§ 3. Позовна давність : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Позовна давність

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Якщо відновлення порушеного суб'єктивного права не досягнуто в оператив­ному або претензійному порядку, управомочена особа може звернутися за захис­том своїх прав і законних інтересів до юрисдикційного органу. Можливість за­хисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності. Призначення останніх полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим, відновити суб'єктивне право або юридичний обов'язок або іншим спо­собом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реалізацію закладених у суб'єк­тивному праві можливостей і задовольнити інтерес управомоченого.

У ст. 237 ЦК України позовна давність визначається як строк, у межах яко­го особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Словосполучення "позовна давність", з одного боку, відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), а з другого — з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основ­ною формою їхнього захисту у суді. І хоч закон говорить про строки позовної давності, останні застосовуються і до цивільно-правових вимог, які не оформля­ються у вигляді позову (наприклад, у справах окремого провадження, при дея­ких інших формах захисту — профспілковим органом тощо).

За загальним правилом, норми про позовну давність поширюються на всі ци­вільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у за­коні є й винятки з цього правила (ст. 249 ЦК України).

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладників про вида­чу вкладів, внесених до банківської (кредитної) установи. Характер майнових відносин, які склалися між вкладниками і банком, визначає принципове поло­ження про те, що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладника, зрозуміло, з урахуванням годин роботи установи бан­ку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вкладника порушене і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних спосо­бів розпорядження вкладом. Проте якщо з будь-яких причин банк відмовив у ви­дачі вкладу, застосування позовної давності і в цьому випадку суперечило б суті кредитних відносин, що розглядаються як безстрокові, не обмежені часовими рамками.

По-друге, не поширюється давність і на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законодавчими актами. Особисті немайнові права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі і можливості їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється давність на вимоги про відшкодування шкоди, зав­даної життю або здоров'ю громадянина. Проте такі вимоги задовольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явленню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гарантією для потерпілих. Останні мають право ви­магати відшкодування заподіяної шкоди у будь-який час.

По-четверте, позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншо­го володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Оскільки названі порушення мають тривалий характер, то постійно відсувається початковий момент перебігу позов­ної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця.

По-п'яте, позовна давність не поширюється на вимоги власника або інших осіб про визнання недійсними актів державних органів або актів органів місце­вого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володін­ня, користування та розпорядження належним їм майном.

По-шосте, не поширюється давність на вимогу страхувальника (застрахова­ної особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування.

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимоги, на які позов­на давність не поширюється.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної дав­ності: а) загальні і б) спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки не­залежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою по­рівняно із загальною позовною давністю.

Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку по­зовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.

За ч. 2 ст. 72 ЦК УРСР скорочені строки давності тривалістю шість місяців діють, зокрема, за такими вимогами: а) про стягнення неустойки (штрафу, пені); б) про недоліки проданих речей (ст. 237); в) про явні недоліки у роботі, викона­ній за договором підряду (п. З ч. 1 ст. 343); г) про недоліки у роботі, виконаній за договором побутового замовлення (ч. З ст. 350); д) що випливають з переве­зення і пред'являються перевізниками до відправників, одержувачів або пасажи­рів (ч. 2 ст. 366). До позовів про приховані недоліки у роботі, виконаній за дого­вором підряду, застосовується скорочений строк давності в один рік, крім договорів підряду, які укладаються громадянами на спорудження будівель і спо­руд, для яких діє загальний трирічний строк позовної давності (ч. 1 ст. 343). Ще менші строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, які випливають з договорів перевезення і пред'являються клієнтурою до перевізника (ч. 1 ст. 366), а також для позовів, які випливають з відносин з надання послуг зв'язку і пред'являються до підприємств зв'язку. Для позовів про переведення на учасни­ка спільної власності прав та обов'язків покупця в разі продажу частки з пору­шенням права привілеєвої купівлі частки передбачено 3-місячний строк давності (ч. З ст. 114).

Відповідно до ст. 239 ЦК України позовна давність тривалістю у шість міся­ців установлена на вимоги про стягнення неустойки, штрафу або пені. Спеціаль­на позовна давність тривалістю в один рік передбачена для таких вимог:

—  на вимогу про спростування вміщених у засобах масової інформації відо­мостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли осо­ба довідалася або повинна була довідатися про ці відомості;

—  на вимогу у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 730 ЦК);

—  на вимогу про скасування договору дарування (ст. 799);

—  на вимоги про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачів за договором найму, а також на вимогу про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 848);

—  на вимоги щодо неналежної якості робіт, виконаних за договором підряду (ст. 938);

—  на вимоги, що виникають у зв'язку з перевезенням вантажу (ст. 1002);

—  на вимоги про оскарження дій виконавця заповіту (ч. 2 ст. 1582).

