§ 3. Недійсні угоди (правочини) : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Недійсні угоди (правочини)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Форма волевиявлення — це форма угоди. Загальні правила про форму угод передбачені у новому ЦК України. Правочини можуть вчинятися усно або пи­сьмово. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встанов­лено законом (ст. 206 нового ЦК України). Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Такі правочини мо­жуть вчинятися фізичними особами в галузі роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів (ст. 207 нового ЦК України).

Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі.

Письмова форма правочину вимагається в таких випадках. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 ново­го ЦК України; правочини фізичних осіб, відповідно до п. З ст. 209 нового ЦК, між собою на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не підлягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 цього Кодексу.

Новий ЦК (ст. 209) не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 209 ЦК України зазначе­но, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Пра-вочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими доку­ментами, та скріплюєтья печатками.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може під­писатися власноручно, за її дорученням текст правочину підписує інша особа.

Підпис цієї особи на тексті нотаріально посвідчуваного правочину засвідчу­ється нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нота­ріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підпи­саний його учасниками.

Підпис такої особи на тексті правочину, вчиненого у письмовій формі, може бути засвідчений відповідно відповідною посадовою особою за місцем роботи чи навчання, за місцем проживання чи лікування учасника правочину чи особи, що підписала правочин замість нього (ст. 208 ЦК України).

Новий ЦК України зберіг письмову форму правочинів учасників цивільного обігу. Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впоряд­кування прав та обов'язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов'язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що пе­ревищує у двадцять разів розмір доходу, який не оподатковується, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання правочину, користуючись показання­ми свідків. Письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність — про те, що правочин не укладено.

Новий ЦК певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання письмової форми правочину. Стаття 219 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Та­кий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежу­ються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спо­ру між ними. З цього приводу ч. 2 ст. 219 передбачає, що у разі заперечення однією зі сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сто­рони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого право­чину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою за­собів аудіо- та відеозапису.

Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.

Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення ли­ше у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на яко­му викладено текст правочину, посвідчувального напису (статті 209, 210 ЦК України).

Новий ЦК України передбачає наслідки недодержання вимог закону про но­таріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 220 і 221). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього пра­вочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посві­дченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення догово­ру має також наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені ви­нятки.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджу­ються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може ви­знати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібно.

ЦК України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд, встано­вивши недійсність правочину внаслідок порушення нотаріальної форми, повер­тає сторони у попередній майновий стан, тобто застосовує двосторонню рести­туцію (ст. 217 нового ЦК України).

Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи ін­шому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психіч­ною зрілістю. Новий ЦК України (статті 31 і 39) передбачає, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх до 14 років укладають пра­вочини батьки, усиновителі, опікуни (за ЦК УРСР малолітні особи у віці до 15 років). Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність, і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотични­ми засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усинови­телів та піклувальника (статті 32 і 36 ЦК України), за винятком дрібних побуто­вих угод.

Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14 ро­ків, особами, що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздат­ності, зумовлює їх недійсність.

Новий ЦК України зберіг основні елементи правових наслідків вчинення пра­вочину малолітнім до 14 років за межами його дієздатності та недієздатною осо­бою. Зазначені угоди є недійсними відповідно до закону, а саме статей 222 і 226 ЦК України. Правовим наслідком недійсності цих угод є поновлення сторін у по­передньому майновому стані, а за неможливості такого поновлення кожна зі сто­рін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах за цінами, що існують на момент відшкодування.

Новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 p., передбачає, що дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочи­ну малолітній особі до 14 років, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік іншої сторони (ст. 222 ЦК України).

Додатковий обов'язок дієздатної особи відшкодувати збитки потерпілій недієздатній особі не е правовим наслідком вчинення правочину недієздатною особою (ст. 226 ЦК України) на відміну від ЦК УРСР 1963 р. (ст. 51). В цьому розумінні позиція нового ЦК України є непослідовною і несправедливою. Необ­хідно запозичити норму ст. 51 ЦК УРСР 1963 p., за якою дієздатна сторона зо­бов'язана відшкодувати збитки недієздатній стороні, якщо вона знала або могла знати про недієздатність сторони. Це правило максимально охороняє майнові ін­тереси недієздатної особи, як учасника правочину.

