра­во безстрокового користування землею, сервітути, іпотека.

У зв'язку з переходом України до загад ринкової економіки сформувалася но­ва категорія майнових відносин, які дістали назву корпоративних. Корпоратив­ні відносини виникають у господарських товариствах (корпораціях). Члени та­ких товариств (засновники, учасники, акціонери) набувають корпоративних прав на управління справами товариства, розподіл та отримання прибутку та ін. корпоративні відносини, дуже схожі з зобов'язальними, що дає підстави розгля­дати їх як різновид зобов'язальних. Водночас корпоративні відносини мають значну специфіку, що дозволяє розглядати їх як самостійну категорію майнових (організаційно-майнових) відносин.

В умовах переходу України до засад ринкової економіки сформувалася нова категорія господарських, підприємницьких відносин, які регулюються не лише цивільним законодавством, а й іншими законодавчими актами у сфері господар­ських, підприємницьких відносин, зокрема Господарським кодексом, Законом Ук­раїни "Про підприємництво". Відповідно в Україні сформувалися правові підсис­теми, наукові галузі та навчальні юридичні дисципліни господарського та підприємницького права, між сферами впливу яких ще не проведено належного розмежування.

В науці господарського права господарськими визнаються відносини між гос­подарюючими суб'єктами (підприємствами, підприємцями) та органами управ­ління, які утворюються у процесі організації і безпосереднього здійснення госпо­дарської діяльності, що може бути підприємницькою, яка здійснюється незалежно від її прибутковості і фінансується за рахунок державних дотацій, або підприємницькою, яка здійснюється суб'єктом господарювання з метою отриман­ня прибутку. При цьому до господарських відносин належать ті, які мають такі правові ознаки: 1) обмежене коло суб'єктів, до яких не входять фізичні особи, за винятком тих, що є підприємцями; 2) поєднання організаційних і майнових еле­ментів, згідно з якими договірні відносини виникають на підставі державного за­мовлення та рішень їх суб'єктів відповідно до планів економічного і соціального розвитку (бізнес-план); 3) матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація господарюючими суб'єктами продукції1.

Не вдаючись до детальної дискусії щодо предмета цивільного права, все-таки не можна не відзначити, що представники господарського права не можуть чітко визначити коло господарських правовідносин та їх правових ознак, які могли б визнавати усі такі правовідносини предметом господарського права. Твердження про виникнення господарських правовідносин на підставі державного замовлен­ня не є вагомим аргументом, адже кількість договорів між суб'єктами господа­рювання, що укладаються за державними замовленнями, становить незначний відсоток. Переважна частина договорів між суб'єктами господарювання (суб'єк­тами цивільного права), що дістали назву "господарських", укладаються відпо­відно до загальних вимог цивільного права, у тому числі з використанням цивіль­но-правового методу регулювання. Власне і договори купівлі-продажу, поставки, підряду, що укладаються згідно з держзамовленнями, не змінюють своєї цивіль­но-правової природи.

Посилання на особливий характер господарської діяльності, на особливий склад її суб'єктів також не посилюють аргументацію на користь існування само­стійного предмета господарського права в частині майнових відносин, що забез­печують товарообіг за участю суб'єктів господарювання. Так само можна говори­ти про особливий характер договірних відносин в сфері роздрібної торгівлі, будівництва, пасажирських перевезень, однак ні в кого не виникає сумнівів, що вони становлять предмет цивільно-правового регулювання. При цьому може ви­никнути питання про роль новоприйнятого в Україні Господарського кодексу у врегулюванні окреслених у ньому відносин. На наш погляд, Господарський ко­декс покликаний більш детально, ніж це зроблено в ЦК України, інших законо­давчих актах, врегулювати різногалузеві організаційно-майнові відносини у пев­ній сфері, тобто у сфері господарської діяльності. Таке дубльоване регулювання не суперечить теоріям про предмет правового регулювання, адже загальновідо­мим є факт неадекватності галузі права галузі законодавства.