На вимоги про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосу­вання наслідків його недійсності, якщо він був вчинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме протягом п'яти років. У цьому разі пере­біг позовної давності починається від дня припинення насильства, погрози чи об­ману, під впливом яких був учинений правочин, або ж від дня, коли позивач до­відався чи повинен був довідатися про ці обставини. Позовну давність тривалістю в 10 років встановлено для вимог про застосування наслідків недійс­ності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його вико­нання.

Новий ЦК України встановив (як це має місце і в зарубіжному законодав­стві), що за угодою сторін не допускається лише скорочення позовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення су­дом рішення.

Важливе значення має визначення початкового моменту перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить і правильне обчислення строку давності і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.

У визначенні моменту виникнення права на позов відображаються як об'єк­тивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт порушення права, суб'єктивний — особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу по­зовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцін­кою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком їх виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. У зобов'язаннях, у яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, ос­танній може вимагати виконання, а боржник має право виконати зобов'язання у будь-який час. Якщо кредитор вимагає виконання зобов'язання, боржник зо­бов'язаний зробити це в 7-денний строк за умови, що із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає обов'язок негайного виконання. Початок пере­бігу строку позовної давності у подібних випадках має бути приурочений або до дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання, якщо обов'я­зок негайного виконання випливає із закону або договору чи змісту зобов'язан­ня, або до моменту закінчення 7-денного строку, протятом якого боржник не ви­конав свого обов'язку на вимогу кредитора. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається з моменту виконання основного зобов'я­зання.

У разі порушення права чи охоронюваного законом інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

Особливість застосування позовної давності до вимог, які випливають з пере­везень і пред'являються до перевізників, полягає у тому, що право на позов ви­никає не з моменту, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права, а з дня одержання від названих організацій відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для відповіді. Наведені випадки можна розгля­дати як винятки із загального правила про початок перебігу строків давності.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини (юри­дичні факти), які або перешкоджають управомоченій особі своєчасно пред'явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обста­вини можуть призводити до: а) зупинення перебігу давності (ст. 78 ЦК УРСР, ст. 245 ЦК України); б) переривання її (ст. 79 ЦК УРСР, ст. 246 ЦК України); в) відновлення пропущеного строку позовної давності як загального, так і скоро­ченого (ч. 2 ст. 80, ст. 81 ЦК УРСР, п. 2 ст. 250 ЦК України).

Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

а) коли вчиненню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за да­них умов подія (непереборна сила); б) встановленого Кабінетом Міністрів Украї­ни відстрочення виконання зобов'язання (мораторію); в) коли позивач або відпо­відач перебуває у складі у Збройних Сил України, переведених на воєнний стан. До обставин, що зумовлюють зупинення перебігу позовної давності, віднесено також зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регу­лює відповідні відносини.

Перебіг позовної давності зупиняється за умови, що вище зазначені обстави­ни виникли чи продовжували існувати в останні шість місяців давності, а якщо ця давність дорівнює шести місяцям чи є меншою ніж шість місяців — протягом давності.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення давності, перебіг позовної давності триває. При цому частина строку, що залишилася, про­довжується до шести місяців, а якщо позовна давність була меншою ніж шість місяців — до позовної давності.

Крім зупинення перебіг позовної давності може бути перерваний. За ЦК України (ст. 246) переривання позовної давності допускається лише у двох випадках:

а)  при вчиненні особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Пред'яв­лення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу позовної давності. Зокрема, суд залишає заяву без розгляду, якщо заінтересована особа, яка звер­нулася до суду, не додержала встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення спору і можливість застосування цього по­рядку не втрачена, або заяву подано недієздатною особою, або заява від імені за­інтересованої сторони подана особою, яка не уповноважена на ведення справи, та у деяких інших випадках (статті 229 і 230 ЦПК). Після усунення умов, які слугували підставою для залишення заяви без розгляду, заінтересована особа може знову звернутися до суду з позовом у встановленому порядку, що приведе до переривання позовної давності, якщо до цього моменту вона ще не спливла;

