§ 2. Види цивільно-правових строків (термінів) : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Види цивільно-правових строків (термінів)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Розмаїття строків, що регулюються цивільним правом, зумовлює потребу їхньої класифікації. Строки у цивільному праві групуються за різними крите­ріями:

1.  За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (тер­міни), які визначаються:

а)  законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, починаючи з 1 січня року, який настає за роком смер­ті автора);

б)  адміністративним актом (наприклад, місячним планом перевезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних за­собів, а вантажовідправника — з пред'явлення вантажів до перевезення протя­гом календарного місяця);

в) угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

г)  рішенням суду, господарського або третейського суду (наприклад, за рішенням суду дається відстрочення виселення наймача з жилої площі на три мі­сяці).

2.  За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у вста­новленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скорочення позовної давності), і диспози­тивні, що визначаються за угодою сторін (наприклад, строки в орендних відно­синах).

3.  За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні й окремі строки (наприклад, річний строк дії догово­ру — це загальний строк поставки продукції, окремі ж строки — місячні, квар­тальні тощо — визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у межах загального строку).

У навчальній літературі наводяться також інші підстави для класифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, початкові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має поділ строків (термінів) за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням пе­ріоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями і годинами. Тер­мін, встановлений законом, іншими правовими актами, правочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути визначені також вказівкою на подію, яка обов'яз­ково має настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну), кожний з яких може бути викорис­таний самостійно або водночас з іншими.

Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається при позна­ченні термінів календарними датами. Останні можуть бути конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приурочені до певної дати. Наприклад, у договорах на виконання обчислювальних робіт строки подання замовником ви­конавцеві вихідних документів визначаються не тільки календарними датами, а й годинами.

Досить поширеним способом визначення строку у законодавстві і на практи­ці є встановлення періодів часу, які обчислюються роками, місяцями, тижнями, днями й годинами. При цьому початковий і кінцевий моменти періоду можуть приурочуватися до певної календарної дати або події, яка обов'язково має наста­ти. Наприклад, сторони обумовили, що договір підряду діє з 1 січня по 31 грудня такого-то року.

Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка обов'язково має настати. За часову категорію може бути взято подію, настання якої є неми­нучим, на відміну від події, що використовується при укладенні умовних угод (можливість настання події тут може бути ймовірною). Так, обов'язок щодо по­повнення неподаних перевізних засобів на внутрішньому водному (річковому) транспорті обмежений рамками навігаційного періоду. І хоч відкриття й закриття навігації у конкретному водному басейні здійснюються за розпорядженнями (на­казами) органів управління відповідним транспортом, настання і закінчення на­вігаційного періоду до певної дати передбачити наперед неможливо, оскільки це залежить від погодних умов у даному році.

Нарешті, термін виконання зобов'язання може бути визначений моментом витребування кредитора. Відповідно до ст. 165 ЦК УРСР, ст. 570 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у 7-денний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, догово­ру або із суті зобов'язання. У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і порядок виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. Так, у до­говорі можна передбачити поставку продукції на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі замовлень, поданих покупцем з виникненням його потреб у товарах, а в договорі зазначаються порядок і строки подання та виконання таких замовлень.

У літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охороню-вальні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки — це строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків, в охоронювальних — вони є строками захисту цивільних пав. До них належать строки: а) гарантій­ні; б) оперативного захисту; в) претензійні; г) позовної давності; д) процесуальні.

В абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстроковості суб'єк­тивних прав, що належать управомоченій особі. Наприклад, право власності не обмежено для власника будь-яким строком. Особисті немайнові права, не пов'я­зані з майновими (право на ім'я, таємницю особистого життя тощо), невіддільні від особи їх носія, безстрокові й довічні.

Більшість строків, що встановлюється у регулятивних цивільних правовідно­синах, дає можливість управомоченій особі здійснювати закладені у суб'єктивно­му праві можливості і задовольнити свої інтереси у межах відведеного на це часу. Так само виконання обов'язків у цих відносинах, що здійснюється зобов'язаною особою у встановлений строк, свідчить про звичайний, нормальний перебіг суспільних процесів. Закінчення строку, передбаченого для здійснення права та виконання обов'язку, за загальним правилом, не тягне за собою авто­матичного припинення цього права або обов'язку, оскільки зберігається можли­вість їхнього примусового здійснення і захисту протягом певних строків в опера­тивному, претензійному або позовному порядку.

Але для деяких правовідносин у законі передбачається, що нездійснення пра­ва або невиконання обов'язку у певний строк призводить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки називаються присікальними (преклюзивни-ми). Так, відповідно до п. 1 ст. 227 і п. 1 ст. 228 ЦК України строк дії довіреності визначається у самій довіреності. Якщо строк її дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії довіреності є присікальним строком, бо по його закінченні припиняється право представника діяти від імені особи, яку він представляє.