Новий ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути майно в натурі його вар­тість відшкодовують батьки (усиновителі) чи опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. Також є новим правило про правові наслідки недійсності правочину, укладеного малолітнім з особою віком від 14 до 18 років. У разі не­дійсності такого правочину застосовується двостороння реституція. За неможли­вості поверненути майно в натурі відшкодовується його вартість. Якщо у непов­нолітнього немає коштів, необхідних для відшкодування, їх виплату здійснюють батьки (усиновителі), піклувальники неповнолітнього за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

У новому ЦК України на відміну від ЦК УРСР 1963 р. одним з правових на­слідків недійсності правочину, вчиненого недієздатною особою, є обов'язок діє­здатної сторони компенсувати опікунові недієздатної особи моральну шкоду, як­що буде встановлено, що вона знала про психічну хворобу або недоумство іншої сторони або могла припускати такий стан особи.

Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і обмежено дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі визнання правочи­ну недійсним застосовуються такі самі правові наслідки, що й при недійсності правочину, вчиненого з малолітнім до 14 років (статті 223 й 224 нового ЦК Ук­раїни).

Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значен­ня своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, визнається судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороняються зако­ном, порушено.

Для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання правочину недійсним розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

У разі визнання правочину недійсним застосовуються правові наслідки не­дійсності угод, вчинених малолітніми до 14 років (ст. 22 нового ЦК України).

Новий ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, передбачає обов'язок сторони, яка знала про стан особи у момент вчинення правочину, компенсувати їй мо­ральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 225).

Зміст првочину визначається змістом волі сторін, а останній має відповідати змістові норм права. Інакше кажучи, в будь-якому разі, коли воля сторін у пра-вочині не збігається зі змістом правових норм, є підстави говорити про те, що даний правочин суперечить вимогам права, а отже є протизаконним. Так, право-чин, вчинений фізичною особою з приводу відчуження будинку, який є спільним подружнім майном, без згоди іншого з подружжя, тобто з порушенням вимог ст. 23 КпШС України, є протизаконним. Відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного подружнього майна може бути підставою для визнання не­дійсним правочину, коли судом встановлено, що сторони (сторона) у правочині діяли недобросовісно (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними)". Інший приклад. Протизаконним є правочин, за яким фізична особа придбаває і розпоряджається всупереч вимогам закону предметами, що вилучені з обігу (військова зброя, порнографічна література, картини). Зазначений правочин є недійсним за законом — ст. 49 ЦК УРСР. В обох зазначених випадках воля учасників правочинів суперечить вимогам закону. Обидва правочини є недійсни­ми, але правові наслідки їхньої недійсності різні. У першому випадку вчинення правочину призводить до порушення прав окремих осіб (одного з подружжя). Наслідком його недійсності є двостороння реституція, тобто поновлення сторін у попередньому майновому стані. У другому випадку вчинення правочину пов'я­зане з порушенням інтересів суспільства в цілому. У зв'язку з цим ст. 49 ЦК УРСР передбачає особливі наслідки недійсності такого правочину, а також його ознаки.

Застосування ст. 49 ЦК УРСР припускає встановлення об'єктивних і суб'єк­тивних факторів:

а)  об'єктивно правочини, що підпадають під дію ст. 49, вчиняються на шкоду інтересам держави і суспільства, а саме з метою, що суперечить інтересам дер­жави і суспільства;

б) дії учасників правочину мають навмисний характер;

в)  у разі виконання правочину і за наявності умислу в обох сторін все отри­мане сторонами за правочином стягується у дохід держави.

Досвід судової практики свідчить, що ст. 49 є недосконалою за структурою і змістом.

У ЦК України передбачена ст. 228, яка покликана виконувати функції ст. 40 і докорінно відрізняється від неї за назвою і змістом.

Актуальність включення ст. 228 до нового ЦК України зумовлює необхід­ність зробити деякі загальні зауваження.

Соціально-економічний стан сучасного суспільства в Україні породив помил­кові уявлення про економічну вседозволеність. На цьому фоні частіше вчиняють­ся правочини, які суперечать нормам Кримінального кодексу України. Йдеться про використання нелегальних (кримінальних) прибутків у легальній економіч­ній сфері шляхом вливання інвестицій, спонсорської допомоги. Не меншу загро­зу становить факт використання грошових коштів, добутих злочинними засо­бами в кредитно-фінансовій системі. Використання незаконних доходів відбувається через вчинення відповідних правочинів. Безперешкодне залучення незаконних доходів в економічний обіг створює умови для здійснення нових зло­чинів. Не можна не погодитися з думками, висловленими в кримінально-право­вій літературі1 про те, що, бажаючи добути прибуток будь-якими засобами, злочинні формування не зупиняються ні перед чим, керуючись принципом: Lucri bonus est odor ex re qualibet — Запах прибутку приємний, звідки б він не виходив.

