§ 1. Поняття та принципи виконання зобов'язань : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття та принципи виконання зобов'язань

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Під виконанням зобов'язань розуміють вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одно­часно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покуп­цем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прий­няття цієї суми продавцем.

За своєю юридичною природою дії з виконання зобов'язання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій з виконання застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншо­го, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею пев­ного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкрет­ного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'я­зання (правочином, договором, адміністративним актом, на яких засновані зобо­в'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні правила щодо предмета виконання у ЦК УРСР закріплені лише стосов­но грошових зобов'язань (статті 167—170).

Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних по­треб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов'язан­ня. Але саме досягнення цієї мети пов'язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом можна об'єднати поняттям належного виконання.

Таким чином, принципи реального і належного виконання традиційно роз­глядалися як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання1

Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не скла­лося. Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного виконання. Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне виконан­ня — одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання1.

Іншу позицію з цього питання займав А. В. Венедиктов, який, навпаки, вва­жав, що належне виконання — це складова реального виконання. На його дум­ку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки своєчасну передачу всієї кількості пе­редбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті від­повідно до затверджених стандартів та технічних умов, у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції2.

О. С. Іоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загаль­ного. Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального розвитку зо­бов'язання реальне виконання передбачає і належне виконання, а після пору­шення боржником зобов'язання — виконання у натурі3.

Найбільш прийнятною у цьому питанні є позиція М. І. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання — це різноплощинні явища. У пер­шому виявляється суть виконання як вчинення певної дії, у другому — якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зо­бов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реаль­ного виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога на­лежного виконання)4.

З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання зо­бов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, пев­ною мірою, втратив своє первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кре­диторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки і може задовольнити інтерес у повному обсязі. За таких обставин новий ЦК України виходить з того, що в умовах рин­кової економіки його роль поступово зменшуватиметься5.

У ЦК України (ст. 528) загальні умови виконання'зобов'язань формулюються так: зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов догово­ру та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсут­ності таких — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зви­чайно ставляться. Отже, зобов'язання має бути виконано не тільки в натурі (реально), але й належним чином, тобто в такому вигляді, як це випливає з від­повідної підстави виникнення зобов'язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовува­тися звичаї ділового обороту; виконання зобов'язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набу­вають у сучасному цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може визначатися принцип належ­ного виконання зобов'язання. Не припускається одностороння відмова від вико­нання зобов'язання або його одностороння зміна, за винятком випадків, перед­бачених угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.


<