б)  перебіг строку позовної давності переривається вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов'язку. Такими діями можуть бути відправлення боржником кредитору листа з проханням відстрочити стягнення боргу, часткове виконання зобов'язання тощо. Новим ЦК передбаче­но, що вчинення зобов'язаною особою дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, є підставою для переривання перебігу позовної давності неза­лежно від складу учасників (сторін) зобов'язання і, крім того, окремо сформульовано правило щодо перебігу позовної давності в разі залишення без розгляду позову, вчиненого у кримінальній справі. У цьому разі перебіг позовної давності, що почався до вчинення позову, зупиняється до набуття чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупине­на, не зараховується до тривалості позовної давності. При цьому, якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців. Суть переривання позовної давності полягає у тому, що при на­станні вищезазначених обставин перебіг давності починається спочатку, а час, який минув до перерви, до нового строку не зараховується. Жодні інші обстави­ни, у тому числі зміна осіб у зобов'язанні, не впливають на перебіг позовної дав­ності.

Позовна давність — інститут матеріального, а не процесуального цивільного права. Обмежене строком давності право на позов означає лише можливість одержати примусовий захист порушеного суб'єктивного права від юрисдикційно-го органу. Оскільки заінтересована особа може у будь-який час звернутися до суду або іншого органу за захистом порушених чи оспорюваних прав та інтере­сів, які охороняються законом, п. 1 ст. 242 ЦК України передбачає, що вимоги щодо захисту порушеного права приймаються судом незалежно від закінчення позовної давності. Але якщо при розгляді спору буде встановлено, що позовна давність закінчилася до пред'явлення позову і про її застосування заявлено сто­роною у спорі, то це є підставою для відмови в його задоволенні.

Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги означає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (неустойки, звернення стягнення на заставлене майно тощо). Проте, якщо суд визнає поважними причини погашен­ня позовної давності, порушене право підлягає захистові (ст. 80 ЦК УРСР, п. 2 ст. 250 ЦК України). При цьому необхідно вказати, які саме обставини слугува­ли підставою для поновлення строку. Не даючи хоч би приблизного переліку по­важних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, закон покладає розв'язання цього питання на юрисдикційний орган. І це цілком слушно, бо лише на підставі глибокого й уважного аналізу всіх обставин кон­кретної справи можна зробити висновок про поважність (чи неповажність) при­чин прогаяння позовної давності. У судовій практиці такими визнаються тривала хвороба, перебування за кордоном тощо. Якщо позивач взагалі не довів обгрун­тованість позовних вимог, суд відмовляє у позові саме з цих підстав, а не у зв'яз­ку з прогаянням позовної давності. Своєрідний спосіб захисту порушеного права по закінченні строку позовної давності закріплено у ч. 1 ст. 82 ЦК УРСР, п. 1 ст. 250 ЦК України: у разі виконання особою зобов'язання по закінченні позовної давності вона не може вимагати повернення виконаного, навіть якщо у момент виконання вона не знала про закінчення давності.

Сплив позовної давності позбавляє уповноважену особу можливості захисти­ти в суді своє порушене право.

Новий ЦК містить кілька статей (статті 234—236), у яких визначено порядок обчислення строків, у тому числі позовної давності. Строк починається з насту­пного дня після календарної дати чи настання події, якими визначено його поча­ток. Строк, обчислюваний роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року цього строку, а коли він обчислюється місяцями, то відповідного числа ос­таннього місяця строку. Наприклад, якщо право на позов виникло 15 червня 2001 p., то 3-річний строк позовної давності обчислюється з 16 червня 2001 р. І закінчується 15 червня 2004 p., тобто рівно через 3 роки. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на місяць, який не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. До строку, визначеного півро-ком або кварталами року, застосовуються правила щодо строків, які обчислю­ються місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Якщо строк обчислюється тижнями, то він спливає у відповідний день останнього тиж­ня строку.

Іноді особі доводиться вчиняти дію в останній день певного строку. За загаль­ним правилом, цей день триває 24 години. У разі вчинення дії щодо установи, де робочий день закінчується раніше, строк закінчується у момент, коли у цій уста­нові за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Проте строк не вважається пропущеним, якщо письмові документи або повідомлення здано до установи зв'язку до 24 години останнього дня строку. У разі коли кінець стро­ку припадає на неробочий день, останнім днем строку вважається наступний за ним робочий день.


<