§ 1. Поняття цивільного права : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття цивільного права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Неможливо оволодіти цивільним правом, не виявивши насамперед його за­гальнотеоретичних засад. Юридичною наукою сформульовано вчення про існу­вання та функціонування права в межах відповідної системи права, що склада­ється у кожній державі з тими чи іншими особливостями. Протягом багатьох десятиліть правова система України внаслідок загальновідомих історичних об­ставин формувалася в межах правової системи Російської імперії і Радянського Союзу. І лише останні десять років у незалежній і демократичній Україні запо­чатковано активне створення нового правового поля, яке повинно відповідати за­гальновизнаним світовим стандартам, побудованим на пріоритеті загальнолюд­ських демократичних цінностей, непорушності права приватної власності. Водночас формування правової системи незалежної України, юридичної науки перебуває як під впливом багатовікового досвіду світової цивілізації, так і пози­тивного досвіду нормотворчості та правової науки радянського періоду.

При визначенні поняття права взагалі та цивільного права зокрема обов'яз­ково необхідно враховувати, що термін "право" вживається у багатьох значен­нях — в соціальному, філософському, побутовому, юридичному. Однак і юридич­не його значення в юриспруденції може бути багатоаспектним. Так, загальновизнаним і практично значимим є поділ права на об'єктивне і Суб'єк­тивне. В юридичній науці з приводу визначень об'єктивного і суб'єктивного пра­ва висловлювалося багато різноманітних думок, в основу побудови яких покладено, як правило, правову норму. Відповідно в узагальненому вигляді юридичною нау­кою об'єктивне право визначається як певна "сукупність", "система" встановле­них державою загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки), вико­нання яких забезпечується державно-примусовими засобами1. Близькими до наведеного визначення є погляди класиків марксизму-ленінізму, які розглядали право як волю пануючого класу, виражену в законі1. Тим самим, на їх думку, право має класовий характер. Примат класового характеру права якраз багато в чому і призвів до підміни закону революційною правосвідомістю, нехтування приватними інтересами тощо. Сучасне право України позбавляється таких пере­гинів і будується на засадах громадянського суспільства, в якому однаковою мі­рою охороняються як публічні інтереси, так і приватні.

На відміну від об'єктивного права, суб'єктивне право є відповідна міра пове­дінки учасників правовідносин, встановлена і дозволена тією чи іншою правовою нормою. Тобто у даному випадку мається на увазі конкретне право індивідуалі­зованого суб'єкта. Тому завжди суб'єктивне право обумовлене об'єктивним пра­вом, дія якого породжує суб'єктивне право в учасників правовідносин і водночас захищає його у разі порушення іншими особами.

Всі існуючі в державі правові норми в цілому утворюють відповідну правову систему, конструкція якої побудована у певному порядку та за певними принци­пами, напрацьованими юридичною наукою. Одним з визначальних положень тео­рії права на сучасному етапі став висновок про поділ усієї правової системи Ук­раїни, як і в зарубіжних країнах з високорозвинутою ринковою економікою, на публічне і приватне право. У свою чергу публічне і приватне право, регулюючи певну однорідну чи відносно однорідну категорію суспільних відносин, поділяєть­ся на відповідні підсистеми, які дістали назву галузі права.

Публічними галузями права, зокрема, вважаються конституційне, адміністра­тивне, кримінальне, фінансове право, приватними — цивільне, трудове. Наведе­ний перелік самостійних галузей права не є вичерпним і остаточним. У межах єдиної системи права держави формуються й інші відносно цілісні підсистеми, наприклад, земельне право, екологічне право, природно-ресурсне право, сімейне право, житлове право, господарське право, податкове право. Проте такі підсис-темні утворення не визнаються беззастережно самостійними галузями права, їх місце в системі права досить часто змінюється залежно від значення цих підсис­тем на тому чи іншому етапі розвитку держави, від ступеня законодавчої врегу-льованості відносин, що входять у сферу впливу відповідної підсистеми.

