§ 2. Окремі способи забезпечення виконання зобов'язань : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Окремі способи забезпечення виконання зобов'язань

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з найпоширеніших і попу­лярних способів забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 179 ЦК УРСР (це поняття в цілому зберігається і в ст. 572 ЦК України) неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошова сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконан­ня зобов'язання.

У ЦК України додатково зазначається, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Це питання викликало жваві дискусії серед правознавців ще за часів кодифікації дореволюційного російського цивільного права. Як згадувалося в літературі, в матеріалах редакційної комісії, яка готувала проект Цивільного уложення, у зв'язку із формою неустойки (гро­шової або майнової) відзначалося, що хоч в основних нормах про предмет зав­датку, відступного неустойки йдеться тільки про грошову оцінку, це робиться у зв'язку з потребами викладення, тобто юридико-технічними аспектами, а також і тому, що здебільшого їх дійсно виплачують у грошах. Однак і завдаток, і відступне, і неустойка можуть полягати у будь-якого роду речах і діях, причому відносини, що виникають у цьому випадку, нічим по суті не відрізняються від відносин грошового характеру, а тому на них поширюються відповідні правила1.

Стаття 552 ЦК України (і це є також новим положенням) передбачає, що не­устойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, спричинених невиконанням зобов'язання боржником.

В умовах планово-розподільчої економіки неустойка визнавалася безпереч­ною "царицею" серед способів забезпечення виконання зобов'язання. Це можна пояснити передусім тим, що сума, на яку міг претендувати кредитор, у разі не­виконання зобов'язання боржником, була визначена заздалегідь. Стягнення не­устойки не пов'язувалося з необхідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причинний зв'язок між збитками, які могли виникнути у кредитора, і по­рушенням зобов'язання з боку боржника. Крім того, стягнення неустойки не пе­решкоджало можливому відшкодуванню збитків, якщо кредитор доводив на­явність цих збитків, їх розмір і причинний зв'язок з правопорушенням. До того ж неустойка була засобом оперативного впливу на недбайливого боржника, оскільки давала можливість відразу після порушення зобов'язання швидко стяг­нути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити незалежно від того, були якісь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на:

1)  законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншо­му правовому акті;

2)  договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Слід зауважити, що в умовах соціалістичної економіки законодавець активно використовував можливість встановлювати в законодавчих та інших підзаконних нормативних актах численну кількість неустойок. У літературі зазначається, що в 70—80-х роках у чинних' нормативних актах, які регулювали господарську діяльність, налічувалося понад три тисячі санкцій за порушення відповідних зо­бов'язань у сфері господарської діяльності2.

Стаття 204 ЦК УРСР, ст. 626 ЦК України дають можливість класифікувати неустойки залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього кри­терію неустойки поділяються на чотири види:

1)  залікова;

2)  штрафна;

3)  виключна;

4)  альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можливість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналеж­не виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає мож­ливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнення або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушення зобов'язання і встановлено розмір збитків. Отже, кре­дитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягуватися неустойка, чи бу­дуть стягуватися збитки ще до того, як боржником було допущено порушення виконання зобов'язання.

Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст. 553 ЦК України розмір неустойки, визначений законодавством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих ви­падках, які допускаються законом. У ст. 552 передбачається, що відсотки на не­устойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечення виконання зо­бов'язань, які найбільш активно застосвуються у відносинах з участю громадян. Це безпосередньо випливає зі змісту ст. 178 ЦК УРСР.

Відповідно до ст. 195 ЦК УРСР завдатком визнається грошова сума, що її ви­дає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його ви­конання. За ст. 572 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки завдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється передачею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зо­бов'язання.

Забезпечувальний механізм завдатку дуже простий. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю громадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто­рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні договорів житлового та майнового найму, договору про передачу май­на в безоплатне користування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання від простого авансу як попередньо­го платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відноси­нах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувального навантаження. Тобто, якщо сторона, що одер­жала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка переда­ла аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов'язання має право вимага­ти повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечу­вальну функцію і тому не є способом забезпечення виконання зобов'язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.