Заради справедливості необхідно відзначити, що окремі вчені-"господарники" визнають універсальний характер норм цивільного права і можливість їх поши­рення на всіх суб'єктів, незалежно від виду їх діяльності, а також спеціальний характер норм господарського права, що діють лише стосовно юридичних осіб, їх структурних підрозділів, окремих підприємців, які здійснюють господарську ді­яльність. Тобто, на їх думку, предмет господарського права вужчий за предмет цивільного права1. Однак, якщо це так, то логічним має бути висновок, що май­нові відносини у сфері товарообігу, врегульовані нормами господарського зако­нодавства, водночас становлять предмет цивільно-правового регулювання. За та­кого підходу до вирішення даної проблеми певною мірою можливе нівелювання суперечностей в поглядах на предмет цивільно-правового та господарсько-право­вого регулювання.

Вищевикладене багато в чому стосується і підприємницьких відносин. Пред­ставники науки підприємницького права, яка конкурує з наукою господарського права, вважають, що предмет підприємницького права має цивільно-правову та адміністративно-правову природу2. Зрозуміло, що норми підприємницького права регулюють ту частину цивільних майнових та особистих немайнових відносин, які складаються за участю суб'єктів підприємництва.

Не можна обійти увагою земельні відносини, які регулюються Земельним ко­дексом України, а їх певна частина (щодо визначення права власності на землю, інших речових прав на землю, обігу земельних ділянок) — новим ЦК України. На думку фахівців у галузі земельного права наявність у земельному законодав­стві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розглядати як цивільно-правові, свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюють­ся специфічні земельні відносини, не втрачають притаманні їм галузеві ознаки3. У такій редакції проглядається суперечність, адже, визнаючи за названими зе­мельними відносинами наявність цивільно-правових ознак, нелогічно ототожню­вати їх з предметом регулювання виключно земельним правом.

Мають певну специфіку майнові відносини, що виникають у зв'язку з віднай­денням знахідки, скарбу, наявністю безхазяйного майна та ін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта. Як правило, вони виникають у зв'язку зі здійсненням особою своїх невіддільних особистих прав, які, як уже зазначалося, поділя­ються на дві групи (два види).

До першої групи належать такі немайнові відносини, об'єктом яких є особис­ті права на нематеріальні блага і які можуть породжувати можливість одер­жання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права ав­торства на твори науки, літератури, мистецтва, винаходів, промислові зразки, права на товарні знаки, фірмові найменування та на інші результати інтелекту­альної діяльності. При цьому результати інтелектуальної діяльності можуть бути такої матеріальної форми, яка перетворює їх на товар (наприклад, визнаний ви­нахід, опублікований роман, промисловий зразок, товарний знак).

До другої групи належать особисті немайнові відносини, об'єктом яких є особисті права на нематеріальні блага, які не здатні самі по собі породжувати у його носія право на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. Тради­ційно такими вважалися право на честь, гідність особи, оскільки такі блага без­посередньо охоронялися законом (ст. 7 ЦК УРСР). Однак останнім часом коло особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, в юридичній літе­ратурі стало поступово розширюватися. До них стали відносити право на ділову репутацію, на ім'я1, право на життя і здоров'я, на особисту і сімейну таємницю, недоторканність приватного життя2. Думається, що коло таких особистих немай­нових відносин, об'єктом яких є невідчужувані нематеріальні блага, розширюва­тиметься. Власне це вже засвідчив і новий Цивільний кодекс України, в якому зазначається, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я дов­кілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на таємницю листування, телефонних роз­мов та інші права. Всі вони поділяються на особисті немайнові права, що забез­печують природне існування фізичної особи, та ті, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Важливим є законодавче застереження, що перелік осо­бистих немайнових прав, закріплених у Конституції та ЦК, не є вичерпним.

У цивілістичній науці немає єдності у поглядах на підстави введення особис­тих немайнових відносин до предмета цивільного права та їх відповідність вимо­гам цивільно-правового регулювання. Так, досить поширеною є думка, згідно з якою особисті немайнові відносини не регулюються, а лише охороняються зако­ном3, особистим немайновим відносинам притаманні такі самі юридичні ознаки, як і майновим відносинам (О. А. Пушкін, М. Д. Єгоров, М. М. Сибільов)4. На думку В. П. Грибанова, особисті немайнові відносини пов'язані з майновими, є предметом цивільного права через їх невіддільність від останніх1. Висловлюва­лася також думка про те, що особисті немайнові відносини є нетиповими для ци­вільного права і вимушено втягнуті у сферу цивільного-правового регулювання, оскільки для них стало можливим застосування цивільно-правового методу пра­вового регулювання2.