Враховуючи вищенаведене, можна вважати, що норма ст. 228 нового ЦК Ук­раїни зіграє свою роль в якості перешкоди для вчинення і виконання незаконних угод. Назва ст. 228 розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незакон­ного правочину, а також юридичні наслідки вчинення такого првочину. Вона формулюється так: "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує пуб­лічний порядок". За буквальним текстом норми: правочин, який порушує публіч­ний порядок, є недійсним. Отже, недійсність розглядуваного правочину безпосе­редньо встановлюється законом. Судове рішення може лише констатувати недійсність. Цієї норми немає в ст. 49 ЦК УРСР. Автори статті намагаються дати визначення порушення правочином публічного порядку через перелік криміналь­них і цивільних деліктів, на які були спрямовані дії сторін (сторони). З цим важ­ко погодитися. Натомість, на наш погляд, необхідно визначити характер і зміст законів та інших правових актів, які порушують учасники незаконного правочи­ну. Однією з основних ознак ст. 228 є те, що безпосереднім об'єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю при­родою. Це кримінальне законодавство, в тому числі Кримінальний кодекс Украї­ни, валютне, бюджетне, податкове, антимонопольне, земельне, законодавство про надра та інше законодавство, що передбачає основи правового регулювання економіки країни2.

Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного право­чину. При цьому умисел спрямований на мету, що суперечить публічному зако­нодавству.

Нарешті, ознака про правові наслідки недійсності незаконного правочину. Якщо правочин виконано сторонами, то за наявності умислу в обох сторін, все те, що взаємно передано ними, стягується до державного бюджету, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність держави. Вважаємо, що суворість зазначених санкцій адекватна тяжкості вчи­неного правочину, який у багатьох випадках є кримінальним правопорушенням.

За наявності умислу однієї сторони все те, що вона другій стороні передала, стягується до державного бюджету. А все те, що друга сторона передала першій стороні, повертається їй. Інакше кажучи, сторона, що діяла ненавмисно, понов­люється у попередньому майновому стані, тобто застосовується одностороння реституція. А до сторони, яка діяла з умислом, застосовується така санкція, як вилучення майна на користь державного бюджету. Щодо сфери застосування ст. 228, то правила зазначеної статті поширюються на правочини, учасниками яких є юридичні і фізичні особи.

Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК УРСР (ст. 50) вважає недійс­ною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяль­ності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є не­дійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсності поза-статутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інте­ресам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються су­ворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК УРСР. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК УРСР. Зазначені на­слідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угоді є громадянин.

Новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим пра­вовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються суворі санкції, вста­новлені ст. 228 нового ЦК України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв — волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв йолі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки неї відповід­ність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство — фізичний або психічний вплив па особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну полю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевияв­лення і при укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбу­вається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною; коли обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його закон­ним інтересам. Отже, погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протип­равною.

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідо-мо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках во­левиявлення представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він пред­ставляє.

Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай неви­гідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві ознаки:

а)  економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах;

б)  збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та ін­ших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

Потерпіла сторона, державна або громадська організація можуть пред'явити позов до суду і вимагати визнання угоди недійсною у зв'язку з тим, що в ній во­левиявлення не відповідає внутрішній волі однієї із сторін (ч. 1 ст. 57 ЦК УРСР).

Якщо угоду визнано недійсною за однією із зазначених підстав, друга сторо­на повертає потерпілому все одержане нею за угодою, а за неможливості повер­нути одержане в натурі — відшкодовує його вартість. Майно, одержане за уго­дою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається у доход держави. За неможливості передати майно у доход держави в натурі — стягу­ється його вартість (ч. 2 ст. 57 ЦК УРСР).

Отже, за недійсності угод потерпіла сторона може вимагати поновлення у по­передньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протип­равні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим пору­шила інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується за це до цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все, передане нею контрагентові за угодою або належне їй від контрагента, звертається у дохід держави.

Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним втрати, втра­ту або пошкодження його майна, тобто збитки, пов'язані з укладенням недійсної угоди.