Частина 3 ст. 195 ЦК УРСР, ст. 573 ЦК України крім реалізації механізму завдатку, передбачають можливість стягнення збитків у разі невиконання дого­вору, забезпеченого завдатком. Отже за цією статтею, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, але з за­рахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

На практиці у зв'язку із застосуванням завдатку виникало чимало питань, пов'язаних із необхідністю розмежувати цей спосіб забезпечення виконання зо­бов'язання і аванс. Це зумовлювалося насамперед тим, що ЦК УРСР не встано­вив обов'язкової письмової форми угоди про завдаток. Однак при використанні усної форми, у сторін виникає цілком зрозуміла проблема кваліфікації переданої суми грошей: як завдатку чи як авансу. Ці природні труднощі вирішувалися та­ким чином. Якщо зацікавлена сторона не доведе, що передана сума грошей була завдатком, тоді до цих відносин застосовувалися правила про аванс. Тобто прак­тика виходила з того, що передана в рахунок майбутніх платежів грошова сума презюмується як аванс, поки не буде доведено, що ця сума передавалася з ме­тою забезпечити в майбутньому виконання зобов'язання.

У ЦК України це питання вирішено досить чітко й однозначно. Відповідно до ст. 549 угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладена в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'я­зання. Недодержання письмової форми спричинює недійсність угоди щодо вста­новлення способів забезпечення виконання.

Порука. Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юри­дичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов'язань найчастіше застосовува­ли гарантію як специфічний спосіб забезпечення.

Відповідно до ст. 191 ЦК УРСР, ст. 555 ЦК України за договором поруки по­ручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна ви­мога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки, неза­лежно від тих підстав, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тяг­не за собою беззаперечну недійсність і поруки.

Порука завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми (ст. 191 ЦК УРСР, ст. 549 ЦК України).

Договір поруки, як уже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англосаксонській судовій практиці. Він був достатньо розроблений і в російському дореволюційному законодавстві1.

Дослідники проблеми способів забезпечення виконання зобов'язань відзнача­ли, що у радянський період застосування інституту поруки було досить обмеже­ним. Громадяни у відносинах один з одним застосовували поруку вкрай рідко. У відносинах між організаціями можливе було прийняття поруки вищестоящим ор­ганом за борги нижчестоящого органу. Так, вищестоящі ланки кооперативної системи могли ручатися за забов'язаннями нижчестоящих ланок кооперації. У певному обсязі договори поруки укладали соціалістичні організації при вчиненні зовнішньоторговельних угод2.

Ринкові умови господарювання певною мірою "реанімували" поруку як спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Сфера її застосування практично не має обмежень. Однак найбільш широко її, як і раніше, застосовують для забез­печення грошових зобов'язань.

Як видно із визначення, закріпленого у ст. 191 ЦК УРСР, ст. 555 ЦК України забезпечувальний механізм поруки полягає в залученні додаткового боржника, який поряд з основним відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання.

Стаття 192 ЦК УРСР передбачає, що в разі невиконання зобов'язання борж­ник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачено договором поруки, а за ст. 556 ЦК України — якщо догово­ром поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та не­устойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі відповідно до ч. З ст. 192 ЦК УРСР, ст. 556 ЦК України такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який виконає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.

Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручи­телем суми (ч. 2 ст. 193 ЦК УРСР, ст. 558 ЦК України).

Хоч у цілому регулювання відносин поруки в новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положення дістали детальнішу регламентацію.

Так, ст. 557 ЦК України регулює права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимоги.

По-перше, поручитель у цьому випадку зобов'язаний до задоволення вимоги кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов — залучити боржника до участі у справі. Інакше боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручителя заперечення, які він мав проти кредитора.

По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечен­ня, які міг би надати боржник, якщо інше не випливає з договору поруки. Пору­читель зберігає права на ці заперечення навіть у тому разі, якщо від них відмо­вився або визнав свій борг.

Отже, поручитель у разі пред'явлення до нього вимоги з боку кредитора, хоч і пов'язаний певними процесуальними обов'язками з боржником (попередити про заявлення вимог з боку кредитора, залучити до участі у справі в разі вчи­нення позову), зберігає своє автономне становище насамперед у зв'язку з оцінкою заперечень, які має проти кредитора основний боржник.

Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то відповідно до ст. 559 ЦК України він повинен негайно повідомити про це поручителя. Інак­ше поручитель, який у свою чергу виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або висунути регресну вимогу боржникові. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одер­жане.

Правила, які містяться у статтях 557—559 ЦК України спрямовані на чіткіше впорядкування відносин між основним боржником, кредитором та пору­чителем. Вони мають зняти ті спірні питання, які не були розв'язані в ЦК УРСР, а відтак — створюють ускладнення у судово-арбітражній практиці.

Законодавець встановив спеціальні підстави припинення поруки. Крім того, що порука припиняється у зв'язку з акцесорним характером припинення основ­ного зобов'язання, вона також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позов до поручителя. У тих випадках, коли строк виконання зобов'язання не зазначений або визначе­ний моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.

За таких умов припинення договору поруки, безумовно, не виключає можли­вості безпосереднього звернення кредитора до основного боржника. Але з при­пиненням поруки кредитор втрачає додаткові гарантії щодо забезпеченості зо­бов'язань. Оскільки на відносини поруки важливий вплив має фігура боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості), переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника (ст. 201 ЦК УРСР, ст. 561 ЦК України).

У ЦК УРСР питання про характер послуг поручителя залишено поза увагою. Як правило, у відносинах між громадянами послуги поручителями надавалися безоплатно. У ст. 560 ЦК України прямо передбачається, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржникові.

Гарантія. У ЦК УРСР гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'я­зання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурога­том" поруки, яка була адаптована до умов планової централізованої економіки1.

І хоч формально, виходячи із статей 178 і 196 ЦК УРСР, гарантія зберігала статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних механізмів передбачає субси-діарне застосування правил, які регулюють поруку (статті 191 і 194 ЦК УРСР).

Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відно­синах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії ха­рактерним був спеціальний суб'єктний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним бор­жником. Тобто гарант мав нести відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.

У ЦК України (ст. 562—571), як і в інших сучасних цивільних кодифікаціях країн СНД, гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язання надано но­вий зміст.

Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної устано­ви, страхової організації тощо (гаранта), яке видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

У такому вигляді гарантія має багато спільного із тими засадами, які закріплені в рекомендаціях Міжнародної торговельної палати (ІСС). Уніфіковані правила для гарантій на вимогу (1992 p.), затверджені ІСС, активно використо­вуються практично у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою.

Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зо­бов'язання зобов'язанням (ст. 567 ЦК України).

Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше (ст. 563 ЦК України).

Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

Таким чином, гарантію в контексті ЦК України (ст. 562) слід розглядати як одностороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити бенефіціарові—кредитору за забезпеченим гарантією зобов'язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом подання позов­ної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій гарантії.

Одержавши вимогу бенефіціара, гарант повинен без зволікань повідомити про це принципала і передати копії вимоги з усіма документами, що стосуються вимоги.

Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з доданими до неї документа­ми в зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його — у розумний строк і виявити розумну дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та до­дані до неї документи умовам гарантії.

Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право у разі, як­що вимога чи додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії строку.

У такому випадку гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про відмо­ву задовольнити його вимогу.

Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне зобов'язання, забезпечене гарантією, повністю чи у відповідній частині вже ви­конано або припинилося з інших підстав, або є недійсним, він повинен повідоми­ти про це бенефіціара і принципала.

Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога бе­нефіціара підлягає задоволенню гарантом.

Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зо­бов'язання обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі виплати бенефіціарові відповідної суми, зазначеної у гарантії, гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, спла­чених за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з принципалом.

Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування сум, сплачених бенефіціарові не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язання га­ранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.

Підставами для припинення гарантії визнаються:

1)  сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2)  закінчення строку дії гарантії;

3)  відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гаран­тові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення гаранта від йо­го зобов'язань.

Такими є основні положення ЦК України про гарантію як самостійний спосіб забезпечення зобов'язання.

В літературі зазначається, що оновлена гарантія може розглядатися як один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові. Саме це може зробити гарантію чи не найбільш привабливим для кредиторів способів забезпечення ви­конання зобов'язань і стати підставою для широкого застосування її в майбут­ньому, в тому числі в комерційному обороті1.


<