Не аналізуючи детально наведені погляди на дану проблему, варто визнати спірним твердження про наявність у особистих немайнових відносин таких самих правових ознак, що й у майнових відносин. Безумовно, ці відносини мають свою специфіку, яка полягає, зокрема, у тому, що їх об'єктом є нематеріальне благо, яке не є товаром і позбавлене вартісної оцінки. Такі немайнові блага, як честь, гідність не можуть регулюватися. Тому закон лише проголошує їх та вста­новлює правові наслідки у разі порушення особистих немайнових прав, встанов­лює цивільно-правові засоби їх захисту. Тому є більше підстав приєднатися до позиції тих авторів, які вважають, що особисті немайнові права на нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх правового захисту3. Цілком очевидно, що саме цивільне право зі своїм методом правового регулювання, як ніяка інша галузь права, виявилося здатним забезпечити реалі­зацію особистих немайнових прав. Об'єднуючою ознакою майнових та особистих немайнових прав є їх приватний характер та правовий статус їх носіїв. А тому саме цивільне право, як галузь приватного права, має містити норми, які б ви­значали зміст особистих немайнових прав та механізм захисту в умовах грома­дянського демократичного суспільства з ринковою економікою. Звичайно, це не заважає в окремих інших галузях права та законодавства визначати гарантії реа­лізації цих прав, зокрема щодо права на життя, здоров'я, безпечне довкілля — у законодавстві про охорону здоров'я, екологічному законодавстві тощо. Однак да­леко не всі особисті немайнові права можуть бути предметом цивільного права (наприклад, політичні права і свободи).

Цивільне право регулює майнові та особисті немайнові відносини між певни­ми суб'єктами, а саме: між фізичними особами, між юридичними особами, між фізичними і юридичними особами, а також за участю держави, Автономної Рес­публіки Крим, територіальних громад, іноземних суб'єктів права.

Метод цивільного права. Особливості проаналізованих майнових та осо­бистих немайнових відносин, безумовно, стали визначальним фактором у форму­ванні цивільного права як галузі права. Визначення кола цих відносин дало нам відповідь на питання — які саме суспільні відносини становлять предмет цивіль­но-правового регулювання. Однак важливо встановити не лише що регулює ци­вільне право, а й як це здійснюється, якими засобами воно впливає на ці відно­сини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання численних майнових та немайнових відносин. Специфіка відносин, що регулю­ються відповідною галуззю права, водночас обумовлює специфіку методу правового регулювання. Тобто існує безпосередній тісний взаємозв'язок між предме­том правового регулювання і його методом.

На думку С. С. Алексєєва, вирішальне значення, що надає правовому режи­му основних галузей права юридичне чітке, контрастне вираження, має наяв­ність особливих, притаманних лише даній галузі методу і механізму регулюван­ня, які виявляються насамперед в особливостях правового статусу суб'єктів1. Знання методу правового регулювання має не лише теоретично-пізнавальне, а й практичне значення. У процесі законотворення послідовне застосування право­вого методу дає змогу уникати неадекватного врегулювання суспільних відно­син, будувати струнку і послідовну законодавчу систему. Натомість ігнорування методу неодмінно призведе до розбалансування правового механізму того чи ін­шого законодавчого акта, позбавить його цілісності.

У юридичній літературі ще за радянських часів сформувалося уявлення про загальне поняття методу правового регулювання. Вважалося, що метод правово­го регулювання виражає особливості форм, прийомів, способів, застосовуваних державою для регулювання суспільних відносин даного виду2.