Визначальною підставою поділу системи права на галузі слугує предмет пра­вового регулювання суспільних відносин, які є неоднорідними, а певні їх групи мають спільні ознаки. Саме наявність у відповідної категорії об'єктивно існуючих відносин спільних ознак дає підстави для формування галузі права. На цей про­цес можуть впливати і суб'єктивні фактори, зокрема ступінь розвитку науки, ад­же представники того чи іншого наукового напряму прагнуть обрунтувати існу­вання певної сукупності правових норм, що є предметом їх досліджень, у формі самостійної галузі права. Так, "провідною" галуззю права в юридичній літерату­рі визнається земельне право2. Самостійною галуззю права представники сімей­но-правової науки вважають сімейне право3. Нині спостерігається тенденція до обгрунтування визнання галуззю права підприємницького права, хоч частина юристів вважає цю позицію передчасною1. Можливі також випадки ліквідації галузі права. Так, у зв'язку з переходом України до засад ринкової економіки відбулася ліквідація колгоспів, а відтак відпали підстави існування колгоспного права.

Отже щодо визнання галуззю права багатьох правових підсистем у науці немає одностайності. Наявність труднощів у вирішенні цієї проблеми створила передумови для зародження так званих комплексних галузей права. Так, ще в радянський період у юридичній науці поширилася думка про можливість існуван­ня поряд з основними профілюючими (традиційними) галузями права (державне, адміністративне, цивільне право), процесуальними галузями права (цивільне процесуальне право, кримінальне процесуальне право) та спеціальними галузями права (трудове право, земельне право, фінансове право) так званих комплексних галузей права, які мають ознаки вторинних утворень у правовій системі (банків­ське, податкове, житлове право та ін.) і створюються для спеціалізованого регу­лювання певних відносин на основі вже існуючих галузевих правових систем і можуть не мати свого самостійного методу правового регулювання. Очевидно метою утворення таких вторинних правових підсистем є внесення раціональнос­ті та підвищення ефективності у правове регулювання неоднорідних суспільних відносин, які виникають у конкретній сфері виробничої чи іншої діяльності. Та­кою комплексною галуззю деякі автори вважають господарське право, яке, на їх думку, грунтується на нормах цивільного, адміністративного, фінансового та ін­ших галузей права2. Така точка зору безумовно має право на існування, але вона вразлива, адже не враховує того, що будь-яка загальновизнана самостійна галузь права містить норми, які регулюють не властиві їй суспільні відносини. За таких обставин можна було б дійти висновку про відсутність у правовій системі взагалі самостійних галузей права. Тому уявляється більш прийнятною позиція про ви­знання вторинних комплексних правових підсистем, що регулюють певну кате­горію різнорідних суспільних відносин у спеціальній сфері діяльності, комплекс­ними (змішаними) підгалузями права або комплексним міжгалузевим правом.

Особливе місце у правовій системі посідає процесуальне право, метою якого є забезпечення реалізації норм матеріального права (цивільного, земельного, кримінального тощо). Воно покликане забезпечити функціонування матеріаль­них галузей права. Проте це не перешкоджає визнанню цивільного процесуаль­ного права, кримінального процесуального права самостійними галузями права, оскільки їх норми регулюють цілком однорідні відносини, що виникають у разі звернення особи (фізичної, юридичної) до суду.

Щодо місця цивільного права у правовій системі в науці розбіжностей не ви­никає. Воно однозначно визнається основною самостійною галуззю права, яка має свій предмет та метод правового регулювання. Це, однак, аж ніяк не озна­чає, що цивільне право як галузь правової системи України позбавлено проблем. Вони існують, але стосуються в основному визначення кола регульованих ци­вільним правом відносин, змісту методу правового регулювання, співвідношення норм цивільного права з іншими галузевими та міжгалузевими системами (під­системами).

Особливо актуальною в незалежній Україні є проблема приватного характе­ру цивільного права. Поділ усієї правової системи на публічне та приватне право багато в чому є умовним, оскільки в багатьох випадках відбувається процес вза­ємодії норм різних окремих систем1. Незважаючи на те, що норми конституцій­ного права є публічно-правовими, Конституція України закладає підвалини для усіх галузей права та інших підсистем, у тому числі і для цивільного права, ос­кільки вона виконує функцію "соціального служіння" всьому народу держави2. Наприклад, у новій Конституції України у восьми статтях містяться норми сто­совно права власності громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад. Відповідно ці норми знайшли своє відображення та розвиток у нормах інституту права власності нового Цивільного кодексу України. Для конституцій­ного права, інших публічних підсистем характерна імперативність переважної частини норм. Для норм цивільного як приватного права характерні диспозитив-ність, спрямованість на забезпечення інтересів окремої особи тощо.