Новий ЦК України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом (вираз невдалий, краще написано в ЦК УРСР 1963 p., — внаслідок) обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, тобто запозичив норми попе­реднього кодексу, які завжди були необхідними в справі захисту інтересів і суб'­єктивних прав учасників цивільного обороту від обманщиків, шахраїв, насильни­ків та інших правопорушників. Проте недостатньо сформулювати зазначені норми. Не менш важливо встановити ефективні правові наслідки недійсності цих правочинів, які б утримували недобросовісних і непорядних осіб від укладання правочинів шляхом вчинення протиправних, а іноді й злочинних дій. У роз­в'язанні цього питання перевагу треба віддати ЦК 1963 p., який, як зазначалося вище, передбачає односторонню реституцію і відшкодування збитків відносно потерпілої сторони І стягнення майна, в тому числі грошей, правопорушника у дохід держави. Новий ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок якої тільки потерпіла сторона поновлюється у попередньому майно­вому стані. Він допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така двосторон­ня реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не утриманню від них. Вважаємо, необхідно поновити односторонню реституцію стосовно потерпі­лої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують по­трібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб (обману, насильства тощо). Є підстави також змінити в новому ЦК структуру норм, що передбачають окремі види правочинів, що розглядаються. Натомість сформулювати одну норму, в якій об'єднати всі ви­ди зазначених правочинів і встановити однакові правові наслідки недійсності цих правочинів: односторонню реституцію, відшкодування збитків для потерпілої сторони і стягнення майна або його вартості обманщика, насильника, шахрая то­що в дохід держави.

Цивільний кодекс 1963 р. передбачає недійсність угоди (правочину), яку вчи­нено внаслідок помилки. До цього є кілька зауважень.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто як­би сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти не­правильне сприйняття стороною суб'єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в ін­шому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути ви­знана недійсною (ст. 56 ЦК УРСР). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося пише, слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди (ст. 153 ЦК УРСР). Судова практика вихо­дить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладення угоди, не веде до ви­знання її недійсною.

Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учас­ники угоди.

Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В. М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут припускаються по­милки обидві сторони і, отже, кожна з них має право пред'явити позов про ви­знання угоди недійсною.

Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньому стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодовується його вартість.

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладенням угоди. Чинне законодавство (ч. З ст. 56 ЦК УРСР) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, має право вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, як­що доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведе­но, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помил­ки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. То­ді він має відшкодувати своєму контрагентові понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна.

Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК УРСР не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладенням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає запитання, чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, які не брали участі в укладенні угоди? Відповідно до ч. З ст. 56 ЦК УРСР у цьому разі жодна із сторін не може претендувати на від­шкодування збитків за рахунок іншої.

Новий ЦК України, на наш погляд, погіршив правове регулювання недійснос­ті правочинів, вчинених внаслідок помилки. В новому кодексі чітка і зрозуміла ст. 56 ЦК УРСР 1963 р. змінена не кращим чином. Нова редакція статті не від­повідає на запитання, за позовом якої сторони суд може визнати правочин не­дійсним, хто повинен відшкодувати збитки відповідній стороні і за якою підста­вою? До того ж, розглядувана стаття не відповідає на запитання, яке виникло у судовій практиці, чи можливо відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, як­що помилка сталася внаслідок їх вини у формі необережності.

Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового резуль­тату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані мнимі угоди (ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву об'єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на ук­ладення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значен­ня. У зв'язку з цим ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР відносить мнимі угоди до недійсних.

Мнимі угоди мають різні цілі, у тому числі й протизаконні (наприклад, один громадянин укладає з іншим угоду, щоб приховати своє майно від описування). Бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, дале­кими від порушення законів (наприклад, громадянин укладає мниму угоду про­дажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у нього майна). Проте слід пам'ятати, що всі мнимі угоди є недійсними незалежно від мети укладання.

Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди ухва­люють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків.

Мнимі угоди слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою прихован­ня іншої угоди. Учасники удаваної угоди намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відпо­відає юридичним наслідкам, настання яких вони насправді бажають.

Слід розрізняти угоду, яка приховує іншу, і угоду, яку приховують. У першій є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом угоди є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває пра­вового значення. Як зазначалося вище, така угода є недійсною. Ось чому необ­хідно застосовувати правила, що регулюють саме угоду, яку сторони справді ма­ли на увазі (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР).

Частіше удавана угода укладається з метою приховати протизаконну. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсної угоди, яку сторони справді мали на увазі.

Проте трапляються випадки, коли удавана угода приховує правомірну. На­приклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду ку-півлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.

Новий ЦК України не вніс змін в правове регулювання юридичних наслідків вчинення таких правочинів, якщо не брати до уваги того, що, на відміну від ст. 58 ЦК 1963 p., в новому ЦК України правочинам присвячено окремі статті, що, на наш погляд, не є виправданим, оскільки зазначені правочини пов'язані між собою. Водночас істотною новелою нового ЦК є відмова від поняття "мнима угода" та введення поняття "фіктивний правочин".


<