В сучасній літературі такий підхід до визначення методу правового регулю­вання підтримується з тими чи іншими редакційними особливостями. Наприк­лад, метод правового регулювання визначається як система специфічних спосо­бів, засобів, прийомів, за допомогою яких право як регулятор суспільних відносин впливає на них у нормативному порядку, встановлюючи правила пове­дінки їх учасників, надаючи їм права та встановлюючи їм обов'язки5.

Якщо щодо загального розуміння методу правового регулювання у юристів особливих проблем не виникає, то з приводу змісту галузевого методу висловлю­ється чимало дискусійних поглядів. При цьому переважна частина вчених схи­ляється до думки про єдність цивільно-правового методу з притаманною йому певною низкою ознак4. Водночас деякі автори (М. Д. Єгоров) визнають прита­манність цивільно-правовому методу єдиної ознаки, якою має бути рівність сто­рін, оскільки вона втілюється у кожній нормі цивільного права5.

Більш перспективною нам уявляється перша точка зору, адже надто спроще­ною є думка про визнання рівності сторін єдиною ознакою цивільно-правого ме­тоду. Тут необхідно враховувати очевидно усі фундаментальні риси, притаманні галузевому методу регулювання. Досить раціональною уявляється пропозиція розкривати метод правового регулювання в чотирьох напрямах, виявляючи при цьому:

— характер правового становища учасників регульованих відносин;

—  особливості виникнення правових зв'язків між ними;

—  специфіку вирішення конфліктів, що виникають;

—  особливості засобів примусового впливу на правопорушників. Резонним є також твердження Д. В. Бобрової щодо того, що ознаки методу

цивільно-правового регулювання суспільних відносин відображені в загальному юридичне рівному становищі суб'єктів цивільного права, у специфіці юридичних фактів, у диспозитивних засадах цивільного законодавства, в особливостях ци­вільно-правових санкцій.

При встановленні ознак цивільно-правового методу необхідно також врахову­вати належність цивільного права до сфери приватного права, для якого харак­терні дозвільність, ініціативність вибору суб'єктами юридичних дій, самостій­ність у виборі правових засобів для задоволення своїх потреб та інтересів1.

Аналіз цивільного законодавства, досягнень цивілістичної науки дає підстави виділити такі основоположні ознаки методу цивільно-правового регулювання: юридична рівність учасників цивільних правовідносин; самостійний (незалеж­ний) організаційно-майновий статус учасників цивільних правовідносин; ініціа­тивно-диспозитивний характер цивільно-правових норм; відновлювально-компен-саційний характер захисних засобів порушеного права, спрямованих на майнову сферу порушника, а не на особу. В літературі трапляються й інші ознаки методу цивільно-правового регулювання, наприклад, судовий захист порушених цивіль­них прав2, майнова спрямованість відповідальності особи за вчинене правопору­шення3. Безумовно ці риси притаманні нормам цивільного прав, але їх роль не вирішальна у формуванні методу цивільно-правового регулювання, адже на су­часному етапі згідно з Конституцією України судовий порядок захисту є домі­нуючим щодо захисту будь-яких порушених прав, а майновий характер відпові­дальності не є єдиним для всіх засобів цивільно-правового захисту.

Юридична рівність суб'єктів цивільного права означає, що жодна сторона не набуває правових переваг у відносинах, що мають регулюватися нормами ци­вільного права. Тут мається на увазі не економічна рівність, оскільки сторони можуть мати далеко не однаковий майновий базис, одна сторона може мати значну кількість об'єктів нерухомості у власності, інша може взагалі не мати та­ких об'єктів.

Важливо, що можлива економічна фактична нерівність суб'єктів цивільного права не скасовує їх юридичну рівність при виникненні між ними цивільно-пра­вових відносин. Однак не завжди будуть однаковими за своїм змістом права та обов'язки сторін, наприклад у договірних зобов'язаннях, у яких одна сторона ви­ступає кредитором, інша — боржником, яка зобов'язана відповідно вчинити пев­ну дію на користь кредитора, який у свою чергу має право вимагати її вчинення. Але й у цьому разі боржник не позбавляється законом захисту від можливих не­правомірних дій кредитора, зберігаючи право висувати свої заперечення проти таких дій кредитора.

Самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права відображає особливу властивість учасників цивільно-правових відносин, яка виявляється у рівному обсязі правоздатності особи, яка набуває статусу суб'єкта цивільного права. Відповідно до статей 25 і 26 нового ЦК України (ст. 9 ЦК УРСР) цивільна правоздатність визнається за всіма фізичними особами рівною мірою. Суб'єктами цивільного права також є колективні утворення зі статусом юридичної особи, держава, територіальні громади, які також мають свою право­здатність, що існує внаслідок наявності у них статусу суб'єкта цивільного права, в основі якого лежить, зокрема, організаційно-правова єдність та наявність у них відокремленого (власного) майна, належного їм на підставі відповідного титулу (наприклад, права власності). Юридична особа відповідно до своєї цивільної пра­воздатності може мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Таким чином, самостійність (незалежність) учасників ци­вільного обігу забезпечується шляхом визнання їх суб'єктами цивільного права з рівною правоздатністю.

За таких обставин два чи більше учасників, вступаючи, наприклад, у договір­ні відносини, зберігають свій самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус суб'єкта цивільного права.

Ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм відображає специфі­ку виникнення правових зв'язків між учасниками суспільних відносин, що потра­пляють у сферу дії цивільно-правового регулювання. Реально це виявляється в тому, що за загальним правилом суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначають порядок і доцільність своєї поведінки. За таких обставин особа має можливість обрати оп­тимальний варіант своєї поведінки.

У деяких випадках законодавець може безпосередньо діяти за власною ініціа­тивою. Наприклад, відповідно до ст. 320 ЦК України та ст. З Закону України "Про власність" власник має право на свій розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. В законі використовується й інший спосіб визначення поведінки суб'єктів цивільного права. Так, відповідно до ст. 336 ЦК України (ст. 128 ЦК УРСР) право власності у набувача майна за договором ви­никає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або догово­ром. Тобто сторони в договорі мають право самостійно визначити момент виник­нення права власності на відчужуване майно. Якщо сторони цього не виконають і такий момент не буде визначений спеціальною нормою, то діятиме загальне правило про виникнення права власності на річ з моменту її передачі набувачеві. Таке правило не є обмеженням сторін у праві вибору поведінки, навпаки, воно спрямоване на встановлення визначеності у їх правовому становищі за відсут­ності їх власної волі у вирішенні даної проблеми. Саме тому у багатьох інших випадках закон визначає порядок поведінки суб'єктів цивільного права. Іншими словами, цивільне право здійснює свою регулятивну функцію щодо відносин у їх нормальному (позитивному) стані.

€ певні особливості виявлення ініціативності у "негативних" відносинах, на­приклад у тих, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди однією особою ін­шій (деліктні зобов'язання). Ця особливість полягає насамперед у тому, що де­ліктне (негативне) зобов'язання виникає за волею однієї особи і всупереч волі іншої. У такій ситуації заподіювач шкоди стає боржником, а потерпіла особа — кредитором. Відповідно потерпілий набуває право звернутися до заподіювача шкоди з вимогами (в тому числі і в судовому порядку) про відшкодування завданої шкоди, а заподіювач такої шкоди не позбавлений права за власною ініціати­вою її відшкодувати.

Будь-яке право особи, закріплене в законі, не може' існувати без механізму його захисту. Відповідно кожній галузі права притаманний свій правозахисний механізм. Особливість цивільного правозахисного механізму полягає саме у від-новлювально-компенсаційному характері захисних засобів порушених ци­вільних прав, які в першу чергу спрямовуються на майновий статус особи, а не на саму особу, як це здійснюється у кримінальному праві. Так, у разі пошко­дження орендарем орендованої речі орендодавець має право вимагати від поруш­ника виправлення цієї речі, її заміни тощо. Таким чином забезпечується віднов­лення майнового статусу орендодавця. Однак цивільне право передбачає застосування й інших цивільно-правових санкцій, серед яких центральне місце посідають міри цивільно-правової відповідальності, які полягають у стягненні з порушника збитків, сплаті неустойки, штрафу.

За загальним правилом, захист порушених цивільних прав здійснюється за ініціативою особи, яка вважає свої права порушеними.


<