На думку Є. О. Харитонова і Н. О. Саніахметової, приватне право можна ви­значити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захис­ту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади і підпорядкованості один одному, рівноправно і вільно встанов­люють собі права та обов'язки у відносинах, що виникають за їхньою ініціати­вою3. Таке визначення значною мірою об'єктивно відображає характеристику приватного права. Автори виправдано прагнули розвинути відому цитату рим­ського юриста Ульпіана про те, що "публічним правом є те, що стосується ста­новища Римської держави, приватним — яке стосується блага окремих осіб". Проте у даному разі наведена авторами характеристика не є вичерпною, оскіль­ки зміст приватного права надто складний і не завжди однорідний. Неоднознач­ним може виявитися для тлумачення термін "фігурант держави", адже під ним можна розуміти також державні та комунальні юридичні особи, інтереси яких як публічних утворень захищаються приватним правом нарівні з інтересами приват­них осіб. Крім того, автори припустилися певної непослідовності, розглядаючи приватне право як сукупність правил і норм, а в іншому випадку цілком вірно стверджують, що право — категорія більш широка ніж закон, яка охоплює всю сукупність загальнообов'язкових норм. У зв'язку з цим може постати питання: яку різницю вбачають автори між правилами і нормами.

Звичайно, будь-яке визначення приватного права може мати вразливі сторо­ни. Тому головним завданням у вирішенні проблеми публічного і приватного пра­ва має бути виявлення найважливіших юридичних ознак, що слугують підставою для їх розмежування. В юридичній науці в основу цього розмежування покладе­но категорію інтересу. Вважається, якщо йдеться про державний інтерес, право­ве становище держави, її органів, про регулювання відносин, що мають суспіль­ний інтерес, то це сфера публічного права, але коли йдеться про інтерес окремих приватних осіб, майнові відносини між ними, їх правове становище у зв'язку з цим, то це сфера приватного права1. Безумовно, категорія інтересу тут є надзви­чайно важливою, але не єдиною. Крім того, "суспільний інтерес" як правову ка­тегорію необхідно розуміти у даному разі у вузькому значенні, адже потреба вре­гулювання майнових відносин між приватними особами також обумовлюється суспільним інтересом, функцією держави забезпечувати охорону прав та інтере­сів громадян, юридичних осіб. Очевидно, не менш важливими у вирішенні цієї проблеми можуть виявитися принципи, які покладено в основу публічного та приватного права, засоби, що їх використовує відповідна галузь права чи інша підсистема у разі порушення прав та інтересів особи.

Реалізація ідей приватного права в законодавстві кожної країни відбувається по-різному. Насамперед вони були запозичені з римського приватного права. Становленню приватного права в розвинутих європейських країнах сприяв бур­хливий розвиток капіталістичної ринкової економіки. У цих умовах виникала гостра потреба обмежити втручання держави у економічні відносини, забезпечи­ти недоторканність та непорушність приватної власності, збалансувати загально­суспільні та приватні інтереси. У Союзі РСР ці ідеї не дістали належного розвит­ку ні в юридичній науці, ні в правовій системі. І це зрозуміло, адже комуністична ідеологія, як правило, передбачала повне підпорядкування особистих інтересів суспільним. І лише після розпаду Союзу РСР у правових системах колишніх со­юзних республік, у тому числі і в Україні, стали утверджуватися принципи при­ватного права у відповідних сферах суспільного життя. У цивільному праві ці принципи знайшли своє найяскравіше втілення.

Основною підставою визнання приватним цивільного права має слугувати за­кон, який є формою вираження права. На думку А. С. Довгерта, Цивільний ко­декс має стати кодексом приватного права, який, зокрема, охоплює все приват­ноправове поле, регулює усі без винятку майнові та особисті немайнові відносини, які основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, є основним актом у системі всього цивільного зако­нодавства2. Однак таку оцінку нового ЦК України не варто розуміти надто кате­горично, адже в ньому є чимало правових норм, які містять ознаки публічного характеру, зокрема, норми, що регулюють відносини за участю громадян-спожи-вачів. Тому дійсний зміст цивільного права, його правову природу та місце в сис­темі українського права слід розглядати через виявлення його предмета та мето­ду правового регулювання суспільних відносин, притаманних цивільному праву, не обмежуючись концентрацією уваги на його приватноправовому характері.


<