Особливість присікальних строків полягає у тому, що вони, визначаючи рам­ки суб'єктивного права (обов'язку) у часі, входять до його змісту як внутрішньо властива межа існування. Закінчення присікального строку тягне за собою при­пинення суб'єктивного права або обов'язку, але це не можна визнати достроко­вим припиненням. Про дострокове припинення права або виконання обов'язку можна говорити лише тоді, коли воно настало до закінчення строку. Припинення ж права або обов'язку, обмежених присікальним строком, відбувається із зазна­ченням строку. Але присікальний характер того чи іншого строку має прямо вип­ливати зі змісту відповідної норми закону або умов укладеної угоди.

Суб'єктивне цивільне право підлягає захистові. Порушене право реалізується вже у рамках охоронювальних правовідносин. До них належать гарантійні зо­бов'язання якості продукції, робіт та послуг. Вони дійсні протягом певних стро­ків (гарантійні строки). Суть гарантійного строку полягає в тому, що при ви­явленні у товарах (роботах, послугах) відступів від умов договору про якість покупець (замовник) на свій вибір може вимагати від виготовлювача: а) заміни товару: б) відповідного зменшення винагороди: в) безоплатного усунення недо­ліків: г) розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків. Конкретні га­рантійні строки встановлюються у стандартах, технічних умовах, правилах про договори підряду на капітальне будівництво та інших підзаконних актах. Сторо­ни можуть встановити гарантійні строки у договорі, якщо вони не визначені в нормативному порядку, а також встановити триваліші гарантійні строки, ніж це передбачено нормативно-технічною документацією.

У ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав громадян та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односторонніми діями управомоченої особи без звернення до компетентного юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні управомоченою особою до правопорушника заходів (санкцій) оперативного характеру. З терміном "оперативність" асоціюється швидке, негайне реагування особи на порушення її права. Але сам оперативний захист здійсню­ється у певному порядку і в строки, встановлені законом або договором. Так, за ст. 757 ЦК України допускається одностороння відмова від виконання договору поставки (повна або часткова) в разі істотного порушення договору однією із сторін. Зокрема, порушення договору постачальником припускається як істотне у разі: 1) поставки товарів неналежної якості з недоліками, які не можуть бути усунені у прийнятний для покупця строк; 2) неодноразового порушення строків поставки. Договір поставки вважається відповідно зміненим або розірваним з мо­менту одержання стороною (постачальником) повідомлення іншої сторони (по­купця) про односторонню відмову від виконання договору, якщо інший термін не передбачений у повідомленні або не визначений угодою сторін. Відмова сторони від договору в зазначених випадках і є засобом оперативного впливу на контр­агента, здійснюваного у певні строки.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного порядку вирішення цивіль­но-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'язаної особи про добровільне задоволення вимог управо-моченого: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушен­ня права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, основане на добровільній і взаємній повазі інтересів сторін, — найдоцільніший спосіб усунення відхилень від нормального розвитку цивільного обороту.

За загальним правилом, пред'явлення претензій не є обов'язковим за спора­ми, у яких обома учасниками (або хоч би одним з них) є громадянин (крім від­носин з перевезень і надання послуг зв'язку).

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єкти (юридичні та фізичні особи), останні застосовують у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів. Зокрема, спори, що виника­ють з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, основаному на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення гос­подарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної кате­горії спорів порядку їх досудового врегулювання. Для інших випадків попереднє пред'явлення претензії до господарюючого суб'єкта не є обов'язковим.

Відповідно до пунктів 1 і 2 ст. 1002 ЦК України до вчинення перевізникові позову, що випливає з перевезення вантажу, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, передбаченому транспортними статутами та кодексами. По­зов до перевізника може бути вчинений вантажовідправником чи вантажоодер­жувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид господарських правовід­носин, не встановлено окремого порядку і строків пред'явлення і розгляду пре­тензій, то застосовуються загальні положення про досудове врегулювання спо­рів, передбачені статтями 5—11 Господарського процесуального кодексу України. Разом з тим Господарський процесуальний кодекс не зазначає строку, протягом якого одна особа може пред'явити претензію до іншої. Очевидно, це можна зробити в межах, встановлених для певних вимог строків позовної дав­ності. Претензія підлягає розглядові в місячний строк, який обчислюється з дня її одержання відповідачем. Обгрунтовані вимоги заявника мають бути задоволе­ні, а якщо претензію відхилено, у письмовій відповіді слід подати мотиви її від­хилення.


<